Щось літає у пітьмі – вісім порцій мілітарного горору

Птахи у пітьмі: Збірка мілітарного горору / упоряд. Дімка Ужасний. Київ: Білка, 2026.

Це, можливо, перша в українській літературі збірка мілітарного горору. Збірка, читаючи яку, виникає враження, що автори в процесі підготовки обмінювалися своїми рукописами, щоб в загальній картині були присутні перегуки, щоб тексти відлунювали один в одному (хай і як контрасти). Вісім оповідань, що складають книжку «Птахи у пітьмі», – це розмаїття страхів, що доповнюють один одного. Посттравматичний синдром, страх полону, страх бути похованим живцем, страх смерти, страх відсутности медичної допомоги після важкого поранення, скупчення страху як енергетика зла…

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2026», створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

Перший художній текст у цій книжці – «Мурашині гнізда» Валерія Пузіка. Текст, який своєю проблематизацією посттравматичного синдрому може нагадати читачеві ранню прозу Пузіка, зокрема «Моноліт», але стилістика «Гнізд» – радикальніша, експериментальна. Історія виходу воїнів на позицію переживається, очевидно, чергові рази, і щоразу вона просякає ірраціональними образами й ситуаціями. Свідомість, як сказано у тексті, – «плавиться», реальність мариться, час повертається до вихідної точки.

Винесений у заголовок образ численних мурах, які перекочували з території цвинтару на тіла воїнів, розповзаються по них і навіть проникають під шкіру, – вдала метафора страху і посттравматичного синдрому. Непрямі відлуння цього образу можна буде помітити в інших авторів цієї збірки (в образах навали червоних, в яких відпадають лиця і від яких розтікається смердючий слиз; а також в образах гризунів, мух, личинок). Зауважу, що свого часу до образу агресивних мурах звертався Герберт Веллс, його фантастичне оповідання «Імперія мурах» (недавно у видавництві «Комубук» під такою назвою вийшла збірка малої прози Веллса) змальовує мурах-мутантів, які загрожують людській цивілізації. Невідомо, чи «Імперія комах» якось причетна до «Мурашиних гнізд», зате відомо (з інтерв’ю самого Валерія Пузіка), що своє оповідання український письменник створив під впливом розмов із Максимом Кривцовим – побратимом, який загинув у боротьбі з російськими окупантами, а тепер, після смерти, відкривається нам як письменник. 

Оповідання «Ні про шо не питайте в Аліси» Сергія Мартинюка (між іншим, його роман «Кушмарджак», як і «Мурашині гнізда», торкається проблеми посттравматичного синдрому) – єдиний у книжці «Птахи у пітьмі» твір, в заголовку якого присутнє ім’я. Це завдяки їй, тринадцятирічній Алісі, шестеро заблукалих на українській землі російських мертвяків, без очей і без язиків, повертаються до своєї зграї.

Повертаються, аби розносити заразу. Незалежно від намірів українського письменника і музиканта Мартинюка, пропоную для спецефекту вважати цю історію про шістьох ходячих мерців розправою з російською рок-групою «Аліса», Кінчев (соліст групи) в реальності російсько-української війни виявився кінченим подонком. Оптимізму в книжці мілітарного горору, як і можна було здогадатися, небагато, але він трапляється, зокрема в тих творах, у яких ключовими фігурами виступають діти: зокрема в оповіданні «Ні про шо не питайте в Аліси», а також в оповіданні Ольги Брильової «У темряві», про яке мова йтиме пізніше. Щоправда, оптимістичні розв’язки в обох творах спираються на фантастичні розгортання сюжетів.

Наступні три твори збірки «Птахи у пітьмі» – оповідання Павла Дерев’янка «Повнобарв», Дімки Ужасного «Позиція ‘Монах’» і Федора Рудого «Межа» – написані в близькій до реалістичного зображення манері. Після досить-таки фантасмагоричних двох перших оповідань Пузіка й Мартинюка реалістична фіксація саме на часі. Неоднозначність у питанні мотивації воїнів, світоглядна прірва між цивільними і військовими, опис бою, в якому наші не мали шансів, поранення головного героя і загибелі його побратимів, спілкування пораненого з російським офіцером – те, про що пише Дерев’янко, відомий поза межами цієї збірки як автор фентезі. У «Повнобарві» є чітке узагальнення про ментальність наших ворогів, ось воно:

Пласка морда може пиздіти скільки завгодно про кольори, світ і грандіозну місію, але насправді вони прийшли сюди саме задля цього: безкарно гасити цигарки об інших. Знущатися й розстрілювати, ґвалтувати й катувати. Жодні ідеології їм не потрібні – вони просто насолоджуються насильством.

Тому їхній світ має колір крові (с. 72).

