Пісня лицарської слави: з історії знаменитої «Червоної калини»

«Ой у лузі червона калина…», після того, як потрапила до репертуару культового гурту Pink Floyd та Андрія Хливнюка, стала справжнім пісенним символом української боротьби, мелодію якої знають відтепер у різних куточках світу. Може, чимало тих, хто її слухає, і не розуміють слів, але настрій цієї мелодії долає мови і різні культури.

Разом із  письменницею й літературознавицею Надією Мориквас ми вирішили зануритися у історію написання «червоної калини» й розповісти вам, як славнозвісна пісня змінювалася протягом років, аж доки не набула відомого нам змісту й значення.

Хто ж Автор?

За однією з версій – це ключові слова! – її створив (і слова і музику) 1914 року Степан Чарнецький – поет і режисер українського театру в Галичині під проводом «Руської Бесіди» для постановки драми свого побратима Василя Пачовського «Сонце Руїни», яку автор означив як трагедію козацької України. Обидва поети – яскраві представники літературного угруповання «Молода Муза», яке створили на початку минулого століття у Львові письменники-модерністи, що не тільки запропонували нову поетичну естетику, услід за західноєвропейськими символістами, а й збаламутили консервативне галицьке суспільство богемним способом життя. Степан Чарнецький якраз був тим найбільшим богемістом і водночас – найщирішим ліриком, хоча з відчутними нотками іронії.

Петро Карманський у своїй книзі есеїв «Українська богема» писав, що Чарнецький часто «підспівував тужливі арії, що ходили за ним і з ним навіть тоді, як у його голові шуміло вино чи коньяк. Не раз після півночі можна було почути здалека арії якоїсь опери, які він повними грудьми виводив, ідучи ринком самотою».

І цей поет, далекий від патріотичної риторики, щирий лірик, богеміст і запеклий театрал, який «молився» на Шарля Бодлера, Станіслава Пшибишевського, Казімежа Тетмаєра, перекладав Адама Міцкевича і переспівував Генріха Гейне, – випустив у світ «Червону калину», інтуїтивно відчувши в ній могутній визвольний заряд українства, використавши для цього давню народну пісню, створену понад 300 років тому.

Насамперед це було його суто режисерською потребою – змістити акценти й скоротити драму (вистава, кажуть, тривала чотири години), на що впертий Пачовський довго не погоджувався і через що, власне, перша постановка драми, здійснена 1912 року режисером Йосипом Стадником, була невдалою. Про це Степан Чарнецький писав у своїх знаменитих спогадах «Мандри Мельпомени» (які друкувалися у львівських часописах, а згодом послужили основою для його розвідки «Нариси українського театру в Галичині», якою досі послуговуються театрознавці): «Автор дав мені свобідну руку скоротити предовгу протяжну, але прекрасну свою драму. Я це й зробив, обтинаючи її більш як на одну третину та заступаючи сумну і протяжну пісню «Ой не дивуйтеся добрії люде»,  яку співав хор війська в кінці другої дії, новою піснею «Ой  у лузі червона калина…», до котрої мелодію доробив я сам, а тодішний капельник Михайло Коссак розложив її на дуті дерев’яні й бляхові інструменти».

Тобто поет не претендував на авторство, очевидно, вважаючи слова «Червоної калини» народними за походженням. 

Первісний зміст – козацький 

1991 року Федір Погребенник, один з дослідників пісні «Ой у лузі червона калина…» (або «Червона калина»), показав нам, чи радше нагадав давню козацьку пісню «Розлилися круті бережечки», яка закінчується першими строфами «Червоної калини». Але тут варто звернути увагу й на попередні її рядки, де йдеться про ще один символ козацького лицарства – червону китайку:

Гей, щоб наша червона китайка,

Гей, гей червоніла,

А щоб наша козацькая слава

Гей, гей, не змарніла!

Гей, у лузі червона калина,

Гей, гей, похилилася

Чогось наша славна Україна,

Гей, гей, засмутилася.

А ми ж тую червону калину, 

Гей, гей, та піднімемо;

А ми ж свою славну Україну

Гей, гей, та розвеселимо!

