У чому провина книжок? Російська література як свідок обвинувачення

Уявімо собі судовий процес над рашизмом як ідеологією. Серед матеріалів слідства окрім численних статей кремлівських політиків і пропагандистів можуть опинитися й томи російської класики. Вона може слугувати доказовою базою для того, щоб аргументувати, як література творила імперський канон. Власне, це вже описала польсько-американська літературознавиця і славістка Ева Томпсон у своїй праці «Трубадури імперії». Але не варто лише цим обмежувати свідчення російських класиків. Адже вони у своїх творах нерідко описували типові злочини імперської влади і війська. Однак шкільна програма не робила на них належних акцентів, відтак в Україні і сьогодні трапляються «пушкіністи», переконані в тому, що злочини рф в Україні ніяк не пов’язані з імперською культурою. Спробуємо заперечити. За кількома кримінальними статтями

Геноцид інших народів

Офіційна російська пропаганда не втомлюється повторювати про цивілізаційну місію Московії щодо підкорених народів, яких вони «приєднали», а то й «врятували». Однак описи методів колонізаторів часом виринають безпосередньо у текстах літераторів. Повість Льва Толстого «Хаджи Мурат» ніколи не була обов’язковою до вивчення в школі, відтак не надто широке коло читачів в Україні знайоме з описом злодіянь російських окупантів проти чеченського народу:

«Вернувшись в свой аул, Садо нашел свою саклю разрушенной: крыша была провалена, и дверь и столбы галерейки сожжены, и внутренность огажена. Сын же его, тот красивый, с блестящими глазами мальчик, который восторженно смотрел на Хаджи-Мурата, был привезен мертвым к мечети на покрытой буркой лошади. Он был проткнут штыком в спину…Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталимами очищал ее.Старики хозяева собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение. О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Змальована Толстим картина дуже знайома сучасним українцям: вбивства дітей, показова дефекація, руйнування житла поневолених.

Толстой – не єдиний, хто наважився описати геноцид корінних народів. Про геноцид черкесів уже всередині ХХ століття писав Міхаіл Лохвицький у своїх повістях «Громовий гул» і «Пошук богів».

Показовим є також опублікований 1932-го року роман Артьома Весьолого (справжнє прізвище Кочкуров) «Гуляй Волга», в якому значною мірою дегероїзував підкорювача Сибіру Єрмака і його казаків: «Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали – самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью». Черемісами свого часу називали марійців, вони, як і башкіри, нині мають автономії у складі рф, однак від часів Єрмака зазнали значної асиміляції. Сучасний російський автор Алексей Іванов у своєму романі «Сердце Пармы» описав жорстоке винищення московитами народів, що нині мають назви ханти, мансі і пермяки. Іванов доволі популярний у рф автор, його книжки екранізують, втім його оповіді про Урал – це своєрідний розважальний вестерн, який не містить закликів до каяття у колоніальних злочинах.

Ностальгія за кріпацтвом

Багато хто з українців сьогодні дивується, чому в росіян такий сильний сентимент до радянського минулого. Навіть серед тих, хто за свого життя не застав СРСР. Нічого дивного, це давня російська традиція. Українська література ХІХ століття, хай би якою примітивно-народницькою не видавалася вона нам сьогодні, мала одну характерну рису – різке несприйняття кріпацтва. І це вже робить наше тогочасне письменство гуманним. А от з російським не все так однозначно. Візьмемо лише три приклади, хоча за бажанням їх можна знайти й більше.

Нібито чутлива до простого народу поему Нєкрасова «Кому на Руси жить хорошо» містить такі рядки:

Распалась цепь великая,

Распалась и ударила, —

Одним концом по барину,

Другим — по мужику.

Це ніщо інше як ностальгія за кріпацтвом, «цепь великая» – це приватна власність на людей. Але за нею ностальгує і збіднілий «барін» і мужички, які гадки не мають, що робити зі свободою, яка впала на них зненацька.

А ось фрагмент типового діалогу російських аристократів, що розмірковують про долю «отєчєства» в Баден-Бадени в романі Івана Тургєнєва «Дим»:

«Правительство освободило нас от крепостной зависимости, спасибо ему; но привычки рабства слишком глубоко в нас внедрились; не скоро мы от них отделаемся. Нам во всем и всюду нужен барин; барином этим бывает большею частью живой субъект, иногда какое-нибудь так называемое направление над нами власть возымеет… теперь, например, мы все к естественным наукам в кабалу записались… Почему, в силу каких резонов мы записываемся в кабалу, это дело темное; такая уж, видно, наша натура. Но главное дело, чтоб был у нас барин».

Ну й зрештою іконічний «Вишневий сад» Антона Чехова, де лакей і пан так само ностальгують за кріпацтвом:

«Фирс. Перед несчастьем тоже было: и сова кричала, и самовар гудел бесперечь. 

Гаев. Перед каким несчастьем?

Фирс. Перед волей». 

Коли воля в літературній класиці маркується як нещастя, годі чекати від такого народу повстання проти тиранії.

