Письменник і військовий Юрій Матевощук: У бронежилеті завжди зі мною збірка Стуса

Юрій Матевощук — український поет, перекладач, менеджер культурних проєктів, керівник та програмний директор «Мистецького фестивалю “Ї”». Працював головним редактором у видавництві «Крок», артменеджером в книгарні «Є» в Тернополі, ведучим на «Суспільне. Тернопіль», а з 2019 до 2022 року був керівником Культурного центру Єловицьких у Ланівцях на Тернопільщині.

З початком повномасштабного вторгнення Юрій долучився до Сил оборони. Понад два роки — оператор безпілотних авіаційних комплексів. 

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Юрком зокрема про те, як він встигає читати десятки книжок під час служби, про те, чому культурні події в час війни це — необхідність, і про те, якою він бачить свою наступну книжку. 

— Ти долучився до Сил оборони відразу з початком повномасштабного вторгнення. Майже три роки виконуєш завдання як оператор БПЛА. Як ти прийняв рішення вступити до лав ЗСУ?

—  Насправді перші думки долучитись до війська у мене були ще  2015 року. Тоді не склалося. Напевно, не вистачило мужності. Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022-му, то в той день, 24 лютого, я був, мабуть, шокований, обдумував, що робити, а 25-го вранці вже був у Лановецькому військкоматі. Я не служив взагалі, строкової служби не мав також, у військкоматі мені сказали зачекати, бо була велика черга, тож тоді я долучився до добровольчого формування територіальної громади.

Спершу було чергування на блокпостах. Через Ланівці проходить «київська траса», тоді якраз формувалися блокпости. Пам’ятаю, що першу ніч я чергував поблизу поліції з мисливською рушницею. Але блокпост — це було радше про допомогу людям, а не про перевірки. Люди були дуже налякані. Пам’ятаю ночі, коли був великий потік машин з Бучі, з Ірпеня, з Маріуполя. Простріляні. Було досить холодно, ми розпалювали бочки, хтось зупинявся зігрітися. Ми намагалися допомогти, знайти їжу, нічліг, пальне. Шукали, наприклад, мамі з маленькою дитиною о третій ночі молоко.

Все ж я мав бажання вступити таки до лав Збройних сил України. Трохи цікавився у друзів, знайомих, які вже служили. Як і в житті, кожен запитує у своїх, де краще, де можна пройти відповідну БЗВП (базову військову підготовку) і навчитися з нуля. Бо головне питання було не про страх, а про обізнаність. Хотілося розуміти, що мене чекає. 

Все склалося і вже 13 травня 2022 офіційно мобілізувався.

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти керував Культурним центром Єловицьких у Ланівцях на Тернопільщині. Знаю, що і до його заснування ти маєш безпосереднє відношення. Як відбувалося становлення?

— Рішення повернутися в Ланівці було, можна сказати, «пацанським» викликом для себе. Мені хотілося щось зробити для свого міста. У 2019 році, завдяки децентралізації, з’явилося багато можливостей для розвитку громад, зокрема гранти на різні проєкти. Я тоді пішов до мера міста з пропозицією зробити в Ланівцях культурний центр, де можна було б організовувати заходи для дозвілля та розвитку мешканців громади різного віку. 

Я допоміг подати заявку на грант від USAID і сказав, що якби ми його виграли, то я б повернувся в Ланівці і розвивав би цей напрямок. Міська рада виграла фінансування, тож не було як відмовлятися.

Я був керівником центру з 2019 до 2022 року. Ми провели понад 500 заходів: концерти, покази українських фільмів, тематичні зустрічі для молоді й старших людей, майстеркласи. І все це було безплатно для відвідувачів.

До речі, Ланівці заснувала родина шляхтичів Єловицьких в 1444-му році, звідти і назва — Культурний центр Єловицьких. Про засновників мало хто знав, навіть серед місцевих. Були смішні моменти — ми щотижня показували в центрі мультики, діти казали на мене «той Єловицький крутить там мультики». Це був такий центр двіжу, в нас «О.Torvald» був на День міста. Мені це було в кайф, це було дуже приємно робити. І здається, що в цьому плані моя місія виконана.

— А зараз центр продовжує працювати?

— Відверто кажучи, те, як центр працює зараз, мені не подобається. Немає цього інтенсиву. Розумію, що війна вплинула. Зараз по фотозвітах бачу, що щось працює, але не втручаюся.