Ця давня козацька пісня складена напередодні або на початку Національно-визвольних змагань українського народу 1648-1657 років проти панування Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького, яка призвела до утворення Козацької держави, а Хмельницький став її першим гетьманом. Тож пісня, що пропонував Пачовський у своїй драмі, «Ой не дивуйтеся, добрії люде», була виразного антипольського спрямування. Герой драми Пачовського, гетьман Петро Дорошенко (1627–1698) – представник наступної доби, яка одержала назву Руїни і яка відзначалася розпадом української державності. Українська земля  стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, якого Пачовський називає сонцем (надією), не зміг поєднати  Україну, яка була поділена між могутніми сусідами на частини. У цьому трагізм цієї постаті. Він воював, «на два боки», розраховуючи на союз із Туреччиною.

У кінці другої дії драми Пачовського, яка завершується піснею, народ і полковники підримують Дорошенка: «Йдем за Турком, на ляхів, на Москву!»… У «Червоній калині»  залишилася тільки антимосковська риторика. (Час показав, що складні моменти, які були в українсько-польській історії, можна вирішувати, ставши по один бік у битві добра зі злом. Як сказав недавно заступник прем’єр-міністра Польщі Пйотр Глінський, який також є міністром культури: трагедія війни в Україні дала полякам та українцям шанс на повне примирення. Російський монстр не може дати такого шансу в принципі).

З тих визвольних змагань XVII століття, очевидно, живе й пісня про брацлавського полковника, соратника Хмельницького, – Данила Нечая – з такими словами:

Та посадім, премилеє браття,

Червону калину,

Гей щоб зійшла лицарська слава

На всю Україну…

У народних піснях поетичними символами козацької слави-звитяги виступають червона калина, червона китайка, висока могила як пам’ятник воїнській доблесті. Червоний колір – це колір козацьких прапорів та одягу лицарів, козацьких жупанів, які шили з китайки. Червоною китайкою покрили домовину Тараса Шевченка, коли її перевозили з Петербурга на Україну.

Червона калина – це знак життя, крові, вогню і смерті. Вона також відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи дзьобають ягоди, приносячи людям вісті. Та й саме дерево пов’язує світ померлих зі світом живих. Червону калину садили в головах полеглим козакам. Традиція всенародного  пошанування полеглих лицарів-захисників живе в Україні донині – це одна з багатьох речей, які відрізняють українців від варварів-нападників.

Але як «Розлилися круті бережечки» потрапили в поле зору (чи радше – в поле слуху) Степана Чарнецького?

Пісня записана у 70-х роках ХIХ століття в селі Мар’янівка теперішнього Новоукраїнського району на Кіровоградщині, а цей край – батьківщина корифеїв українського театру, зокрема Марка Кропивницького, який перебував у Львові всередині 1870-х років і долучився до становлення українського галицького театру, та Миколи Садовського, якого 1905 року «Руська бесіда» запрошувала на «гостинні виступи». (Український професійний театр, який очолив актор-режисер Омелян Бачинський, був заснований у Львові 1864 році. Цей театр познайомив Галичину й Буковину з найкращими досягненнями театрального мистецтва України та європейських країн).

Читайте також: Візуально-пластична історія українського театру в книжках

Чарнецький – сам «пісенний» поет. Виходець з українсько-польської родини, він вчився у польських школах, і, власне, з народної пісні та  ще із сільського оточення дитинства постала його українськість. Ось як він писав про це: «А був час, коли я не знав ні одної української букви, коли я не знав української молитви, а знав співати: Вже бубон кличе – треба ставати,/ Вже час надходить, щоби ся прощати, / Бувай здорова, мила Україно, / Не плач за мною, молода дівчино!..»

Отже, для Степана Чарнецького пісня «Ой у лузі червона калина…» стала виявом його української душі. І було в ній те, чого так дошукувався у житті й мистецтві цей незвичайний чоловік… Робота над постановкою драми Пачовського була для нього творчим викликом. Ще як театральний рецензент першої вистави, він відзначив неординарність головного персонажа, який «не має в собі багато з класичного героя, ще менше з героя української історичної мелодрами… Навіть у тому великому потоці слів не затирається жива сила того гетьмана, що бореться зі всіма і з собою».

