Валерій Шевчук: Ми ще не знаємо тисячолітньої української культури

Найкраще до 85-ліття одного з найяскравіших письменників України, історика, архівіста, автора літературознавчих і публіцистичних праць, інтерпретатора українського бароко читати його книжки. А написав, упорядкував, переклав, систематизував їх понад 160. Зрештою, свої міркування про дитинство, юність на Житомирщині, свій київський період, людей, яких зустрічав на своєму шляхові, сучасність, що вже стала історією, виклав у численних і ретельних спогадах. 

Ця розмова була записана 2021 року як одна з циклу проєкту «Портрет читача замолоду», але так і не була оприлюднена. На жаль, за станом здоров‘я письменника не все вдалося записати й не на всі питання дістати відповіді, однак вдалося зафільмувати його як людину, що продовжує творчу і наукову працю у своєму будинкові, наповненому літом і книжками. 

Напередодні 85-ліття була ще одна розмова, деякі питання уточнені, і додалися нові. Про книжника Валерія Шевчука і книжників у його романах, про службу в армії, шістдесятників і опір режиму, про хамів і нудятину в росії, про найважливішу мету, якої досягти вдалося.

Про читання

– Чи з самого дитинства вас оточували книжки, а чи прийнято було читати вдома?

– Вдома у нас не було ніякої бібліотеки, бо мій батько – швець (звідси і прізвище «Шевчук»). Він дуже любив, коли працював, – а він працював допізна, – щоб мати сиділа і читала йому книжки. Удома було небагато книжок, але батько приносив деякі видання із шевської фабрики, де була дуже добра бібліотека.

Свого часу мого батька обговорив на тій фабриці його приятель, що працював завідувачем бібліотеки, він сказав: «Слухай, мені треба піти у відпустку, а тобі передам, щоб ти сам завідував тут». А річ у тому, що цей друг виявився свинякою: у книгозбірні було багато краденого, відтак всі ці нестачі приписали моєму батькові, отже, він опинився в дуже важкому фінансовому становищі. До дванадцяти годин щодня сидів і працював, робив чи лагодив взуття, віддаючи борги фактично за ці книжки. Коли нас із братом клали спати, батько сідав працювати над шевською роботою, а мати читала йому книжки вголос, і це було щодня. А ми підповзали під двері й слухали, але в іншій кімнаті нам сидіти не можна було, бо ми бавилися. Це й допомогло нам із братом стати тими, ким ми стали.

Частіше користувався бібліотекою нашої тітки Ганни, заміжньої за надзвичайно цікавим чоловіком, зв’язаним із бандерівським визвольним рухом. Вона займалася технічною роботою у бібліотеках і вряди-годи діставала книжки, які ми з братом брали до читання.

Вже у менших класах мати записала нас у дитячу житомирську бібліотеку, у яку із братом доводилося ходити через пів міста, нас цікавила переважно дитяча література. У школі була добра бібліотекарка, яка дозволяла переглядати мені самому полиці й уміла зацікавлювати дітей.

Коли мама давала грошей, щоб у школі купили якийсь пиріжок, між нас була «заборона»: ніхто не мав права тратити ці гроші на щось інше, крім книжок. А ще я в шкільні роки мав човен, якого здавав напрокат, і за це брав копійки. Ці кошти не витрачали на жодні смакоти, ні на що — тільки на книжки. Купували тоді різне – було й погане, і дурне, але принаймні ми привчилися до книжки.

– А коли ви знайшли своїх улюблених письменників?

– Фактично все почалося з ініціативи мого старшого брата  (прозаїка і літературознавця Анатолія Шевчука – ред.), який цього жучка привів і заразив – він став великим читцем. Після того, як на річці ще в сьомому класі брат провалився під лід, почав хворіти на ревматизм. Через хворобу якийсь час  лежав у ліжку, а батько йому з фабричної книгарні приносив книжки, і він читав європейську класику, а до останніх днів дуже сильно любив англійського письменника Чарльза Діккенса. Усе, що прочитав сам, переказував мені. А пам’ять у мене тоді була виняткова (зараз вже не така), і я все це всмоктував.

