Що ми (не) знаємо про літературу Гренландії, коли відповідь «нічого» вже не влаштовує

Минулого року Премію Північної Ради (одна з найпрестижніших літературних відзнак Північної Європи) здобула авторка з Фарерських островів, поетка Вонбйорт Ванг. Це третій раз, коли премія відзначає літературу Фарерів. Попередня відзнака була теж поетичною, її у 1980-х отримав Рой Патурссон, а в 1960-х лавреатом став прозаїк Вільям Гейнесен.. І зараз північна читацька спільнота очікує природного підвищення уваги й посилення видимості для літератури Фарерських островів. І до речі, небезпідставно очікують, бо є не такий вже й давній прецедент.

От знаєте, кого в списках лавреатів Премії Північної ради було іще менше за фарерців? Гренландців. Лише одна автора один раз від 1962-го року була вшанована цією нагородою — 2021 року. Нівіак Корнеліуссен за її неймовірно красиву соціальну прозу. Тоді настав час, коли про гренландську літературу заговорили й захотіли її прочитати, а в Західній Європі з’явилися переклади спочатку актуальної прози, потім поезії, а потім адаптували і класичну прозу та формували колективні збірники. Ну бо прокинувся інтерес до теми. Цілком можливо, що таке треба очікувати і щодо літератури Фарерів зараз. Але мушу вам сказати, що нас обминув навіть загальний інтерес до літератури Гренландії, поки що. Наздоженімо, тим більше, що острів зараз в зоні уваги великої політики, яка й на літературну впливає.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Данський акцент», який Читомо здійснює за підтримки Посольства Королівства Данія в Україні. Серія матеріалів розповідає про сучасну данську літературу, книжкову індустрію та культуру читання. У фокусі проєкту — автори й авторки, які формують сьогоднішній літературний ландшафт Данії, а також контексти, які допоможуть краще зрозуміти традиції і сучасність данської культури. 

Про Гренландію ми дізнаємося насамперед із книжок данців

Нам в Україні не треба пояснювати, що так воно зазвичай і буває, коли ідеться про літературу підпорядкованих-колонізованих, за яких, напевно, краще і розумніше говорять їхні колонізатори і всякі сусідні імперії, бо нікому не спадає на думку почекати, поки нарід сам про себе розкаже. Назвіть мені добрий роман про Гренландію? Попрошу я вас зараз і буду на всі сто переконана, що компетентний читач відповість: «Смілла та її відчуття снігу» і, либонь, по всьому. І матиме рацію щодо доброго роману. Книжка Петера Хьоґа чудова, тільки вона належить данській літературі, звісно, не гренландській. Та я зовсім не певна, що калаалліти (корінний народ Гренландії) її вважають такою ж прекрасною, як і ми. 

Петер Хьоґ, «Смілла та її відчуття снігу»

• переклад Володимира Верховеня

Хьоґ полюбляв в інтерв’ю розказувати, що задум роману, який приніс йому славу, прийшов уві сні: він побачив снігову гору, на якій була величезна стоянка білих ведмедів, потім відчув, як занурюється в крижану воду, і відразу збагнув: це Гренландія і це  його новий роман. Ведмеді, сніг і лютий мороз. Уві сні. Все, що ви хотіли знати про Гренландію. 

Смілла Яспернсен живе в Копенгагені, вона донька матері-інук, мисливиці і тата-данця, лікаря. Смілла науковиця: досліджує сніг. В її будинку стався нещасний випадок, хлопчик упав з даху. Смілла за слідами на снігу робить висновок, що малого переслідували, і його смерть була убивством. Поліція звернення Смілли відкидає, вона сама береться за розслідування, допомагає їй датчанин Пітер, він теж живе в цьому будинку, технік. Сліди на снігу на даху Сміллиного дому приводять її назад до Гренландії, її материзни, де вона уже давно не була. 

Детектив лише за формою, насправді перед нами роман ідентичності: Смілла шукає своє коріння. Дійсно хороша книжка, от тільки в ній білий чоловік переконливо розказує, як бути небілою жінкою.

І якщо ми уже зайшли на пливку територію колоніальної репрезентації та культурної експропріації, то назву «базову» данську книжку, яка сформувала для всього письменного світу образ Гренландії та її мешканців. Взірцевий колонізаторський нонфікшн. 

