Станіслав Асєєв: «Ізоляція» – сучасний концтабір, фінансований Росією

З 2015 року Станіслав Асєєв висвітлював все, що відбувалося на території так званої «ДНР». Протягом двох років він працював під псевдонімом Станіслав Васін, поки у 2017 році його не захопили у полон бойовики у центрі Донецька. 962 дні він провів у таємній в’язниці «Ізоляція», яку перетворили на концентраційний табір. Сотні людей пройшли там через катування, тортури електричним струмом, зґвалтування, психологічний тиск і примусові роботи. Відомі й факти вбивства. Жодна правозахисна організація не має доступу на територію в’язниці. Вона залишається «сліпою зоною», в якій вседозволеність знищує людську гідність і життя. 

Станіслава Асєєва звільнили з полону 29 грудня 2019 року разом із 75 громадянами України у межах обміну з бойовиками. Уже на свободі він дописав свою книжку «Світлий шлях», фрагменти якої вчив напам’ять ще у полоні. Зараз Станіслав займається правозахисною діяльністю, виступає з промовами на міжнародних майданчиках, працює в Інституті майбутнього як експерт з питань окупованої частини Донбасу. Про те, як письмо допомагало йому вижити в полоні, про що насправді ця книжка та як вона допоможе зруйнувати концтабір «Ізоляція» Станіслав Асєєв розповів в інтерв’ю для Читомо. 

– Розкажіть про своє життя до того, як Ви стали журналістом та письменником. Знаю, що перепробували різну роботу: від вантажника до продавця-консультанта…

– Після магістратури я поїхав до Французького іноземного легіону (військове формування, яке бере участь у бойових діях за межами Франції і приймає на службу іноземців – Ред.), звідки швидко повернувся на Донбас. Оскільки я не вступав до аспірантури, для мене була доступна лише фізична праця. Я купував газети і шукав вакансії, розглядав будь-яку опцію, як можна було заробити. Коли ви займаєтеся важкою фізичною працею, за яку платять копійки, почуваєтеся на своєрідному соціальному дні. Хоча я продовжував писати, попри те, що жодного фінансового доходу це мені не приносило. 

– Як довго це тривало? 

– Протягом 2012-2013 років. Мабуть, я би продовжував і далі так працювати, якби не війна. У 2014-му вже було складно знайти роботу. Ми виживали як могли, навіть мама була вимушена працювати, хоча вона літнього віку. Тоді всі підприємства поступово припиняли роботу. 

– … і Ви стали журналістом? 

– Так, я почав активно писати з 2015-го року. Я розумів, що якщо залишаюся, то можу показувати що там відбувається. На той момент я написав кілька книжок, тому вважав, що публіцистичні тексти не мали би стати проблемою. Так я почав писати для «Радіо Свободи», «Дзеркала тижня», «УП» та інших видань.

– Чому вирішили залишитися там, а не виїхати? 

– Через родину: маму і двох бабусь старшого віку. І я був єдиним чоловіком у сім’ї, не міг покинути трьох жінок. Варіант поїхати кудись я навіть не розглядав у тій ситуації. Водночас більшість українських журналістів виїхали, і я вирішив взяти на себе відповідальність писати про все, що там відбувається, зсередини. Хоч би й під псевдонімом. 

– Ваш псевдонім – Станіслав Васін – як ви його обирали? 

– Не я обрав, а Сергій Гармаш з «Острова» (інтернет-видання – Ред.). На той час у мене був (усміхається – Ред.) псевдонім Джері Томпс, я так був підписаний у Facebook. А Сергій мені сказав, що це якась маячня, треба вибрати щось серйозніше, бо це ім’я могло стати моїм брендом. Мене тоді ніхто не знав, тому я подумав: «Ну який там бренд, хто мене буде читати?» Попросив його самостійно обрати, він також особливо не заморочувався. 

Спочатку було дивно писати під псевдонімом, а потім я швидко з цим зжився, розумів, що не маю іншого виходу, бо потрапив би туди, куди я, зрештою, згодом і потрапив. А завдяки псевдоніму, зміг писати протягом двох років, адже він гарантував мені все-таки якусь безпеку. 

– Як Ви протистояли тиску необхідності постійно переховуватися? Адже Вам потрібно було думати не лише про сам матеріал, але й механізм випуску його у світ, щоби ніхто не запідозрив, що це Ви. Як Ви з цим жили? 

– Погано жив. Власне, у 2017 році хотів переїжджати – психологічно вже не витримував. Я їздив на репортажі після та й під час обстрілів. Звичайно, я мав спілкуватися з людьми. Навколо мене були мгбшники (Міністерство державної – Ред.), які приїжджали на місця обстрілу. Я стояв поруч з ними, брав у людей інтерв’ю, хоч і представлявся як журналіст російського видання: казав, що з Ростова чи Москви. 

Це дуже сильно відображалося на психіці. Я вирішив, що наприкінці 17-го року поїду звідти остаточно. Але не встиг, вони знайшли мене раніше. 

– Як Ви думаєте, як їм вдалося Вас викрити?

