Поезія часів карантину: нові збірки від Іздрика, Жадана та Малковича

Чудовий 2020-й рік! Просто неймовірний! Не вірите? Тоді дивіться, якої гарної та різноманітної поезії нам навидавали! І це тільки перша частина огляду, в ній поговоримо про оригінальну, україномовну поезію. Продовження буде про перекладні видання.

Володимир Гаряїв. Метафізичний реквієм. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Починаємо з книжки, яка наздоганяє час. Маю на увазі, що вона мала б вийти друком ще в другій половині 1990-х, а краще – у вісімдесятих, а ще краще в шістдесятих, а може навіть і в тридцятих. Це – «Метафізичний реквієм» Володимира Гаряїва (видавництво «Meridian Czernowitz», ініціатива видання – Харківський літературний музей), поема обсягом у майже 180 сторінок. Нагода знову звикати читати довгі тексти, ну, або вчитися це робити.

Володимир Гаряїв прийшов у літературу приблизно так, як приходять у бар у той момент, коли там уже розпочалося побоїще. Тобто почав писати і знайшов відповідну компанію в 1930-х роках. Він став, мабуть, наймолодшою людиною, яка доєдналася до середовища футуристів. Тому сьогодні його часто називають «останнім футуристом». Через цензуру й інші утиски Гаряїв не зумів опублікувати, здається, жодного вірша, хоча, якщо йому вірити, цим питанням опікувались і Михайль Семенко, і навіть Павло Тичина. Але почав писати поему.

Після остаточного літературного погрому Гаряїв спалив усі крамольні книжки друзів-футуристів з автографами, а поему заховав – і з початком відлиги продовжив писати. Потім знов припинив, потім знову продовжив, ще намагався надрукувати, аж поки в 1990-х зійшовся з молодими харківськими письменниками, які уважно поставились і до його писань, і до спогадів. Це, мабуть, і надихнуло Володимира Гаряїва фіналізувати свою мега-поему. Але видати її вдалося тільки тепер, через понад двадцять років по смерті автора, про що й розповідає в післямові до книжки Сергій Жадан.

Смерть, до речі, один з основних мотивів «Метафізичного реквієму». Поема сповнена філософських суперечок про неї та про інші матерії, це перетікає в спогади про письменників «розстріляного відродження».

На розі кол. Фундуклеївської і Володимирської, як у «Тов. Сонці»,

Водив подумково пальцем по неба наелектризованих нервовими

спалахами обрисах несамовитих світань –

В стрімкому погущенні смеркань – –

Червонім квадраті – – –

Поет шепотів: – Я не умру від смерті – я умру від життя.

Умиратиму – життя буде мерти. (А маятиме ж стяг!)

Я молодим, молодим умру, коли серце стисне

Моя молодість, і життя, і січа… Се – ча. (Суча.)

І поблимував на нього недобро здаля

Затінений топальник: – Хе, мать твою. Ін-те-лі-гент…

Текст досить складний, багатозначний, але часто врізноманітнюється авангардними прийомами, вкрапленнями нот, змінами ритмів, дискурсів і поетик. Не дивно, що в поемі такого обсягу, писаній так епізодично, трапляються і вишукані, й незугарні епізоди. У кожному разі, без книжки не обійтися любителям поезії ХХ століття, особливо авангарду. Відзначимо й стильне оформлення від харківського художника Валєра Бондаря. Дизайн і обкладинку зробили Сергій Макаренко та Ірина Шишкова. А підготувала до друку текст Марина Куценко.

Купити книжку на сайті видавництва.

Олег Лишега. Розлоге дерево. – Львів: ЛА Піраміда, 2020

Наступна книжка теж з’являється на світ, скажімо так, із паузою. «Розлоге дерево» Олега Лишеги (літературна агенція «Піраміда») анотована як збірка невідомих і маловідомих віршів поета. Воно, звісно, важко назвати не- чи маловідомим текстом, наприклад, оцей:

Це наша зима,

Наші слова,

Наші дерева,

Наша зима..