З іншого боку, органи місцевого самоврядування почали робити ремонт в одному з приміщень біля центру Єловицьких, де мали робити музей Івана Марчука, але представники художника не залишили картин у Лановецькій громаді, твори поїхали на інші, світові, виставки. Тому ідея з музеєм, напевно, перейшла точку неповернення. Можливо, після війни, якщо буде на це воля влади, то можна буде створити музей російсько-української війни. Або, я б дуже хотів, щоби створили музей нашого художника, який загинув на війні, — Олега Дробоцького. В нього надзвичайно важливі й круті картини.

Читайте також: Безальтернативна включеність. Ярослав Корнєв про творчість на війні і війну в мистецтві

— До повномасштабного вторгнення ти організовував чимало культурних подій, зокрема фестиваль «Ї». Знаю, цього року ти безпосередньо долучився до «Файного міста», організовував «Амфітеатр». Які в тебе склалися враження?

— Мені дуже не вистачає спілкування з представниками культурної спільноти. Коли я ступив на фестиваль, в душі мало не розплакався. Я за цим дуже скучив. Майже три роки я не був на жодному такому культурному дійстві, і це для мене було дуже важливо. Моя дружина казала, що я навмисно собі беру відпустку саме на ті дати, щоб поїхати працювати на фестивалі. Але насправді це дуже допомогло перемкнутися. 

До речі, я був не тільки на «Файному», а ще й на фестивалі «Фронтера» як відвідувач. Було дуже приємно побачитися з друзями, познайомитися та зустрітися з різними людьми. 

Ми всі розуміємо, що боремося за перемогу України в цій війні, за свою свободу і за право на існування українців як нації. Тобто і за право існування української культури, нашої ідентичності.

Виходить, що коли ти в тому потоці років вже, мабуть, 15, як я, то часто не цінуєш те, що любиш і що маєш. А потім коли все обривається, розумієш, наскільки тобі цього бракує.

— А чи побачив ти зміни у світогляді людей, які відвідують фестивалі? Можливо, на прикладі «Файного міста» можеш розказати, на що ти звертав увагу?

— Коли є можливість, то я одразу знімаю форму, стараюся не ходити «по-військовому», коли не на службі. Не люблю на цьому акцентувати. Я знайшов свої фестивальні футболки, взув кросівки, одягнув шорти і поїхав на фест. 

«Файне місто» завжди відзначалося своєю важливою ідеєю — це територія вільних людей. І там все було справді вільно. Я помітив дуже багато військових, які також взяли відпустки, щоби приїхати на фестиваль. Не у всіх, знаю, така можливість була. Але було приємно побачитися з тими, кому це вдалося. Військовослужбовців навіть у натовпі відразу видно: там хтось по тактиці, хтось бананку має з шевроном, ще щось таке. Ми помічаємо одне одного. Але й цивільні помічали і приємно, що не було ніяких співчутливих чи дивних поглядів, ніяких критичних чи незрозумілих ситуацій — оце мені подобається. Люди просто приймають військових.

Але треба розуміти наші реалії. Ми на Амфітеатрі робили окремим блоком події з військовими з «Азову», зокрема з тими, хто повернувся з полону. Важливо показати військовим, що вони важливі, що їх цінують, слухають, розуміють поважають. Якщо так в загальному в суспільстві буде відбуватися, як це було на «Файному місті», то я це буду респектити максимально. До речі, окрема повага організаторам за благодійну мету — всі кошти, а це майже 8 мільйонів гривень, пішли на підтримку бригади «Азов» для закупівлі станцій РЕБ.

— Зараз у суспільстві є думка, що будь-які розважальні заходи, зокрема музичні чи мистецькі фестивалі — не на часі. Ти ж, якщо я правильно розумію, вважаєш, що вони потрібні?

— Так. Тому що, окрім того, що це місце, де ти можеш зустріти людей, яких ти давно не бачив і перемикнутися, то ще й підтримуєш військових. І це справді цінно. І самі військові також отримують спілкування, якийсь зворотний зв’язок. В наших реаліях це важливий елемент — просто спілкуватися, підтримувати один одного. Всі ж ми маємо одну мету, якою, в принципі, і живемо. 

— Іноді військові кажуть, що цивільні їх взагалі не розуміють і у них складається враження, що в Україні дві реальності — вони на війні, а хтось живе собі своє краще життя.

