Що дасть нам силу? – Український ПЕН оголосив фокус-тему 2019-2020

Фокус-темою PEN Ukraine на 2019-2020 роки стало питання «Що дасть нам силу?». Про силу українців та їхні слабкощі, про важливість діалогу та толерантності, про силу миру і спокою, про силу індивідуальності й спільнот члени Українського ПЕН-клубу говорили під час 26 BookForum.

Презентація фокус-теми під час Book Forum відбулася за участі президента українського ПЕН-центру Андрія Куркова, віце-президентки клубу Тетяни Терен, члена виконавчої ради Остапа Сливинського та членкинь центру Ірини Старовойт та Ірини Славінської.

Терен нагадала, що минулого року фокус-темою клубу був меседж «Мости замість стін». Саме цій темі були присвячені дискусії у Києві та інших обласних центрах. Також на сайті НВ вийшло 20 есеїв українських інтелектуалів на цю тему.

Цього року фокус-темою центру буде цитата з Лесі Українки «Що дасть нам силу?». Таку фокус-тему під час внутрішнього обговорення клубу запропонувала Ірина Старовойт.

На її думку, українці зараз живуть у достатньо загрозливому часі та місці, проте вона нагадала, що у нашій історії були й гірші часи.

«І коли я власне писала цю невелику ноту, я писала про те, що Україна нової незалежності дісталася нам слабкою – роз’ятрена протиріччями і обтяжена небажаним спадком. Але що, коли вже третє десятиліття нас зупиняє не сила старого, а тільки його безсилля?», – підкреслила вона.

Письменниця нагадала, що під час війни в Україні нарешті прийняли закон про протидію домашньому насильству. На її думку, це дуже важливий факт, важливіший, ніж це може здатися на перший погляд.

«Бо не тільки країна стає безпорадною і збовванілою  в момент зґвалтування, а кожна конкретна маленька людина, вдома і в біженстві, доросла, дитинна, стара має бути захищена. Тепер, як мовляв Драгоманов, нам треба розростатися в доброму», – наголосила Старовойт.

Вона переконана: ми повинні робити все, щоб війна не зробила нас жорсткими й жорстокими. Щоб вона не знелюднила нас і навіть не знелюднила наш образ ворога.

«Є ще одне важливе слово з коренем сила. В англійській мові воно вживається саме в демократичному лексиконі – empowerment – демократичне розширення можливостей та відповідальності громадян і громад. І виходить, що цей empowerment потребує великого часу й великого терпіння. Тому що легше побудувати мережу у Facebook навколо маленької ініціативи, але важче побудувати ОСББ у себе в під’їзді», – зазначила письменниця.

Вона підкреслила, що це вміння вибудовувати команди і коалції, і навіть, коли треба – тіньові уряди – це дуже важливе вміння. Адже поодинці серед нас є і хоробрі, і мудрі, і винахідливі, але ніхто з нас не є всеохопним, ніхто з нас не є ідеальним.

«І тому виходить, що прийшов час команди, прийшов час мереж, прийшов час взаємного підсилення. І мені хотілося б думати, що Україна вже проминає цю стадію «сили безсилих». Тобто, коли тільки кожен поодинці може, коли тільки кожен для себе мусить відповісти всім життям, що я тут роблю і що я можу тут змінити», – наголосила Ірина Старовойт.

У свою чергу Андрій Курков закцентував, що дуже часто те, що вважається нашими слабкостями, є нашою силою.

«Приклад тут один головний – різниця між російською й українською ментальностями. Російська ментальність походить від історичної матриці монархії, де є колективна любов до царя, колективне відчуття відповідальності і однакове відчуття власної держави.

Якщо ж взяти українську історичну матрицю, то вона побудована на матриці демократичної анархії. Як би там не називали державу, яка існувала в 16 сторіччі – козацька, не козацька, – але насправді це була унікальна вільна територія з незафіксованими кордонами, з виборами гетьмана, після яких одразу починалися інтриги, без власних грошей. Але головне, що було – це індивідуалізм і в принципі антиколективізм, неготовність погоджуватися з усіма і готовність відстоювати свою думку від тисячі інших думок», – пояснив він.

І саме це, на його думку, давало силу тогочасному суспільству. Адже при такій парадоксальній хаотичній ситуації суспільство існувало – і у військовому сенсі, і в громадському. І ця розрізненість робила українців не тільки несхожими один на одного, але й умовно толерантними. Тобто, всі були готові до того, що у кожного іншого була інша думка. І ми теж донедавна, за словами письменника, були до цього готові. Проте війна породила антитолерантність. Тобто, боротьбу з тими, хто вважає себе толерантними і більш агресивне сприйняття тих, з ким ти не погоджуєшся.

«Тут би повернути нам толерантність під час війни. Толерантність в такому плані, щоб спробувати розуміти іншого і більш уважно слухати думки тих, з ким ти не погоджуєшся. І не відкидати можливості діалогу», – заявив письменник.

Таку ж думку висловила Ірина Славінська. На її переконання, дати силу може готовність говорити, знаходити те, що об’єднує.

«З одного боку важко говорити з тими, хто хоче тебе вбити або досягнути твого знищення. Але там, де є про що домовлятися, можна принаймні спробувати вести діалог. І в цьому сенсі це – самотерапія. Не скажу, що мені особисто як людині з цією думкою найкомфортніше жити. Але принаймні це щось таке, що варто хоча би спробувати», – зазначила вона.

Водночас на думку Остапа Сливинського, силу нам може дати спокій, спокійна сила, сила миру.

«Сила спокою – це те, що вибиває зброю із рук насильника. Це те, на що той, хто приходить із агресивною силою, дуже часто не має чого відповісти», – наголосив він.

Для того ж, щоб осягнути спокійну силу, пояснює поет, потрібно бути дуже впевненими в собі. Це, на його переконання – чи не найбільший і найважливіший виклик, який зараз стоїть перед українцями.

«Як осягнути цієї впевненості в собі? Як намацати цей центр рівноваги, центр тяжіння всередині нас, який дозволив би нам не боятися, що ми, зробивши найменший крок у той чи інший бік, втратимо рівновагу і знову впадемо в якусь безодню, з якої ми так тяжко видобуваємося. З якої ми вже майже виборсалися, ми вже майже на поверхні, і все одно боїмося зробити якийсь відважний крок – для того, щоби цей центр тяжіння знову не змістився.

Доки цього не станеться, ми не осягнемо цієї спокійної сили, сили миру. Коли це станеться, ми перейдемо до наступного етапу – ми зможемо ділитися силою. Можливість ділитися силою – це ознака того, що ми справді впевнені в собі», – переконаний Сливинський.

Читайте також: PEN International: #режимконгресу, або експерименти над правдою в Індії