Так співала старенька пила,

Так грав безіменний джазовий оркестр,

Коли з Марією в темряві

Різали наші дрова.. (…)

Але загалом тут і справді не хрестоматійні вірші. Цілком при цьому характерні для Лишеги, як ми його знаємо. Фірмова, абсолютно позбавлена гравітації фантазія. Винахідливий діалог з природою. Побут як храм. Літопис, світлопис і звукопис. Чуття єдиної фактури. Синусоїди емоцій. Нестримність метафор. І нескінченна самодостатність, для якої Олег Лишега не потребував навіть ставити третю крапку в трикрапках. Його «горизонтальні двокрапки» – «..» – наприкінці «задумливих» рядків надзвичайно милі.

(…) Бо вночі якось у вікні

Я почув, як у місячнім світлі

Сміється дівчина,

Гуляючи по нічній Лаврі..

І хлопець висадив її собі на плечі..

Вони підійшли до шовковиці,

Вона зіп’ялась і довгою шиєю

Пірнула у самі ягоди

І раптово змовкла..

Що той хлопець відчував там, внизу?..

Мовчки він виринув з-під дерева

І поплив далі крізь арки

До залитої місяцем дзвіниці,

Високий, з розчепіреними руками

Літній привид..

Мене завжди дивувало,

Як ти міг ходити аж до самих холодів

Взутим на босу ногу?.. (…)

Вірші Лишеги супроводжено графікою Людмили Лободи вісімдесятих років та методичною післямовою і коментарями до окремих текстів від Тараса Пастуха.

Купити книжку на сайті видавництва.

Іван Малкович. Яксунині береги. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020

Нова книжка Івана Малковича – «Яксунині береги» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», обкладинка – Владислав Єрко). Певною мірою несподівана. Розпочинається невелика збірка текстами, що досить вибагливо вирізблюють лінії спогадів, зокрема дитячих і юнацьких («чи є в цьому світі надійніше щось / ніж дитячий спогад»), а далі поступово переходить на рейки публіцистичні та воєнні –

(…) Землю, порожню всередині, вибухи

глибоко ранять і будять біду…

Танків роздовбаних вирвані бебехи –

хоче залізо назад у руду.

Божої ласки замало чи кальцію?

Дробляться кості… лиш чути: «Врятуй,

видибай, Боже, його з-під Дибальцевого,

з аеропорту телепортуй» (…)

Парадоксальне єднання в одній книжці віршів про війну, творів із публіцистичнми поетичними жестами на кшталт вірша про Бродського чи про матюки, еротичних мотивів, текстів із історичними вимірами та згадуваних речей «мемуарного» звучання робить «Яксунині береги» збіркою живою і рухомою. Різні читачі оберуть тут собі до смаку «свої» тексти. Я ж тільки зацитую:

Музико вічна – богине, візьми мене звідти, як зможеш, –

в цій гучній марності тільки ти переможеш.

Купити книжку на сайті видавництва.

Михайло Жаржайло. Неприпустимі символи. – Харків: kntxt, 2020

У Михайла Жаржайла у видавництві «kntxt» – книжка «Неприпустимі символи». За умови, що ви любите поезію експериментальну, небанальну, таку, котра вимагає взаємодії та уваги, критично працює з дискурсами й усталеними смисловими конструкціями – «Неприпустимі символи» стануть для вас дуже навіть припустимими. І вам буде добре хоч на майданах із вільним обігом асоціацій, хоч у засклених надземних і освітлених підземних переходах емоцій. Але я вже бачу й тих читачів/читачок, для яких книжка Жаржайла може стати черговим символом «гріхів» сучасної поезії – незрозумілості, нереалістичності, штучності, неримованості, складності, недостатньої психологічності… Ну, далі ви знаєте самі.

(…) мить коли в книзі з’являється друга закладка

пластиковий кутик молочного пакета

метелик зі складеними крилами

щойно шурхотів об стіни

голосно

як пачка грошей

Цікаво, що Михайло Жаржайло спорядив свою книжку відразу чотирма після- і передмовами: від Яніса Сінайка, Галини Римбу, Маші Семашиної та Богдана-Олега Горобчука. Ці імена великою мірою – «пароль». Якщо вони «ваші», то в «Неприпустимих символах» можете не сумніватися. Дизайн книжки – Валерії Городчаніної.