Він доручив цю роль актору-початківцю Лесю Курбасу (передбачаючи в ньому майбутнього великого актора й режисера), який блискуче зіграє.

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо, 

А ми  нашу славну Україну розвеселимо.

Марширують наші козаченьки на кривавий бран

Визволяти братів-українців з московських кайдан.

А ми наших братів- українців визволимо,

А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо.

Гей у полі ярої пшениці розіслався лан,

Розпочали наші козаченьки з москвинами тан.

А ми тую ярую пшеницю ізберемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо.

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить по всій Україні наших козаків.

А ми тую козацькую славу збережемо, 

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

за виданням «Пісні України», Київ, 1919

Вистава «Сонце Руїни» Пачовського у постановці Чарнецького мала величезний успіх. Починаючи від прем’єри в березні 1914 року в Самборі, вона гастролювала містами й містечками Галичини та Буковини аж до війни, а разом з нею – і пісня «Червона калина» 1920 року п’єсу грав Новий драматичний театр імені Івана Франка під час гастролей у Вінниці, Черкасах, Кам’янці-Подільському, Проскурові.

З великим успіхом 1934 році пройшла вистава у Перемишлі, у постановці театру імені Івана Тобілевича. Відтоді жодного разу театр ні в Україні, ні в діаспорі не звертався до драматичної спадщини Пачовського. 

Від артистів театру пісню  підхопили січові стрільці, які завжди вважали себе спадкоємцями козацьких традицій. Разом з малиновим козацьким прапором вони перебрали й козацькі пісні.

Десятки спортивно-протипожежних товариств – «Січей», які діяли в Галичині і Буковині задовго до початку Першої світової війни, й склали основу легендарного Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), добровільного формування у складі австро-угорської армії, який протистояв царській армії у найкривавіших битвах.

Звістка про невідворотний початок Першої світової війни застала Чарнецького, режисера театру «Руської Бесіди», на гастролях неподалік подільського містечка Борщева. Він поспішив додому, до хворої матері, і незабаром став свідком, як 4 вересня 1914 року до Львова вступила царська армія, а через деякий час – «російські підводи, що за охорону перед дощем  мали декорації нашого театру. Їхала через Львів мала хатинка мадам Батерфляй, наші вільні околиці, кімната рококо й ін». Так згодом опише Чарнецький цей символічний кінець українського театру «Руської Бесіди», який він пов’язував з наступом царської армії на Галичину. 

Тим часом пісню, яка вже встигла зійти з театральної сцени, підхопило покоління молоді, що відчайдушно стало в ряди борців за волю України. Неможливо вирахувати, скільки «грамів відваги» може додати пісня. Але в боях під Семиковцями над Стрипою стрілецтво вибрало її собі за гімн. Саме тут на початку листопада 1915 року відбувся один з переломних боїв на теренах Галичини з вояками царської армії. У фотолітописі «Українські Січові Стрільці. 1914–1920» (1935 року видання) записано: «Після Маківки та Болехова семиковецький бій був третім великим подвигом, в якому УСС своєю відвагою та рішучістю причинились до перемоги…».

Існує кілька версій нового життя пісні. Перша: Степан Чарнецький створив для драми Пачовського нову пісню – на основі давньої козацької, зберігши останній куплет із «Розлилися круті бережечки» без змін. Друга: у виставі була використана тільки остання строфа історичної пісні, яка стала першою, заспівною, і до якої, як згадує стрілецький композитор і музикант Михайло Гайворонський, «доскладали різні автори ще три строфки, і з того вийшла велична, може, трохи  зафлєґматична і широка словами пісня».

Новий зміст стрілецький

У стрілецькій редакції «Червоної калини» на зміну «козаченькам» приходять «стрільці січовії». До тих авторів, хто дописував пісню з новим стрілецьким змістом, належить насамперед стрілець Грицько Трух. Його спогади «Історія пісні «Червона калина», надруковані щойно 1954 році у 19-му числі торонтського журналу «Світло», згодом увійшли до збірки «За волю України» (Нью-Йорк, 1967), а в Україні про них дізналися аж після 1990-го року завдяки журнальним публікаціям. З того часу про нього заговорили як про співавтора «Червоної калини».