— Нам всім треба навчитися критично мислити. Коли ми бачимо ситуації, наприклад, в соцмережах, відео з ТЦК, які ловлять людей. Насправді ж такий випадок може виникати один на 500, на 1000 випадків. На ньому акцентують, його розкручують тому, що people хаває це — зрада, все таке. А проблема в чому? Ми ж в суспільстві всі не ідеальні, так само в ЗСУ пішли люди з суспільства, вони різні. Чого не показують інші 499 чи 999 випадків, коли чоловіки самі йдуть добровольцями чи мобілізуються, коли прийшла повістка? Журналісти це висвітлюють також, але це не набирає великого хайпу, бо це нормальна стандартна ситуація. А якраз вона заслуговує на увагу та повагу. Людина мобілізувалася, поїхала на навчання, потім — на бойові, виконує завдання і все окей. І це не має такого медійного поширення і захвату, бо таких ситуацій багато, а в медійне поле вихоплюються одиничні випадки якоїсь зрадоньки, яка несеться, і складається викривлене враження, що такого багато. Це ж часто  розганяється через ІПСО. На жаль, серед нас є люди, яким гроші не пахнуть. Тому для нашого суспільства дуже важливо навчитися критично мислити й освітньо себе розвивати.

Всі ми розуміємо, що війна — це втрати, і з нашого боку також. Це страшно. Дуже страшно, коли гинуть твої побратими, найстрашніше їздити на їхні похорони. Це найтяжче, що в мене було в житті.

 — Ти практично все життя працюєш з книжками: книгарні, видавництва, літфестивалі. Чи вдається звичку читання підтримувати, коли ти  військовий?

— Я під час війни читаю навіть більше, ніж коли я був цивільним (сміється — авт.). Коли є нагода, то для мене книжка — це єдиний момент, щоби перемикнутися. Від початку цього року я прочитав 81 книжку. Будь-яка вільна хвилина — я читаю. Хіба на бойових не читав, але в мене навіть в броніку є книжечка. «Нема кайданів, щоб твій дух здушити» Василя Стуса, видавництво «Дух і Літера». Це малесеньке видання, вже таке потерте-потерте, але в підсумці в бронежилеті завжди зі мною.

Власне, Стус для мене став великим одкровенням під час війни. Це була настільки сильна людина. Якщо хтось думає, що в житті все погано, то почитайте Стуса. Для мене він номер один серед поетів.

Коли ми працюємо на полігоні, чи десь на базі виконуємо певні завдання, це ж не цілодобово відбувається. Відповідно, я маю час книжки. З мене іноді побратими підсміюються, але вони вже звикли до того, що я собі можу десь сісти і просто читати, коли не потрібен в роботі. Це мене максимально тримає в тонусі.

— А кого ти читаєш? Які автори в цей час тобі відгукуються?

— Серед книжок цього року, які для мене були важливими, які можна виокремити, це Еріх Марія Ремарк — «Повернення». Я не читав цього роману раніше. Тема дуже важлива — повернення військового до цивільного життя, питання проблематики взаєморозуміння, спілкування з військовим. Кожен з фронту повертається до цивільного життя з різним багажем побаченого, з різним досвідом. Деколи він може здатись неадекватним для цивільних, можуть не сприйматися його розповіді. А треба розуміти межу, запитувати: якщо ти щось хочеш розказати, то розповідай, якщо не хочеш про це говорити, то не говорімо про це.

«Живі. Зрозуміти українську літературу» Олександра і Павла Михедів. Збірка репортажів під редакцією Наталки Гуменюк про перші дні війни «Найстрашніші дні мого життя». «Потяг прибуває за розкладом» Марічки Паплаускайте, «Я перетворююсь…» — книжка Володимира Вакуленка-К, яка на жаль, вже була видана після його загибелі.

Сподобалась трилогія Юзефа Лободовського «У станиці». Про польського хлопчика, який мешкав в козацьких станицях на початку XX століття. Зараз це прозвучить досить компрометуюче, бо це історія частково про українців на Кубані. Це до теми україномовних на Курщині. Дуже багато козаків, козацьких родин виселялися в ті краї, багато їхніх нащадків продовжують там жити. А вони ж за корінням своїм були і залишаються українцями. Дуже цікава історія насправді. 