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Місто, дитинство, поезія: ілюстрований «Цукровик» Валерії Городчаніної

Маша Семашина. Чуже. – 2019

Ще одна збірка, якою консерватори можуть лякати своїх дітей. «Чуже» згаданої в попередньому абзаці Маші Семашиної. Як ви могли помітити, у дужках чи в іншій формі я не зазначив видавництва, де побачило світ «Чуже». І це не тому, що забув (я запросто, але – не цього разу) чи що видавництво мені не подобається. Просто його немає. Книжка Семашиної – приклад якісного, стильного (над візуалкою попрацювали спільно сама поетка та Софія Шкварок) і цілісного самвидаву, вільно поширюваного онлайн. Тут можна було б сконструювати патетичну фразу, на вибір: а) про те, як поетка відповіла на виклики кризи книговидання, про ще один знак нової ери в історії поезії, і взагалі, «запам’ятайте цей твіт»; б) про тупикову гілку поезодрукувальної еволюції. Але краще порадіймо віршам Семашиної.

У цієї поетки справді великий і навіть «зрілий» арсенал форми. Письмо, багате і на образність, і на сенси. Ігри з зоровим аспектом текстів. Та ще темперамент. А кому мало й цього – інтертекст на будь-який смак.

До речі, саме інтертекст – головний кит (чи там «акула постмодернізму»), на якому стоять і пливуть «Чужі». Кожний чи майже кожний вірш збірки тісно, діалогічно пов’язаний з якимись іншими переважно літературними творами. Десь це дуже очевидно, десь – лише для посвячених. Діапазон «співрозмовників» і «співрозмовниць» Маші Семашиної добрячий: від Хармса і до По. Ось як поетка «побалакала» з класиком з приводу його чи не найвідомішої поезії:

стуркіт мрякне під вогою під задзельною ходою

під ізтишеним писанням вицвітає як ковйор

це не ти це хтось фарфанний

гість чужий неприкликанний

гість весняний тінь ранковий тать лякливий

срібний дзьор

сап озерний візитатор мовчазний неначе дзьор

жданий гість із перемор (…) 

Читати книжку.

Дарина Гладун. Із тіні красивих червоних хлопчиків. – Київ: Парадигма, 2020

Цього року видали нову книжку Дарини Гладун «Із тіні красивих червоних хлопчиків» (видавництво «Парадигма»). Тут, звісно ж, традиційні для цієї поетки ігри з усілякими графічними знаками, рисочками, квадратними дужками, моменти блекауту чи стилізації під нього. Не обійшлося і без особливих риторичних невтомних повторів слів і конструкцій, за якими особливо добре впізнавати вірші Гладун.

Тематичний «хребет» книжки – травма історії, насамперед, як можна зрозуміти, радянської. Але все розростається значно ширше, досвід насильства й обмеження, якого зазнає індивід, поширюється, наприклад, і на гендерні сфери, на інші історичні епохи. Зрештою, будь-який подібний досвід можна структурно опрацювати аж до створення універсальної моделі –

(…) [будь-яка жінка]

[будь-який чоловік]

18+

говорять про війну і шлюб

говорять про війну

про війну

говорять про шлюб

[будь-яка жінка]

[будь-який чоловік]

[фільм призначений

для перегляду

особами старшими за]

[будь-який вік]

(я серйозно)

[будь-який вік] (…)

Поза тим, час від часу внутрішній сюжет книжки Дарини Гладун часом випливає в такий надійний простір, як сентиментальні медитації з постіндустріальними краєвидами та речовинними дрібницями.

Замовити книжку на сайті видавництва.

Анна Малігон. Розарій. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

«Розарій» Анни Малігон з’явився друком у «Видавництві Старого Лева». До речі, нинішній огляд – рідкісний для останніх років, бо в ньому не домінують книжки цього видавництва.

Справедливо почуваючись досвідченою і визнаною поеткою, Анна Малігон вирішила дозволити собі надати новій книжці деяких рис «вибраного», та й однойменного розділу теж. І правильно – почитаємо ще раз дещо з минулих видань. Словом, «Розарій» вийшов книжкою вельми характерною і узагальненою в плані стилістики, тем і настроїв Анни Малігон. За «Розарієм», мабуть, і варто знайомитися з цією поеткою тим, хто її не знає.

