Саша Биченко: Коли ресурси обмежені — спростіть дизайн. Це не буде погано

Конкурс «Найкращий книжковий дизайн — 2023» від Книжкового арсеналу увосьме пройде у Києві, щоб продемонструвати зріз візуального звучання українських книг під час війни. Користуючися цим інформприводом, ми вирішили поговорити з одним із членів журі конкурсу — співзасновником і креативним директором студії Kultura, книжковим дизайнером Сашею Биченком. До речі, книги за його курування двічі перемагали в цьому конкурсі у категорії «Візуальна книга». Про потребу припинити використовувати навіть безплатні російські шрифти, що таке пшонка-стайл в книжковому дизайні і який вплив війни на креативну індустрію — все це у розмові.

Приймання заявок на конкурс «Найкращий книжковий дизайн — 2023» завершується 21 листопада включно

Чи був до війни попит на арткниги, фотокниги в Україні? Які прогнози для розвитку нішевих артвидань зараз? Це комусь буде взагалі цікаво в найближчі роки?

Якщо порівнювати в абсолютних величинах, то український ринок арткниг і фотокниг за кількістю назв наразі значно менший за європейський. Однак якщо дивитись на відносну динаміку останніх 5–10 років, то поступ ми побачимо значний. Несподівано і знаково водночас, що підвалини цього жанру в Україні заклало видавництво «Родовід», яке вже близько 30 років спеціалізується насамперед на книжках та альбомах про українську візуальну культуру. «Родовід» також став першим видавництвом, яке почало систематично видавати візуальні книги молодих українських фотографів і художників, просуваючи їх у Європі й Америці на світових ярмарках і фестивалях фотокниг. Важливо, що авторів видавництво добирало не тільки з власних уподобань, але також кілька разів поспіль успішно проводило конкурс даммі-буків, переможців якого обирало професійне журі, а молоді автори отримували можливість видати власну книгу по-справжньому. 

Водночас із культурою арткниг, книг художника та самвидаву зростає також цікавість до коміксів. Я б сказав, що останніми роками ми спостерігали постійний розвиток цих жанрів, і якби не повномасштабне вторгнення, то ця тенденція продовжувалася б і далі. Якщо ж намагатися екстраполювати цю тенденцію у майбутнє, після нашої перемоги, то я не бачу причин, чому цікавість до візуальної книги має зменшитись. Навпаки, сьогодні, у постінтернетну епоху, паперова книга змінила функцію і є радше предметом для естетичного задоволення та отримання нового чуттєвого досвіду. Сьогодні ми переживаємо стан війни, а після перемоги змушені будемо осмислити цей новий для себе досвід, інтерпретувати й інтегрувати його у своє повсякденне життя. Яким буде мистецтво після Бучі, Маріуполя, Харкова — я не знаю. Але не сумніваюсь у тому, що праця художників, яка виражена зокрема у книзі, стане одним із перших інструментів для розуміння нашого нового світу. 

Які події вплинули на розвиток дизайну й ілюстрації останніх 10 років?

1. Художня література видавництва «Вавилонська бібліотека»

Творці «Вавилонської бібліотеки», яка починалася як спільний проєкт з «Видавництвом Старого Лева», а згодом переросла в окреме видавництво, стали, мабуть, першими з тих, хто почали видавати масову світову прозу з особливим фокусом на художнє та поліграфічне оформлення. Їхній дизайн та верстка не просто гарні — вони стали проривом в розумінні того, як можна оформлювати прозові видання для сучасного читача. 

Обкладинки їхніх книжок неодмінно впадають в очі, а під час читання ти отримуєш задоволення від візуального сторітелінгу не менше, ніж від самого тексту. Книжки «Вавилонської бібліотеки» оформлюють найкращі українські дизайнери, і я особливо хочу відзначити підхід видавництва до ілюстрування текстів. Вони відмовились від традиційних технік і фігуративної графіки, натомість обравши художників, які працюють із сучасними цифровими інструментами й техніками, а головне — мислять інакше, по-сучасному, так, як не навчають в академіях. Ці книжки невеликого незалежного видавництва задають новий рівень для великих гравців ринку. 

2. Заборона продажу російських книжок в Україні

З 2014 року часткова, а з 2022, після повномасштабного російського військового вторгнення в Україну — повна. 