Петер Фройхен, «Мандрівний вікінг»

• переклад англійською Йогана Гамбро

Відомий, навіть легендарний мандрівник-полярник брав участь у двох експедиціях у Гренландію на початку ХХ століття. По завершенню мандрів він виступав з курсами лекцій про культуру і побут інуїтів, консультував кіношників та написав документальну трилогію про пригоди в Арктиці. «Вікінг» — заключний її том. Особлива тема в цих книжках — протест проти спроби навернути корінне населення до християнства, бо релігія інуїтів є самоцінною (тут чується відзвук особистої історії: перша дружина Фройхена була інуїткою, померла від іспанського грипу і її відмовилися ховати, позаяк не була охрещеною). Не месіанство, а повага до Іншого — от чого вимагає освоєння нових земель. Фройхен в цьому повідомленні був не аж такий послідовний, але він таки білий чоловік на початку XX століття, своїх привілеїв усвідомлювати не навчений. «Мандрівний вікінг» зображає корінні народи як ідеалізованих, добродушних, природних людей, котрих «цивілізація» лише зіпсує, бо вони самі не здатні себе захистити. Втім, Фройхен писав іще й пригодницькі романи, де саме інуїти були за позитивних героїв, саме завдяки своїй природності, і лише вони, ніяких білих протагоністів. 

Отже. Гренландський роман (жанровий різновид типу «регіонального великого роману», штибу київського, стамбульського, галицького тощо) впізнають за системою очікувань: це буде повільна історія від першої особи (чи з одним героєм у фокусі), антураж безкінечних крижаних просторів, холод, який не витримує людське тіло. Буде історія виживання — фізичного насамперед, а уже затим культурного «збереження -себе». В таких творах є одна чільна міфологема, яка розкривається пучком асоціацій. В одеському романі то — скажімо, море. В гренландському романі то — льодяна гора й океан, які протиставленні одне одному. О так, в одному творі недосяжна глибина і недосяжна вершина є основою того самого літературного міфу. Десь в таких межах «уявний Інший» формує свої очікування від літератури про Гренландію. Очевидно, сформовані ці кордони насамперед данською прозою, але й не без активної участі гренландських авторів. І ці очікування Іншого, природно, доводять до сказу актуальних літераторів Гренландії, втомлених необхідністю ці очікування задовольняти (про яких, актуальних літераторів, — терпіння! — ми точно поговоримо, уже наближаюся до теми).

Сучасна данська література осмислює своє «природне право» говорити за Іншого у досить тонший спосіб. Стосується це й Гренландії. Згадаю одну хітову книжку останніх років для прикладу, в який гренландці уже не є «благородними дикунами» без ознак ідентичності. 

Кім Лейне, «Пророки Вічного фіорду»

• переклад англійською Мартіна Айткена

Лейне — норвежець, який живе в Данії й пише про колонізацію Гренландії, де так само прожив довгий час, понад п’ятнадцять років. Його романи перекладені й дуже популярні в англомовному світі. 1780-ті роки. Мортен Фальк — пройда, еротоман і невисвячений священник рушає до майже покинутої колонії Суккертоппен у Гренландії з місіонерською місією. Фальк марить ідеєю «природної людини». Тим часом колонія живе посеред лютої зими, під формальним керівництвом колоніальної торгівельної компанії і під реальною владою Пророків, котрі об’єднують корінний народ проти данської церкви. І дії Фалька, справжнісінького агента хаосу, їм в цьому сильно допомагають. Пророки (це подружжя, до речі) створюють свою утопію, їхня релігія — суміш протестантизму з шаманізмом. Фальк визнає її за чеснішу версію християнства, ніж ту, яку він сам знає. Для данської колоніальної системи визнання Фалька — очевидно, не аргумент дати спокій бунтівникам з Вічного фіорду. 

Чутлива до тем уявного Іншого проза. Цікавезна книжка. Проблема в тому, що роман Лейне, обласканий численними преміями за переклади, відомий європейському, скажімо, читачу на порядок більше, ніж будь-яка проза про Гренландію, написана гренландським автором. 

То ж як щодо суто гренландської літератури? 

Чесна відповідь: якщо ви читаєте лише українською, то ніяк. Книжок звідтам у нас наразі нема. Але якщо готові читати англійською і французькою, то зорієнтую, з чого почати читати автохтонів і бачити Гренландію очима тих, хто там жив і живе, на своїй суворій, богом даній землі, якій дуже не пощастило з географією (і це ми теж знаємо з власного досвіду). Якщо ви читаєте данською, то й самі без мене все знаєте, а я вам заздрю.

