«Симфонія монстрів»: не-бестселер Марка Леві про викрадених дітей, який не помітили в Україні

Осінь 2023 року, Франція, виходить новий роман Марка Леві. Коли автор, добрий друг України, який уміє робити кожен свій твір золотим яйцем з-під золотої ж курки, береться писати про російсько-українську війну (ще й в жанрі, на якому знається неабияк — в мелодраматичному), то це має бути бестселер, правда ж? Це мусить бути бестселером. «Симфонія монстрів» (La Symphonie des monstres) і мала б ним стати, але щось пішло не так. Та все, чесно кажучи, пішло не так. І до речі, це книжка уже два роки як перекладена українською. Чули про неї?

Хто?

Марк Леві — суперзірка, надзвичайно популярний французький романіст, справжнісінька «фабрика бестселерів» в одній особі. Йому було тридцять вісім, коли він – у минулому співпрацівник Червоного хреста, зараз бізнесмен — опублікував свій перший роман «Якби це було правдою», котрий купили для екранізації в Голлівуді. Кіно стало хітовим, роман і без того уже успішний, перетворився просто на грошову веселку. Лише перекладів було на сорок мов (ви точно знаєте цей сюжет про дівчину в комі, привід якої бачить чоловік, що орендує її квартиру; в книжці все трішки суворіше за кіно). Зараз в доробку Леві близько тридцяти романів, і кожен став видавничою подією. Про його популярність засвідчить лише один факт: він співпрацює з «МакДональдз», пише для «Гепі-міл» спеціальні міні-новелки. Чи багато ви знаєте письменників, котрі «МакДональдз» залучає до реклами? 

Леві походить з родини уцілілих в Шоа, його батько, теж письменник, зафіксував свій досвід: він із братом втік з депортаційного потягу і приєднався до руху опору. Цей культурний і родинний спадок для Леві нескінченно важливий, одна з його книжок — історія братів Леві, котрі рятуються від смерті з Дахау. Цей момент треба враховувати, позаяк в будь-якій розмові про нашу війну Марк Леві озвучує принципи геноцидної війни й проводить паралелі з Голокостом, дуже очевидні й переконливі для його співрозмовців. Таким є дуже особисте послання для Леві, а не інтелектуальна полемічна вправа.     

Що?

«Симфонія монстрів» — єдиний на сьогодні комерційний провал Леві, і то відносно інших його творів. Після «Симфонії» він уже видав наступну книжку 2024-го —  притчу-комедію «Книгарня заборонених книжок», яка повернула йому читача. Втім, і у «Симфонії» рейтинги на читацьких порталах дуже високі: відзначили книжку тисячі читачів, переважно в перші два тижні з її виходу, а далі — тиша (як це і буває з романами, які претендували на те, щоб стати бестселерами). 

Книжкам Леві зазвичай закидаються передбачуваність — за це їх хвалять, за це їх і сварять. Втім, майже завжди відзначають, що Леві робить досить несподіваний для поп-літу крок: він пише романи ідентичності, його герої потребують визначення щодо своєї політичної й культурної приналежності. Цей нібито й необов’язковий для жанру штрих стає важливим політичним повідомленням уже самого автора. Повторюся: це говорили чи не про кожен його твір, про «Симфонію» — і поготів.  

«Симфонію монстрів» стрімко переклали й видали англійською, але на цьому ринку вона так само швидко загубилася — буквально за пару тижнів пішла у безвісти. Потім роман вийшов іспанською (це гігантський ринок). Там було трішки більше реакції, але теж швидкоплинної.

Книжка вийшла й українською того ж 2023 року в перекладі Леоніда Кононовича і за підтримки Французького Інституту. Роман у нас презентували точно так само, як і в інших країнах: як історію викрадення росіянами німого хлопчика. У нас книжка взагалі не прозвучала, автору у читацьких відгуках подякували за небайдужість і за інформаційну підтримку України, відзначили при цьому нульову естетичну цінність твору (здається, це була якраз оптимальна реакція тоді, у 2023-му, а зараз я пропоную до роману повернутися і перечитати). Водночас роман переклали російською. Він був доступний з ініціативи автора для безплатного завантаження з контрпропагандистською метою. Не маю інформації щодо рецепції «Симфонії» у РФ, втім Леві висловив вдячність своїм відданим читачам в Росії

NB: я опрацьовувала саме французький оригінал, його і триматимуся надалі. Не готова порівнювати переклади. 