Читаю і ветеранську літературу, але не можу зараз чітко щось схарактеризувати, тому що сам це переживаю. Практично вся комбатантська література для мене є топом, я впізнаю спільні теми, обставини, про які пишуть ці люди. Вони для мене важливі. От конкретно зараз я читаю книжку Валерії «Нави» Суботіної «Полон». Це настільки важливо, що Валерія написала про це, щоб люди дізналися про ті обставини, в яких перебували азовці. І водночас це боляче. Це книжка, яку я не можу читати довго. Треба прочитати сторінок 20 і відійти — подумати, заспокоїтись, перекурити. Це нелегко.

Люди пишуть про дуже важливі і важкі події, які вони пережили. Це незламні люди. До речі, це дуже схоже до віршів Стуса. Тобто, коли комусь життя на цивілці видається надто складним, почитайте Стуса або комбатанську прозу. Всі ці проблеми, у порівнянні з цим, такими не є, бо в нас всіх зараз одна велика проблема — війна. І це потрібно розуміти. Ми всі маємо гартуватися довкола однієї спільної думки, жити нею і підтримувати один одного.

— А якою ти бачиш сучасну українську поезію?

— Мене тішить те, що українська поезія розвивається. Нарешті вона отримала велику підтримку від видавництв, завдяки чому бачимо лінійку виданих поетичних серій. Пригадую, як ми стартували з поезією у видавництві «Крок», то всі біля нас крутили пальцями, говорячи, що на поезії багато не заробиш. Але ми продовжували. Наразі здається, що в останні роки формується новий, для мене ще не до кінця зрозумілий, але дуже цікавий поетичний виток української літератури.

Читав нові поетичні збірки Мар’яни Савки, Дмитра Лазуткіна, Юлії Мусаковської та багатьох інших. Серед моїх улюблених поетів — Юрій Завадський. Він насправді мав на мене великий вплив і не лише на формування мого літературного, культурного погляду, а й на життя загалом. Почалось це ще під час навчання в університеті. Важливим було середовище літературної студії «87», координатором якої він був. Оці неформальні літературні зустрічі в університетських стінах стали великим поштовхом для формування мого погляду не тільки на творчість. Вже після університету Юрко став мені близьким другом, взяв мене на роботу у видавництво. І різноманітна діяльність з ним, понад 5 років у видавництві, залишила позитивні спогади. Це були, можна сказати, рок-н-рольні роки, робота в літературному середовищі. Фактично «Крок» ми починали разом. У Юрка унікальний погляд на видавничу справу, зокрема на видання тихоокеанської, полінезійської, австралійської літератури, авторів інших країн. Він організовував події в межах Форуму видавців і інших фестивалів, допомагав з приїздом авторів, яких ми видавали і, власне, цим на той час видавництво «Крок» вирізнялося. Завдяки Завадському я познайомився з цікавими літературними особистостями і завдячую йому багатьом позитивним митям в моєму житті.

Стосовно його творчості, то для мене вона була однією з улюблених, і це не через наші дружні стосунки. Завадський для мене завжди був унікальним поетичним голосом, який бачив те, що не бачать інші, і показував це у своїх текстах. Він ніколи не боявся експериментувати, порушувати у своїй творчості непрості теми. В цьому його особливість і сміливість.

Читайте також: Поетка і військова Ліза Жарікова: Ідеальна презентація збірки має бути прижиттєвою

— Напередодні повномасштабного вторгнення ти видав збірку «Стаміци». Думаю, далеко не кожен з наших читачів знає значення слова у назві. Які теми ти порушував у віршах?

— «Стаміци» за лановецьким суржиком означає «звідти». Збірка стала для мене такою данню краю, в якому я народився і де жив крайні три роки перед війною. Там зосереджені тексти, які, мабуть, можна назвати містечковими — згадуються персонажі, відомі багатьом ланівчанам, простір, місцини, топоніміка і багато іншого. Цікавий і той момент, що на обкладинці вміщена фотографія початку XX століття з застряглим поїздом, який намагається з Тернополя приїхати до Лановець по залізничній дорозі, яку замело снігом і її відкопують. Тут певний символізм того, що колись я покинув своє місто, потім до нього повернувся, але відкривав його для себе по-новому. Це відбилося в поетичних текстах.

Справді презентації збірки були заплановані на кінець лютого 2022-го року в Тернополі та в Ланівцях. Зрозуміло, що вони не відбулися. Початковий наклад був 100 примірників, а потім я сказав, що більше не додруковуємо, взагалі не знав, що робити з тою книжкою. Наприкінці квітня зробив одну презентацію в Тернополі, ми продали всі книжки, і я гроші віддав на тоді ще полк «Азов». Таким чином  історію з особистими текстами на той момент я для себе закрив.

