Сергій Шебеліст: Своїм спротивом Україна нагадує Заходу про його ціннісні основи

Журналіст та викладач Сергій Шебеліст ще у 2016 пройшов військові навчання і склав присягу на вірність українському народові. 24 лютого 2022 року з’явився до військкомату, отримав зброю і взявся до оборони країни від російської агресії. Спершу охороняв стратегічні об’єкти, техніку та блок-пости на Полтавщині, згодом потрапив на Донеччину. Зараз служить у складі 72-ої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили про спростовані міфи й накопичені розчарування, адаптацію у війську й повернення додому, близькість з Європою, стіну на кордоні, прощання з імперією і «братні народи».

– Аналізуючи ці 15 місяців повномасштабної війни: які міфи про Україну та українців нам вдалося спростувати: для себе самих, для росії, для світу?

– У перші ж дні великої війни багато українців замість втечі обрали спротив, про що свідчили черги до територіальних центрів комплектування та соцпідтримки. Замість тікати від повісток військкомату люди шукали спосіб потрапити у військо та бути корисним своїй державі. Так, це було на початку «повномасштабки» і нині рівень ентузіазму підупав, але на ту мить це був дуже добрий і обнадійливий знак. Ми повірили в себе та свою силу.

Головний міф, який нам удалося спростувати, – це теза про «другу найсильнішу армію світу» та «взяти Київ за три дні». Росіяни, мабуть, не сподівалися, що представники «братнього народу» чинитимуть їм настільки запеклий спротив, замість зустрічання з квітами як «визволителів». Після кожного масованого ракетного обстрілу, який, на їхню думку, мав би нас залякати і зробити поступливішими, українці навпаки стають лютішими й донатять на потреби армії.

Але, думаю, «за поребриком» і досі переконані, що українці – це «нацисти» й «фашисти», яких треба «демілітаризувати». Це не війна путіна проти України, це війна росії та росіян проти України й українців. Не треба тішити себе ілюзіями про погану кремлівську владу та хороший російський народ, який може прозріти. 

Війна загалом багато кому у світі відкрила Україну. До цього для багатьох ми просто були відсутніми на їхніх ментальних мапах. Звісно, хотілося б, щоби про нас довідувалися з інших приводів, але вже як є… Мусимо й надалі підтримувати та підживлювати інтерес до України й українців – завдяки медіа, культурним інституціям, конкретним митцям і простим громадянам, яких мільйони у всьому світі. Зараз кожен і кожна так чи інакше є амбасадорами України у світі.

– Що вас найбільше розчаровує на цьому етапі воєнних дій?

– Хвиля патріотичного піднесення поступово спадає. Війна стає буденністю, локалізуючись на лінії бойового зіткнення. Переляк перших місяців швидко минув і дехто повернувся у стан до 24 лютого 2022 року. Коли товариші по службі ще торік навесні бували в Києві, то приїздили із враженнями, що «війна закінчилась» і «війни немає».

З одного боку, це добре, що більшість міст можуть жити тиловим життям і не відчувати на собі долю фронтових та прифронтових територій. З іншого – абстрагування суспільства від війни небезпечне, бо розхолоджує його. Треба бути готовими прийти на заміну тим, хто залишить стрій через поранення чи загибель. Ніхто не народжений для війни, але бути готовим до участі в ній потрібно. Для цього в тилу є можливості, зокрема тренінги для цивільних, які стануть їм у пригоді в разі мобілізації. Просто «вірити в ЗСУ» замало, треба бути або в ЗСУ, або для ЗСУ.

– До чого військовому звикнути найважче?

– Учорашній цивільній людині у війську все буде новим і дивовижним. Це окремий світ. Але до всього поступово звикаєш – від побутових питань до бойової обстановки. Коли вперше чуєш свист мін, то це напружує, а потім прислухаєшся – і можеш визначити, звідки і що летить, скільки в тебе є часу, щоб пригнутися і добігти до укриття. 

– Чи міняється на фронті ставлення до смерті?

– До смерті звикнути неможливо. Звісно, є емоції, дуже шкода людей, яких ти знав і вони загинули в бою. Проте часу на страждання немає. Емоції не те, щоби притуплюються, але наче заморожуються. За всіх полеглих як слід поплачемо після перемоги.