Спершу я ставився до цієї заборони досить помірковано, якщо не сказати скептично. Так, серед російських книжок було дуже багато пропаганди, маніпуляцій та просто сміття. Але також два-три російські видавництва довгий час заповнювали нішу, яка була майже порожньою в українському книговиданні — професійний гуманітарний нонфікшн, від класичних до новітніх досліджень із сучасного мистецтва, кураторства, архітектури, урбаністики, технологій, медіа. 

Однак мій скепсис, так само як і відсутність цієї (і не тільки) літератури в портфелях українських видавництв, були наслідком (прямим або опосередкованим — не так важливо) довгої і планомірної колоніальної політики росії, спрямованої проти зміцнення української культури. Її кульмінацією стало спалення українських книжок на тимчасово окупованих територіях і буквальне нищення українських музеїв, зокрема ракетами.

З 2014 року я спостерігаю, як ніші, яких бракувало особисто мені, заповнюються українськими виданнями, якісно перекладеними та гарно оформленими. Може, це не такий швидкий процес, як мені хотілося б, але він планомірний і невпинний. Я не хотів би повертатися до стану до 2014 року, адже це не тільки питання наявності певного культурного продукту (жодним чином не незамінного, адже ми в Україні читаємо не тільки українською або російською), але передусім — інформаційної залежності та єдиного культурного поля з країною, яка більше не приховує своїх справжніх намірів з повної руйнації незалежної України.

3. Поява малих незалежних видавництв

Прямим наслідком попереднього пункту стала поява нових, малих незалежних видавництв. Вони орієнтуються не на великі ринки, а насамперед — на нішеву аудиторію і велику увагу приділяють якості дизайну та книжковій культурі загалом. Передусім це справа не бізнесменів, а ентузіастів, які закохані у свою справу та знають свою тему. Але це не означає, що вони ведуть бізнес як попало — доказ тому хоч і невеликі наклади, але стабільні виходи нових назв (навіть під час війни!). Це не виключно, але зокрема такі видавництва як IST Publishing, «Віхола», «Видавництво», «Вавилонська бібліотека». 

4. Конкурс «Найкращий книжковий дизайн» Міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал», який проводиться з 2016 року

Книжковий дизайн в Україні — заняття для честолюбців і людей, закоханих у свою справу. Серйозний професійний конкурс і та роль, яку конкурсу виділяють на самому фестивалі — важливі рушії для розвитку книжкового дизайну. Його результати бувають неоднозначними, але це доля будь-якого конкурсу, адже результати суддівства — завжди радше суб’єктивний вибір, ніж об’єктивний рейтинг. 

Спершу це, мабуть, була подія для самих дизайнерів, але видавці також швидко зрозуміли, що хороший дизайн допомагає заробляти та привертати медійну увагу, і дедалі більше починають сприймати хороший (і відтак дорогий) дизайн не як розкіш, без якої цілком можна обійтись, а як прибуткову інвестицію. 

Те, що конкурс дійсно впливає на стан справ, не можна не помічати: з кожним роком шортліст стає вже замалим (якщо порівняти з першими роками проведення конкурсу), і просто не вміщає всі хороші (принаймні, на мою думку) книжки, що вийшли протягом року. 

Ти й команди, з якими ти працював, двічі ставали переможцями у категорії «Візуальна книга» — за книги From Dusk Till Dawn (Родовід) і за «НАРБУТ. Студії. Спогади. Листи. [Реконструкція знищеного 1933-го року «Нарбутівського Збірника»]». До останньої книжки ти підготував 1000 різних обкладинок, звідки така ідея?

У 2020 році на замовлення видавництва «Родовід» ми працювали над дизайном книги «Нарбут» — реконструкцією посмертного збірника, що його було присвячено доробку Георгія Нарбута, одного з головних українських графіків та дизайнерів початку XX століття. Цей збірник має складну долю: одразу після друку його знищила радянська цензура, до нашого часу дійшли два неповні примірники, навіть без обкладинок. Там само достеменно невідомий був точний склад і редакція текстів, що увійшли до оригінального збірника. Тому це була саме реконструкція, доповнена новими матеріалами, зокрема візуальними. 