— Чи вдається тобі в нинішніх умовах думати про власну творчість?

— Чесно кажучи, якби я про це не думав, то поїхав би дахом. Щодня думаю про якісь культурні проєкти. І про свою книжку. Вже під час служби писав нові тексти, деякі мені подобаються, деякі — не дуже. Та я був сконцентрований на інших речах. Але потім зрозумів, що їх трохи назбиралося, але все ще повноцінної книжки не бачив. Тож вирішив цей гештальт закрити таким чином: зібрати три свої попередні книжки і цю добірку віршів в одну, зробити таке зібрання зі 180 віршів. Я назвав її «Книга Скарг» і зараз її якраз надрукували, на початку січня у Тернополі відбудеться презентація. Це тексти з 2009 року перегукуються з текстами 2024-го.

Після цього видання з віршами цього періоду хочу поставити якусь таку, не те щоб крапку, але, може, тире. Бо якщо я продовжу писати вірші, то, напевно вони будуть вже трохи іншими, не в такому форматі, не з такими настроями. Це ніби такий зріз мене. 

Я цю книжку назвав би дуже не ідеальною, але такими ми, люди, і є. Завжди намагаємося прагнути якогось ідеалу, в якому собі подобаємося, але зазвичай позаду, за спиною, залишаються ті неідеальні вчинки або й роки. Я подумав, що нехай буде так.

Я живу тим, аби в майбутньому, після демобілізації, якщо ми всі будемо живі, продовжувати брати участь в організації фестивалів. В мене було багато часу подумати про це. Маю багато ідей, в тому числі про зміну форматів. Надіюся, буду продовжувати працювати і на інших культурних проєктах.

Маю і незавершений гештальт з Корнелем Філіповичем — є ще дві книжки, які хотів би доперекладати. Це збірка його оповідань і вибране листування з Віславою Шимборською.

— Чому творчість польського письменника Корнеля Філіповича така важлива для тебе?

— Власне, я став перекладачем завдяки йому. Вірю в те, що в житті нічого не відбувається просто так. Філіпович став для мене певним маркером. Колись я був в гостях в Юрка Завадського, зайшов до його бібліотеки і почав переглядати книжки. В нього дуже велика бібліотека, сотні книжок. З полиці польської літератури досягнув книжку Romans prowincjonalny («Провінційний роман»), подивився на звороті інформацію про автора і мене зворушило те, що я, будучи випускником польської філології в ТНПУ, довгий час мешкаючи у Тернополі, не знав про те, що класик польської літератури Корнель Філіпович народився в цьому місті. Я почав вишукувати про нього різноманітну інформацію, її насправді було катма, і я зрозумів, що це певний виклик для мене. Напевно, ця книжка повинна була мені потрапити до рук. Я зрозумів, що хочу перекладати цього автора. Перед цим проєктом, попри закінчення університетських студій польської мови, я не планував бути перекладачем з польської. Але завдяки Філіповичу на моєму рахунку вже 9 перекладених з польської на українську творів.

Коли ти не просто лінійно читаєш текст, а розширюєш діапазон. Читаючи книжку з метою перекладу, ти перелопачуєш, напевно, у 5 разів більше інформації за обсягом, ніж в ній міститься, щоб твоєю мовою, українською, цей текст зазвучав максимально доступно для читача і був максимально наближеним до оригіналу, до того, що намагався сказати автор.

— А чи задумувався ти про власну прозову книжку? Наприклад, нонфікшн. Чимало письменників, які зараз у війську, таким чином розповідають про свій досвід.

— Справді, маю амбітний план написати книжку про БПЛА. Надіюся, що мені стане снаги й відваги втілити цей задум. Я б написав про свій та досвід моїх побратимів щодо застосування безпілотників. Звісно, якщо буде відповідний дозвіл про це розповідати. 

Ще хотів би поспілкуватися з дуже важливими для мене людьми у сфері безпілотних авіаційних комплексів, щоби в книжці були їхні інтерв’ю.

От зокрема про них я хочу писати.

— Які особливості твоєї роботи? Творчій людині мати справу з технікою не так просто.