Сексуальне насильство

Коли читаєш романи Еріха Марії Ремарка про Першу світову війну, то там часом виринають спогади про прифронтові борделі. Важко сказати, якою мірою їхня наявність запобігла зґвалтуванням мирного населення на територіях, де дислокувалися німецькі війська. Але достеменно відомо, що в російській армії таких борделів не було. Втім це не означає, що «православне воїнство» не чинило сексуальних злочинів. Мабуть, першим цієї теми серед російських літераторів у своїй поемі «Уланша» торкнувся Міхаіл Лєрмонтов, Писав він її ще юнкером, увесь цей опус просто просякнутий казармовим спермотоксикозом, і лексика там здебільшого нецензурна, тому утримаємось від цитування, тут вартий уваги лише один факт: групове зґвалтування серед юних петербурзьких гвардійців вважалося ледь не звитягою.

У «Тихому Доні» Міхаіла Шолохова маємо пряме свідчення:

«Григорий шел, хмурясь от света, обжегшего зрачки. Ему навстречу попался Жарков балагур. Он шел, на  ходу застегивая ширинку спадавших шаровар, мотая головой.

– Ты чего?.. Что вы тут?..

– Иди скорей! – шепнул Жарков, дыша в лицо Григорию свонявшимся запахом грязного  рта,  –  там…  там  чудо!..  Франю  там   затянули   ребята… Расстелили… – Жарков хахакнул и, обрезав смех, глухо стукнулся спиной о рубленую стену конюшни, откинутый Григорием. Григорий бежал на шум  возни, в расширенных, освоившихся с темнотой глазах его белел страх. В углу, там, где лежали попоны, густо толпились казаки – весь первый  взвод.  Григорий, молча раскидывая казаков,  протискался  вперед.  На  полу, бессовестно  и страшно раскидав белевшие в темноте ноги, не  шевелясь, лежала  Франя, с головой укутанная попонами, в юбке, разорванной и взбитой выше груди. Один из казаков, не глядя на товарищей, криво улыбаясь, отошел к стене, уступая место очередному». 

Дія цього епізоду у «Тихому Доні» Міхаіла Шолохова відбувається напередодні Першої світової у Польщі, де дислокувався один із донських полків. Показово, що хоч головний герой і намагався запобігти скоєнню злочину навіть старший за званням вахмістр порадив йому «помалківать» про зґвалтування Франі, місцевої дівчини. 

Шолохов – письменник радянський, тому в нього червоноармійці страшних злочинів не вчиняють. Послухаємо «іншу сторону» – послухаємо іншу сторону, емігранта Івана Буніна, який не прийняв Жовтневий переворот. Ось його твір «Окаянные дни»:

«Большевики творят в Ростове ужасающие зверства. Могилу Каледина разрыли, расстреляли 600 сестер милосердия… Ну, если не шестьсот, то все-таки, вероятно, порядочно. Не первый раз нашему христолюбивому мужичку, о котором сами же эти сестры распустили столько легенд, избивать их, насиловать». Тут ключове слово «не первый раз».

Мародерство

У Владіміра Висоцкого є вірш і однойменна пісня «Баллада о детстве», що містить такі рядки:

У тёти Зины кофточка
С драконами да змеями —
То у Попова Вовчика
Отец пришёл с трофеями.

.

Трофейная Япония,
Трофейная Германия…
Пришла страна Лимония,
Сплошная Чемодания!

Тут ми бачимо певну підміну понять. Трофей – це захоплений у бою ворожий ніж, автомат, щось з військової амуніції. Але жіноча кофтинка, кухонне, приладдя, меблі не є трофеями, їх забирають у мирного населення мародери. Але в свідомості радянських людей ці два явища намагалися ототожнити, щоб не паплюжити образ «победителей».

Грабунок – неодмінний атрибут «русского бунта». Ось що про нього писав головний історіограф імперії Костомаров: «Народ пошел за Стенькой обманываемый, разжигаемый, многого не понимая толком… Были посулы, привады, а уж возле них всегда капкан… Шли «прелестные письма» Стеньки — «иду на бояр, приказных и всякую власть, учиню равенство…». Дозволен был полный грабеж… Стенька, его присные, его воинство были пьяны от вина и крови… возненавидели законы, общество, религию, все, что стесняло личные побуждения… дышали местью и завистью… составились из беглых воров, лентяев… Всей этой сволочи и черни Стенька обещал во всем полную волю, а на деле забрал в кабалу, в полное рабство, малейшее ослушание наказывал смертью истязательной, всех величал братьями, а все падали ниц перед ним…».

У вже згаданих текстах Весьолого й Іванова казаки, стрільці та інший «служивий люд» переважно захоплені тим, щоб шукати «золотих баб» та інші дорогоцінності, що належать тубільним народам. 

PS

Якби на процес над рашизмом російську літературу запросили як свідка сторони обвинувачення, її заслуховування забрало б на себе не один день судових засідань. Але це було б доречно. Так ми остаточно довели б теорему про те, що злочинне суспільство не  виростає в гуманній культурі, вона як мінімум його віддзеркалює, як максимум схвалює злочинну діяльність в ім’я «вєлічія».