#EmptyChairPeople

Письменники та журналісти сучасного Зімбабве: голос незгоди з диктатурою

21.07.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Республіка Зімбабве належить до тих африканських країн, де здобуття незалежності не означало дійсної свободи і демократії. Сучасна назва країни, до 1960 року відомої як Південна Родезія, а згодом – Родезія, з’являється на мапі світу з 1980 року. Звільнення від колоніальної влади Великобританії означало для зімбабвійців прихід до влади національних сил під керівництвом Роберта Мугабе, який 37 років очолював країну як президент. Він здобув сумну славу «найстарішого у світі диктатора», встановив однопартійну систему, відмовився від ринкових підходів у економіці та намагався її націоналізувати жорсткими методами, що привело країну до найвищого у світі рівня інфляції. Про нинішнього президента Зімбабве, Емерсона Мнангагву, відомого своїм прізвиськом «крокодил» за жорстокість, говорять в контексті корупційних схем в управлінні державою, фальсифікації виборів та придушення мирних протестів, вважаючи його послідовником так званої політики «мугабе-їзму». У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо про письменників та журналістів Зімбабве, яких переслідують за їхні погляди або ж які вимушено емігрували.

 

Останні роки Зімбабве перебуває на верхній позиції Рейтингу крихких держав (англ. Fragile States Index). За повідомленням Human Rights Watch, у 2020 році офіційний рівень інфляції у країні становив 540%. 4,3 мільйона її жителів відчували «гостру продовольчу небезпеку». Протягом року силами правопорядку було вбито 17 людей та зґвалтовано щонайменше 17 жінок під час розгонів акції протесту у зв’язку з підвищенням цін у січні 2019 року.

Соціальна незахищеність громадян Зімбабве особливо вражає, якщо взяти до уваги досить високий як для країни Підсахарської Африки рівень письменності – в Зімбабве на початок 2000-х близько 90 відсотків населення уміли читати і писати. При цьому середня тривалість життя у країні – 47 років у жінок і 48 у чоловіків, а рівень зараження вірусом імунодефіциту – більше 15 відсотків дорослого населення країни.

 

Зімбабве – країна, де гостро стоїть питання осіб без громадянства. За даними Верховного комісара ООН у справах біженців, сьогодні тут близько 300 000 осіб перебувають під загрозою безгромадянства, що пояснюється історичними чинниками та безвідповідальністю сьогоднішньої влади. Колись колоніальна влада привела до Зімбабве сотні тисяч робітників-мігрантів із сусідніх країн (Малаві, Мозамбіку, Замбії) працювати на фермах та шахтах тоді заможної країни, але їх нащадки і до сьогодні не отримали громадянства.

 

У суспільстві досі відлунює травма різанини в Гукурахунді, – етнічних чисток, спрямованих проти народу ндебеле, що тривали в 1982-1987 роках, і були визнані геноцидом. Коли уряд Зімбабве очолив Роберт Мугабе, етнічний шона, серед ндебеле виявилося чимало дисидентів, що належали до опозиційної партії. Під час різанини, яка подавалася урядом як «ідеологічна стратегія», а також внаслідок неї, тисячі ндебеле загинули або були змушені покинути свої оселі в Матабеленленді та Мідленді. Це ще одна причина безгромадянства тих, хто постраждав, та джерело неспокою у суспільстві через незагоєну пам’ять.

 

Гострою соціальною проблемою, пов’язаною із порушенням прав людини, є еміграція. У пошуках роботи зімбабвійці нелегально перетинають кордони сусідніх ПАР та Ботсвани, де стають об’єктами ксенофобії у її найжорстокіших виявах. Та навіть офіційних мігрантів із Зімбабве зустрічають не завжди тепло через стереотипи, не в останню чергу пов’язані з високим рівнем захворюваності на СНІД у цій країні.

 

Пандемія коронавірусу також стала випробуванням для зімбабвійців. 2020-й означився антиурядовими акціями протесту в соціальних мережах та у населених пунктах. Їхньою метою було підвищити обізнаність про порушення прав людини та цензуру в медіа з боку президента Емерсона Мнангагви та його уряду. Поліція здійснювала напади на будинки журналістів, лідерів опозиції та всіх, хто критикує владу. За зразком американської кампанії Black Lives Matter у Зімбабве було організовано рух протесту Zimbabwean Lives Matter, який висвітлював соціально-політичні та економічні проблеми Зімбабве всупереч запевненням уряду, що національної кризи немає. Частиною руху стала вимога #FreeAlanMoyo – про звільнення арештованих студентських профспілкових лідерів, одним із яких був Алан Мойо, який підняв питання боротьби за демократію в університетському середовищі, висвітлюючи труднощі, з якими стикаються його колеги в Зімбабве.