Класична гренландська література — це корпус прози й поезії, сформований у XX столітті, і так, він розробляє концепцію гренландського роману і робить переважно ставку на екзотизацію і досвід виживання у лютих погодних умовах. 

І в такому контексті твір кінця 1930-х, про який мова піде далі, обов’язково необхідно згадати. Він неабияк доклався до формування уявлення про гренландський роман. Його незлим та тихим згадують автохтони-літератори-нащадки, та майже всі вони. Він — джерело такого собі гренландського «поетичного кіна». Події в цьому короткому романі тривають до християнізації острова, а за провідну етичну концепцію і норму співжиття в громаді править кривава помста. 

Ганс Люнге, «Воля незримого»

• переклад англійською Сьюзен Стенлі

Є двоє юнаків з мисливської громади,  Саамік та Уллоріак, брати. Вони випадково, за грою у м’яча, дізнаються, що вітчим причетний до смерті їхнього біологічного батька. До речі, це не було таємницею, лише від братів приховували цю інформацію, а тепер інші хлопці, які розізлилися, бо програли, розпатякалися — суто зі злості. Брати мусять помститися і убити людину, котру люблять і котра їх виростила, аби не зганьбити гідність чоловіка, якого вони ледь знали. А вони до того навіть не знали, що Кулутак — їхній вітчим, а не татусь. 

Кулутак помре від рук братів і не чинитиме опору, але перед тим розкаже, яким лихим був їхній батько і яким він (вітчим) був щасливим, виховуючи тих, кого вважав синами. Мати накладе на себе руки. Відчуваючи глибоку провину, Уллоріак іде глибоко в гори, де знаходить зрештою спокій, переживаючи осяяння. Тепер він став ківіттоком, добровільним самітником, який поволі перетворюється на магічну істоту, майже міфічне створіння. Згодом він повертається до своїх людей і є серед них великим ангаккоком (шаманом). 

Більша частина твору — це якраз видіння Уллоріака, далебі, неймовірної візуальної краси проза. І з легкої руки Люнге Гренландія як місце для духовного очищення та тривожного усамітнення (засніжений аналог Саду Гетсиманського), стає одним зі стабільних топосів північної прози. Він досі актуальний в новітній тамтешній літературі. Тут ще треба розуміти, що острів довгий час був ізольованим: з 1774-го до 1953-го в’їхати в Гренландію могли лише наукові експедиції і колоніальна адміністрація; ця ізоляція в художній прозі набула виміру сакрального усамітнення, котрого потребує ритуал очищення.

У 1980-х роках «головним» гренландським романом був «Скоро прибуде корабель» Ганса Антона Люнге, він якраз апелював до цього топосу вимушеної ізоляції, яка, аби стало легше змиритися, набуває рис сакральної. В романі показують селище в дрібничках побуту і стосунків людей, змушених від народження до смерті жити поруч. Вони живуть у виснажливому чеканні — от-от має прибути перший за сезон корабель. Це чекання наростає, стає нестерпно тривожним, наче не корабель той прийде, а має статися трагедія приголомшливого масштабу. І одного літнього дня нарешті вибухає, буквально: є юнак, який втрачає глузд під тиском тривоги, і є зброя, і є суперник за серце дівчини, і нема сенсу чекати на якісь зміни в цьому житті. В селищі — масове убивство, причин якого ніхто не годен назвати. Час події в романі — кілька годин перед світанком в день, коли прибуде корабель. Наслідки ізоляції можуть бути і такими, непоетичними. Вибачте.

Літератури малих народів ніколи не залишаються поза політикою, саме пряме висловлювання в цьому випадку є політикою. І тут назву ім’я визначне для 1970-х, але впливове і нині. Поет Аккалук Лінґе. Акурат після того, як Гренландія перестала бути колонією, а данська фінансова і культурна експансія посилилася, актуалізувалася революційна поезія калаалліти, зокрема і вокальна поезія дуже впливова (шалений успіх рок-гурту Sumé доводить, а на обкладинці їхнього першого альбому відтворили гравюру ХІХ ст., на який гренландець убиває данця-купця, хлопці казали: то іронія). Відтоді, здається, поезія мислиться в гренландській літературі як форма висловлювання-протесту. Ліричних віршів обмаль (або їх не обирають для перекладу).