— Перед навчанням на курсах FPV був смішний момент. Нам давали анкету, де були деякі запитання, типу: чи є ви ігроманом? Чи маєте досягнення у комп’ютерних іграх? Я ще здивувався тоді, думаю: а який це має сенс? Потім зрозумів, що це простіше тим, хто вже має подібний досвід, бо там треба багато процесів контролювати одночасно. Пам’ятаю, коли тільки сів за симулятор, думаю: боже, як я це буду робити? Він десь летить не туди, я не можу його втримати. Але чим більше практики, тим кращі результати.

Я вчився літати на різних типах БПЛА, це було довго. Мені навіть трохи не зручно перед іншими військовослужбовцями, які вже інтенсивно воювали, а я фактично весь 2022-й рік вчився, а в бойових діях взяв участь вже у 2023-му році. Думаю, безпілотні літальні апарати є одним з ключових елементів ведення цієї війни, це важливий і ефективний напрямок. Зараз будь-які військові дії супроводжуються безпілотниками. Це і «очі», що забезпечують спостереження, розвідку і коригування, і БПЛА ударного типу. Власне, я й працюю з безпілотними авіаційними комплексами різних типів, не тільки fpv, а й літакового ударного типу, і гексокоптерного, квадрокоптерного великого. Кацапи їх дуже часто бояться і називають «баба яга». У своїх пабліках вони часто пишуть, що «ЗСУшна баба яга літає». Тішить, що ми в цьому плані наводимо на них страх.

За минулий рік маємо успішні результати на різних напрямках, а з кінця 23-го року до осені цього року вже я навчав людей. І ще займався випробуваннями нових літальних апаратів. (зараз Юрко знову на фронті, на Донеччині — авт.) 

— Вдома тебе чекає дружина і донечка. Мабуть, їхня підтримка неймовірно важлива. Як рідні сприйняли те, що ти обрав шлях військового? Чи часто вдається бачитися?

— Якщо я не на передовій, то користуюся будь-якою нагодою, щоб побачитися навіть на день чи півдня. Як кожна жінка, кожна дочка, вони переживають. Я їм вдячний, що вони прийняли мій вибір, і підтримують мене. Донечка малює малюнки і передає мені. Дуже дорогий і символічний перший. Ще у 2022-му, коли я був на БЗВП, то мав великий баул, з яким приїхав додому і дочка його запам’ятала. От на її малюнку я стою вже у військовій формі, Єва маленька, Ліля і біля мене оцей величезний рюкзак. Це, мабуть, була її перша реакція на ті обставини.

Щодо сім’ї зараз, то в мене є й історія, пов’язана з моїм батьком. Ми з ним, в принципі, завжди спілкувалися добре, але тепер об’єднані ще однією спільною темою. Темою дронів. Він мене розуміє з півслова, можна сказати, що наше спілкування стало навіть трохи ближчим. Батько під час повномасштабної війни пройшов спеціальне навчання онлайн від спільноти Victory Drones по збиранню FPV в домашніх умовах. Це для тих людей, які на волонтерських засадах можуть підтримувати Збройні сили, замовляючи товари чи з Китаю, чи на OLXі, з них складають FPV, які відправляють хлопцям на фронт. І от тепер батько став одним з найбільших техніків FPV в Ланівцях (сміється — авт.). 

— Знаю, що ти нагороджений кількома високими відзнаками, зокрема «Золотим хрестом», «Знаком пошани» від Міноборони та відзнакою  «За службу та звитягу» III ступеня. Що означають для тебе ці нагороди?

— Насправді я ще не визначився, як до цього ставитися, це важке питання. Розумієш, коли ти отримуєш якусь відзнаку, наприклад, від міської ради, за культурні чи інноваційні досягнення, у сфері розбудови міста, то це приємно, це круто. А от військові нагороди, з одного боку — приємно, з іншого — дуже боляче, і я не люблю цим хвалитись. Напевно, батькам, дружині — приємно. А ти, коли дивишся на нагороди, розумієш, якою ціною це дається.

Для мене важливішим є відеопідтвердження ураження цілей, результат виконаної роботи, оце для мене кайф. Коли ціль досягнута, то відчуття, ніби ти чемпіонат світу з футболу виграв. Особливо перші враження, розумієш, що ти — простий чувак, який до того не мав ніякого військового досвіду, але вчився, вдосконалювався, і маєш результат цієї роботи.

Читайте також: Микола Шпаковський: У ЗСУ усі справжні, бо відчувають гостроту життя і смерті

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).