Між любовною лірикою, воєнними мотивами і містичними сюжетами, між стрімкою ритмічною силабо-тонікою і верлібром, між метафорикою і риторикою Малігон шукає рівноваги. Хитра поетка не робить ставки на щось одне, й ця мобільність додає книжці «Розарій» динаміки. Ну, і в певному сенсі об’єднує різні аудиторії. Якщо, звісно, у випадку сучасної поезії ми взагалі потребуємо брати до уваги такий чинник. Зате неодмінно візьмемо до уваги чуття універсальності, притаманне Анні Малігон:

Зима відпускає

перебинтовані лапи доріг.

Падає срібний ключ

на дно ополонки,

і півник на паличці знову стає

смарагдовим горластим півнем –

злітає на шпиль, викликаючи

першоцвіт (…)

Купити книжку на сайті видавництва.

Олена Герасим’юк. Тюремна пісня. – Київ: Люта Справа, 2020

«Тюремна пісня» Олени Герасим’юк (видавництво «Люта Справа»). Тексти з цієї книжки вже встигли втілитись і в протестний перформанс, і в пісні, себто зажили своїм життям. З чим і привітаємо українську поезію в цілому.

Книжка Герасим’юк – той щасливий випадок, коли назва збірки справді щось свідчить про її зміст, справді стосується вміщених у ній віршів. «Тюремна пісня», отже, книжка, так би мовити, соціально активна, сповнена громадянських мотивів, віршів з поля бою нинішньої війни, але переосмислене все це естетично. Читач, зазираючи хоч у «бойові», хоч у «буденні» вірші, опиняється в просторі міфологічного, в просторі епосу. При цьому Олена Герасим’юк змінює голоси, форму і тональність, ми опиняємося то в жорсткому і смертельному тюремному просторі (смерті тут взагалі багатенько, «Тюремна пісня» і «Метафізичний реквієм» – явно два «смертельні полюси» поезії 2020-го), то на фронті, то в фольклорних стилізаціях. Що ж до воєнної теми, Герасим’юк належить до тих авторів і авторок, які сьогодні, тобто з близької дистанції, розробляють її найбільш самобутньо і небанально.

Цікава і поліфонічність віршів «Тюремної пісні», і те, що разом вони утворюють щось на зразок поетичної драми. Але, як на мене, найвдаліші моменти книжки – ті, в яких Олена Герасим’юк виходить на узагальнення міфологічного й архетипного характеру.

із моря чистого світло мов скалку вийми

хвилі здіймаються від рукавів сорочки

тепер і мене, золотого, ведуть на бійню

невже і мене, золотого, ведуть на бійню

—

та що пісні співала

казки говорила

та яка зараз спогад

і більш нічого

руки мені простягає

до себе кличе

біжу

добігаю

ховаю своє обличчя

пообіч пси

оголили свої черепи

на кожному — знак

і ми кожен із них прочитаємо

люди біжать —

не люди біжать — голоси

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Олена Герасим’юк: Я намагаюсь творити свій міф

Вано Крюґер. Цебер без дна. – Київ: Люта Справа, 2020

Нова книжка Вано Крюґера, видана в тій-таки «Лютій Справі», зветься «Цебер без дна». Традиційно для книжок Крюґера, здизайнованих Юрієм Барабашем, цю назву на обкладинці не всі читачі опанують з першого разу. Але що ж – по-перше, так цікавіше, по-друге, Крюґер не з тих поетів, які бояться умовностей.

Головні тенденції книжки «Цебер без дна» – по-перше, це, можливо, ще більший, ніж раніше, інтерес до містики й метафізики:

(…) чому ти плаваєш,

біла лебідко,

скручена з пластику

пляшки?

сонце пестить кожну пір’їну…

не плаваєш не втечеш

але тебе не вполює ніхто,

ти житимеш вічно,

прекрасна біла лебідко!

фонтан із об’їдків!

