«Просто зроби це»: хто і як створює українські полички у Німеччині

Розповідаємо історії волонтерок, завдяки яким у різних містах Німеччини українці мають доступ до книжок рідною мовою.

Хтось з героїнь заснував свою громадську організацію і пробиває бюрократичні стіни у великих негнучких бібліотеках, хтось зміг дістати буквально кілька книжок для бібліотеки у маленькому містечку, де зараз вимушено живе, хтось об’єднався з однодумцями й систематично розбудовує українські книгозбірні. Кожна історія унікальна, але водночас всі вони про те, наскільки важливим є доступ до книжки рідною мовою за кордоном.

«Ми роками билися, щоб у цій бібліотеці з’явилися книжки українською»

Українські книжки у Штутгарті

Бібліотека у Штутгарті – одна з найкрасивіших і найсучасніших у світі, а в Німеччині її у 2013-му визнали найкращою книгозбірнею країни. На полицях бібліотеки – сотні тисяч книжок, і не лише німецькою мовою. Тут представлені видання скандинавських, балканських авторів, літератури інших, часто невеликих, народів в оригіналі. А ще книгозбірня має чимало книжок російською мовою. Що ж стосується видань українською, то ще рік тому в її фонді не було жодного.

«Ми роками билися, щоб в цій бібліотеці з’явилися книжки українською, але книгозбірня щиро не розуміла навіщо: є ж книжки російською, а українці її розуміють! Ми просто не могли пробити цю стіну!» – розповідає письменниця Ксенія Фукс, яка тривалий час живе у Штутгарті. У 2016-му році вона разом з однодумцями заснувала в Німеччині ГО «Українське ательє культури і спорту» для промоції та підтримки українською культури, зокрема й літератури.

«Війна почалася для мене у 2014-му, тому що я з Донецька. Уже в ті роки ми долучалися до допомоги українцям, я сама їздила в зону бойових дій, – розповідає Ксенія Фукс. – Згодом ми більше переключилися на промоцію української культури, але активне волонтерство ніколи не покидали. І з 24 лютого 2022 року ми знову волонтеримо, але й українську культуру просуваємо не менш активно».

Напередодні повномасштабного вторгнення й одразу після нього письменниця ходила на численні демонстрації та акції, давала інтерв’ю німецьким журналістам. На одному з таких мітингів у Штутгарті організатори запросили Ксенію до вступного слова. Серед іншого письменниця згадала і про міську бібліотеку, яка не має українських книжок і ніяк не реагує на пропозицію створити там полицю з ними.

Ох, я їм тоді і накидала! Ці мої слова активно поширювали медіа і соцмережі, і тоді директорка бібліотеки сама мені зателефонувала. Зараз там вже понад 300 книжок українською мовою. Над цією поличкою працювала вся наша громада: якісь книжки закупила наша організація, якісь поприносили люди. Зараз цих книжок весь час немає – вони постійно на руках у читачів. І це добрий знак. Це наша перемога.

Майже одразу до «Українського ательє культури і спорту» звернулася бібліотека невеликого міста Ройтлінген і запропонувала українцям безплатно на три місяці свою виставкову площу.

«Ми там зробили нашу першу виставку українського мистецтва, а також представили українські артбуки. А ще заповнили ту бібліотеку українськими книжками. Згодом вони самі ще докупили книжки – і вже мають понад 200 видань українською, – розповідає Ксенія Фукс. – Нас це надихнуло на подальшу роботу. Ми зрозуміли, що варто стукатися не лише до великих бібліотек, а й до маленьких регіональних».

Письменниця розповідає, що їхня організація долучилася до створення в Німеччині не менше десяти полиць з українськими книжками. «А ще ж були запити на книжки від невеликих громад, церков та центрів, які прихистили українських біженців. Вони дуже раділи будь-яким книжкам. Це були такі точкові запити з усієї Німеччини», – пояснює Ксенія Фукс. І додає, що часто роздає людям книжки з власною домашньої бібліотеки, якщо бачить, що в людини горять очі від згадки про українські книжки.

«Як ми формуємо полички? Я знаю, що добре йде, а що гірше. Постійно розпитую людей і завжди замовляю мікс книжок: історичні, пригодницькі, трохи любовних романів, трохи відомих імен, чимало дитячих книжок, бо вони завжди в пріоритеті для бібліотек. Я хочу, щоб люди відкривали для себе й українські імена, а не лише переклади відомих іноземних письменників Звісно, мій смак теж впливає на вибір книжок, але, сподіваюсь, він у мене хороший», – сміється Ксенія Фукс.

