Ціна свободи у книжці Ukraїner «Деокупація. Історії опору українців. 2022»

Богдан Логвиненко. Деокупація. Історії опору українців. 2022 – Ukraїner, 2023 – 280 с.

У травні мультимедійний проєкт Ukraїner представить нову книжку «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Це збірка репортажів, що складається з історій українських військових, співробітників поліції, волонтерів, партизанів і простих мешканців, які пережили окупацію, з понад 20 звільнених міст та сіл на півночі, півдні та сході України.

Географія книжки побудована відповідно до хронології звільнення ЗСУ окупованих росіянами територій. У ній йтиметься про Бучу, Гостомель, Іванків, Тростянець, Суми, Чернігів, Харків, Ізюм, Лиман, Святогірськ, Херсон тощо.

Публікуємо уривок видання, наданий Ukraїner.

Лиман

листопад 2022

Віталій Овчаренко — колишній ультрас ФК «Шахтар», медіакоординатор сайту «Майдан», який виник ще в 2004 році під час Помаранчевої революції, а нині — воїн. Він називає себе донеччанином, бо значну частину життя провів в обласному центрі. Походить із Лиману, там залишаються його близькі. Віталій не вірить, що всіх українців вдасться об’єднати ідеєю спільної ідентичності — завжди будуть люди, для яких духовні цінності важать менше, ніж матеріальні блага. Але…

— Мої однокласники кажуть: «Ми не дуже любимо Україну, але прекрасно розуміємо, шо при ній є перспективи. Спокійно живемо, маємо невеликий бізнес, нас усе влаштовує. Якщо прийдуть росіяни, то все розкрадуть. Не хочемо так». Раціонально все розуміють.

Віталія не було в Лимані, коли місто окупували, — його бригада перебувала під Бахмутом. Та саме його підрозділ, 8-й полк ССО, був одним із перших, хто зайшов у Лиман та деокуповував його. Коли Віталій потрапив у батьківський дім, не міг позбутися відчуття: будинок наче зґвалтований.

— Важкувато морально, особливо першої ночі: ковдри у власній кімнаті пахнуть чужими людьми. Всюди валяються чужі речі, а половину нашого майна розмародерили. Досі чую запах чужинців у своєму будинку.

У Віталія вкрали светри, в яких він ходив, коли на вихідні приїжджав до мами в гості. Натомість у хату знесли різну побутову техніку, поцуплену із сусідніх будинків: плазму, мікрохвильовку тощо. За підрахунками Віталія, у його невеличкому домі жило близько 15 росіян. Вони так поспішали втекти, що залишили свої документи. Час від часу Віталій передає у соцмережах «привіти» такому собі Ростику — російському командиру, якого ідентифікував.

Після окупації навіть ті, хто ставився до росіян прихильно, зрозуміли різницю між двома країнами та ціну свободи:

Люди розказували: не дай боже, росіяни угледять якусь синьо-жовту стрічку або зачують питоме українське слово, вже не кажучи про щось погане про саму Росію. Окупація — це постійний самоконтроль навіть за власною мімікою, бо будь-який підозрілий погляд росіяни та їхні колаборанти могли сприйняти вороже. Люди не виходили з дому, щоб не наражати себе на ризик.

Говоримо з Віталієм про партизанів. Він розповідає, що навіть на територіях, окупованих уже понад дев’ять років, є «вуха» та «очі» нашої розвідки. Всі добре знають, де живе той чи інший зрадник. Таким чином місцеві патріоти допомагають звільняти наші території.

Підрозділи, що заходили до Лиману, добре знали, де стоять росіяни та скільки їх. Часто були відомі назви спецпідрозділів та навіть імена російських солдатів. Усе — завдяки місцевим мешканцям, що передавали дані впродовж усього періоду окупації. Після операції зі звільнення околиць Харкова відкрилось вікно можливостей для деокупації на східному напрямку. Українські Збройні сили обійшли Лиман із села Шандриголове та селища Ямпіль, оточивши місто з різних боків.

— Однієї прекрасної миті росіяни та колаборанти зібралися в колону й почали відступати. Тоді ж більша частина їх і загинула. Наші ЗСУ знищили їхній спецпідрозділ «Барс» при виході, — каже Віталій.

У перші дні після деокупації на в’їзді до Лиману всюди стояли розбиті російські колони. По лісах, посадках і дорогах валялися тіла росіян. Один іноземний журналіст навіть записав стендап на фоні гори трупів.

Передзамовити книжку

Читайте також: «Весілля Настусі» Ольги Богомаз: галас і шал у степах Донеччини