Антиімперські настрої в тамтешній літературі почалися саме в поезії. Лінґе нині відомий як насамперед лівий політик, засновник партії «Інуїт Атакатгііт», але свого часу відзначився як автор збірника одичної поезії «На честь і славу». Найвідоміший вірш звідтам – алегорія-іронія з непрозорою назвою «Корабель Данаїд». Лінґе переказує міф про данаїд, що повбивали чоловіків і за те носять глеками воду, щоби наповнити резервуар без дна. Важить співзвуччя данаїд і Данії (вірші Лінґе англійською перекладає Маріанна Стенбек за активної участі поета, французькою Даніель Шартьє у книжці «Від глибин серця до вершин думки»). А завершується ця ядуча сатирична поема нібито подякою данців Макіавеллі за науку риторичної маніпуляції підпорядкованими: «Обіцянки, ніби грошики в могилі, дзенькнули, і душа гоп із чистилища на звук».

З цим «парадоксом» треба «змиритися», якщо починаєш знайомство з гренландською літературою: політичне висловлювання буде скоріше за все віршем, а поетичний текст буде злющим і лютим. 

Сучасну гренландську літературу визначає вимога «наративного суверенітету». 2017 року на законодавчому рівні Комісія з примирення в Гренландії наголосила на необхідності розказувати історії з точки зору корінних народів. І ні, на практиці не йдеться про те, що молоді автори кинулися уявляти собі «золоту добу» дохристиянської і доколоніальної Гренландії. Це означало зосередитися на поточному моменті і піддати його різкій критиці.

Актуальна гренландська література активно працює з ревізією концепції «гренландського роману». Колоніальна проза, так само і постколоніальна проза, для молодих авторів — глухий кут. Вони часто це говорять у своїх інтерв’ю і, власне, пишуть про це романи. Протилежність постколоніальності для них і їхніх героїв — спроможність ризикувати в потребах автономного вибору. Проза і поезія Гренландії часто-густо посилається на твори попередників, їй важливо показати, що створена вона в межах сформованої літературної традиції. Але при тому це завжди твори-виклики, а часто й твори-епатаж. 

Нівіак Корнеліуссен — найвідоміша представниця актуальної гренландської літератури. Вона народилася в селищі Нанорталик і всі свої 30+ років живе в Гренландії. Стартувала як поетка і слемерка, дуже активно представляла свою літературу на різних фестивалях, грамотно промотувала Гренландію на літературній арені Півночі. В середині 2010-х дебютувала в прозі. «Homo sapiens» якраз був її першим романом. Романістка видає свої твори відразу двома мовами: спочатку пише гренландською (мовою калааллісут), потім сама перекладає данською і після цього випускає твір у світ. Її герої зазвичай говорять на суміші калааллісуту, данської і англійської. І пише вона якраз злющу гренландську «прозу поета».

Нівіак Корнеліуссен, «Homo sapiens»

переклад французькою — Даніель Шартьє, англійською — Анна Галагер і цей переклад звався «Остання ніч в Нууку»

П’ятеро героїв говорять по черзі, вони всі розказують про ту саму вечірку, але з різних перспектив. Фіа недавно розсталася з хлопцем, вона раптом запала на Сару і переспала з Арнак, хоча до того її жінки не приваблювали; це історія камінг-ауту. Інук — молодший брат Фіа, переживає зраду від найкращої подруги Арнак, віддаляється від сестри і друзів, гей. Арнак — бісексуальна жінка в активному пошуку, донька батьків-алкоголіків, сама алкоголічка, жертва родинного насилля. Арнак закохана в Івік. Івік — транслюдина, партнерка Сари, їй 23, після каманг-ауту від неї відмовилася родина. Сара, найгарніша жінка у світі, перебуває в проблемних стосунках (вона лесбійка, в Івік починає усвідомлювати себе чоловіком), коли її цілує Фіа на вечірці в Інука. 

Форма цього роману достатньо вишукана і складна, бо герої її — складні й самі ускладнюють собі життя. А в чомусь авторка така пряма і проста, що це саме тому і працює. Скажімо, імена, Сара і Фіа — запозичені чужі імена, буквально «володарка» і «дикунка». Автентичні імена: Інук — «людина», Арнак — «жінка», Івік — «листя трави»: в цих іменах прикметно те, що навіть Арнак може бути, хоч і рідко, чоловічим іменем. Два інші можуть належати і жінкам, і чоловікам. Треба певних зусиль, щоби ідентифікувати героїв за статтю та етнічністю. Просто і дуже дієво.