На питання, чому люди в іншій країні повинні мати доступ до книжок рідною мовою, Ксенія розповідає особливу для неї історію.

«Перші місяці повномасштабної війни я працювала перекладачкою в центрі для українців. Часом носили книжки з дому людям, які хотіли щось почитати рідною мовою, – згадує письменниця. – Там я познайомилася з родиною: жінка приїхала до Німеччини з донькою і онуками. Донька була невиліковно хвора, вона вже перебувала на паліативному догляді. І якось вона попросила в мене українські книжки. Читала неймовірно багато, ніби не могла надихатися ними. Вона залишала цей світ в оточенні книжок рідною мовою. Полегшувала собі очікування смерті читанням. Це гірка історія, але вона також про те, що книжки рідною мовою важливі. Ми ніколи не знаємо, де і як вони можуть допомогти і підтримати».

«Ми одразу відчули, як бракує наших книжок»

Українські книжки в Айнбеку

Коли Олександра Магурова з двома синами і собакою покидала Київ, то не думала, що вони їдуть далеко і надовго. Як і багато інших родин, вони спочатку виїхали на захід України, і лише згодом опинилися в Німеччині – у невеличкому містечку Айнбек, що в Нижній Саксонії. З собою мали мінімум речей і лише кілька книжок, які Олександрі були потрібні для написання дипломної роботи з психології.

«Коли у 2014-му розгорілася російська війна на сході України, я почала працювати з внутрішньо переміщеними особами. Вісім років чула історії про те, як люди виїжджали на два тижні в сандалях і з двома футболками, але й досі не повернулися додому. Але так само, залишаючи дім, я взяла мінімум речей: у мене було відчуття, що якщо я візьму все потрібне і улюблене, то додому вже не повернуся, – згадує Олександра Магурова. – Я не захопила для дітей жодної книжки, і майже одразу ми відчули, як нам їх бракує. Особливо молодшому сину, який звик, що ми читаємо перед сном».

За кілька місяців Олександра з синами поїхала додому, щоб побачитися з чоловіком і взяти деякі необхідні речі. Тоді ж вона написала у сусідський чат, що збирає українські книжки для німецької бібліотеки.

«Люди десь сотню книжок принесли. А один із сусідів скинув мені посилання на проєкт «Книжки вслід». Вони надали ще 100 видань. Повернувшись до Айнбека, все це я передала до місцевої бібліотеки», – розповідає Олександра. Згадує, що довелося чекати кілька місяців, поки бібліотека занесе їх у каталог і книжки стануть доступними для читачів.

«Але потім я подарувала бібліотеці український прапор і ми оформили дуже красивий стенд з українськими книжками. Вони поставили цей стелаж просто біля центрального входу. Бібліотека почала і сама купувати українські книжки, зрозумівши, що є попит. Кажуть: “Ми дуже раді, що нам є що запропонувати українцям, які приходять до нас”», – розповідає Олександра Магурова.

Зараз Олександра працює з українськими дітьми у місцевій початковій школі. Їх тут 12 – віком від 4 до 10 років. «Моя робота на межі між психологією і педагогікою, тому що важко навчати дітей, які пережили травматичні події. Тому, звісно, ми звертаємо увагу і на їхній досвід, щоб розуміти ті чи інші їхні прояви під час навчання у школі. Трохи вчимо разом німецьку. Моя основна функція – комунікативна, – пояснює Олександра. – У бібліотеці регулярно проводять читання для дітей, і ми запропонували, що теж можемо там читати нашим дітям українською. І я помітила, що чим краще діти читають рідною мовою, тим легше їм дається до вивчення нова мова – німецька. Працюємо і над цим».

«Люди настільки голодні до читання, що готові брати буквально все»

Українські книжки в Нортен-Харденберзі

Тамара Борисова виїхала з трьома дітьми з Черкас до Німеччини після початку повномасштабної російської війни. Останні роки жінка працювала у благодійному секторі та багато волонтерила. Тож і на новому місці – у невеличкому німецькому містечку Нортен-Харденберг – одразу розпочала активну діяльність: разом з однодумцями відкрила інтеграційний центр для українців.

«Нас до себе прийняла родина графів Харденберг, – пояснює Тамара Борисова. – Ми їм розповіли, що наша мета – робити щось корисне, а не просто пересиджувати тут війну. Розповіли, що хочемо створити інтеграційний центр, куди можуть приходити жінки з дітьми за підтримкою, спілкуванням, різними консультаціями. Члени цієї родини є місцевими підприємцями, вони мають двоповерхове приміщення, яким і дозволили безплатно користуватися, а ще допомогли організувати збір речей, меблювання. Вони активно підтримують різні українські ініціативи, багато роблять для розвитку української діаспори та для тих, хто захищає Україну».

