Уям Блекер: читати не з оригіналу перестає вважатися вторинним

Англомовний книжковий ринок вважається доволі закритим стосовно перекладної літератури, особливо в стосунку до творів, написаних «малими мовами», як-от українська. Уям Блекер – шотландець, науковець-славіст. Перекладає твори українських авторів з української та російської англійською мовою. Невіддільною частиною його щоденної діяльності є також адвокатування та промоція української культури в Сполученому Королівстві. 

Приводом до цієї розмови став проєкт «Україна-Шотландія», який відбувається у співпраці Мистецького Арсеналу та Міжнародного поетичного фестивалю StAnza (Единбург, Шотландія). Уям Блекер став ментором проєкту: допомагав з перекладом та консультував шотландських поетів, які перекладали вірші українських митців через підрядник. Результати роботи митців були використані, зокрема, у спеціально створених для проєкту треках Гриця Семенчука.

— В Україні ви відомий насамперед як перекладач «Непростих» Тараса Прохаська…

— Цей переклад опублікований у канадському журналі про українську літературу (у двох частинах: 2007, 2011). Спершу я без успіху шукав видавця, далі вже не стало на це часу. Однак цей переклад є у вільному доступі в інтернеті. Час від часу мені пишуть читачі, які найшли цей переклад і їм сподобалося. Це приємно.

— Це один з перших ваших перекладів. І текст, сказати б, непростий.

— «Непрості» – досить короткий роман, хай і дуже насичений. Деталі гуцульського побуту, описи природи – ось це було складно.

Я запитував у знайомих українців, в самого Тараса Прохаська. Багато слів я транслітерував, стараючись не вдаватися до локальних аналогій – але так, щоб з контексту було ясно, що це за предмет чи реалія.

Це дуже специфічний роман, який може бути незрозумілим навіть для читача оригіналу. Ось цю специфіку, цю іншість я хотів зберегти. Щоб читач не забував, що йдеться про іншу культуру. 

Читайте також: «НепрОсті» Тараса Прохаська: 16 років потому

— Як ви прийшли до україністики? Як стають славістами й україністами ті, кого над ким не тяжіє моральне зобов’язання перед предками й ідентичністю? І де береться висока мотивація залишатися в цій сфері, у якій, визнаймо, відсутня грантова підтримка, фінансові вливання з боку Української держави, а донедавна навіть програми підтримки перекладів не було. 

— До україністики я прийшов через русистику. В університеті я вивчав шотландську літературу. І обрав російську мову як додаткову іноземну. Однак від початку тут був український фактор: років у 16-17 я знайшов в книгарні оповідання Миколи Гоголя. Через цю книжку я зацікавився Росією, а згодом дізнався, що улюблений письменник – аж ніяк не росіянин. Для шотландця зацікавлення Україною було природним. 

Додам, що зараз україністика – це вже не «предмет студій лише в діаспорі». Геополітичні моменти важливі: Помаранчева революція привернула увагу, далі Майдан, війна. Хоча краще це би ставалося без політичних криз. І якщо ще на початку Майдану в англомовній пресі звучали московські кореспонденти, то зараз дедалі частіше з’являються кореспонденти в Україні. Часто вони навіть знають українську мову. 

Читайте також: Бути почутими – це бути перекладеними: чим живе україністика США й Німеччини

— Чи помітні українські культурні ініціативи в Сполученому Королівстві?    

— Тут живе багато українців, але помітними вони почали ставати лише зараз. Очевидно, вони були більше зосереджені на самозбереженні, ніж на промоції власної культури, мови, історії назовні. Так, вони мали свої школи, газети, у Лондоні організовували антирадянські виступи. Але, наприклад, я у дитинстві не знав, що поряд існує така велика спільнота (зокрема в Единбурзі). Зараз ситуація змінюється. Багато робить Український інститут в Лондоні. Дуже важливо, коли щось йде з самої України.

Гранти на підтримку перекладів, організація подій та концертів – все це свідчить про бажання показувати свою культуру на державному рівні. Це дає впевненість у тому, що в Україні є з ким працювати.