– Я мав безліч думок з цього приводу і на 99% упевнений, що це не випадковість, бо «знайшли» мене ті люди, які півтора роки мене шукали. Вони послідовно відстежували всі мої пости, матеріали, фото. Отже, інформацію по мені хтось злив. Хто? Не знаю, бо одиниці знали, хто я такий і моє справжнє прізвище. Більше того, мене заарештували не вдома, а посеред міста – на площі Леніна. Як це сталося – загадка. 

– Як Ваша мама ставилася до Вашої діяльності як журналіста? 

– Ніяк. Вона поняття не мала, для неї це стало величезним сюрпризом. Коли я зник, мама почала шукати мене. І через деякий час якась із правозахисних організацій написала їй, що «МДБ» затримало українського журналіста у Донецьку, який працював під псевдонімом Станіслав Васін. А мама їм казала, мовляв: «До чого тут мій син? Він не журналіст». Увесь цей час я казав їй, що займаюся рекламою. 

Мама жила у Макіївці, і з міркувань безпеки навіть не знала моєї адреси, я сам її навідував. Тож дізналася про моє затримання, коли я був «на підвалі».

– Чим Ви, на Вашу думку, були настільки небезпечні режимові т.з. «ДНР»? Вас затримали за шпіонаж, але Ви показували, яким є життя на цих територіях, що не є секретною інформацією. Невже вони боялися, що люди дізнаються про те, що там відбувається? 

– Це цікава деталь. Я би сказав, що з прагматичної точки зору це на них не дуже впливало. Навіть якщо виокремити з усього, що я писав лише критичні матеріали, то їм від того мало бути ні холодно, ні тепло. Річ у тім, що там діє тоталітарна система, яка не допускає будь-якого інакомислення. У них завдання таке – всіх людей, які мають проукраїнські погляди, заарештовувати і давати статті за екстремізм та шпіонаж. Це загальна програма політичного тиску на Україну у «Мінських перемовинах», бо їм потрібно наповнювати кимось обмінний фонд. І, звичайно, ці статті завжди матимуть стосунок до ваших проукраїнських поглядів. 

З’являється людина у публічному інформаційному просторі, вони це бачать і відразу фіксують, адже саме вона може поповнити обмінні списки. Окрім того, «МДБ» веде певну звітність, періодично їм треба показувати результат, за що вони отримують російські гроші: ловлять «шпигунів, диверсантів, екстремістів». 

– Чи стала ця книжка, яка тепер лежить на столі поруч з нами, Вашим сенсом життя в ув’язненні? Чи допомагала вона Вам там?

– Безперечно, психологічно вона допомагала, адже каркас, який я зміг написати у полоні в «Ізоляції», звільняв мене від негативних емоцій, які мене переповнювали. Я не знав, чи вийду взагалі звідти, а якщо вийду, то коли, і чи зможу винести ці рукописи. Чи щось з написаного взагалі потрапить у публічний простір. Я навіть мав думки передати ці рукописи людям, у яких, скажімо так, тоді було більше шансів звільнитися, ніж у мене. Я не був упевнений, що ці тексти перетворяться на справжню видану книжку. І що ми, наприклад, будемо сидіти й обговорювати її. Але з психологічної точки зору вона стала для мене певним катарсисом.

– Ви почали писати ще у «підвалі», Вам навіть дали папір, щоб Ви могли писати. Потім Ви пронесли рукопис в «Ізоляцію». Як думаєте, чому Вам дозволили писати? 

– Я почав писати у «підвалі», хоча той рукопис вони зрештою відібрали. Відтворити його повністю я потім так і не зміг, адже здебільшого не пам’ятав цих текстів. Оперативники справді дали мені аркуші А4, коли я був на черговому допиті. «Нам все одно», – сказали вони тоді. Я написав частину книжки і перевіз її з собою до «Ізоляції». На обшуці я не мав нічого, крім цих аркушів. Я сказав їм, що опери дозволили мені писати. «Нас це не цікавить», – відповіли вони. Тож я забрав до камери ці рукописи і ще півтора роки потроху писав.

Одного дня вони провели показовий обшук, вилучили у мене всі аркуші і прочитали їх. Тобто, вони чекали півтора року, щоб побачити, що я знаю і що збираюся передати на «ту сторону», коли вийду. Я розумів це, тому писав дуже стримано: там не було ні імен, ні позивних. Я робив своєрідні психологічні нариси. 

Те, що я написав в «Ізоляції», пізніше зміг відтворити по пам’яті в СІЗО. Уже там я міг цілодобово щось писати, ніхто не відбирав написане. Я забрав це до колонії, де передав рукопис тоді вже колишньому полоненому Богданові Пантюшенку. Ці тексти мали потрапити на свободу. Саму ж книжку я дописав уже тут.

– Ви вчили свої тексти напам’ять в «Ізоляції»? 

– Так, дійсно, я вчив їх, рухаючись від нар до нар. Власне, це ледь не єдина атракція там – ходити годинами від стіни до стіни. І коли я так ходив, то вчив тексти, бо розумів, що їх можуть відібрати. Потім у СІЗО мені було простіше відтворити їх з пам’яті.