Перед нами стояло складне завдання — розказати цю історію сучасному читачу, але з повагою і тактом до митця, історії збірника та тодішньої епохи загалом. Ми наважились зробити те, що в Україні не робив ще ніхто: надрукувати перший наклад (це було 1000 екземплярів) з унікальними обкладинками, які не повторювалися б жодного разу. Для цього ми створили програмний алгоритм, який брав роботи, репродуковані в книзі та міксував їх у колаж, змінюючи набір зображень, їхню кількість, положення і масштаб.

Так ми створили тисячу унікальних обкладинок в єдиному екземплярі, і читачі миттєво відреагували на це незапланованим флешмобом у соцмережах, демонструючи обкладинки, які дісталися їм. Це виявилось настільки захопливо, що дизайн обкладинки (насправді дуже простий) затьмарив будь-які розмови про дизайн самої книги (який на відміну від обкладинки був досить складним). 

У Numo Team ми прагнемо розповідати про візуальну історію сучасною візуальною мовою, насамперед для молодого покоління. Цей підхід виправдав себе, адже завдяки такому «атракціону» книга та видавництво отримали велику увагу від медіа, а про постать Нарбута дізнались люди, які не почули би про нього за інших обставин. 

Читайте також: 100 років потому: як в Україні через книжки й виставки згадують Нарбута

По-друге, ми любимо книги та постійно ставимо собі запитання: а чим може бути сучасна паперова книга як об’єкт дизайну в сучасному постцифровому світі? Одна з можливих відповідей — тотальна персоналізація, до якої ми зробили тільки один маленький невпевнений крок. Але він дає змогу просунутись у наших пошуках трохи далі. 

По-третє, сам факт друку паперової книги сьогодні — це завжди випробування на міцність теми та матеріалу, так само як і медіума паперової книги як такої. Наш виклик як дизайнерів — зрозуміти, яку додану вартість ми можемо привнести до цього об’єкта так, щоб не зруйнувати саму історію, а посилити її. 

Ти був у журі конкурсу минулого року, як бути по той бік — не конкурсантом чи переможцем, а самому оцінювати роботу колег? Це потребує дистанціювання? 

Я думав, це буде складніше, але насправді ні. Тобто це дійсно складно з одного боку: треба все передивитись, втримати в голові і загальну картину і купу деталей, якось це для себе ранжувати, домовитись із колегами про спільний консенсус. Але оцього конфлікту, що тут я ангажований автор, а тут відсторонено маю оцінити щось — не сталось. 

Це те, що постійно робиш у нашій роботі: аналізуєш, порівнюєш, співвідносиш, це викидаєш, це зберігаєш на полицю в голові. Це така постійна професійна звичка. Так, чому мені це подобається? Ага, ось стиль, кольори такі, композиція така, ось тут у куті цікава штука, і ще настрій якийсь, не сформулюєш, але щось таке мені до вподоби. Оце майстерно зроблено, зі знанням і відчуттям. А оце ніби і ок, але видно що робота початківця, могло би бути краще. Оцей прийом, ну, скільки вже можна використовувати. А оце новий якийсь, треба спробувати, де він мені підійде. 

Тобто ти дизайнер, хоч це і творчий процес, але все одно це все — колір, шрифт, графіка, образ — для тебе матеріал, з яким ти достатньо холодно щодня працюєш.

Говорити про дизайн з колегами я готовий годинами, а про книжковий — тим паче, бо просто люблю це все. 

Зважаючи, що й цього року ти увійшов до складу журі, але вже з минулорічним досвідом, чи щось концептуально змінюється у конкурсі цього року? Словом, до чого готуватися подавачам?

Нічого принципово нового в організації, принаймні, наскільки мені відомо (читайте, хто переміг 2022 року). Приємно, що цього року знову долучаться колеги з інших країн — цього разу з Польщі та Німеччини. Коли спілкуємось з іноземними колегами, часто помічаю, що деякі речі ми можемо оцінювати геть по-різному, хоча загалом вважаємо красивим приблизно одне й те саме. Тому правильно мати відсторонений погляд від колег, які перебувають у тому середовищі, що й ми. 

Є новинка в анкеті. Я зробив, а команда конкурсу підтримала пропозицію додати до анкети пункт про використані шрифти. 