сонце лежить у смітті

біла лебідка плаває в ньому

зелена лебідка плаває в ньому

червона лебідка плаває в ньому

сонце лежить у смітті

і грає мелодію флейти

Зрештою, досить згадати деякі назви віршів і циклів на зразок «Пророцтва царю Валтасару» чи той-таки «Цебер без дна» (невипадково передмову до збірки написав знавець юдейської містики Ігор Туров).

По-друге, Крюґер дедалі більше відданий коротким лаконічним формам –

ненависть солона на смак

тому зберігається довго

любов же – не смак а тепло –

вистигає…

І по-третє, в «Цебері без дна», здається, найбільше різноманітних пошуків із візуальним розташуванням віршів, використанням усіляких знаків. Саме тут, вочевидь, потрібно згадати про ілюстрації Діми Красного, розташовані не так, як звикли читачі поетичних видань, тобто не окремими картинками в умовному «супроводі» окремих сторінок, але цілим блоком на понад тридцять кольорових сторінок.

Купити книжку.

Читайте також: Вано Крюґер та невидима армія культури

Ірина Шувалова. Каміньсадліс. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

Давно не було нових книжок Ірини Шувалової. І ось «Видавництво Старого Лева» пропонує збірку «Каміньсадліс». Книжка чимала – 288 сторінок – і тут вмістилося чимало різного: від ритмічних силабо-тонічних римованих речей, пов’язаних із спадщиною модернізму (а десь почуваються й перетини з сюрреалізмом, скажімо так, у версії Емми Андієвської) – 

місяць солоний з темені випливає

в нього — дивись — половини лиця немає

хтось йому — глянь — відчахнув половину повні

випатрав — викинув тельбухами назовні

місяць тягає небом гірка гризота

хтось йому розкришив половину рота

хтось йому відрубав половину тіла

гризла гризота гризла — і от заїла (…) –

до наративних верлібрів-історій:

у вас там контактна зона, говорить ульрих

поблискуючи скельцями окулярів

інтелігентно всміхаючись

за вікном місто безпорадно заточується від снігу

це звір зі сходу, кажуть синоптики —

і ми їм віримо

як же не вірити в звіра, тим паче зі сходу (…)

А поміж тим – містика і мандри (цілий цикл віршів, центрований навколо знакових географічних точок), переосмислення класичних сюжетів, метафорика і навіть стилізації фольклору та побутового мовлення Простого Народу. Важливий мотив книжки – родинна історія, виписана не «в лоба», оприявлена не лише в текстах, а й в оформленні (робота Вікторії Черняхівської), де використано фотографії бабусь, дідусів та інших предків поетки. Про це є коротесенька розповідь, що замінює післямову, тимчасом як передмову написав Костянтин Москалець.

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Ірина Шувалова: воєнні пісні допомагають зрозуміти і себе, і ворога

Таня Малярчук. За такі гріхи Бог ще подякує. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

«За такі гріхи Бог ще подякує» Тані Малярчук (видавництво «Meridian Czernowitz») – один із поетичних сюрпризів року, бо ж ми звикли все-таки до прози цієї письменниці. Тепер є нагода порівняти її роботи в різних жанрах. Не знаю, кому як, а мені здається, що у віршах Малярчук висловлюється й обирає матеріал та фактуру приблизно в такий спосіб, що й у прозі. Тобто чогось ультра-несподіваного в новій книжці немає, зате є стилістична єдність. Ну, і стильність. Книжка вдало пропрацьована на предмет композиції, добре здизайнована (Катя Слонова). Абсолютно доречні й колажі, які зробила сама Таня Малярчук. Ці колажі доволі характерні для сьогоднішньої візуальної моди, але обігрують її прийоми дещо гостріше і тривожніше, ніж це загалом заведено. А головне – підкреслюють ледь іронічну сентиментальність поезії.

ніколи не бачила як ти заплющуєш очі

і чи темно тоді — не знаю

чи заплющене око подібне на квасолю

яку моя баба знімала з горища

в полотняному мішечку і казала

що всі ми колись помремо з голоду?

Сентиментальний тренд у цьому огляді «За такі гріхи Бог ще подякує» лише розпочинає, але, мабуть, це найбільш «свіжа» з групи таких книжок, і тут є найкраще чуття контрапунктів у вигляді жартів, формальних поворотів чи псевдоафоризмів.

