Тарас Прохасько про те, для чого люди займаються літературою

«Письменник насправді пише, щоби бути радісним», – говорив Тарас Прохасько під час лекції у Коломиї, що відбулась за ініціативи літературної платформи «БукМенті», і заперечити йому не так просто. Тому Читомо вирішило не сперечатися, а набратися мудрощів від знаного українського письменника. Ну а для вас ми записали найцікавіші думки про колективний та особистий потяг до писання, літературу як спосіб комунікації, а також форму пізнання світу.

Література – це такий універсальний діалог, який ведеться у часі й у просторі. Література є замінником певного дійсного контакту з кимось. Вона адресована значно більшій аудиторії. Письменник – це людина, яка щось бачить і щось знає. Найважливіший імпульс – бажання розповісти це комусь іншому. Технологічні прийоми та методології не є найголовнішими чинниками для того, щоб почувати себе певно та безпечно у письмі. Уся історія літератури доводить, що все найкраще – неправильне. Найважливіший для письменника погляд того, хто розповідає, це можна назвати «ефектом свідка».

Штампи – небезпечна штука, коли йдеться про підхід до письма. Багаж прочитаного стає стандартом, відтак ти починаєш писати не своєю мовою. Оці уявлення про те, як має бути написана література, знівельовують її, забираючи індивідуальний погляд. Мільйони однакових віршів та книг. Чи хочемо ми писати те саме, що вже було? Чи хочемо ми робити імітацію імітацій, віддзеркалення віддзеркалень? Цей підхід до літератури є дуже поширеним, особливо у поезії, яка часто є лише переспівом. Це окрема галузка літератури, котра базується на продовженні традицій та створюється так, як потребує цього ремесло. Таке явище можна порівняти з роботами мініатюристів, які хочуть показати церкву чи корабель у пляшці. Зрештою, це також вияв сатисфакції.

Потрібно знати для чого, чому, чого сподіваєшся і що обираєш. Письменників існує мільйони у світі. Треба усвідомлювати, що жоден письменник, попри свою унікальність, не є єдиним. Спочатку з’ясуймо мотивацію – що спонукає писати. Внутрішню потребу можна проаналізувати та диференціювати. Дехто пише, щоби зберегти та зафіксувати те, що проминає. За кожним письмом стоїть внутрішня турбота, з котрою потрібно розібратись, роблячи це безжально та не обдурюючи себе. Коли пес не дивиться на світ, а в себе – він зачинає вити. Попри всі душевні переживання, спостереження за собою, ліпше оповідати про світ. Про те, що бачиш, і так, як бачиш.

Письменник не може бути щасливим і не може бути радісним, а це вже недобре. Письменник насправді пише, щоби бути радісним. Для того, щоби бути радісним треба знати чого сподіваєшся і бути спокійним у цьому. Письмо як поміч, як терапія. Однією з найстрашніших речей, які стаються з авторами, це невдоволення від реакції та результатів. Стає боляче, якщо перейматися цим, якщо сподіватись на віддачу і її не отримувати. Починаючи писати, потрібно налаштовувати себе на те, що хочеш, і на те, як ти приймеш те, що буде. Зараз відкриті фантастичні умови для такої комунікації. Тексти можна викласти у віртуальний світ. Проте не усі зрозуміють тонкощі твого душевного укладу. Сучасна парадигма, яка проповідує загальний успіх, – фальшива.

Успіх неможливий без поразок. Механізм успіху дотепер не прорахований. Усі вчення про успіх наразі є малонауковими.

Щоби досягти успіху через літературу, треба бути готовим, що у переважній більшості цього не буде. Я пишу багато років. Мої книжки продаються постійно, але кількатисячними накладами.

Вони не є бестселерами. Є кілька тисяч людей, які їх читають. Я можу це назвати величезним успіхом. Але з іншого боку, з боку теорії успіху, це є страшна поразка. Що таке дві тисячі накладу в Україні? Тому треба бути свідомим того, на що ти розраховуєш, чого чекаєш. Письменник не повинен бути ображеним і розчарованим.

У теперішньому світі спостерігається «смерть автора». Глобальна демократія, страшна кількість людей, принцип того, що кожен може те, що він хоче. Усі ці фактори змінили загальну картину літератури. Автором може бути кожен, хто має доступ до клавіатури. Відповідно їх є дуже багато. Такого значення, як 50 років тому, письменник вже не матиме. Хіба настане похолодання чи потепління, пів людства вимре,
тоді письменники й повернуть собі значущість.

Писання – це потреба, а не обов’язок. Якщо воно насильне, вимучене, то краще цього не робити. Але є люди, котрі живуть у цьому світі, щоби себе мучити, знаходячи нові місії й обсесії. Це також певна форма їхньої радості, насолоди. Забери у них ці страждання, і зникне сенс. Літературу можна порівняти з програмою олімпійських ігор: є спортсмен, який скаче у висоту, спортсмен, який буксує, спортсмен, що годинами цілиться у мішень. У кожного є мотивація, і всі вони різні. Талантів є багато, потрібно лише знайти свою особливість. Є люди, яким подобається просто укладати слова. Є люди, які чудово спостерігають. Хтось просто складає слова до купи. Найважливіша праця – знайти свій талант. Знайти те, що тобі до снаги. Зрозуміти, що хочеш і вмієш.

