Творці реальності й міфів у «Розчахнутій квітці» Крюґера

Крюґер Вано. Розчахнута квітка. Есе. – К.: Laurus, 2020. – 128 с.

Добра книжка, як і література, не має терміну придатності. Її можна перечитувати час від часу, віднаходити нові сенси й рефлексувати. Есеї Вано Крюґера – тексти густі, філософічні, з несподіваними поворотами думки, тож проковтнути їх не вийде, зате буде про що подумати. Його «Розчахнута квітка» – це доскіпливий погляд філософа й культуролога на канон (сучасної) української поезії. Проте автор насамперед прагне витворити свій поетичний пантеон і канон. Бо ж якщо інакше, то чи варта гра свічок?

Маю одразу ж означити поняття, які начебто розуміють читачі, проте настільки по-різному, що легко втрапити у пастку надто широкої системи координат, що й між Тичиною й Драчем можна не помітити різниці. Два видатних поети, про яких не міг не згадати автор, хрестоматійні Павло Тичина та Іван Драч у розмові з бабою історією. Як підмітив і автор Передмови до «Розчахнутої квітки» Олег Коцарев, Іван Драч «став визнаним фрондером в офіційному радянському поетичному каноні: він знаменував собою ту межу, заходити за яку нікому не дозволялося». І те, що було дозволено Драчу, не простили Павлу Тичині. Також не забув Крюґер і про юне покоління, зокрема про Дмитра Кириченка і його поезію, у тексті якої йдеться про народження поета. Апелюючи до відомого закону: Поезія, наче мова, сама обирає автора, а не автор обирає її.

То що таке поезія? Це питання ставили філософи, митці, а також і самі поети. Теоретики красного письменства у свій спосіб шукали століттями формулу, яка б дала змогу не спотикатися об філософський камінь великого діяння творця або автора.

Крюґер шукає визначення поезії чи не в кожному своєму тексті. Зрештою він теж поет, тож це в нього відбувається само собою. Понад те, він ставить фундаментальне питання про відповідальність творця (та його вплив на уми та суще).

З погляду вічності, текст автора як акт творення має пройти випробування часом, а не лише оплесками широкої аудиторії чи визнанням фахівців. Поет, як шаман, говорить мовою, переважно настільки символічною, як середньовічна алхімія – для людини ХХІ сторіччя. Хоча для невтаємничених в алхімію поезії зазвичай важливіше не те, що є справжня поезія і що нею не є, а радше популярність автора. Справжня поезія – це територія візіонерства й експерименту. Алхімія сенсів, які, мов старе золото, лише набувають із часом, а не втрачають: «Поет може зістарити золото. Альхемік, до прикладу, цього не може. Просто хемік теж. А Олег Лишега може. Йому дано — бо він бачить світ».

Поетичний пантеон розпочинає «Слово. Дерево. Глина. Хор» Лишеги. За версією автора, «поет нічого не перетворює, він просто більше бачить. Бачить і називає. Називає і тим завершує творіння. Саме таким — першим — поетом є Олег Лишега». Первісними є його слова, думки і навіть жести: «Книга називає і найменує речі. Вперше, як після сотворення світу. І Б-же збав, щоб цю пісню спотворили». Олега Лишегу навіть цитувати складно, наскільки цільними є його поезії, і говорити про нього можна лише ними, все інше буде спотворенням. Якщо уявляти поета в образі мага, то це Лишега; і ті з нас, хто мали в своєму житті нагоду говорити з ним, читати його – з цим погодяться.

Другим у пантеоні автора – Василь Голобородько. За версією Івана Андрусяка, він є «поетом національного страху». Водночас це поет, що говорить мовою українських птахів (вівсянок, горлиць, ракш, зеленяків, вивільг, рибалочок, сойок, галок, лелек, солов’їв): Солов’ятко, маленьке солов’ятко, / рости великий — / будеш великий, / співатимеш свої пісеньки, / у яких промовлятимеш своїми трьома голосами усі наші слова, / але ніколи не проспіваєш / людського слова «смерть». Його тексти – мов повір’я, примовки, замовляння, дражнички, грашки… Бо де вони тепер: у віршах поета, в колективному підсвідомому, звідки прийшли й куди повернуться..? Може, про це знає «найсамотніший поет – Микола Воробйов, який спостерігає кінець сущого», про нього, а також про Василя Герасим’юка автор не забув, як і про Михайла Григоріва, Тараса Мельничука та – третього апостола правди і щирості – Петра Мідянку з його луйтрою (або драбиною) в небо. Про нього й Мирослав Дочинець написав, що «він одразу оженився на Поезії і привів її до свого порога, звідки найближча криниця – 300 метрів, а всі зручності – за пасулинням». Для більшості невтаємничених тексти Мідянки – це закодована мова, принадна й чарівна, як сама природа. Крюґер широким полотном цитат й алюзій переконує, що за віршами Петра Мідянки можна укласти цілу Енциклопедію Центральної Европи. Однак «там, де Енциклопедія потребує безлічі томів, поезії достатньо лиш одного».