за цілий день не написала тобі нічого

навіть цього

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Яремчук і Малярчук про українських «інших» і де їх шукати

Сергій Жадан. Список кораблів. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Якщо ви відкрили цей огляд, щоб почитати про нову книжку Сергія Жадана, то ваш час надійшов. «Список кораблів», видавництво «Meridian Czernowitz». Шістдесят текстів (принаймні, так запевняє анотація, я не перераховував), які приблизно діляться на три частини. Перша – верлібри, що певною мірою нагадують (приємно нагадують) про Жадана 2000-х років, позначені повітрям та іронією, системою пауз та риторичних запитань:

А що робить цей чоловік?

Пише вірші.

Розкладає їх при столі.

Доточує.

Ніби лагодить дитяче взуття.

Саме вчасно

сів за роботу.

Саме до речі.

Бо ось прийде зима.

І чоловіки візьмуться за вірші.

Перебиратимуть їх обережно,

перетрушуватимуть,

наче сухий тютюн (…)

Другий блок – римовані, підкреслено чуттєві тексти такого типу, що найчастіше трапляються в цитатах і репостах у соцмережах –

Далі вірити у незворотність.

Вкотре втрачати чудову нагоду.

Жінка занурюється в самотність,

мов зрізана квітка в холодну воду.

Поночі відчувати дотичність.

Тьмяніє сумніву гілка вишнева.

Доки ви говорили про вічність,

у місті врешті розквітли дерева.

І окремо йде прозовий текст наприкінці книжки. В ньому трагедія – смерть батька – стає екзистенційною межею, що ніби обтинає можливості мови і думки. Мова, до речі, один із головних традиційно виразних у Сергія Жадана лейтмотивів книжки. Поряд із нею можна побачити ще птахів, дерева, вугілля. Не обходяться нові вірші Жадана (а це 2018-2019 роки) без характерних різноплощинних порівнянь та монументалізації, міфологізації буденного і сучасного, що добре перегукується з таким собі «необойчукізмом» картин Катерини Косьяненко, використаних в оформлені книжки (обкладинка та макет – Сергій Макаренко [Yoda Consult]).

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Сергій Жадан. Любити країну цілісно, перевіряти реальність на відлуння

Іздрик. Naked One. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Про книжку «Naked One» Іздрика (знову «Meridian Czernowitz») я спершу дізнався з Facebook – там прихильниці творчості поета ділилися фотографіями з цієї збірки. На фотографіях зображено самого Іздрика в оголеному вигляді з багатьма (хоч і не всіма) подробицями. Прихильниці також організовували чергу на позичання книжки.

Фотографій і справді багато (їх зробила Настя Телікова). Якщо ж ви вирішите почитати те, що поміж ними, то зустрінете традиційні для Іздрика тексти на межі маскульту, стьобу і наїву:

хто скаже їй крім мене

що пізно вже втікати?

хто скаже їй крім мене

що є ключі від хати?

що листя вже зелене –

хто скаже їй крім мене?

хто скаже їй крім мене

яка вона чудесна?

кому вона крім мене

знесе вогонь небесний?

і з ким вона крім мене

така пекельно чесна? (…)

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Лінивість та ніжність Юрія Іздрика

Ольга Ольхова. Русла Зап’ясть. – Київ: Саміт-книга, 2020

«Русла зап’ясть» Ольги Ольхової (видавництво «Саміт-книга», книжку оформлено фотографіями Юліани Паранько) також належать до хвилі чуттєвої конвенційної лірики. Будь-які житейські, як то кажуть, радості й болі тут перетворюються на римований вірш, глибоко занурений у загальновідомі традиції національної поезії.

Бродить наше вино –

родять лози

та зріють грона.

Кожна з нас береже

від негод і незгод

одна одну.

Кожна з нас

носить сонце

плодове

в подолі сорочки.

Бродить спільне вино…

І множаться обручі

на нашій бочці.

Чимало віршів збірки «Русла зап’ясть» змальовують природні та міські краєвиди. А також – окремі історичні й архітектурні пам’ятки, передусім луцькі.

Купити книжку на сайті авторки.

Читайте також: Тілесне осмислення відвертості в «Руслах зап‘ясть» Ольги Ольхової