Читайте також: Тарас Прохасько: Мені достатньо публіцистики, щоб почувати себе творцем

Один письменник все бачить, один все чує, один все імітує. Власне, цей відбір зі світу і є талантом. Треба його знайти, усвідомити й культивувати працею. Якщо знайти те, що подобається, то натхнення буде постійно. Не треба робити того, що для вас невластиво. Не варто займатися писанням того, що не подобається. Одним із завдань літератури є бажання створити певний світ, у якому є свої закони, своя естетика. Це така співпраця з Богом. Зробити собі світ, який відчувається, який пахне, який має свої правила. Для того, щоб побувати в іншій реальності.

Створити світ, в якому хтось перебуватиме кілька годин чи днів, залежно від темпу читання, є хорошою мотивацією. Я не хочу писати. Я хотів би щось розказувати. У мене поганий зв’язок мозку з рукою. Скажімо, я не можу намалювати гарне коло. Тому мені легше говорити. Є люди, які хочуть, щоб сказане зафіксувалося і було назавжди.

У мене «бандитський» підхід до літератури: я хотів би, щоб слідів лишалось якнайменше. Мені подобалось працювати на радіо, але в старі часи, коли сказав і нема. Коли люди породжують різні асоціації.

У літературі мені найбільше подобається підхід, за якого підштовхуєш когось до співтворчості. Щоб той, хто читає, навернувся на асоціації зі свого життя, зі своїх споминів. Коли я пишу, користуюся такими способами, щоби викликати у читача навернення до його досвіду, до майбутнього, минулого, до роздумів про себе, до такого собі самоаналізу. Я хочу спонукати до рефлексій. Але це лише одна з дуже багатьох стратегій літератури.

Література є передовсім реальністю мови, мовленням. Пишучи щось, потрібно розуміти, що це не є та реальність, яку ми знали. Треба створити іншу реальність – реальність мови. Письмо – це реальність оповіді. Не можна намагатися точно передати те, що ми бачили чи знаємо. Письмо має вартість тільки тоді, коли ті слова, ті речення породжують образи, вони не мусять бути прямим віддзеркаленням того, що було. Так звана правда життя і правда оповіді – речі різні. У літературі потрібно зважати на правду мови.

Ніхто не сприйме жодного вашого слова так, як ви це сприймаєте. І нічого з того, що сказане вами, не буде так само сприйняте реципієнтами. Літературна оповідь не повинна описувати буквальної правди, треба зважати на те, як це звучить. Література – це як правда речення, правда словосполучення, правда образу, який повинен виникнути.

Розуміння доброї літератури є розумінням того, що у світі все пов’язане та одночасно присутнє. Будь-яке мистецтво полягає в тому, щоби відбирати зі світу те, що потрібне для композиції. Перед тим, як сісти писати, треба глибоко вдихнути, заплющити очі, піднятися трохи вище і просто подивитися, що усе існує одночасно. І вже потому, з тієї висоти, подивитися на ті свої камінчики, чи ті свої горіхи, які збереш.

Спершу потрібно впустити в себе цілий світ. Розширити свою уяву. Найважливіше в літературі – образ в уяві того, хто читає. Це єдина правда, єдина реальність літератури.

Біда літератури, яку ніхто не може переступити, полягає в тому, що вона лінійна. У свідомості людини все відбувається одночасно. Лінійність літератури особлива тим, що вона розтягнена у часі.

Треба зважати, що література це також часовий феномен. Вона розгортається в часі. Конче потрібно зважати на часові особливості сприйняття. Література повинна тримати ритм.

Добрі літературні твори з’являються тоді, коли вони орієнтуються на читача. Література почалася з епосу, де була присутня фігура оповідача. Лірика, зрештою, народжувалася так само. Дуже важливо уявити собі живу особу, якій розповідаєш, і уявити себе живим. Не просто рух руки, а те як ти оповідаєш, інтонувати, коли пишеш. Не впадаючи в ритм заданого метронома, щоби воно було епічним.

Кожному, хто спрямований на письмо, варто мати нотатки. Там можна виробити свій власний стиль. Стиль певної криптографії. Як казав один хтось, котрого потім цитував інший хтось: «Поезія – це тоді, коли два слова поруч вперше». Так само й у прозі. Коли пишеш, потрібно відпустити й звільнити власні асоціації. Ти повинен вести свою лінію на мапі світу. Свою неповторну конфігурацію. Можна користуватись методом занурення у власну пам’ять. Розслабитись і почати згадувати якесь пуделко сірників, що, скажімо, лежало на п’єці у хаті цьоці.

Занурюватися, починаючи з чогось простого. Дуже часто речі стають магнітом для асоціацій. Оці образи, власне, і є літературою, за ними варто йти й добувати їх. Оце таке плавання і відчуття часу, єдності, відчуття усіх цих зв’язків. Будь-яка думка є знаходженням зв’язків між двома пунктами, які здаються абсолютно роз’єднаними. Магія, а відповідно й магічний реалізм – це перекриття усіх тих переходів. Магія – це прикриття незнання шляху сполучення. А література – відкриття тих пунктів.

Читайте також: «НепрОсті» Тараса Прохаська: 16 років потому