Коли набрався певний обсяг знань, брат почав писати вірші, а я вже, так би мовити, від нього відходячи чи наслідуючи його, почав теж писати, навіть не знаючи, що таке вірш. Поки ми закінчили школу, були віршомазами такими досить великими (Сміється – Ред.).

До речі, брат в старших класах навіть написав книжечку й послав у дитяче видавництво, на що йому відповіли чемним листом. Цей факт свідчить, що ми були вже, так би мовити, прив’язані до книжки, у школі стали сформованими свідомими українцями, увійшовши в систему не будь-якої літератури, а тільки української.

– Ви видали свою збірку віршів «Місто Днів» тільки недавно, 2015 року, правда?

– Я просто писав її все життя, але не публікував. А зараз вона вже видана, і хто цікавиться, може подивитися. Вона не остання за рівнем, так би мовити. У ній зібрано поетичні твори різних років, навіть зі школи, й переклади поетів-сучасників. 

Для поезії – один я, а для прози – інший я, ніби перетворювався в іншу людину, і через те мені вдавалося працювати над речами, які складно поєднуються, але це дає оновлення.

– Чи були серед вас такі ж однолітки, як ви? Чи тільки з братом тоді стали такі особливі?

– У нас були друзі, які теж мали ширші погляди й бажання вийти з побуту життійського. 

Та найближчою людиною був мій брат. Ми з ним були як одна подвійна істота. Я був меншим і завжди підлеглим, але потім виявилося так, що я почав переростати його.

– Він не ревнував вас через це?

– Він завжди мене оберігав і скеровував м’яко, а потім він сам у мене вчився, бо я ж якийсь ненормальний: написав півтори сотні книжок. Хіба це нормальна людина?

Пізніше я заприятелював із блискучим перекладачем світової літератури Борисом Теном, який до цього був священником. Борис Тен навчив мене бачити мистецтво. Це був мій учитель не прямовисний, а високого мистецтва, він ставився до мене як до свого сина, хоч не називав сином. У нас утворилася вузька компанія, єдиних духом, до якої входили Борис Тен, його син, я, мій брат і письменник Євген Концевич. Ми часто збиралися до річки і разом купалися. Може, саме він мене зробив письменником, і Концевич без нього не стався б. Я йому давав свої твори, хоч він не завжди був з ними згодний. Борисові Тену тоді було вже 80, і старий був би без нас самотнім і бідним – наше спілкування його піднесло. 

Вийшовши зі школи, я почав працювати бетонником і відвідував Житомирську обласну бібліотеку з великим читацьким залом, і я до того залу, так би мовити, ніби примерз. Постійно туди ходив, ледве не щодня. Я передивився весь Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона, що налічував 82 основних томи і 4 додаткових напівтоми. Відтак прочитав близько 60 томів книжок гуманітарного спрямування й так зробив собі самоосвіту. До речі, пізніше купив собі ці 60 томів Брокгауза і Єфрона, які зробили з мене, я так думаю, книжну людину. Вони у мене у Києві!

– Чи правда, що ви читали по 600 сторінок на день?

– Це вже сталося під час навчання на архівній кафедрі історико-філософського факультету Київського університету, тоді ж я обрав можливість займатися давньою літературою, читати стародавні тексти.

– Для чого людині читати? Тобто не лише вам, але чого взагалі людям варто читати?

– Щоб не стати бовдуром, а справжньою, високою, розумною, освіченою людиною свого народу, а не чужого. Коли усвідомлюєш, що щось чиниш, знаходиш, додаєш,  воно дає велику душевну наповненість. Душа тоді не порожня, на відміну від тих, хто нічого не знає. Людина, яка сама себе не збагачувала, а тільки навчалася, як оце в університетах чи те, що їй  наказали, і більше нічого, – то людина неповноцінна. Кожна людина твориться сама в собі, кожна людина – осібна.

Для мене читання — це вивчення нового. Якщо цього немає — значить книжка мені не потрібна. Мусиш сказати людині про світ те, чого ще не сказав ніхто. І тільки тоді ти — особистість творча. А коли йдеш по слідах і цілуєш сліди когось — це графоманія.