Мені завжди цікаво підмічати, які шрифти використані в книзі: тут український, тут російський, тут безплатний, тут розроблений для екранів, а не паперу. Але навіть якщо ти спеціаліст, то ніколи не знаєш усіх шрифтів, бо їх же тисячі. Тому цікаво було би якось з висоти на це подивитись. 

Справа не в тому, звісно, що мені просто цікаво.

Нам як усьому ринку треба, по-перше, відмовлятися від використання російських шрифтів, навіть безкоштовних. Заміняти їх можна шрифтами українських, європейських і американських виробників. По-друге, саме українських шрифтів має ставати більше: не тільки в Україні, а й на міжнародному ринку, бо зараз там росіяни фактично монополісти у всьому, що стосується кирилізації.

Звісно, це питання до шрифтарів і їхніх бажань, але ці бажання мають бути підтримані попитом. Звісно, шрифтовий ринок — це не те, що може змінити конкурс навіть за довгий час. Але щоб щось змінювати, треба почати про це говорити. Шрифти часто бувають невидимими навіть для спеціалістів, а що вже говорити про ширші кола. 

Тому ми для початку ввели це питання як необов’язкове: щоб подивитись, чим користуються дизайнери та видавці, і чи взагалі звертають увагу на це, чи знають, хто той чи інший шрифт випустив, як вони ліцензуються. Те, що побачимо, вже саме по собі має бути цікавим, навіть якщо ніхто не зазначив би використаних гарнітур. Тож це більше такий внутрішній експеримент і перевірка гіпотез. 

Окей, а як щодо критики колег по цеху? Все ж не все так ідеально, а українським дизайнерам є куди підтягнутися?

Взагалі все не ідеально. Я часто кажу, що у нас книжковий дизайн швидко змінюється на краще, швидше, ніж я сам очікував раніше, це факт. У нас багато чого дуже швидко відбувається, коли вже дуже припече. Але проблем багато, вони серйозні. 

Передусім це відсутність притомної вищої освіти, яка була би релевантна сьогоднішньому ринку. 

Це прекарність, незахищеність представників і представниць творчих професій. Це загальна тенденція у світі, новий пролетаріат, але у нас, з ще недорозвиненою креативною економікою, це особливо болюче. Особливо зараз, під час повномасштабної війни, коли продукти креативної економіки — це те, що ми можемо достатньо легко експортувати. Мінкультури й Мінекономіки мали б докласти зусиль, щоб нарешті повідкривати українським креаторам офіційні пейпел, інші платіжні інструменти й цифрові маркетплейси, які досі не працюють в Україні. 

І це відсутність зрозумілої і актуальної стратегії у держави з розвитку креативних індустрій і бізнесів.

Щодо візуальних трендів, смаків, типографії та ілюстрації, то я навіть не зупинявся би. У нас зараз найбільша проблема — це росіяни, тому все, що допомагає нашій армії, — ось що має значення. Закиньте просто зараз двадцятку своїм друзям на актуальний збір, щоб ми могли й далі говорити про дизайн. 

Сам факт, що під час війни конкурс не зробив перерви, — уже свідчить, що ми як креативний сектор вистояли. Та все ж — чи помітив ти зміни в самому асортименті книжок, спричинених війною? Менше оздоблень, бо це потребує коштів? Стриманість, бо час не для яскравих і грайливих форматів? Якийсь особливий вид друку?

Оформлення саме по собі якось принципово не змінилося. Ну, дизайн і дизайн, яким він був, таким він і залишається. Може, й будуть якісь нові підходи, але це більше післявоєнна історія. Як Баугауз, як постмодернізм свого часу — це вже результат рефлексії опісля великих воєн. Але не думаю, що наша війна якось помітно вплине на дизайн глобально.

Інша справа, що ми говоримо зараз або про війну, або про щось інше, але завжди з війною в голові. Звісно, десь ти голос зробиш тихіше, десь інші слова вибереш, десь повітря в груди набереш. 

Але дещо змінилось різко.

Ми почали ще більше цікавитись власною культурою і корінням, шукати, що відрізняє нас від інших, в чому ми схожі, що робить нас нами.