Тамара Борисова розповідає, що їм вдалося зробити чи не найбільший благодійний центр для українців у їхньому регіоні. «Перші три-чотири місяці ми видавали продуктові набори, засоби гігієни, речі першої потреби, які нам допомагали збирати місцеві мешканці. Потім, коли люди почали вже отримувати матеріальну допомогу від Німеччини, ми зупинили видачу продуктових наборів і засобів гігієни – зараз ми їх збираємо і відправляємо в Україну. А тут закриваємо потреби з одягом, постільною білизною тощо, – розповідає волонтерка. – І люди часто приходили до нас і питали, чи є книжки? Так і виникла ідея зібрати видання українською мовою і створити таку поличку в нашому центрі».

Волонтерка написала видавництвам, але відповіді не отримала, тож просто оголосила збір книжок у рідних Черкасах. Люди відгукнулися. Так вдалося зібрати близько 200 книжок українською мовою, які зараз доступні в інтеграційному центрі. Всі вони занесені в єдину базу і підписані. Читацьких квитків немає – все тримається на довірі.

Люди настільки голодні до читання, що вони готові брати буквально все. Приходять жінки старшого віку, які приїхали з таких регіонів, звідки їм вже точно ніхто не може переслати домашні книжки. Та й взагалі видання за кордон передавати дуже дорого – вони важкі. А книжки важливі, бо принаймні на деякий час допомагають позбутися тривожних думок і дають змогу трохи пожити в іншому вимірі.

Книжки можна читати і в самому центрі. Тут є приміщення, що слугує одночасно і кімнатою для зустрічей, і для відпочинку, і – часом – ігровою для дітей. «Там є столи, стільці, освітлення. Я завжди варю каву, чай, наші німецькі партнери надають нам солодощі. Можна у будь-який час роботи центру прийти, взяти книжку і в спокої почитати», – усміхається пані Тамара.

Зараз у містечку та навколишніх селах мешкає близько 50 українських родин. Тамара Борисова розповідає, що хоче й надалі поповнювати і розширювати цю поличку, адже книжки мають попит. «Потреба у читанні є, особливо діти хочуть читати – і саме українською. Якщо ми не закриємо зараз цю потребу, не забезпечимо українськими книжками, вони будуть змушені закривати цю потребу книжками російською мовою. Не можна втрачати час, бо сюди швидко прийде російська, не потрібна нам, література», – говорить волонтерка.

Тим, хто лише планує організувати таку українську поличку за кордоном, але не знає, з чого почати, Тамара Борисова радить: «Має бути хтось, хто зробить перший крок. Не бійтеся бути першими у своїй громаді. Об’єднуйтесь і генеруйте ідеї. Проговоріть вголос, що ви хочете зробити, і завжди знайдеться той, хто схоче допомогти. Так, хейтери теж будуть, куди ж без них, але майбутнє наших дітей вартує цих зусиль, чи не так? Не уявляю, як зберегти любов до рідної мови без книжок, без улюблених казок і віршів. Дійте!».

«Ми мріяли створити бібліотеку, але не знали, з чого починати»

Українські книжки в Ерлангені

Тетяна Чернікова з родиною живе у невеликому місті Ерланген. Тут вона отримує другу вищу освіту за спеціальністю «вчитель біології та хімії» й проводить більшість свого часу в Українському центрі, координаторкою якого є.

«Уже понад років десять існує Об’єднання Українців у Франконії. Занадто активними ми не були: проводили різні традиційні акції для дітей, допомагали дітям, які приїжджали до Німеччини на лікування, збирали кошти, організовували зустрічі для української громади, – розповідає Тетяна Чернікова. – Але, звісно, після початку повномасштабної війни почали діяти більш активно. У квітні минулого року за підтримки міста змогли в Ерлангені відкрити Український центр для людей, які виїхали з України від війни, щоб допомагати їм легше адаптуватися до нових умов життя».

Місто надає українцям велике приміщення і свою підтримку. «Наша основна діяльність – це допомога і консультації для людей, що виїхали від війни. Дуже багато маємо паперової роботи. Але ми від початку розуміли, що людина не живе тільки ж бюрократичними потребами. Усі усвідомлювали, що наші люди потребують набагато більше, – розповідає Тетяна Чернікова. – Тому ми намагалися шукати фінансову допомогу, щоб розвивати нашу діяльність у різних напрямах. Торік нас дуже підтримала благодійна організація Deutsche Stiftung für Engagement und Ehrenamt. Ми отримали грант, завдяки якому змогли реалізувати багато курсів для дітей і дорослих, а також заснувати бібліотеку».