– З якими проблемами, на вашу думку, стикатимуться військові, що повертатимуться з фронту додому, після завершення війни?

– Після війни до цивільного життя повернеться багато людей із бойовим досвідом, які пройшли справжнє пекло, ризикуючи власним життям заради найвищої мети. Проте не варто чекати, що ці хлопці прийдуть із фронту та наведуть лад у країні замість когось. Не треба перекладати всю відповідальність на ветеранів, серед яких є різні люди. Не треба всіх ідеалізувати. Але варто принаймні бути їм вдячним за те, що вони стали на захист Батьківщини. Сподіваюся, у суспільстві на високому рівні триматиметься повага до ветеранів й військовиків загалом, і будь-які спроби «бикування» та поради «їхати у свій Бахмут» будуть категорично неприйнятними й отримуватимуть належну реакцію.

– В армії ви отримали псевдо «Журналіст». Вважаєте себе більше журналістом чи викладачем?

– Позивний «Журналіст» з’явився в мене ще до повномасштабної війни, але вже у війську, коли я був на навчальних зборах резервістів. Його придумав мій товариш Олексій, який у квітні 2022 року загинув на Харківщині. Ми говорили про те, хто чим займається у цивільному житті. Я сказав, що пишу статті. Так і став «Журналістом». Уже під час мобілізації історія повторилася, згадав, що викладаю в університеті журналістику. Я був не проти такого позивного, хоча міг би бути й «Доцентом» або, може, і «Професором», як деколи жартома називають мене окремі товариші по службі. Себе вважаю більше журналістом. Удаючись до футбольної аналогії, «тренером-гравцем»: навчаю писати і сам пишу.

– Чим для вас є зараз писання?

– Писання для мене – це спосіб реагування на дійсність, нагода висловити свої думки в публіцистичній формі, не тримати їх у собі. Поки що накопичую матеріал. Коли є що сказати – оприлюднюю. Моїми героями є звичайні люди в незвичайних умовах: військові та цивільні. Не претендую на епічне полотно, масштабні узагальнення чи славу вітчизняного Ремарка, але намагаюсь фіксувати й передавати те, що відбувається навколо.

Іноді трапляються настільки кумедні ситуації, що гріх їх не записати.

Якось у перерві між виїздами на передову побратим заскочив у магазин у прифронтовому містечку Донеччини. На ньому була мультикамівська форма, або, як її зазвичай називають «британка». На плечі майорів британський прапор (запам’ятайте цю деталь, це важливо). Сам він із виду також схожий на британця: високий, із рудою бородою.

Зауваживши «іноземця», місцевий мешканець видав тираду про закордонних найманців на Донбасі. «Що вони тут забули? За що вони воюють?», – риторично запитував продавчиню чоловік, не знаючи, що говорить це у присутності воїна ЗСУ. «За Китай», – урешті видав щирою українською «легіонер» Володька з Черкащини.

– Що порадите читати українцям, щоб більше ніколи не повертатися до питання «Хто ми і звідки»?

– Для початку можу порекомендувати «Браму Європи» Сергія Плохія. Чудовий виклад, легкий есеїстичний стиль, просто, доступно і цікаво не лише фаховим історикам. Свого часу для мене особисто стала важливою «Історія України для дітей» Антіна Лотоцького, яку мені подарував мій дядько і хрещений Анатолій з Харкова. Ще не вміючи як слід читати, я перемальовував князів, козаків і гайдамаків, що, безумовно, вплинуло на формування моєї національної самосвідомості. Пізніше, вже в дорослому віці, я переглянув це видання і довідався, що на ньому виховувалися галицькі діти в 1930-х роках. Отак цікаво сплелися в цьому контексті Галичина, Слобожанщина і Полтавщина.

– Що, на вашу думку, відрізняє нас від інших європейських народів і що єднає з ними?

– Із Європою й загалом цивілізованим світом нас єднають спільні цінності свободи та демократії, що стали звичними й буденними для більшості західних країн. 

За своєю політичною культурою ми стоїмо ближче до країн Східної Європи. Тому не маймо ілюзій, що наступного дня після вступу до ЄС ми в одну мить перетворимося на Францію чи Німеччину. Навіть для того, щоб наздогнати Польщу, нам доведеться працювати і працювати.