Хоча виглядає, що з «новими інституціями» – Українським інститутом, Українським культурним фондом – знову назрівають проблеми. Хотілося б, щоб вони вистояли труднощі й розвивалися.

— Які яскраві проєкти, пов’язані з Україною, ставалися останнім часом у Сполученому Королівстві?  

— З того, що я помічав і до чого був причетний, це серія фільмів «10 речей, які треба знати про Україну». Їх створив лондонський Український інститут у співпраці з Українським інститутом в Україні. Ті, хто цікавиться Східною Європою чи саме Україною, журналісти, дипломати, студенти, отримали контент для перегляду. Книжкові переклади привертають увагу: романи Сергія Жадана, Андрія Любки, Артема Чеха… Йдеться про вузьке коло читачів – але ширше, ніж суто україністи.

Читайте також: Попри пандемію: понад 120 перекладів українських книжок за кордоном

— В Україні свого часу багато говорили про «Історію тракторів по-українськи» Марини Левицької. 

— Цей роман – цікавий феномен. Дуже популярний, всі тут його читали. Але попри українське коріння авторки, це дуже британський роман. Про поділ у британському суспільстві, про те, як британці сприймають іноземців, іммігрантів. Гумор дуже специфічний – не знаю, як він переклався українською. Але наступні книжки Марини Левицької такого резонансу вже не мали.

— А хто в Британії читає, наприклад, Жадана? 

— Читачі, що раніше цікавилися б суто російською літературою. Подобається нам це чи ні, Україна для них частина того ж простору. Тепер головні літературні видання: TLS: The Times Literary Supplement, London Review of Books – почали час від часу вміщувати рецензії на українські книжки. Складно уявити таке в 1990-х – в той час не було, мабуть, жодної такої публікації.

— У 2021-му ми робили колаборацію «Україна-Шотландія: літературний проєкт співпраці» спільно з единбурзьким фестивалем StAnza. Четверо українських поетів та четверо шотландських в тандемах перекладали вірші одне одного. Ви були ментором для шотландців і готували для них англомовні підрядники українських текстів. 

— Енні Рузерфорд, відповідальна за шотландську складову проєкту, перекладає білоруську поезію. Я знав про її роботу, а тепер ми нарешті познайомилися. Це проєкт мрії, бо тут зустрілися дві мої улюблені літератури, українська і шотландська.  

Цікаво було спостерігати за процесом. Українці більш-менш розуміли англійську, а шотландці працювали виключно через підрядник. Коли поети під час зум-консультацій обговорювали свої тексти, найцікавішою виявилася розмова Мирослава Лаюка і Розанни Уотт. Вона пише шетландським діалектом (діалект Шетландських островів – архіпелагу на північному сході Шотландії, на який вплинули давні шотландські й скандинавські мови; завдяки географічній ізоляції носіїв зберіг високу автономність. – О. Щ.), він перекладав її на гуцульський.

Вважається, що шотландська література пишеться однією, англійською мовою; але це не так. Сама мова не одноманітна.

Так само й в українській літературі, де мовна ситуація дуже складна і дуже цікава. Люба Якимчук дала вірші з феміністичним підтекстом, і для Ендрю Блера не все виявилося очевидним. Це вже про гендер: чи може чоловік відчути й перекласти жіночий досвід, отриманий в іншій мові? 

— Тема перекладу для Шотландії, отже, така ж актуальна, як і для України?

— Часто говорять, що перекладна література в англомовних країнах становить лише 3% ринку. Здається, що зараз ця частка зростає: я недавно читав про 5%. Люди починають розуміти, що читати переклад – це класно! Це як з фільмами. Люди в Британії, в США не люблять ходити на субтитровані фільми. Вважається, що це складно. Але в інших країнах це нормально. Читати не з оригіналу не вважається вторинним. Ситуація змінюється і бестселери, як-от скандинавські детективи чи книжки Елени Феранте, в цьому дуже допомагають. 

Читайте також: Наталя Іваничук: Якщо хочу поділитися враженнями з кимось про книжку, то я її перекладаю