 

Попри режим однопартійності і цензури, Зімбабве залишається країною, де громадянське суспільство невтомно відстоює такі цінності як гідність, чутливість до проблем маргіналізованих груп, прозорість та підзвітність, доброчесність у політичній боротьбі та роботі держустанов. Лідерами думок тут є письменники та журналісти, – ті, котрі залишаються у країні та продовжують писати, ризикуючи свободою та життям, і ті, що змушені були виїхати за кордон, знайшовши притулок в інших африканських країнах, Європі чи США. Їхня творчість стає джерелом нових суспільних дискусій та боротьби за права людини, водночас розповідаючи світові про країну, що так довго йде до свободи через терни політичної диктатури.

Ченджераї Хоув: «Одного дня наша країна знову підніметься з попелу»

Ченджераї Хоув, якого називають одним із літературних корифеїв країни часів її незалежності, згадуючи його ім’я поряд із такими представниками Зімбабве цієї епохи як Мусаемура Зімунья, Дамбудзо Маречера та Івон Вера. Письменник зосереджувався на проблематиці руйнівного впливу колоніальної системи на спільне в культурах багатьох африканських народів. У своєму есе «Тінь влади: колоніальний і постколоніальний досвіди письменника» Хоув показує, наскільки характер його батька з народу шона був подібним до характерів з творів відомого нігерійського письменника Чінуа Ачебе.

Хоув народився в селищі Мазвігві поблизу Звішаване (Zvishavane) у родині місцевого вождя. Після навчання у школі та коледжі сам став викладачем, а згодом здобув наукові ступені в Університеті Південної Африки та Університеті Зімбабве. Хоув також працював журналістом та редактором видавництва. У 1984-1992 роках виконував обов’язки Президента Спілки письменників Зімбабве. У 1990 році виступив засновником Асоціації Зімбабве за права людини. Був гостьовим професором Коледжу Льюїса і Кларка у США (1994), гостьовим письменником Університету Лідса у Великій Британії (1995) та Фонду імені Гайнріха Бьолля у Берліні (1996). Став відомим автором завдяки трилогії романів, перший з яких, «Кістки» (1988), приніс йому визнання у Зімбабве та за кордоном, включно з Національною премією Союзу письменників Зімбабве, здобутою у 1988 році, а також премією «Noma» за видавничу діяльність в Африці у 1989 році. У 1991 році побачив світ другий роман, «Тіні», а у 1997 – вийшов завершальний роман трилогії «Предки».

 

Через безкомпромісність у своїй критиці політики уряду Мугабе Ченджераї Хоув був змушений у 2001 році залишити країну та провести решту життя в еміграції. У своїх публічних виступах з-за кордону він називав щонайменше п’ять серйозних замахів на своє життя, а також нескінченні погрози. В інтерв’ю в лютому 2010 року Хоув згадував, що режим Мугабе колись направив чотирьох озброєних поліцейських, аби затримати його за надуманими звинуваченнями: «Насправді я не думаю, що є ворогом держави. Вони просто бояться письменника. Я навіть курки не вб’ю».

 

Одним із найприкріших моментів життя у вигнанні була неможливість письменника приїхати до Зімбабве, щоб побачитися з матір’ю перед її смертю. «Вона пообіцяла не помирати до мого повернення, і я пообіцяв їй не померти в еміграції», – сказав тоді Хоув.

 

У своєму останньому, автобіографічному романі «Бездомні – Солодкий дім: Мемуари з Майамі» Хоув розповідає про випробування та труднощі життя за кордоном після проголошення владою своєї країни персоною нон-грата. На момент смерті 12 липня 2015 року він був резидентом Будинку культури в Ставангері у Норвегії, який є частиною Міжнародної мережі міст-притулків (International Cities of Refuge Network).

Крістофер Млалазі: «Ти не можеш приховати того, що має роги»

Зімбабвійський автор і драматург Крістофер Млалазі народився і виріс у Булавайо і досі мешкає у цьому місті, коли повертається на якийсь час до своєї батьківщини. Серед його книжок романи «Багато річок» (2009), «Біг з матір’ю» (2012), збірка оповідань «Танці з життям: казки з тауншипу» (2008), нагороджена Національною премією за мистецькі заслуги.