Про архіви й безумство хоробрих

– Чи були до вас дослідники, які сиділи, гортали ці рукописи, бо архіви ж творилися на території України протягом століть?

– Коли я вперше завітав у відділ стародруків і рідкісних видань публічної бібліотеки, то пізнав, що там більшість цього матеріалу ніхто ніколи не розгортав. До мене були дослідники в 20-х роках ХХ століття, а потім уже більшовики це діло зачинили, давню літературу заборонялося вивчати. Ніхто її по-справжньому не вивчав, хіба виходило щось незначне, хоч то була висока література свого часу.

Я поринув у той світ і фактично побачив, що ми маємо високу літературу, яку ніхто не знає, яку, власне, закопали кацапи. Через це в мене виник інтерес до давньої літератури, і я подумав: чи ж ми такі убогі, як це тоді нам показували? І коли пірнув у давню літературу, то побачив море, яке почав освоювати. Зрозумів, що ми ще не знаємо тисячолітньої української культури, бо вона підганялася під російський зразок, тобто чужинецький, а не рівний нам.

– Коли з’явилася українська література?

– Від часу Київської Русі література нерозривно розвивалася, за винятком кількох століть, коли українську державу знищили, і це все розвалилося, там була пауза десь на два століття. З ХVI століття почалося відродження української літератури, і дуже багато текстів не було гірше за рівнем, наприклад, від польської.

Багато талановитих свідомих українців навчалося у польських школах, бо  не завжди були можливості, відповідно вони писали польською. Цей польськомовний багаж при більшовиках заборонялося вивчати, і ніхто цим не займався. А то була європейська література на європейському рівні. Згадаймо братів Зиморовичів, які народилися у Львові, писали польською мовою на високому рівні, були справжніми патріотами всього українського, тематика їхніх текстів – повністю українська. Мода на польську мову тривала від середини XVII й до 70-х років цього ж століття. Таких письменників, як Зиморовичі, було чимало.

Я, бувши нібито й поляком трохи, вирішив цю літературу вивчити в контексті саме української, оскільки йшлося про українців, Україну, в українському дусі, але польською мовою. У ті часи багато письменників писали латиною. Ну, з латиною в мене слабше було, звичайно, хоч ця мова була надзвичайно потужна.

– Чи можна говорити, що українські письменники, які працювали в той час, мали справу з чотирма мовами: українською, російською, польською, латиною?

– І не тільки, ще церковнослов’янською і трохи народною українською. Тобто десь було п’ять мов, якими володіли наші предки й користувалися для того, щоб оспівати український народ, а не поляків, турків і кого-небудь іншого. Ось що я відкрив і пропав від світу! Я безліч часу віддав саме на вивчення цих книжок різними мовами і вже потім зміг узагальнити. Зараз я так сильно цим не захоплююся, бо вже нема сили й здоров’я, хоча все життя присвятив цьому. А я все це вигрібав, шукав і працював по бібліотеках, перекладав на сучасну мову, бо зрозумів: якщо не перекласти цей величезний п’ятимовний багаж на сучасну мову – він стане мертвий, а в ньому – море поетичних шедеврів того часу. До речі, тоді була розвинена й пісенна лірика, і музика, залишилося багато таких пам’яток, і це потроху досліджується і відновлюється.

– Наслідком вашого занурення в архіви стали зокрема антології поезії «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ – ХVІІІ століть», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ − поч. ХІХ століть», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від ХІ – поч. ХІХ століть» та інші. На вашу думку, яка ця поезія за якістю?

– Найвища! Київська академія (нині Києво-Могилянська академія – ред.) була високим навчальним закладом. Недаремно росіяни хотіли спалити бібліотеку Київської академії у 80-х роках XVIII століття. Приїхав цар, і вони підпалили цю бібліотеку. Потім на початку XIX століття вони ще раз її підпалили, щоб не було цього інтелектуального багажу для українців, а вчилися в академії й брали звідти свої знання, свої інтелігентність і талановитість.