Означу больові точки, на які реагувала професійна літературна критика, що читала «Симфонію» у Франції, США й Іспанії. Зворушлива історія. Безжальні реалії сучасної війни. Протидія непоінформованості (тепер ніхто уже не скаже, що не знав про геноцид українців). Як для правозахисної книжки, у неї надто мало душі, співчувати героям не виходить. Ідеологічний роман. Своєчасна проза. Книжка-попередження, аби не повторювати жахи Шоа.  

Про що?

Валентину дев’ять. Він вундеркінд, але іще не сказав жодного слова. У нього є старша сестра Ліля, їй чотирнадцять. Ліля опікується братом і ледь закохана в однокласника Стефана. Стефан фанатіє від Сергія Жадана і так само піклується про Валентина. В місті, де живуть Ліля і Валентин, триває війна. Діти живуть разом із матір’ю-медсестрою Веронікою. Батько за мирного життя був художником, зараз на фронті й п’ять тижнів уже не виходить на зв’язок. 

Країна, в якій відбувається дія, не названа. Країна-агресор спочатку не названа, потім стає «війною одного божевільного», бо «Путін напав». Нарешті ближче до середини твору звучить «росіяни», але на рівні змістів агресія Росії все одно залишається «війною Путіна». Різні дорослі персонажі тим часом пояснюють читачу і героям-дітям, що мета у цієї війни — знищення нації, що триває геноцид. Зараз червень 2022 року (у романі згадають бомбардування ТЦ у Кременчуці). Містечко окуповане з перших днів повномасштабного вторгнення, його регулярно бомблять і обстрілюють. Діти вже звикли до обстрілів і сирен, всі звикли до нового порядку, всі знаю про масові убивства і братські могили, ніхто не шукає можливості евакуюватися. Події відбуваються в Риковому Генічеської громади, іще є Новоолексіївка неподалік, теж на Херсонщині.

Щодо географії: раніше родина жила в Ірпені, часто бувала в Києві, де працювала Вероніка. Але тут починається якесь географічне смузі: після Ірпеня Вероніку покликали працювати в лікарні в Житомирі — «в маленькому містечку на сході країни». Рикове виявляється розташованим неподалік того Житомира-на-сході, котрий, як нам розкажуть далі, повністю знищений в ході боїв. Від Житомира «самі руїни залишилися». Для милосердя тримаймося думки, що місце подій — тимчасово окупована Херсонщина. 

Читайте також: «Київ на дні склянки» Тобіаса Вальса — і одну на коня

Одного дня під молодшу школу підганяють два автобуси й військове авто (початкова і середня школи — в різних приміщеннях, це фактично різні інституції; малеча, яка забила колінце чекає, поки її зі школи заберуть батьки в кімнаті медсестри; медикиня на Херсонщині отримує виклики за пейджером; в дитбудинку вихованцям до обіду подають ножі для стейків; лакричні іриски є поширеними дитячими ласощами — розробка деталей в романі вимагала пильнішої уваги, деякі такі моменти є дрібними хибами, а от на інших будується вся фабула). Чужі військові, згодом нам скажуть, що то були найманці з «Вагнера» (воюють переважно сам Путін і ще трішки Пригожин, про якого в романі є ледь не дві сторінки пояснень, хто такий). «Вагнерівці» викрадають дітей, але завдяки учительці діти рятуються — всі, окрім Валі. Валентин затримується, допомагаючи однокласниці. Косіма з молодшої школи, це дівчинка, якщо ви не зрозуміли через її ім’я, у неї протез замість ампутованої ноги. Косіма підірвалася на міні, і коли вона підросте, а країну звільнять, то отримає біонічний протез, каже. До лап викрадачів потрапляє Валентин і ще один малий — Ніколай, який забарився в туалеті.