Вісім п’єс Млалазі, у тому числі «Крокодил Замбезі», лавреат премії «За свободу слова» Оксфама / Новіба 2008 року, поставили на сцені. П’єсу «Крокодил Замбезі» заборонили члени Комітету державної таємниці через її політичний зміст, вже після того, як її продюсера викрали і закатували безпосередньо перед другою виставою. Після цього якийсь час письменнику довелося переховуватися.

 

У 2012 році Млалазі опублікував свій роман «Біг з матір’ю», в якому розповідається про ініційовані урядом масові вбивства Гукурахунді та про роль у них П’ятої бригади, спеціального підрозділу армії, що вирізав цілі села за етнічною ознакою у провінції Північний Матабелеленд. Після виходу цього роману газета «Патріот», яку уряд використовує для пропаганди своєї ідеології, опублікувала цикл статей-рецензій на книжки Млалазі, звинувачуючи його у виконанні завдань західних держав. Роман переклали німецькою та італійською.

 

В одному зі своїх віршів Млалазі песимістично підсумовує здобутки незалежності своєї країни:

Тендеї Франк Тагаріра: «Мій дім як людини – це гуманність…»

Тендеї Франк Тагаріра народився 1983 року у Зімбабве, але після написання книжки «Спроби зрозуміти це. Спогади нового покоління Зімбабве» у 2009 році, йому довелося назавжди залишити країну через погрози. Згодом, коли він переїхав до Намібії, переслідування продовжилися: пограбували його квартиру та спровокували інцидент на дорозі, коли письменник перебував за кермом мотоцикла.

 

Не дивно, що жоден із зімбабвійських видавців не наважився видати його твір – особисту історію в контексті численних проблем сучасного Зімбабве: «Я – частина розлюченого покоління. Покоління, яке відчуває себе відчуженим від політичного процесу. Ми пережили безліч випробувань і труднощів, які не подолали, і нам боляче».

Відтоді Тагаріра жив у Намібії, де видав шість книжок, а також Ботсвані та Данії. Він пише у багатьох жанрах та працює на різних напрямках, наприклад, як ведучий радіо-шоу. В Данії був запрошеним письменником Орхуса як міста-притулку з 2010 по 2012 рік. Саме там він пише «Мугабе повинен піти!» (2010), книжку з 87 віршів, яка є відкритим протестом та вимогою до припинення диктатури в Зімбабве. Вона побачила світ на незалежній видавничій платформі Createspace. «Роберт Мугабе – архітектор нашої біди. Він є каменем спотикання нашої надії», – писав Тендеї Франк Тагаріра у цій книжці.

 

У 27 років Тагаріра зізнався: не вірив, що доживе до цього віку, усвідомлюючи загрози, які чекають на нього у Зімбабве. «Навіть моя мати каже мені не повертатися», – говорить він.

 

Романом про ксенофобію в Південній Африці «Спалення Ubuntu», що побачив світ у США 2010 року, Тагаріра відреагував на події березня 2008-го. Тоді в ПАР спалахнуло криваве насильство як частина ксенофобських настроїв проти іммігрантів, у тому числі із Зімбабве. Він говорить і про ксенофобські настрої щодо зімбабвійців у Ботсвані, вказуючи, що подразником агресії тут є проблеми з ВІЛ-інфекцією, у яких місцеві звинувачують мігрантів з сусідньої країни.

 

Коли Тагаріру запитують, що було для нього найскладнішим у еміграції, він розмірковує, де ж насправді те місце, яке він міг би називати «домом»: «Мій дім завжди буде в Африці. Але мій дім як людини – це гуманність… У кожній країні, куди я їду, я чутливий до страждань людей».

Ціці Дангарембга: «У моїх творах відсутня межа між людиною та суспільством»

Ім’я Ціці Данґарембґи, романістки, режисерки і кіносценаристки, стало особливо відомим 2020 року. У липні разом з іншими представниками громадянського суспільства, студентами та журналістами вона виступила з протестом щодо корупційної політики уряду, через що зазнала жорстоких переслідувань з боку влади. Тоді ж її новий роман «Це оплакане тіло» потрапив до довгого списку Букерівської премії.