Це не тільки дизайну стосується, це всюди: і ютуб український розквітає, і видавництва нові то там, то тут (хоч малі і нішеві, але це навіть краще). Поспішаємо, бо давно варто було, а ми не квапились. А що — як не встигнемо. Це все не те що вибухає, але таке варіння відбувається, коли все з усім змішується, булькає, щось нове виходить. Он, зараз літеропад в інстаграмі проходить, і я дивлюсь: стільки різних історичних референсів, стільки учасників, всі з різним досвідом. Ну, ніби форми всі більш-менш прості, а багато в цих літерах нашого, не те що історичного, а характерного навіть. 

Але повернімось до книжок. Я якось таку книгу бачив: альбом, там народне мистецтво, все цікаве насправді. Але під однією обкладинкою буквально все, що можна в поліграфії придумати: кольоровий друк, якісь вирізані отвори, вибірковий лак, тиснення такі, тиснення ще якісь, колажі з цього всього. Такий пшонка-стайл вийшов — візьмемо все найкраще, що в нас є, і зберемо в одній книжці. Хоча насправді в авторів — я знаю — рівно протилежна мотивація була. Але ось так може бути, коли все одразу. 

Це я до чого: що коли в нас обмежений виробничий ресурс: папір, фарби, все дорожчає, треба спростити — це не обов’язково означає поганий дизайн. Взагалі-то навпаки, дизайн якраз і виник разом із появою капіталізму, щоб створити додану вартість простішому, дешевшому продукту, витиснути з матеріалу максимум його можливостей. Якось давно ми з колегою (не дизайнеркою) дивились на серію книжок, у яких дуже мінімалістично були оформлені обкладинки, самими тільки шрифтами, але делікатно, зі знанням і тактом, і вона запитала: а це вони на дизайні економлять, так? Насправді, навпаки, не на дизайні. Такий дизайн складніший у проєктуванні, а проте ось у тебе дві фарби замість чотирьох, папір простіший, на обкладинці типографічна композиція, а не ілюстрація, а виглядає все разом вже якось солідніше, красивіше, стильніше. Ресурси в нас обмежені, але коштувати такий продукт може вже й більше. Чому? Бо дизайн. 

Дизайн — це зовсім не така благородна професія, як здається. Ось у тебе на одному плечі: зручність, естетика, потреби користувача, турбота, інклюзивність. А на іншому: дарк-патерни, маніпуляція покупцем, реклама, емоційний тиск, потреби бізнесу проти потреб користувача. А дизайнеру хто з них двох платить? Отож бо. 

Чи варто орієнтуватися на дизайн інших країн чи плекати свою самобутність? Що нам вдається краще?

Саме питання, чи можемо ми у XXI столітті говорити про національні школи дизайну, сьогодні досить дискусійне. Чи можемо ми досі вважати себе їхніми представниками, якщо новини з іншого континенту часом дізнаємось частіше ніж від колег зі свого міста? 

Я вважаю, що так, проте з одним уточненням: сьогодні ми є представниками не так національних шкіл, а радше окремих спільнот. За таких умов як кожна людина має цілий набір ідентичностей, так і наші професійні спільноти (а кожен спеціаліст належить більш ніж до однієї такої) можуть перетинатися безліччю нових способів з іншими. Приналежність до національної школи (що б ми під цим не розуміли) — тільки один із цих факторів. 

Таке розмаїття (diversity) не розмиває, а підсилює наші ідентичності, а наші горизонтальні впливи один на одного стають, як ніколи, інтенсивними та поживними. 

В Україні з процесом осмислення нашої історії як постколоніальної країни, дедалі більше уваги суспільство звертає на власну історію, ідентичність і культуру. Я сам, як і багато моїх колег, зараз перебуваємо в активному процесі віднайдення власної — української — візуальної ідентичності. Це стосується не тільки глибшого знайомства з нашою візуальною історією і візуальних кодів, але що важливіше — способів інтегрувати їх у власну професійну практику, у власні продукти. Дизайн завжди твориться для майбутнього, отже, просто повторення усталених колись, навіть найкращими нашими майстрами, мотивів — шлях у нікуди. 

Дві крайності — орієнтуватися на якийсь «світовий дизайн» або плекати власну ідентичність — мені видаються однаково позбавленими сенсу. Ми не можемо працювати поза глобальною спільнотою, від’єднавшись від інтернету, але так само не можемо і розчинитись в ній, адже ми є продуктом власної культури. Якщо критично підходити до одного і другого — тут і формується сучасна національна школа, національний стиль, національний дизайн (називайте, як хочете), сила та краса якого в розмаїтті та багатоголоссі іноді геть не схожих один на одного представників. 