– Як вважаєте: чи вдалося нам нарешті назавжди розпрощатися з нашим постколоніальним минулим?

– Наше «прощання з імперією» триває в різних аспектах. На жаль, носіями постколоніальних практик є не лише представники старшого покоління, які ностальгують за радянським минулим і «старими піснями про головне». Чимало молоді досі слухає російську музику, багато наших артистів ще донедавна вважали мірилом успіху вдалу кар’єру в Москві та вихід на російський ринок. З іншого боку, маємо вибух україномовного контенту, включно із різноманітною нашвидкуруч склепаною «байрактарщиною». Але хай уже буде. Полова відсіється, щось вартісне, перевірене часом й людьми, залишиться.

Читайте також: Огаркова та Єрмоленко: Урок першого року великої війни – це урок сили

– Хто з історичних постатей, на вашу думку, були визначальними для формування української нації?

– У найближчі роки для українців визначальними будуть не постаті з минулого, а наші сучасники, живі та полеглі, які творять актуальний міф незламного народу незламної країни. Гуртування вже відбувається довкола спільної мети, спільних цінностей і спільного бачення майбутнього, яке має бути справедливим і гідним пам’яті тих, хто поклав за нього життя.

– Які почуття у вас викликають росіяни?

– Зневагу. Переконувати їх і сперечатися з ними немає сенсу. Навіть найбільш ліберальні серед них майже завжди проколюються на українському питанні. 

– Які національні риси росіяни проявляють у цій війні, зрештою, як і у попередніх війнах за їхньої участі?

– Шовінізм і впевненість у власному месіанізмі. Вони вважають себе патріотами, а усіх інших, хто любить свою країну – націоналістами, нацистами і русофобами. Людське життя для них ніщо, «баби ще понароджують». Звідси й «м’ясні штурми», на які нині йдуть російські солдати в Україні, перетворюючись на «фарш» у полях і посадках. 

Замість того, щоб перейматися облаштуванням власної держави, вони прагнуть захопити інші та створити по своєму периметру територіальні проблеми, щоб отруювати життя інших країн і утримувати їх в орбіті свого геополітичного впливу.

– Чи поховає, на вашу думку, ця війна назавжди міф, який так довго плекала російська пропаганда про братні народи?

– Може, й не поховає, але значною мірою розвіє. Сьогодні, на жаль, для декого й досі «все не так однозначно», хоча, здавалось би, більш однозначно вже нікуди. Є люди, яких переконати неможливо. З іншого боку, маємо багато і позитивних змін, як-от перехід багатьох українців на українську мову у щоденному вжитку.

– Росія звикла перекручувати власну історію. Чи вдасться нам переламати цю парадигму й крок за кроком доносити світові правду: про те, що відбувається зараз і що тривало століття тому?

– Щоб зламати цю парадигму, потрібно більше перекладів різними мовами, робота з різними аудиторіями. Має бути й академічна складова, і науково-популярна, і художня. Відповідати своєю пропагандою на російську – не вихід. Конкурувати треба і якістю, і кількістю. При цьому варто бути готовими говорити й про власні темні сторінки історії.

– Що буде для нас перемогою у цій війні?

– Вихід на міжнародно визнані кордони України 1991 року, повернення усіх тимчасово окупованих територій і покарання військових злочинців РФ. Можемо обійтися й без параду перемоги на Красній площі та тризубу на Кремлі.

– Що уявляєте собі на нашому кордоні з росією та Білоруссю через 100 років: фізичному та ментальному?

– На думку відразу спадає величезна товстелезна бетонна стіна, яка відділяє нас від орків і Мордору. Складно сказати, що буде за 100 років з росією й Білоруссю, світ динамічний і мінливий. Найменше хочеться думати про майбутнє росії. Хай би вона зосередилася на собі та, перефразовуючи Леся Подерв’янського, відчепилася від нас. Якась нормалізація взаємин можлива тільки тоді, коли в самій росії, за аналогією до денацифікації в Німеччині, відбудеться депутінізація, яка поки, на жаль, видається фантастикою.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).