Романи Корнеліуссен спираються на традиції її літератури, вона часто цитує поезії колег, можна помітити відсилки до класичних гренландських романів, навіть не маючи аж такої обізнаності в цій літературі. Актуальна тамтешня проза — не нігілістична, не подумайте. Один тому приклад.

Маліярак Вебек, «Подорож до Матері-Моря»

• переклад англійською Джима Мільне

Це дитяча книжка, історія за мотивами традиційних гренландських казок, але це той випадок блискучої дитячої літератури, коли й дорослому читачу є чим поживитися. Матір Моря — одна з центральних постатей інуїтського фольклору. Вона має силу утримувати в глибинах демонів, які прикликають шторми. Але коли вона сама гнівається на людей, то затримує у себе на дні тварин, на яких можна полювати, і люди голодують. Тоді вони обирають шамана, котрий має піти до Матері Моря і розчесати їй волосся, аби так спав її гнів. Над цією казкою в якийсь момент регочуть дівчата Корнеліуссен, мовляв, які богині, таке і життя — з плутаною чуприною і надто проханими перукарями.  

Вебек в принципі була послідовно феміністичною авторкою, вона — перша з гренландських дівчат отримала вищу педагогічну освіту і була першою авторкою, яка написала роман гренландською. Це твір початку 1980-х. Він зветься «Історія Катріни» в данській авторській версії і «Зустріч в автобусі» в гренландському оригіналі (переклад французькою мовою цього твору оголошений в кінці 2026 року). Я згадую про цю книжку, яку сама іще не можу прочитати, бо її часто згадують сучасні тамтешні авторки. Часто саркастично згадують, особливо ті, які змушують своїх героїнь мігрувати до Данії. В сюжеті Маліярак Вебек гренландка Катрін знайомиться з Еріком, сезонним робітником, виходять за нього заміж і переїздить до Данії. Там Катрін стикаєься з системним расизмом і починає від нього втікати в пляшку. Стрімко спивається, її не зупиняє народження доньки, котру вона вважає за данку. Алкоголічка-матір часто присутня в актуальній данській літературі і, говорять знавці, вона є омажем саме цій історії Вебек. Так, з одного боку — Матір Моря, з іншого — Матір Пляшки. 

Маліярак Вебек міркувала про перетин расової й гендерної дискримінації. Ця тема заходить актуальним авторам, яким близька концепція інтерсекційності і які додають до переліку факторів дискримінації іще й сексуальність. 

Один із романів Корнеліуусен в третій своїй частині просто таки цитує «Зустріч в автобусі».

Нівіак Корнеліуссен, «Долина квітів»

І ще один роман Нівіак Корнеліуссен, «Долина квітів». Саме цей твір і переміг у перегонах Премії Північної ради, переклад французькою Інес Йоргенсен, оригінальна назва «Blomsterdalen»).

Так само квір-проза про молодих людей у Гренландії. 

Кладовище з видом на Серміціак — гору, поблизу Нуук, над якою сходить сонце. На кладовищі похована бабуся розповідачки. Після її смерті, коли дівча було ще підлітком, вона свариться за батьками, відвідує Маліїну, в яку закохана і з якою спить, але вони не обговорюють свої почуття і стосунки. Телефонує на гарячу лінію для самогубців і готується до навчання: їде на п’ять років до Данії. 

У неї день народження 21 червня, це Національне свято Гренландії. Пощастило з днем народження, — заздрять всі. Ніхто ніколи не приходив на мою вечірку, всі святкували вечірку країни, — скаржиться вона. Вона таки конкурує за увагу довколишніх зі своєю країною, але не в найочевиднішому з аспектів. У Гренландії ХХІ ст. фіксують найвищий рівень самогубств у світі: 100 суїцидів на 100 тис. населення. Пік самогубств припадає на червень, якраз на національне свято і не день народження героїні «Долини»: коли після полярної ночі повертається світло. А «Долина квітів» — це назва кладовища, до речі. 