(Ок, поговорили про локації, поговорімо про імена. Прізвища учителів і сусідів Лілі та Валентина: Бланскі, Яруські, Зіліг, Гудзевіч, Василік, Веремчук, Кривік. Прізвище Валентина – Ходова. Саме так, Валентин Ходова, а от Вероніка до заміжжя таки була Власенко… Вайб: «якась Східна Європа». Такі речі сильно підважують правдоподібність фікшну).  

Викрадених хлопців перевозять у літній табір в Криму, розташований у колишніх дореволюційних казармах. Вероніка тим часом починає пошук сина: розмова з російським офіцером, який наразі тут за мера, нічого не дала. Тоді жінка розробляє план за допомоги фермера, якому врятувала життя (їх з сином розстріляли окупанти, коли проїздили повз їхнє поле на авто). Вони збирають інфу від очевидців, куди рухалися автобуси, і намагаються знайти того, хто віддав наказ викрадати дітей. А ми уже знаємо, що то була безпосередня вказівка через приватну телефонну розмову з воєнною злочинницею Львовою-Бєловою. 

Власне, зрозуміло, чому Марк Леві вводить як джерела злочинних наказів саме Путіна, Пригожина, Львову-Бєлову. Ці імена і ці діячі — на слуху у його оригінального читача. Вони активують знання про викрадення українських дітей, які читач отримав із новин, а значить працюють на правдоподібність історії. Але в романі складається послання: війна – це оці три-чотири покидьки і якісь хороші російські люди, які чомусь слухаються поганих наказів покидьків. Згодом це і прямо зазвучить в романі, і не тільки це.

Розслідування показує масштаб викрадення, який шокує Вероніку і її товаришів. Їм треба допомога. Вітал і Малік — брати-близнюки, хакери з Києва. Вітал пересувається в кріслі колісному, тому залишився дома, а Малік зараз у війську. З близнюками живе  домашня робітниця Ільга (от чесно, я не знаю, звідки Леві набрав цих імен і чим керувався), жінка забезпечила повністю автономне господарство — з генераторами, закрутками, запасами води й теплим підвалом. В підвалі — техніка, бо брати — активні учасники «Групи дев’ятьох». До них і приходить Вероніка: вони з хірургом вивезли на вільну територію фермера, котрому треба було шунтування серця нібито, і потихеньку вшилися в Київ, шукати інформації про викрадених дітей. «Група дев’ятьох» — транснаціональне, по суті терористичне, хакерське угрупування, тільки один Вітал серед них — українець, наразі не залучає колег до оборони країни. Тож починає шукати викраденого хлопчика самотужки, але згодом звернеться за допомогою до товаришів.

Вероніка не сказала Лілі, що їде в Київ, та злиться, що матір не шукає брата і розробляє свій план. Падає з ровера перед російським офіцером і так гучно ридає, що той не витримує і каже: малий в ста км на південь від селища. Потім вони зі Стефаном викрадають в лікарні пейджер (у Стефана свій є), це буде їхній зв’язок, і мала рушає пішки через окуповану область. Все це Вероніка дізнається, повернувшись в Рикове через лінію фронту. Тим часом Валентин малює карту табору для втечі й втирається у довіру до виховательки, бо уміє перфектно лагодити зламані німецькі авто (йому дев’ять, нагадаю).

Реалізувати втечу йому допомагає однокласник, теж дев’ятирічний, який ідеально читає будівельні плани казарм ХІХ ст., бо у нього батько-бригадир на будівництві. Ліля добирається до Джанкоя, де її чекає українське підпілля — Артем, Петро, Богдан, переважно водії-залізничники й всі контрабандисти. Їм Вітал повідомив про підлітку. В сховку в авті вони мають вивезти Лілю і Валентина з Криму (Богдан — перший запійний читач в романі, він обожнює Лєрмонтова, Чехова, Достоєвського, молиться на Толстого і Солженіцина, а також вважає Гоголя переоціненим; і тут побіжно відзначу: жодного елементу української культури в романі не проявилося).