Наступним в збірці – «Євангеліє від Саньки», молодого поета Олександра Мимрука, під час читання якого в уяві постає хуліганський образ поета-розбишаки, що людському богу намірився дати в лоба. Звільнитися, вийти за межі поетичної традиції й всяких локальних обмежень. Але в цьому євангелії насправді йдеться не про одного поета, а про місто різних поетів: Аттили Могильного (з яким Сашко наче крізь роки веде діалог), «Дзеркальний куб» Леся Белея, «Фігури днів» Дебори Фоґель. «…місто /-а Дебори Фоґель і Леся Белея — це все ще точка входу, саме тому вони належать традиції Блейка-Бодлера-Блока, що їй опонує Мимрук. Бо місто це теж обмеження». Обмежень не стерпить і Крюґер, напевне тому його есеї й оформлені авторською пунктуацією й новознаками на кшталт «..».

Знайшлося місце у священному пантеоні апостолів поезії і жінці – Еммі Андієвській. Якщо мислити тексти авторки в контексті її біографії, то вийде така ж містична і загадкова суміш з високим рівнем абстракції, як і її твори. «Поезія Емми Андієвської не має нічого спільного із тим, що широкий загал вважає ″поезією″: її вірші позбавлені публіцистичності, моралізаторства, школярської дидактики; вона не їздить і не виступає із рок-гуртами, не фотоґрафує свої книги із ногами чи кавою, і не розміщує ці фота в мережі Instagram. Іншими словами, поезія Емми Андієвської – це чисте мистецтво. Його не те, що не можна вичерпно звести до інституційних механізмів і практик, прийнятих в суспільстві, як це можна зробити з деякими популярними нині ″поетами″, вони – ці механізми і практики – значною мірою просто незастосовні до нього». Для гендерного балансу варто розгорнути цей погляд ще далі, що автор і робить, заторкуючи дражливу тему: «зараз в Україні представники трьох професій маскують своє ремесло під поезію: це шкільні вчительки, естрадні виконавці і топ-блоґери соціяльних мереж. Їх усіх ріднить те, що вони, цілком відповідно до лоґіки і вимог ринку, працюють із масами. Проте митець не працює із масами – він працює із мистецтвом».

Читайте також: Вано Крюґер та невидима армія культури

Понад те, митець працює з реальностями, працює і з міфами. Нічого не вигадує, нікого не нагадує, бо настільки оригінальний, що й зепігонити його важко. А спробував би хто написати в такій стилістиці позасвідомого вірша: «По всесвіту, як по теперішній воді, / Розходилися відображення Творця, / А він лежав / У краплі вічности / В рожевій протоплазмі / Непорушний». У цьому ж есеї «Свобода. Погляд. Необхідність. Звільнення» Крюґер ставить питання руба: чи можлива, врешті-решт, свобода волі? І як Б. Ф. Скіннер відповідає: ні, бо вона є ілюзією і жорстко детермінована психофізіологією процесу прийняття рішень: «людська свідомість лише post factum реєструє і раціоналізує ухвалені мозком рішення – залишається лише неґативна свобода».

У цьому збірнику, серед роздумів про масову й високу культуру, несподівано надибаєте навіть на аналіз текстів зірок естради радянського часу, які, хай там що, досі не втратили своєї популярності, зокрема Ротару і Висоцький, а поруч них і Пугачова на тлі інших російських гастролерів, а заодно й аналіз інтеграції співців із владою.