Поки розповідачка намагається відбиватися від зверхньої агресії своїх однокласників, молодша кузина Маліїни вкорочує собі життя. Розповідачка повертається в Гренландію на похорон підлітки-самогубиці, не полишаючи ні на мить думки про природу суїциду. Самогубство незнайомої юнки активувало давню провину: підлітком розповідачка випадково розкрила гомосексуальність близького друга, той аутинг став причиною самогубства. Зараз ці дві історії в її свідомості просто злилися в одну. Вона відчуває, що наражає Маліїну на небезпеку, відчуває, що зраджує їй, зрештою таки зраджує. 

Там після похорону вона раптом розриває стосунки з Маліїною, летить до Данії, щоби вештатися п’яною тамтешніми притулками для безхатьків. Їй в Данії надто світло — червень же. 

Колега Нівіак Корнеліуссен дебютувала майже одночасно з нею, в середині 2010-х, так само з молодіжною прозою, але з іще більш жорсткою перспективою і ще більш виразною назвою: Сьорін Стеєнхольдт, «Нуукський зомбілед». Цих оповідань в перекладах, окрім данської та ісландської, іще нема. Кажуть, страх які депресивні і похмурі, сконцентровані на описах різних форм насильства, переважно скерованого на самого себе. Герої Стеєнхольдт — дитина в аутичному спектрі, юний наркоман із психозом, зґвалтована старшим чоловіком дівчина. Судячи з того, що перша і найвідоміша оповідка зветься «Ти будеш слухатися своєї матері!», темою є конфлікт генерацій, загострений до рівня саморуйнації.

Спільний займенник двох ключових авторок актуальної гренландської літератури — дисфункціональні родини, котрі зводять до нуля цінність самої ідеї батьківства. Ображені на батьків молоді люди Гренландії самі воліють не бути батьками. В такому контексті розумієш, що Корнеліуссен залишає своїм героям іще достолиха від оптимістичної картини світу. Вони часом уміють бути щасливими.  

У романах Корнеліуссен (направду чарівних) все дуже жорстко і чітко. Вони — про множинність факторів ідентичності, котрі намагаються форматувати буцімто комплекси постколоніальності. Мало що так бісить її героїв, як сама спроба пояснити соціальні проблеми колоніальністю. Її герої кричать: «Дорослішай, бери відповідальність на себе, а не винувать у своїх бідах когось інших». Але тут же поруч буде якийсь датчанин, що почне зверхньо розказувати гренландській дівчині, що їй треба менше пити і що в принципі вона непогано говорить данською, а таки п’яна, що іронічно. Гренланкда буде кричати в аеропорту «Я — громадянка Данії», бо не може через власну помилку відлетіти до Канади і думає, що така заява спростить процедуру. Чому в Канаду? Бо там повняві темнокосі дівчата з мигдалеподібними очима не будуть відразу ідентифіковані як гренландки, там можна сховатися. Романи Корнеліуссен покликані розбурхати її аудиторію на острові, вона різко критикує соціальну політику і упередження щодо Гренладії. Скандал, звісно, був, бо уявлення ж про те, що представники малих народів мусять жити у злагоді між собою, у неконфліктних спільнотах — надто живуче і надто постколоніальне, перепрошую. Актуальна гренландська література іронічна й уміє злитися при цьому.

Один із героїв Корнеліуссен пише вірші, фрагмент з його злих поезій став програмовим виступом актуальної гренландської прози (його ну дуже часто цитують читачі): 

Що насправді значить бути гренладцем:

Ти — гренландець, якщо маєш алкоголізм

Ти — гренландець, якщо б’єш секс-партнера

Ти — гренландець, якщо булиш дитину

Ти — гренландець, якщо в дитинстві тебе ґвалтували.

Ти — гренландець, якщо жалієш себе

Ти — гренландець, якщо маєш низьку самооцінку

Ти — гренландець, якщо притлумлюєш лють

Ти — гренландець, якщо брешеш

Ти — гренландець, якщо забагато про себе думаєш.

Ти — гренландець, коли ти дурний.

Ти — гренландець, коли ти злий.

Ти — гренландець, коли ти гей. 

В іншому сучасному романі прохідний персонаж дає чітку інструкцію, як бути гренландцем (теж люблять цю цитату відтворювати в статтях про гренландську літературу): пишатися собою, дбати про природу, бути байдужим до того, що відбувається в решті світу, а краще взагалі нічого про решту світу не знати, вміти ігнорувати економічну залежність від Данії.

Взагалі на легку роль не скидається, скажіть? 

Читайте також: 5 сучасних дитячих книжок з Данії, які варто прочитати дітям і дорослим