 

Письменниця народилася у Мутоко (Mutoko) за 143 км від столиці країни Хараре. Її мати, Сьюзен Дангарембґа, перша серед темношкірих жінок своєї країни отримала диплом бакалавра. З двох до шести років Ціці мешкала в Англії, де її батьки продовжували навчання. Дитиною вона відчула колізію між англійською як мовою першого світу, якою вона почала розмовляти і вчитися за кордоном, та її рідною мовою шона, до якої змогла повернутися лише приїхавши до Родезії 1965 року.

Шлях Ціці Дангарембґи як драматургині і письменниці розпочався, коли вона вступила до драматичного клубу Університету Зімбабве, де навчалася психології, написавши і поставивши кілька п’єс. Згодом вона згадувала, що для темношкірих жінок не було місця у тодішніх виставах, або ж вони просто не мали до них доступу через те, що сценаристи із Зімбабве на той час були в основному чоловіками. П’єси Данґерембґи намагалися виправити цю ситуацію.

 

У 1985 році її новела «Лист» зайняла друге місце в літературному конкурсі, організованому Шведським агентством з міжнародного розвитку, і була опублікована у Швеції. У 1987 році в Хараре було надруковано її п’єсу «Вона більше не плаче», написану в університетські роки. Перший роман Дангарембґи, «Тривожні обставини» побачив світ в 1988 році у Великобританії, а за рік – у Сполучених Штатах. Кілька років перед тим тривали спроби видати його у Зімбабве, але публікація виглядала практично неможливою – рукопис відхилявся чотирма видавцями. Це був роман, уперше написаний англійською мовою темношкірою жінкою із цієї країни, який згодом отримав не лише міжнародне, а й національне визнання. «Тривожні обставини» вважається одним із найкращих романів за всю історію африканської літератури, і у 2018 році він потрапив до списку ВВС «100 найкращих книг 2018 року, які сформували світ». Роман став першою частиною трилогії, наступна частина якої «Книга не» побачила світ у 2006 році, а заключна, «Це оплакане тіло», потрапила до списку Букерівської премії у 2020-му.

 

Важливою сторінкою біографії Ціці Дангарембґи стає навчання кінорежисурі у Берліні, куди вона переїхала у 1989 році. Один із відзнятих нею документальних фільмів вийшов на екрани німецького телебачення. Через кілька років вона заснувала кінокомпанію та кінофестиваль у Хараре, а також написала сценарій для фільму «Нерія», що став найкасовішим у Зімбабве. Інший її фільм, 1996 року, «Дитина кожного», що розповідає трагічну історію чотирьох дітей після смерті їхніх батьків від СНІДу, став першим художнім фільмом у Зімбабве, знятим темношкірою режисеркою. Він здобув популярність на міжнародному рівні, зокрема, потрапив до програми Дублінського міжнародного кінофестивалю.

 

Крім того, Ціці Данґарембґа невтомно говорить про жінку та її ідентичність в контексті постколоніальних викликів та антигуманних режимів. Данґарембґа завжди бачила своєю місією підтримку жіночого професійного середовища – як виконавча директорка організації «Жінки кінематографістки Зімбабве» та як директорка і засновниця фестивалю Жіночого кіно в Хараре.

 

У вже згаданій трилогії, фінальний роман якої увійшов до списку Букера, письменниця звертається до теми прийняття себе темношкірою жінкою, пишучи про складний шлях, який проходить її свідомість, неуникну жорстокість та агресію до подібних собі, відсутність солідарності та підтримки. Тамбудзай, героїня роману «Це оплакане тіло», не знаючи жодних прикладів успішних темношкірих жінок, маючи в собі багато «негативної енергії», дистанціюючись від власної матері, зрештою, відчужується від себе. Данґарембґа пояснює це «дисфункціональною реакцією на те, що відбувається навколо неї в суспільстві, де їй не пощастило знайти того виховного простору, який допоможе вилікувати такий тип дисфункції».

Попри зізнання письменниці, що вона ніколи не почувала себе активісткою, радше відповідальною громадянкою, у липні 2020 року, коли в Зімбабве почалася нова хвиля протестів, спровокована низьким рівнем медицини та інфляцією на тлі поширення COVID-19 та корупційних схем в уряді, Ціці Данґарембґа виявляється однією з тих, хто виходить на вулиці Хараре.

 

На плакаті, який вона тримала в руках, був заклик до проведення реформ та звільнення Хоупуелла Чиньоно, зімбабвійського журналіста, заарештованого тижнем раніше. За це її арештували та кинули до в’язниці в очікуванні суду за звинуваченням у «порушенні громадського порядку та карантинних заходів». Згодом письменницю звільнили під домашній арешт, з-під якого вона вийшла у лютому цього року.