Коли у нас уже була висока культура, росіяни ще у ведмежих шубах ходили і з ведмежими головами. Вони знали тільки завойовувати, знищувати, хапати. А от, культури не знали, хоч ми тоді існували цілком на європейському рівні, і треба було це доказати.

– Звідки у вас бажання ці білі плями знаходити?

– Безумство хоробрих!

– Це ви відчули інтуїтивно?

– Так, це відчув. Справа в тому, що росіяни «Слово о полку Ігоревім», яке писалося в Україні, забрали собі, і те викрадали, що було чуже. Потім помішали це все: коли є «русское» — то це, значить, російське, хоч росіяни русскими ще не називалися. А мені праглося зробити, пізнати й відтворити справжнє обличчя справжньої української літератури за 1000 років. Отаке нескромне бажання!

– Вам це вдалося?

– Вважаю, що так.

– Чи існують зараз певні шматки в архівах чи бібліотеках, яких ви, наприклад, не знаєте?

– Звичайно. Вважаю, що тодішня культура була багатша, ніж я її показав. Але для цього треба голови й рук, а не язика, щоб ляпати.

– Як ви працювали в цих архівах, коли не мали сканера, фотоапарата?

– Мені не треба сканера чи фотоапарат. Переписував усе від руки, а потім на машинці. Ось мої рукописи, написані рукою, а ось те саме – на машинці.

– У вас був ще час, крім того, що ви сиділи, працювали, досліджували й писали про це?

– Ніколи не мав вільного часу, бо завжди зайнятий. Колись на радіо складав великі програми, у Спілці письменників працював, але хіба то вільний час?

Про досвід заслання, опір і опору

– Поговорімо про ваше заслання, що тривало 2 роки. Наскільки знаю, вас взяли до війська, бо ви виступали на творчих вечорах не за мірками системи?

– Я ніколи не виступав, приладжуючись до місцевої глупоти. Завжди говорив те, що думав і що відчуваю, – і досі так чиню. Ось чому Володимира Дрозда і мене вирішили послати на виправлення до армії. Тоді вже мав вищу освіту і через це прослужив тільки два роки на Кольському півострові. Мене послали в Заполяр’я, а Дрозда – в Забайкалля. Потім він покаявся і, так би мовити, став певною мірою прокомуністичний, а я так і не покаявся.

– От, якби ви знали, що станеться так, буде заслання, чи ви все одно говорили б на тих виступах ті самі речі чи, можливо, менш різко?

– Я ніколи себе не рецензував, бо якщо у щось вірив чи у чомусь твердо переконався, то озвучував це, але я політичною діяльністю не займався. Мене цікавило підняти нашу забуту літературу, бо якщо є справжня література, то є і справжній народ.

– Чи сприяли труднощі творчості? Чи навпаки притлумлювали? Дехто іноді каже, цензура, обмеження, тиск влади і суспільства дисциплінують, гартують, виховують в авторі самодостатність, опірність, відтинають зайве?

– На засланні ходив на ніч на чергування, своїх балбесів, з якими мав чергувати, гнав спати, а сам писав. 

Я росіян впізнав, коли був у Заполяр’ї, побачив їх в очі. Деякі люди (було кілька з Лєнінграда) не мали російського духу, горнулися до мене, я не відкидав їх, а провадив бесіди. У російському суспільстві було «бий, нищ, гати», а вони були кволі і шукали когось сильнішого, щоб їх зберіг.

– Ваш брат пізніше працював у Житомирській друкарні і набирав там заборонені тексти. Чи ви обоє розуміли, як це небезпечно і що може погано закінчитися?

– Ми познайомилися з братами Горинями. Богдан Горинь втяг у цю політичну акцію брата, і через це Анатолія посадили на 5 років у мордовські концтабори разом із Горинем. Ми чудово знали, що це небезпечно, але не забороняли один одному чинити певні речі, йшли одним струменем, одним потоком.

– Яким було середовище шістдесятників, коли ви обмінювалися інформацією? Чи мали справу із самвидавом після того, як побачили, що сталося з братом?