Про відчуття українських воїнів, які потрапили в пастку, опинилися під завалами, пишуть Дімка Ужасний і Федір Рудий. Простір у їхніх оповіданнях («Позиція ‘Монах’» і «Межа» відповідно) замкнутий, а час зупиняється і переходить у невідомість. Задана на початку творів реалістична оптика розчиняється у хвилях марень виснажених приречених воїнів. «У сумерку півсвідомости» (фраза, яку вживає Осип Турянський у повісті «Поза межами болю») з’являються привиди: то видно власні останки у труні, то оживає труп побратима, що контамінує «Червону калину» з євхаристійними образами і тим самим підштовхує до канібалізму. Так в оповіданні Дімки Ужасного «Позиція ‘Монах’». А в оповіданні Федора Рудого головний герой хоч і вибрався з пастки, проте ментально він залишився у ній. Чи вдасться йому подолати те замкнуте коло часу? Вийти у простір з перспективою? Твір завершується діалогом із побратимами. Їхні «голоси з-за стіни» (с. 128) кличуть його до себе. Та це більше схоже на метафізичну ситуацію – контакт із тими, що вже за межею людського існування. Оповідання Федора Рудого «Межа» – це опис складних переживань безвихідної ситуації, в якій страх смерти переплітається з примиренням із власним фатальним фіналом. 

Читайте також: Фантасти-військові: як війна змінює творчі наративи

Оповідання Ольги Брильової «У темряві», про яке вже згадувалося в контексті оповідання Сергія Мартинюка «Ні про шо не питайте в Аліси», – єдиний у збірці твір жіночого авторства, з магічним розвитком подій. Росіяни, що фігурують у цьому фантастичному оповіданні під образом «сідорів», схарактеризовані як зомбі, вони пересуваються так, «наче їх намалював ШІ» (с. 146), а їхні трупи позбавлені кісток. Заслуговують на увагу рефлексії авторки над походженням російського зла, за її словами, воно являє собою «матеріальну форму страху, тоскного смутку, що всотався у землю із кров’ю загиблих» (с. 149). Мені здається, ця містка формула зла спонукає до роздумів: про страх «сідорів» перед державною репресивною машиною, про їхній страх перед демонізованим через засоби російської пропаганди Заходом, про страх виявитися слабаком тощо. Важливий момент: запорука успішного протистояння навалі «сідорів» – дитина. У дитини, яка три роки відбула у полоні, виробився такий страх, що «має дуже зручну для убивства форму» (с. 150). Внаслідок перебування у полоні хлопець суттєво підірвав здоров’я, але зросла його сила для помсти, так що він «не може стояти осторонь» боротьби (с. 150).

«Кілзона» Геннадія Каца розгортається повільно, бо «життя тут зупинилося» (с. 157). Хоча з погляду плюшевого песика, з яким спілкується головний герой оповідання, воно «не зупинилося. Воно, як подряпина на вініловій платівці, скидає тебе на одну й ту саму доріжку – знову, і знову, і знову» (с. 157).

Плюшевий песик наділений певним запасом емпатії, тож з ним можна порозумітися. На відміну від російської наволочі. Кілзона – простір, де все на виду, там майже нічого не відбувається, тобто майже нічого живого не залишилося. Питання виживання у цьому просторі значною мірою залежить від вибору між завмиранням («вростанням в рельєф», с. 158) і втечею. Ритм оповіді Геннадія Каца певним чином пов’язаний із таким плином часу: періоди сюжетного завмирання чергуються з раптовими подіями. 

Фінальне у книжці оповідання «Незвані» авторства Євгена Ліра – ще один (після П. Дерев’янка і Г. Каца) сюжет про поранення. Письменник подає цю історію таким чином, що поранений оповідач сам не відає про цей факт, оскільки перебуває у стані непритомности. Натяк на стан непритомности наявний майже на самому початку твору у цьому майстерно сконструйованому реченні: «Я крокував запиленою вуличкою рідного міста до сходів, що вели до прокату відеоігор, коли різкий поворот нашого течика від душі приклав мене скронею до вікна, і я прокинувся» (с. 173). Щось тут іскрить в процесі усвідомлення цього речення. Дві несумісні дії відбуваються з оповідачем, тож у читача є підстави припустити, що цей зсув реальности означає, що там трапилося щось, чого ми наразі не можемо знати. Що саме сталося, читач (як і поранений воїн) дізнається далеко не відразу. Мозок пораненого наратора в стані шоку певний час продукує цілком зв’язні сенси, які виявляються напрочуд реалістичними снами. 

Збірка «Птахи у пітьмі», що складається з восьми текстів, жанрово означених як «мілітарний горор», видається цілісною книжкою, без слабких частин. Усі тексти так чи інакше стосуються жахіть війни, але ті жахіття мають різну форму: в одних авторів вона породжена їхніми внутрішніми переживаннями, в інших спричинена зовнішніми обставинами.

У більшості оповідань війна не означується як російсько-українська, але те, що у фокусі саме ця війна – поза сумнівами. Персонажі мають переважно українські імена, є вказівки на українські топоніми, новітню зброю, подекуди вживаються сленгові словеса. 

Твори, що ввійшли до збірки «Птахи у пітьмі», є художньою проєкцією тих надзвичайно складних, моторошних випробувань, які випадають на долю українських воїнів. Це естетизація межового досвіду, з яким тепер стикаються тисячі людей – багато тих, що перебувають в зоні бойових дій, але й чимало цивільних. Читання такої літератури не може бути легким, але воно працює на розвиток емпатії, співчуття, порозуміння. Застереження: для осіб з вираженим посттравматичним синдромом існує ризик натрапити в процесі читання цієї книжки на тригери.

Купити збірку «Птахи у пітьмі».