Однак автор не втримався від того, щоб приписати естрадним співцям подвиги й ролі, на які вони не наспівали. Їх пісні й цінності, артикульовані у пафосних посилах, не впливали і не можуть впливати на суспільство аж настільки, наскільки вважає автор, бо якби так сталося, ми жили б у зовсім іншому суспільстві й масово керувалися протилежними цінностями. Це не вдалося не те що Пугачовій, навіть Христу й Джону Леннону, Маккартні й бітлам – з усією повагою до творчості рок-легенд («All You Need Is Love»).

Та якби «женщині, каторая пайот» щось таке неймовірне вдалося, її б розп’яли, як героя оповідання Борхеса («Євангеліє від Марка»). Тут причини й наслідки легко поміняти місцями: «…їй (Аллі Пугачовій. – І. К.) вдалося перемогти Йосифа Сталіна як уособлення інстанції Über-Ich, чиїми голосами кожен на свій манір є Владімір Висоцький, Йосиф Кобзон, Лев Лещенко, Едіта П’єха, — і ширше: їй вдалося перемогти весь Радянський Союз як проєкт домінування RES PUBLICA над RES PRIVA». Розрізненню публічного і приватного присвячений і наступний есей на захист поетичного фестивалю «Київські лаври», де йдеться про культуру закритого суспільства і його друзів.

Свою збірку автор приправив й веселим маніфестом «Правила життя Вано Крюґера», де можна знайти зокрема цікаву ідею про те, що письменникам стипендії потрібні не для того, щоб писали, а для того, щоб читали.

Не обійшлося, звісно, й без Тараса: «починаючи з Тараса Шевченка постаті українського національного канону перестали бути такими, що неодмінно могли бути вписаними в якийсь інший канон – національний чи імперський». Мова про хайп навколо виставки Олександра Грехова («Квантовий стрибок Шевченка» (2018-19 рр.). Схожі інтерпретації клясиків уже мали сміливість здійснити художники: Іван Семесюк, Сергій Хохол, Андрій Єрмоленко та інші колеги по художньому цеху. Артпроєкт «Жлобологія» (2013 р.) – куди успішніший в медійному сенсі проєкт. Але ніхто цій групі художників, які були першими в гротескному обігруванні образів класиків, не закидав того «блюзнірства», в якому звинуватили Грехова.

Можна ставити знак рівності між національним каноном і релігійним культом, але це теж неспроста, бо «література – пряма спадкоємиця гри релігій», як писав у своїй «Історії еротизму» Жорж Батай. І тут один крок – до злочину проти людства, й Вано Крюґер порівнює цю страшну історію з випадком Еміля Нольде, чий поліптих «Життя Христа» став центральним експонатом виставки «Entartete Kunst», після якої нацисти заборонили художнику навіть купувати пензлі та фарби, цей вирок контролювало Ґестапо, реґулярно навідуючись до Еміля Нольде додому. Про це ж у розмові зі мною нещодавно говорила й письменниця Євгенія Кононенко, розповідаючи про релігієзнавця Ігоря Козловського: «Він після в’язниці пояснив: ″…їм було нецікаво мене катувати. Їм потрібні ті, хто їх бояться″. Бодай один на все людство мав бути, якого не можна стратити. Інакше це поразка людства. Мова про Христа і тих, хто не боїться своїх опонентів, сильніших значно. Це старе софістичне й риторичне питання: чи боявся Христос Бога-отця? Юнг писав, що не треба боятися не бути схожим на Христа, треба боятися не пройти власний шлях».

Якщо мислити категоріями алхімії, то це нігредо, чорний меланхолійний етап самотворення, що б там не писав про цю стадію психічного розвитку Юнг, але поети – окрема історія, їм нічого робити на кушетках психоаналітиків. Поезія плекає цінність усіх вимовних й невимовних почуттів, вона – те мистецтво, яке стоїть вище за будь-яку релігію. На жаль, не для всіх ця непроминальна цінність поетичного слова зрозуміла, хоча й не конче вона має бути зрозуміла. Як би не звеличувати силу людського духу, наприкінці земного шляху на кожного все одно чекає той самий хрест, про який пише автор: його «на могилах ставили ще фінікійці, позначаючи останньою літерою своєї абетки кінець земного шляху. Християнство продовжило цю традицію, надавши їй нового сенсу: відтепер кожного чекає свій хрест і сходження з ним на свою Голгофу».

Читайте також уривок з книжки «Розчахнута квітка».

Купити книжку на сайті видавництва.