Луїза Джойнер, асоційована видавчиня Faber, написала твіт, щойно стало відомо про арешт Данґарембґи: «Наша чудова авторка заарештована: сталося те, чого вона найбільше побоювалася – репресії уряду. Будь ласка, проявіть свою підтримку і зробіть цю несправедливість якомога видимішою».

 

Перебуваючи під домашнім арештом, письменниця підтримувала протестувальників у твіттері, у тому числі в рамках кампанії #ZimbabweanLivesMetter. У січні 2021 року вона отримала премію PEN «За свободу вираження поглядів».

 

Крім того, на початку червня стало відомо, що Ціці Данґарембґу відзначили премією PEN Pinter, підкреслюючи важливість її трилогії, у якій письменниця рефлексує над шляхом Зімбабве як колишньої Британської колонії. Клер Армістед, англійська довірена особа PEN, наголосила, що Данґарембґа заслужила цю премію, масштабуючи «боротьбу простих людей у ​​багатьох частинах світу за достойне життя в умовах нового, все більш корумпованого та розхитаного світового порядку».

 

Усвідомлена і послідовна громадянська та письменницька позиція Ціці Данґарембґи є зразком нової хвилі боротьби зімбабвійських громадських діячів та письменників з політичним режимом, а також – усвідомлення власної ідентичності та місця Зімбабве у сучасному світі.

Хоупуелл Чиньоно: журналістське розслідування корупції під час пандемії

Ім’я зімбабвійського журналіста Хоупуелла Чиньоно пролунало у світових медіа у липні 2020 року, коли його арештували разом із політичним активістом Якобом Нгарівгуме. Тоді чоловіки закликали до мирного протесту проти корупції в уряді президента Емерсона Мнангагви. Журналіст згадує той холодний липневий день як «початок 45-денного кошмару». Чиньоно та Нгарівгуме пред’явили звинувачення у підбурюванні до насильства, хоча їхні вимоги не мали подібних закликів, а конституція Зімбабве дозволяє громадянам мирно протестувати.

Чиньоно та Нгарівгуме відправили до в’язниці максимального захисту Чикурубі, де засуджених злочинців тримають у кайданах, коли вони залишають камеру. Ця тюрма розрахована на 1360 в’язнів, проте на той момент у ній перебували понад 2600 людей. У камері, призначеній для утримання 16 ув’язнених, разом з Чиньоно утримували 44 особи. У розпал пандемії під час сну навіть бракувало місця, аби повернутися. В’язнів не забезпечили масками, а в камерах, звідки їх не випускали протягом 17 годин на день, не було проточної води та мила.

 

Отримавши доступ до медіа, Чиньоно багато говорить про порушення елементарних норм гігієни у місцях ув’язнення в Зімбабве під час пандемії, а також – про погане харчування, захворювання на дерматит та діарею: «На сніданок була кукурудзяна каша, на обід – кукурудзяна їжа з вареною квасолею, на вечерю знову була погано приготовлена кукурудзяна їжа з вареною капустою». Коли він захворів і мав лихоманку, у тюремній лікарні не виявилося парацетамолу.

 

«Я протестував перед наглядачами щодо умов – ми отримали ще три лампочки і кілька масок – деяким в’язням дали тести на коронавірус. Мої товариші по камері були вдячні. Після того, як мене відпустили під заставу 2 вересня, я не стримав сліз, коли декілька з них звернулися до мене перед від’їздом: «Будь ласка, не забувайте про нас», – розповідав журналіст.

Інтерес, підтримка і солідарність

Випробування, які сьогодні постають перед Зімбабве, не можуть не хвилювати світову спільноту. Письменники і журналісти цієї країни гостро реагують на неефективність діючої влади та несправедливість її рішень щодо власного народу, стаючи його голосом.

 

Сучасна література Зімбабве створюється у різних країнах світу – переслідувані режимом за відвертість і сміливість письменники часто вимушені емігрувати, щоб продовжувати говорити про свою країну. Безцінною виявляється підтримка професійного середовища, запрошення працювати на резиденціях, інтерв’ю та публікації, участь у літературних програмах. Зімбабвійські автори часто є гостями вже згаданої тут Міжнародної мережі міст-притулків (International Cities of Refuge Network), яка не лише підтримує, а й широко висвітлює їхню творчість.

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

 

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

 

Читайте також: Мовчання або репресії: стан свободи слова на тимчасово окупованій території Донбасу