Читайте також: Від потворного до злого: Як змінився книжковий дизайн України за 30 років

Як вплинула війна на українських креативників, дизайнерів?

Народ України має суперсилу — швидко та проактивно єднатися задля розв’язання спільних проблем у найскрутніші часи. Так сталося і цього разу. З перших днів, як тільки перший шок минув і настало усвідомлення того, що відбувається, абсолютно кожен, кого я бачив, так чи інакше намагався допомагати співгромадянам, армії, постраждалим, вимушеним переселенцям. Це стосується як тих, хто жив в Україні, так і українців у діаспорі. Хтось возив продукти пенсіонерам, хтось приносив одяг для тих, хто змушений був бігти зі свого дому без жодних речей, хтось плів маскувальні сітки, хтось допомагав жінкам і дітям виїхати за кордон, хтось перекладав інструкції для біженців в інших країнах, хтось координував постачання моделей  матеріалів для 3d-друку від іноземних партнерів для українських військових дронів. 

Креативники та дизайнери зокрема не стали винятком. Наша мова — картинки та тексти — стала важливим інструментом протидії інформаційній та психологічній атаці, якими супроводжувались атаки ракетні й артилерійські. Навіть сидячи у підвалах та укриттях, креативники розгорнули масштабну інформаційну боротьбу: від інструкцій для населення, куди краще цілити коктейлями молотова по ворожій техніці, до плакатів і мемів. Такого відчуття сильного та безумовного єднання усього народу я не пам’ятаю з часів Революції гідності у 2013–2014 роках. 

Горизонтальні зв’язки стали дуже короткими та міцними. Швидко організувалися більші чи менші професійні спільноти, члени яких працювали віддалено, координуючись в онлайн-чатах. Тільки одна з таких спільнот, яку організував я з моїми колегами, за два дні збільшилась до 1500 активних учасників, хоча на початку я розраховував, що це максимум кілька десятків моїх друзів і колег, з якими я особисто знайомий. Це була своєрідна біржа швидкого дизайну: ті, хто потребував допомоги публікували запит, а ті, хто міг оперативно допомогти, — відгукувались і працювали далі напряму як одна команда. Більшість створених матеріалів учасники закидали в спільну базу, щоб інші також могли скористатися та поширити своїми каналами та соцмережами. Це один із прикладів, а таких тільки я бачив десятки. Кожен намагався допомогти іншим хоча б тим невеликим ресурсом, який мав. 

Такі зусилля незліченної кількості людей дуже допомагали та допомагають за двома напрямами. По-перше — всередині країни: від психологічної підтримки співгромадянам до допомоги військовим та постраждалим від війни. По-друге — зробити голос України чутним у всьому світі, що особливо важливо в контексті протидії тій дезінформації, яку росія поширює не тільки у власному інформпросторі, але і по всьому світу. 

Що ж стосується нашої звичної комерційної роботи після цих чотирьох місяців — то так, її стало критично мало і багато креативних бізнесів вимушені скорочувати витрати або переформатуватися, переорієнтовуватися на нові ринки, щоб хоча б залишатися на плаву. Так, це важка криза для всіх, але все ж креативники тут не в найгіршій ситуації. Адже працівникам креативної економіки для роботи за великим рахунком потрібні лише ноутбук та інтернет-з’єднання. Тоді як в інших бізнесів зруйновані підприємства, знищені устаткування, матеріали та склади продукції. Страждають не тільки малі бізнеси, але й великі — аж до викрадення зерна в промислових масштабах з цілих регіонів України. 

Результати восьмого конкурсу «Найкращий книжковий дизайн» оголосять на початку грудня 2023 року на сайті та в соціальних мережах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Фіналісти та переможці конкурсу представлять український книжковий дизайн у міжнародному змаганні, яке організовує німецький Фонд Buchkunst; також книжки-переможці експонуються на міжнародних книжкових ярмарках у Лейпцигу і Франкфурті. 

Заявки приймаються до 21 листопада 2023 року включно, участь, як завжди, є безкоштовною. Деталі. 

Ця публікація є частиною проєкту “Chytomo spotlights:Ukrainian culture on and after frontline”. Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de