– Самвидавом здебільшого керував Іван Світличний. Вся заборонена література ходила по колу шістдесятників, які були дуже, так би мовити, обережні. Самвидав не затримувався в одних руках, а ходив по колу, і фактично ніхто цього не викрив. Таким чином з’явилася справжня українська інтелігенція, яка для України жила й народилася. Там багато було люду: Іван Дзюба, Іван Світличний і десятки інших. Ірина Жиленко була доброю поетесею і вона входила у творчу дружбу з нами, але входила, як до себе додому. Бувало що ми компаніями виїжджали у Львів, тобто ми мали свій мікросвіт, і результат не забарився.

За нами стежили! Але я ніби займався стародавніми речами, а це їх не дуже цікавило: їм треба було знайти безпосереднє, щоб в тюрму закинути, а я в тюрму іти не хотів.

Брат, вважаю, помилився, бо так у нього пропало 5 чудових років. Він вийшов страшний, аж можна було вразитися. Але вони там утворили своє співбратство, навчилися, як передавати інформацію, спілкуватися. Практично не покаялися, хоч були поміж них й такі що покаялися і продалися.

Читайте також: Носій небезпечного знання і опора шістдесятників — Іван Світличний

Пам’ятаю, коли із концтабору Мордовії з одного кінця в інший на виробництво йшли в’язні. Чорні, значить, аж страшні, йшли строєм, потоком текли, а я стояв на балконі, де зупинився, і вражено дивився на цей потік. Страшне і важке було враження, але треба було зреалізуватись, так би мовити, підлягати їм чи воювати проти них. Мусила воювати проти них і культура. Я ж мав такий стимул вивчати культуру, ту, яка справді знищує її брехунів.

– Чи розуміли це інші письменники, ваші сучасники?

– Це мене не цікавило. Мене цікавило те, що можу зробити. 

– У вас багато спогадів, часто не зручних у мемуарах «Ті, котрі поруч» та все ж – яким було літературне життя у 60-ті? Ви брали участь у заходах? Яким було середовище шістдесятників, наскільки було живе?

– У різні часи, звичайно, різні й змінні. У нас не було офіційних керівників, документів приналежності, але між собою ми мали духовний зв’язок, єдність. Ми були молоді, тож, окрім роботи, гуляли й грали в ігри, ганяли м’яча, співали, ходили разом у ліс. Серед нас були видатні особистості, і до нашого гурту сходилися люди, які цього потребували.

– Чи могли б шістдесятники досягти більшого в культурі? Наприклад, добитися меншого рівня цензури?

– Тих, хто служив режимові, було більше, а шістдесятники постали для того, щоб Україна була Україною, а не прокацапською. Скільки людей посадили, скільки померли молодими, скільки пішло по тюрмах і не повернулося. Вони не стріляли, а воювали духовно. Думаю, всяке пробудження до справжнього розуміння своїх народу, землі, занять спонукає до руху, а не закисання у калюжі. Це був великий рух, відданий Україні.

– Чи відчувався ваш вплив на суспільство? Чи суспільство вас сприймало?

– На тих, хто дотикалися, ми могли впливати, але були й ті, хто не знали про дисидентів. Людям же тоді дурили голову. А була частина людей, яка сама приходила до свого українства, а потім сходилася з такими самими.

– З найвідоміших сьогодні шістдесятників-письменників, які живі, ви і Ліна Костенко. Які у вас були взаємини?

– Справжні. О, це такий характер! Вона могла вилаяти якогось царка, всі дуже боялися її язика, бо вона його не ховала. Якийсь час її поганьбили, але не чіпали. Це залізна женщина, але з нею був у дуже теплих стосунках. Творчість її сприймав по-різному, певне, як і вона мою, але Ліна Костенко мене завжди шанувала, і я її.

– Але були ті, які, за вашими ж словами, розполовинювалися. Досягали собі привілеїв, благ для родини, надягаючи маску.

– Іван Драч – половиннисник. З одного боку, був дружній, а з іншого, щоб себе не втратити. Хитка істота. 

Читайте також: Хрест до Сонця: як жив і творив Іван Драч

– Чому одні розполовинювалися, а інші ні?