Григорій (Грицько) Трух (1894–1959) – поручник Легіону УСС та УГА (Української галицької армії – регулярної армії Західноукраїнської Народної республіки або ЗУНР), автор слів жартівливої пісні «Про підхорунжих», кількох віршів. Після поразки українських змагань став ченцем і 1933 року емігрував до Канади. Редагував журнал «Світло» (1943–1946), написав теологічну книгу «Житіє святих». Дослідник стрілецьких пісень Василь Витвицький писав про нього: «На кількох стрілецьких піснях видніють теж імена колишнього семінариста Антона Баландюка та гімназійного абітурієнта Григорія Труха, якого головна заслуга була не в творчій праці, а радше в збудженні зацікавлення й ентузіязму для пісні в рядах стрілецтва».

Як випливає зі спогадів Труха, вперше він почув пісню в серпні 1914 року в Стрию, куди занесли її артисти львівського українського  театру.

«Слова тієї пісні, писав він у спогадах, що мене так захопили, були перші її слова:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася…

Оці слова так дуже підходили до тодішнього нашого положення й так живо висказували всю нашу стрілецьку ідею, що я повторяв собі ту чарівну строфку раз-у-раз, а як наступного дня ми вийшли знову на вправи, я сів перед бурсою коло столика й склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну «Червону калину»…».

Одна з найдавніших версій про засвоєння пісні «Ой у лузі червона калина…»  стрільцями належить сотнику УСС Іванові Коссаку, який писав 1916 року: «Червону калину» співав хор театральної дружини під проводом капельника Михайла Коссака в Чорткові в часі походу з нагоди сокільсько-січового здвигу в червні 1914 року. Пісня захопила всіх. Відділи УСС, що творилися в Чорткові, ходили з піснею на вправи, вирушили потім до Стрия, а опісля на Угорщину. В Горонді співала цю пісню моя сотня, від неї перейняли цю пісню інші сотні. Новий зміст, стрілецький витворили самі стрільці протягом двох перших тижнів побуту в Горонді».

Отже, ця інформація не зовсім збігається з тою, що згодом подав Григорій Трух.

«Новий зміст, стрілецький», на мою думку, прийшов безпосередньо на зміну первісному козацькому (а не навпаки, як вважав Федір Погребенник) – необхідному в контексті драми Пачовського про трагедію козацької України. Отож, напевно,  існував повний (або майже повний, принаймні більший за єдину строфу з давньої народної пісні) текст «Червоної калини», написаний спеціально для  театральної вистави Чарнецьким. 

Від січових стрільців «Червону калину» перебрали під час Другої світової війни героїчні воїни УПА (Української повстанської армії) – замість стрільці січовії вони співали стрільці українські. Така редакція веломовна, адже УПА виступала за створення незалежної української держави, воюючи на два фронти – проти Німеччини і згодом проти радянської влади. 

Читайте також: Останній командир УПА: дитинство й становлення Василя Кука

Пізніше, коли пісня поширилася по всій Україні, прийнялися обидва її варіанти –  козацький і стрілецький, з розмаїттям аранжувань різних композиторів, нові автори дописували її нові строфи.

У стрілецьких співаниках і непоодиноких фольклорних збірках «Червона калина»  подається як стрілецька пісня чи «гімн УСС (Українських січових стрільців)», чи авторства Чарнецького. В альбомі «Українські січові стрільці. 1914–1920», який є поважним ґрунтовним дослідженням не тільки стрілецької звитяги, а й стрілецької творчості, записано: «Найпопулярнішу пісню «Ой у лузі…», з якою виходили стрільці на війну, склав Чарнецький для твору Пачовського «Сонце Руїни».

І насамкінець. Уривок з «Червоної калини» заспівали 24 серпня 1991 року у Верховній Раді України після проголошення Незалежності. Тоді вона вважалася другим, неофіційним гімном України. А й справді – «Червона калина» перегукується з таким, нині актуальним меседжем державного гімну: згинуть наші воріженьки, як роса на сонці! Якби мені не хотілося уникнути «зайвого пафосу», у цих словах закодована історична місія нашого миролюбного і волелюбного народу. В одвічному протистоянні добра і зла, світла і темряви він приречений на перемогу. 

Читайте також: Мій бог формує всю ніч батальйони: нова поезія про війну