– Коли я читала «Світлий шлях», то у мене склалося враження, що це книжка не про війну. У ній відсутні імена, і мало вказівок на реальних людей. Ви не займаєте якоїсь позиції, не захищаєте жодну зі сторін. Про що ця книжка насправді?

– Це книжка про людину, чим вона є і на що здатна у ставленні до іншої. І чи взагалі є межа у ставленні одне до одного. 

Щодо позивних та імен. Було б некоректно згадувати їх через те, що вони пройшли. Щодо адміністрації, я не хочу робити їм послугу й увіковічнити їх в літературному творі, щоби вони потім могли розповідати, що про них написали. Їхні прізвища та імена вже встановлені, ми їх скоро покажемо на всю країну, але не у книжці. Це робота для правоохоронних органів. 

– У своїй книжці Ви писали: «Я ненавидів себе за все це: за те, що мені судилося це знати. Кому і як розповісти про все? Варто лише уявити, лише замислитися про це всерйоз, – і Вас роздирає на шматки, з цими думками не проживеш і дня». Чи допомогла Вам публікація книжки, адже тепер про це мають змогу дізнатися інші?

– Це була певна терапія, коли я дописував цю книжку у Празі. Водночас було складно згадувати це все знову і знову, щоб перенести це на аркуші паперу. Зараз я вже потроху відходжу від цієї теми, розумію, що книжка є, вона нікуди вже не дінеться. Незалежно від того, що відбудеться з моїм життям. Навіть якщо я зникну, книжка буде існувати. Я думаю, що своє завдання я виконав. 

– Чи буде переклад англійською?

– Так, він уже в процесі, його фінансує Посольство Канади. До 31 березня його завершать, а публікація запланована на кінець червня. Це буде лімітований наклад у три тисячі примірників не для продажу. Її будуть розповсюджувати серед західних політиків та дипломатів. Наприклад, ми плануємо роздавати її у ПАРЄ. Щоби створити комерційну версію, треба знайти видавництво на Заході, яке погодиться надрукувати, щоби можна було продавати її масово. 

– Чи очікуєте Ви, що англомовний переклад стане своєрідним інструментом впливу на Заході?

– Я очікую, що тема «Ізоляції», завдяки англомовному примірнику, ввійде в політичне життя Західної Європи і світу, бо наразі цього немає. Насправді я цього очікував і від українсько-російської версії в Україні, але не можу сказати, що ми досягли тут стовідсоткового результату. МЗС запланувало програму з інформування про «Ізоляцію» та необхідності її закриття, але конкретних кроків у цьому напрямку поки що немає. Сподіваюся, що англомовний переклад порушить питання на офіційному рівні щодо закриття цієї в’язниці.

– Зараз Ви ведете активну правозахисну діяльність. Для Вас це почуття солідарності чи спосіб щось змінити? 

– Перш за все це механізм помсти, я б сказав. Цим людям, про яких йдеться у книжці, адміністрації «Ізоляції». Розголос цієї теми так чи інакше б’є по них з різних боків. Якщо ми правильно побудуємо на міжнародному рівні інформаційну кампанію щодо «Ізоляції», то це кине велику тінь на Російську Федерацію, адже саме вона контролює й фінансує цих людей. ФСБ – це безпосереднє керівництво «МДБ». Тому, перш за все, свою теперішню діяльність я розглядаю як акт помсти. 

Звичайно, я маю обов’язок перед тими людьми, які залишаються в «Ізоляції», про яких я знаю, що вони не просто сидять у полоні. Якби це місце перестало існувати, а їх могли б перевести, то це було би вже непогано. 

Якщо у Європі ця тема постане як тема сучасного концтабору, то буде чинитися тиск на Російську Федерацію. Я не думаю, що вони когось туди пустять, наприклад, гуманітарну місію, адже це неофіційне місце на території військової бази, що вже є порушенням. Треба буде показувати підвали, у яких перебувають люди, пояснювати, чому, поруч з полоненими, є техніка та боєприпаси, не кажучи про тортури і все, що там відбувається. 

Думаю, туди ніколи нікого не пустять. Але якщо це місце стане проблемою для Російської Федерації, то потихеньку вона може його й закрити. 

– Чи уявляли Ви, будучи в полоні, що станете таким активним громадським діячем?

– Звісно, не уявляв. Але так вже склалися обставини, що спонукали мене зайняти цю роль. До слова, я її майже не помічаю, повністю злився з нею. Це вже частина моєї сутності. Відчуваю, що можу щось змінити, адже саме розголос навколо «Ізоляції» примусив владу офіційно поставити це питання окремим пунктом на Мінських перемовинах вперше за шість років війни.

– Як, на Вашу думку, медіа можуть сприяти покращенню умов утримання та визволення політв’язнів у різних країнах світу?

– Висвітленням цієї теми. Інших інструментів у медіа немає, та й вони, думаю, були б зайвими. Для ЗМІ ця тема не актуальна з точки зору піару та реклами, але для полонених це дуже важливо, адже тільки розголос сприяє звільненню політв’язнів.

Розмова відбулася у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: Незаконно засуджені: письменники з порожніх стільців та їхні книжки