– Так бог дав, бо люди неоднакові, і кожен відповідав за це духовне в собі.  Після постання незалежності ті подвійні скинули маску і стали українцями, тому що ця маска не була їм властива, вони не були російськими служками. А ті, які на задніх лапках служили, то вже й не змінилися.

– Чи можна назвати їх жертвами тоталітарного режиму, які отримували привілеї, будинки, наклади в обмін на свободу й певною мірою лояльність?

– Я про інших не хочу говорити, можу про себе і брата. Мене привілеї не цікавили, у мене на це не було часу. 

– Розпочалися «важкі сімдесяті роки», коли ви потрапили до «чорного списку», і вас фактично 10 років майже не друкували. Ви вірили, що вас надрукують? Чи могли передати рукописи діаспорі? За що було жити?

– Так, мене хотіли виправити. З іншого боку, дуже радий, що стільки часу не друкували, бо на роботі у Спілці письменників я був зайнятий написанням сучасних творів, а коли мене звідти виплюнули, то вирішив сам стати спілкою. І через це  якийсь час жив дуже бідно, інколи не було на трамвай, щоб проїхати, я ходив пішки. Рушив до нашої публічної бібліотеки, де є відділ стародруків — величезний, надзвичайний. Він збирався сотні років. І я як там загруз, то 10 років зранку до вечора працював в цій бібліотеці. Брав ці книжки, і в мене таким чином уже й знання з’явилися і бачення цього всього. Спершу все відкладалося, і нікуди воно не йшло, аж поки не вибухнуло і все-таки пішло.

Мене тоді не цікавило, чи будуть мене друкувати, цікавило пізнати — пізнати й повернути назад. У мене ще є історія української літератури, два томи (Муза Роксоланська: українська література XVI-XVIII століть у двох книгах, 2004-2005 – Ред.), які стали результатом того, що мене викинули з офіційної літератури.

– Але ви – небезпечна людина, у своїх спогадах «На березі часу» (Либідь, 2017) подаєте стільки документів, подробиць про друзів і колег, і власне, листів-відмов, якими вам відповідали, що не будуть друкувати той чи інший твір, часом із поясненнями. Ви спеціально це все збирали й укладали?

– Це документи. Так, усе намагався зберегти, а прийшов час – то я учинив книжку.

– Як ви зустріли незалежність чи не розчарувалися тим, якою постала держава?

– Коли це створилося, то було усяке – і добрі речі, і потрібні, а бувало, що хтось шукав собі супротивників. Але вже в той час я був настільки зайнятий величезною прірвою української культури, яку досліджував і творив сам, що мене це не цікавило. У політику ходив брат, а я на бойові дії не мав ні сили, ні потреби, ні бажання.

Уже, коли почалася справжня Україна, я керував гуртком у Спілці письменників, де ми обговорювали невирішені й забуті проблеми. Туди сходилося багато людей, не було жодного вільного місця, навіть у приміщенні люди відкривали вікна і слухали.

Про книги, книжників і мандрівників

– Ви написали, що упорядкували понад 160 книжок. У принципі, цим би мав займатися окремий інститут, як на мене, Академія наук?

– Усі казали, що Шевчук — то окремий інститут. Річ в тім, що то Інститут літератури таке приписував, він же був у вирі комуністичної драгні, мусив, отже, чинити те, що їм наказали, щось відкривати вони, по суті, не могли (хоч іноді відкривали). А щоб поставити таке питання, як я його ставлю, відкривати те, що є і що належить Україні, а не Росії, Інститут літератури не міг.

Усе найцінніше – мої книжки, вони – мої діти. У мене немає добрих і поганих дітей. Усі вони – мої, а заразом варті самого мене.

Я досліджував Григорія Сковороду, написав велику монографію про Івана Мазепу, про Пилипа Орлика. Є два величезних томи літопису Самійла Величка, вперше виданих у ХІХ столітті, але в дуже малому тиражі і такою мовою, що тільки спеціаліст міг би прочитати. Або 9 томів «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (Дніпро, 2001) – це все документи цього часу.

– Вам цікавіше спілкуватися з тими людьми, які вже були в минулому, чи з теперішніми?

– Які були в минулому, бо світ розширюється. А теперішнє — ще не оформлене в художню чи розумову якість.