Перша спроба порятунку Валентина невдала: замість брата Ліля вивозить з Криму його однокласника Ніколая, а Валентина передають в родину Львової-Бєлової (описів квартири, зачісок і сукенок воєнної злочинниці, детальних репортажів з її візитів до сиротинців і з пресконференцій в романі стільки, що він поволі перетворюється на світську хроніку, без жодної іронічної чи драматичної дистанції). Дворецький омбудсменки-викрадачки – турок Анатолій – підтримує малого, а сам Валентин закохується у Євгенію, іще одну вихованку, викрадену з Маріуполя, і доходить висновку, що «у Москві не так вже й погано». 

До речі, Євгенія описана так: ми знаємо, що вона українка, що її викрали після загибелі батьків, вона чинила спротив, відверто демонструвала свою проукраїнську позицію, але «скоро оцінила комфорт багатого життя» і от: «Євгенія увійшла до кухні і сіла напроти хлопчика. Вона була на три-чотири роки старша за Лілю, мабуть, і така гарна, що Валентин подумав: природа створила її, щоби компенсувати усі помилки росіян». У який спосіб в голові французького письменника краса української дівчини має компенсувати злочини росіян, добре пояснив свого часу Едвард Саїд, міркуючи про імперську фемінізацію колонізованої культури.

Тим часом в сюжеті «Група Дев’ятьох» за певної допомоги Анатолія організовує втечу Валентина. А Вероніка в Рикові стає коханкою хірурга, котрий був до неї добрим і підтримав її в її ж розпачі. Валентина привозять у Київ, туди до нього прямують тато зі Львова і мама з сестрою з Херсонщини. А Валентин сказав своє перше слово: «Мама!». 

Навіщо?

Для старту поговорімо про персонажа-ноунейма, якого тут називають «російський офіцер». Він виконує в Рикові обов’язки мера, єдиний тут з регулярних військ, всі інші окупанти — найманці-«вагнерівці», ба більше: кримінальні «зеки», що пішли на війну за контрактом. Є сцена, де планують зґвалтувати Лілю саме «зеки». Ґвалтують, викрадають, катують і убивають в книжці лише вони, не російські офіцери й російські солдати (Я тут щиро бачу не лише пієтет французької літератури перед російським чоловіком, а й те, як успішно і легко блокує людська свідомість очевидні факти, які нестерпно жахають мешканця мирної країни). Це російський офіцер, який спочатку Вероніці, а потім і Лілі видає місце перебування Валентина, сильно переживає власну ницість: він згадує, як гулявся в піску на пляжах Одеси, і перед очима скорботних жінок, що чинять опір його владі, його почуття чоловічої гідності сиплеться як той пісок крізь пальці (майже дослівно). Йому незручно і соромно, жінки бачать в його очах безпорадність і вразливість (якими Ліля й маніпулює, влаштувавши виставу з аварією ровера). Окрім всього іншого, це єдиний персонаж, і то епізодичний в книжці, про емоційно-моральний стан якого нам щось повідомляють. Всі інші тут — функції сюжету, а він — бентежна душа.

Тримаємо в пам’яті цього росіянина і йдемо далі. Дві сцени синхронізуються і відбуваються майже одночасно в різних кутках України. В авто, яке їде з Києва через лінію фронту, дізнаються новини про обстріл кременчуцького ТЦ  і загиблих людей. Фермер, котрий має рану від російської кулі і дивом уцілілого після розстрілу впритул сина, розбитий горем: «Що коїлося в голові того, хто тиснув на кнопку? Вони ж точно знали, що роблять, заради Бога! Одна справа — нищити військову інфраструктуру, руйнувати дороги і мости. Це я розумію. Але убивати жінок і дітей!». Збентеженого фермера заспокоює санітар Данило — чоловік з розряду «сіль землі», безстрашний хлоп-водій з окупованого Рикова: «Він виконував наказ. Аби відмовився натиснути ту кнопку, його б самого убили». Фермер мовчить. В Києві бесідують Вітал і його колега з Британії. Корделія вибухає, як сильно вона ненавидить Львову-Бєлову і хоче надрати дупу всім росіянам.