Перші книжки в Українському центрі в Ерлангені з’явилися вже в травні – їх приносили українці як подяку за допомогу.
«Люди приносили багато книжок, але вже повноцінну бібліотеку ми змогли зробити, коли в нас з’явилося на це фінанси. Ми тоді закупили книжки і меблі для бібліотеки. Але спочатку провели опитування українців у соцмережах: які жанри, яків авторів, які книжки люблять і хочуть бачити у нашій бібліотеці. Наразі в нас понад 300 книжок, куплених і принесених людьми. І класична література, і сучасна, і переклади закордонних авторів, і дитяча. Є фантастика, пригодницькі романи, детективи. Беруть все», – розповідає координаторка центру.

В Ерлангені зараз перебуває близько 2000 українців. Тому, говорить Тетяна Чернікова, вони знову шукають фінансування, щоб розширювати бібліотеку.

«У нас є онлайн-реєстрація, онлайн-каталоги книжок, людина реєструється через QR-код. Вона може одразу подивитися, які книжки є в наявності, а які зараз – на руках. Все зроблено так, щоб людині було комфортно і цікаво цим всім користуватися. Активних читачів зараз – трохи більше як сто людей. Є також ті, хто бере книжки зрідка», – говорить вона.

Я люблю нашу бібліотеку просто за те, що вона є. Вона ще маленька, але я бачу в ній великий потенціал. До повномасштабної війни тут не було можливості знайти українські книжки. Люди або замовляли з України, або привозили, або читали електронні.

Окрім бібліотеки в Українському центрі, українські книжки можна знайти і в міській книгозбірні. Влітку там також з’явилася невеличка українська поличка.

«Читання книжок рідною мовою – це наша опора, наш світ. Це ж основні потреби: чути рідну мову, говорити рідною мовою, читати рідною мовою, думати рідною мовою, – пояснює Тетяна Чернікова. – Тому варто не боятися і відкривати такі полички там, де ти є. Є багато людей, які приїхали з книжками і готові поділитися. Є буккросинг. Є культурні установи, готові допомогти. Треба просто зробити це».

«Але навіть щось – то вже добре»

Українські книжки в Грюнштадті

Віра Зігаєва живе у невеликому німецькому містечку Грюнштадт. Сюди вона із донькою, якій немає і трьох років, виїхала від повномасштабної російсько-української війни. Удома родина багато читала, тож одразу записалися тут до місцевої бібліотеки, яка має невелику поличку з українськими книжками.

«Ми живемо у маленькому містечку і жодних пропозицій щодо читань для дітей чи чогось подібного не отримували. Бібліотека тут невеличка, ми зайшли туди з донею і на її вік знайшли тільки одну книжку – Янош “Ах, ця чудова Панама”», – розповідає Віра. – Так я зрозуміла, що маю спробувати розширити цю поличку».

Віра ніколи не мала такого досвіду, бо до війни працювала бухгалтеркою, тож почала з найпростіших, на її думку, кроків. Вона написала пост у фейсбук-групі любителів читання. «Це було прохання надати непотрібні вже книжки для нашої німецької бібліотеки, щоб українські діти далеко від дому мали книжкове різноманіття», – пояснює Віра.

Пост викликав ажіотаж, але не такий, на який сподівалася жінка. Люди писали про війну та інші потреби, називаючи книжки для дітей за кордоном тим, без чого можна обійтися. Були і відверті хейтери. Але Віру це не зупинило.

«На мій пост відгукнулося дві людини. Одна вже надіслала нам книжки, друга обіцяла зробити це згодом. Я ще звернулася до своїх друзів і теж чекаю на відповіді. Активності поки не багато, на жаль, але навіть щось – то вже добре, – пояснює Віра. – Про результати говорити рано, я собі дала місяць, щоб підбити підсумки. До слова, місцева бібліотека з радістю підтримала мою ініціативу й готова обговорити оплату доставлення. Також я звернулася до громадської організації «Спілка українців Аугсбург», вони надішлють нашій бібліотеці п’ять книжок».

Нині Віра робить все можливе, щоб, як і раніше, читати доньці перед сном українські книжки. Але також вона працює на довгострокову перспективу: донька Віри та інші українські діти матимуть у Німеччині доступ до книжок рідною мовою, не будуть відірваними від українського культурного контексту.

«А це вартує всіх зусиль і переживань», – підсумовує Віра.

Читайте також: Книжки українською в Чехії: як це працює

Фото надані героїнями матеріалу