– Серед ваших героїв – багато книжників, Михайло Василевич, каліграф і рисувальник в романі «Око прірви», той-таки Іпатій Кухальський в «Книзі історій», читачі змальовані у «Череві апокаліптичного звіра», «Законі зла», й навіть Іван Шевчук у класичному творі «Дім на горі» є такий? Чому вам цікаво як митцю  досліджувати таких героїв?

Це — мої брати!

Про хамів, Гоголя і нудятину

– Ви колись говорили, що ваша книжка «Дім на горі» – своєрідна дискусія з Миколою Гоголем. «Гоголь на фольклор дивився як на хохму, намагався розважити читача «малоросійською екзотикою», Фольклор же – це частина людської духовності, а не просто химерна вигадка, екзотична забава: засобами фольклорної поетики можна здійснювати надзвичайно тонкий і глибокий аналіз людської душі», – писали ви.

– Драма Гоголя була в тому, що він хотів не тільки з’явити своєму українському народові реальну культуру, зібрати щось цілком і подати нове. Справді, у нього дуже гарні записи київської тематики, українську тематику відтворює яскраву, хоча уже був прип’ятий хвостом до російської царської машини. Але він свою роботу зробив ще у юності, коли написав українські оповідання, а це далі вже пішов у Петербург, а там уся ця нудота така, як і сам Петербург.

Фольклор — це культура народу, не перероблена в цивілізаційну, яка існувала й давала свої видихи. І без неї не сформувалося б української культури й на європейському рівні.

Читайте також: Диканька й Петербург Миколи Гоголя

– Ви писали у своїх спогадах, що у 20 років на вас вплинули чилійські автори. Де можна було це прочитати?

– Це не так складно, багато іноземної літератури російські видавництва друкували. Я вже себе принижував і читав російською, бо мене цікавив сенс.

Я добре студіював західну літературу, а російську – категорично ні, бо це ворожа література. Вона мене не задовольняє, робить із мене хама, а росіяни переважно й були хамами.

– Але Фьодр Достоєвський, Лєв Толстой – це ж визнані у світі класики?

– У певних межах вони теж були хами (сміється – Авт.). 

До російської літератури у мене завжди була неприхильність через те, що цей народ чинив проти українців. Цей народ – хижак, який не творить загальнолюдського добра, а тільки собі хапає. 

– Зараз іде процес декомунізації, перейменовують вулиці, з бібліотек вилучають радянські і російські книжки. Зокрема й романи багатьох авторів, які за вашої молодості були популярними, не сходили зі шпальт газет, друкували мільйонними накладами.

– Соціалістичні романи були фальшиві, це правильно, що їх вилучають із публічних просторів, але я проти того, щоб її нищили. Їх треба скласти як пам’ять тяжких часів – для дослідників, але це не означає, що ті ідеї мусять переходити в сучасне. 

Коли в Києві загорілася бібліотека (24 травня 1964 року Державну бібліотеку Академії наук УРСР підпалили – Ред.), то мій брат збирав дані, докази про інцидент. Її підпалив напівбожевільний чоловік, але це могло бути організовано, зроблено офіційним урядом руками таких довбасів, які за гроші вчинять все, що завгодно. Загорілася українська частина бібліотеки, а не інша. Зараз росіяни палять наші бібліотеки, бо в них є практика, одні й ті ж методи. Вони нищили нас, українців, і продовжують це робити, ненавидячи нас.

Вся ця російська література служила цьому ідіотському урядові, цій державі. Більшість письменників працювали в соціалістичних рамках, хотіли щось урвати собі, схопити, заробити, хотіли доброго життя, щоб тебе підкидали вгору. Але це порожні люди, які після себе так і не лишили високих слідів. І водночас виокремилася  молодь, що працювала для України, попри дику Росію, яка її давно хотіла розчавити. Були ті письменники, яких можна назвати чесними.

Розшифровка: Оксана Семенюк

Розмова вийшла у межах проєкту «Портрет читача замолоду», що є спробою поглянути на відомих людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на позицію і світогляд.

Проєкт підготовлений за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».