Вітал у своєму бункері посеред Києва осмикує її: «Ти не маєш так думати. Більшість солдатів призовники, в них не було вибору. Щодо цивільних, то вони — такі самі жертви Путіна. Мільйони росіян покинули свою країну і животіють у вигнанні, а ті, хто залишилися, не підтримують війни та ідеології уряду. Як і ми, вони чекають на звільнення. Мріють про день, коли впаде диктатор». Корделія погоджується і замовкає.    

І ці дві розмови тримаємо в пам’яті. 

А тепер поговоримо про батька Валентина і Лілі, безіменного. Вероніка кілька разів згадає чоловіка як тонку, вразливу поетичну душу, якій не місце на фронті. Вона ділиться з хірургом (тим, який стане коханцем), що п’ять тижнів не має від мужа звістки. Той швиденько пояснює, що чоловік не пише і не телефонує якраз через свою поетичну вразливість: «Поет опинився в окопах. Коли дивишся в очі людині, котру маєш убити, твоя людяність може затримати мить, коли ти мусиш натиснути на курок, поки він не вистрелив першим. А говорити з дітьми — це плекати цю людяність і наражати себе на небезпеку <…> Ти будеш думати, що у цього хлопчини, якого ти маєш бути, теж дома є діти» (Я не буду коментувати, які саме абсолютно доступні з відритих джерел знання про психологію комбатантів Леві ігнорує, я хочу подумати, нахіба він це робить).

Читайте також: «Desencajada» Маргарити Яковенко — розкажи мені про свою планету

А далі цікавіше. Виявляється, Вероніка бреше. Батько її дітей телефонував. Він був важко поранений, а тепер у Львові й не збирається повертатися додому. Вероніка розказує Лілі, що розлучається з її батьком. Ліля починає істерити — природно, — що батько їх покинув, не повернувся додому після війни й живе своє найкраще життя. Вероніка її підтримує і каже, що вимагатиме розлучення (І тут уже я бентежуся. Вероніка реально очікує, що демобілізований через важке поранення воїн ЗСУ, який зараз лікується у Львові, приїде жити на окуповані Росією території? Як собі Леві уявляє окупацію? Чому його герої катаються у Київ і назад? Чому ветерани повертають до родин, котрі воліють не виїжджати з окупації і при тому ж якимсь чином, бувши родичами воїнів ЗСУ, уникнули «підвалів»?). Отож маємо: батько родини не пішов на фронт захищати свою сім’ю, а скористався війною як приводом злиняти від дітей і розвивати свою ніжну поетичну душу в глибокому тилу.

І от тепер повернутися до двох попередніх розмов і до того хорошого російського офіцера — після того, як ми вже знаємо історію єдиного в романі українського військового-фронтовика… Коли сучасна проза такого суто розважального штибу починає шукати моральних компромісів, зображаючи геноцидну війну, то, перепрошую, все зрештою зводиться до формули «Гітлер трішки правий, євреї чутка винуваті» 

Історія про викрадення українських дітей уже ставала предметом роману, що мав на меті стати контрпропагандою. Я говорю про «Під ударом» Марші Форчун Скрипух. У цього чимало спільного з романом Леві. Обидва твори написані з добрих намірів, але подають таку плутану щодо головного повідомлення і неточну інформаційно картину, що всі ці потуги протистояти російській пропаганді дають протилежний результат. Шкоди від таких творів, на жаль, може бути більше, ніж користі. І тут я маю сказати, що широка читацька аудиторія реагує на такі історію дуже чуйно і на диво адекватно: романи не досягають того результату і того впливу, який мали на меті і який могли б досягнути з огляду на репутацію автора. Марк Леві писав «Симфонію монстрів» як твір, який може помирити хороших росіян з уцілілими українцями («замирити», а не «примирити», мабуть, так правильніше), абсолютно щиро. Мені здається, він мав щире переконання, що його книжка на таке спроможна, це видно і з тексту, і з презентації. Книжка ж натомість зникла з обрію через пару тижнів після друку.

Читайте також: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття