Війна та жахи у короткій прозі «темної літератури»

Війна. Жахи. Однозначно, між цими двома словами можна поставити знак дорівнює. Про війни писали і продовжують писати наукові монографії, статті, есеї та художні твори. Знімають щороку фільми. Війна проникла і в розважальну індустрію. Її досліджують. Її переосмислюють. Про неї фантазують в майбутньому.

Як не дивно, але тема війни наявна і в «темній літературі». Хоча, видається, що нашого читача тепер більше не лякають вигадані монстри. Реальність куди страшніша.

Проте в химерних романах і в короткій формі у війни дещо інше обличчя. І здебільшого автори роблять наголос не на кривавих описах розірваних кінцівок, океанів крові чи безодні руйнувань, а на почуттях відчаю, зневіри та безвиході. Відомо всім, що «Вершник на червоному коні» живиться людськими стражданнями.

Чикамоґа

– Амброуз Бірс. Зібрання творів, – Видавництво Жупанського, 2017 – 390 с.

Амброуз Ґвіннетт Бірс вважається батьком «темної прози» про війну. Він учасник Американської революції та боротьби за незалежність США, провідний журналіст та публіцист-сатирик, який найбільшої слави здобув саме за збірку химерних оповідань «Історії про військових і цивільних» (1891 р.). Амброуз віддав армії чотири роки свого життя. Він брав участь у декількох важливих битвах, виконував у штабі обов’язки топографа та картографа, отримав поранення в голову та удостоївся лишень звання старшого лейтенанта. Проте війна наклала значний відбиток, як на його повсякденне життя, так і на літературну творчість.

Як письменник-баталіст Амброуз чудово розумів феномен війни. Масштаби кровопролиття та весь жах, що переживає не тільки людина у формі, але й ті, хто знаходяться глибоко в тилу. Історії Бірса лаконічні, безжальні та безкомпромісні, як і саме життя. Мабуть, деякі з них автор і не вигадував.

Хоча, й Бірс воював на стороні Півночі проти Півдня, але чіткої позиції переваги хоч однієї із сторін в його прозі важко знайти. Справедливість у творчості письменника не на одному боці барикад, а всюди, де панує смерть та проливаються ріки крові.

Невже так важко – вбити ворога на війні, який важить на життя твоє й твоїх товаришів, ворога, що викрив тебе і тим страшніший за все його військо? («Вершник у небі»)

Одним із наймоторошніших оповідань Бірса є «Чикамоґа». Тут оповідь ведеться очима дитини, яка виявиться надалі ненадійним наратором. Так, безневинна лісова пригода та «ігри у війну» з дерев’яним мечем перетворюється на всепоглинущий кошмар. Зустріч малого з «чудернацькими звірами» розірве його звичний світ на шматки.

Насправді, виявиться, що «тварини» – це війська конфедератів під час відступу, які повзають в агонії та помирають. Малюк, спочатку вистрибуючи на одного з них, біжить у гущавину, а потім повертає до окроплених кров’ю валунів, де заграву охоплює полум’ям. Горить рідна плантація хлопчика, а поряд видніється тіло його матері з вирваним лобом від гарматного ядра. Найстрашніше – це хриплий, гортанний вий дитини, до того ж – глухонімої. Адже, війні не потрібні слова – лишень муки.

Слід сказати, що Чикамоґа-Крік – це невелика річка, де відбулася одна з найкривавіших битв Громадянської війни у США (друга після Геттісберґа), де армія Півночі зазнала нищівної поразки. Хоча, Амброуз Бірс у самому творі описує війська Півдня, що відступають – першу фазу військових подій.

У 1913 році у Мексиці розпочалася революція і Бірс відчув внутрішній поклик. Він подорожує Півднем, щоб попрощатися з місцями своєї військової слави та молодості, перетинає кордон Мексики та пише останній лист своєму другу. Війна так його і не відпустила, поглинувши назавжди. Місце останнього спочинку Амброуза Бірса і до сьогодні не вдалося виявити.

Купити книжку

Храм

– Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання творів. Т. 1, – Видавництво Жупанського, 2018 – 456 с.

«Найвідоміший з-поміж незнаних», батько міфів Ктулху та найхимерніший горорист у літературі – Говард Філіпс Лавкрафт ледь не вступив до збройних сил США у 1917 році саме в розпал Великої війни. Лишень настирливість його матері та родинні зв’язки вберегли непокірного сина, який після медичної комісії, невдалої відправки на фронт та в намаганні записатися хоча б до Національної гвардії Род-Айленда, все ж таки залишився у рідному Провіденсі. Також, ще з початку військових дій, Говард опублікував масу відгуків на адресу американського уряду про негайний вступ США у Першу світову війну на боці Великобританії.

Попри це у творчості Лавкрафта майже відсутня тематика війни, крім деяких окремих випадків. Наприклад, згадки про воєнні події 1915 року в оповіданні «Герберт Вест – Реаніматор»:

Просто у розпал жорсткого бою Вест реанімував майора сера Еріка Маорланда Клафенма-Лі, офіцера запасу, свого друга і колегу, який знав про його досліди і здатен був їх повторити. Вест відтяв йому майже відірвану вибухом голову, щоб мати можливість вивчати ознаки квазірозумного життя у позбавленому голови тілі. Наш експеримент увінчався успіхом за мить до того, як будівлю, в якій містилася Вестова лабораторія, зруйнував залп німецької артилерії.

Але є і винятки з правила. Саме в оповіданні «Храм» Лавкрафтом майстерно відтворено атмосферу події безжальної «Підводної війни» Німецької імперії проти держав Антанти. «Війна – це безодня для божевільних» – ось, який епіграф найкраще личить до згаданого оповідання.

Влітку 1917 року німецька субмарина U-29 потрапляє у химерні події та тоне. Перед цим командування човна торпедувало англійське вантажне судно та безжально розстріляло весь екіпаж. В історії Лавкрафта відчувається зневага до ворога та безкомпромісне перекидання відповідальності за розпалювання війни на протилежну сторону конфлікту: «… Ще одна жертва несправедливої війни, яку англійські свині розв’язали проти нашої славної Батьківщини».

Лавкрафт майстерно поєднує язичницькі культи («шматок слонової кістки, на якій була вирізьблена увінчана лавровим вінком голова юнака») з типовою повсякденністю воєнного часу, де трупи загиблих просто викидали у воду на поталу жителям морських просторів («Після того, як мерця викинули за борт…») та природними явищами («Дельфіни досі кружляли навколо U-29, а з огляду на відстань, яку ми здолали, це доволі цікавий факт»). Поряд з ними автор приправляє все це людською жорстокістю та безумством: «Я застрелив усіх шістьох, оскільки це було необхідно, і впевнився, що ніхто з них не вижив. Ми повикидали тіла через подвійні шлюзи і залишилися на U-29 самі».

Космологічний жах та незбагненність у поєднанні із замкненим простором німецького підводного човна породжує справжнє божевілля. Нав’язливі думки та реактивні стани, призводять до самогубства уцілілих героїв (чи краще сказати антигероїв) та розпаду особистості. І це не єдине з жахливих облич чудовиська на ім’я «Війна». Проте і німецькі солдати у зображенні Лавкрафта наділені монструозними рисами. Іноді люди страшніші за чудовиськ.

Купити книжку

Лучники

– Артур Мекен (українською мовою не перекладено)

Артур Мекен – англійський письменник, есеїст, містик, член окультного товариства «Орден Золотої Зорі» та великий містифікатор. Перлиною його творчості є повість «Великий бог Пан», яка за словами Стівена Кінга є «мабуть, найкращою англомовною історією жахів». Також з-під його пера вийшла низка військових легенд та містифікацій часів Великої війни. Особливе місце тут посідає оповідання «Лучники» опубліковане 29 вересня 1914 року в газеті Evening News, яке відіграло ключову роль у створенні легенди «Ангелів Монса».

Так у ніч з 22 на 23 серпня 1914 році поблизу бельгійського містечка Монс Британські експедиційні сили завдали потужних втрат противнику, сили якого переважали, та відступили. Подейкують, що солдати на полі бою бачили примари англійських лучників, учасників переможної битви під Азенкуром (1415 р.), та Святого Георгія. Проте, ці свідчення виникли уже після виходу оповідання Мекена та викликали неабиякий резонанс і піднесення патріотичного духу у суспільстві. Містифікація Мекена, яку люди сприйняли за істину, породила низку інших легенд про «Ангелів Монса» (наприклад, легенду про розіп’ятого канадського солдата).

Пізніше до Мекена звернулися співробітники кількох інших журналів з проханням дозволити передрукувати історію. У вступі до збірки «Лучники та інші легенди війни» Артур Мекен написав:

Здавалося, що мій легкий вигадок був прийнятий громадою цієї конкретної церкви як найпереконливіший факт; і саме тоді мене почало розуміти, що якщо я зазнав невдачі в мистецтві листів, то мимоволі досяг успіху в мистецтві обману. Це сталося, як мені здається, десь у квітні, і сніжна куля чуток, яка тоді поширювалася, котилася відтоді, зростаючи все більше й більше, аж поки не розбухла до жахливих розмірів.

Скориставшись цим успіхом, він опублікував серію оповідань, більшість з яких була пропагандою для підвищення морального духу, але найпомітніші – «Велике повернення» (1915 р.) і повість «Терор» (1917 р.) – були більш літературно довершеними.

Історія з «Ангелами Монса» Мекена отримала нове дихання у 2001 році. У газеті The Sunday Times з’явилась замітка, що знайдені щоденник, фільм і фотографії такого собі британського військового Вільяма Дойджа, який був знайомим із солдатом США, що бачив ангелів Монса у Вудчестерському особняку. Звичайно, що це виявилося фальшивкою, проте містифікації Мекена глибоко вгризлися у національну пам’ять британців.

Прощавай, «Лафаєт»!

– Рей Бредбері. Прощавай, «Лафаєт»! – НК-Богдан, 2017 – 272 с.

У маестро Бредбері поряд із «великою трійкою» романів («Марсіанські хроніки», «4510 за Фаренгейтом» і «Кульбабове вино») та кількома сотнями фантастичних оповідань зустрічаються історії на антивоєнну тематику. Рей Бредбері був затятим пацифістом, а його так званим маніфестом можна вважати оповідання «Іржа». Також у багатьох творах письменника червоною лінією проходить нагадування про загрозу ядерної війни (наприклад, «Той, що заснув в Армагедоні»). Часи холодної війни, ядерної загрози (після Карибської кризи 1962 року) та перегонів озброєнь між двома наддержавами відбились на творчості майже всіх західних фантастів другої половини ХХ століття.

Слід сказати, що від початку Другої світової війни та до 1942 року юний Бредбері працював продавцем газет на вулицях Лос-Анджелеса. Тому з воєнними жахіттями він познайомився не лишень із заголовків преси, але й з живих історій своїх покупців та поранених солдат, які поверталися додому. Стан здоров’я та поганий зір перекрили Рею дорогу в армію. Неможливо припусти, щоб було б із сучасною фантастикою, якби Бредбері потрапив у м’ясорубку Другої світової війни.

Яскравим прикладом всієї безглуздості збройних конфліктів, безмежної туги за втраченою молодістю, військовими товаришами, а то й ворогами, є оповідання «Прощавай, «Лафаєт»!».

У цій типово «бредберівській історії» немає опису баталій, кривавих сцен чи патріотичних закликів. Все розпочинається з простої розповіді про повсякденне життя Біла Вестерлея – літнього чоловіка, який з дня на день чекає на власну смерть. Він втрачає пам’ять та плутає свій будинок із сусіднім. Розглядає старі фото та згадує минуле. І йому видається, що вночі з неба спускається десант, який от-от забере його до себе. Насправді старий Вестерлей давно страждає від «провини вцілілого».

Що таке війна. Боже, нам на думку не спадало, що вона прийде за нами, знайде, коли минуло стільки часу. Ми думали, що все давно скінчилося, що про все можна забути, все відкинути, спалити.

Примітно, що поряд зі своїми побратимами з ескадрильї «Лафаєт», Вестерлей згадує про німецьких льотчиків та просить у них вибачення: «За Ріхтгофена та прекрасних сумних юнаків».

І далі, у лікарні, ледь притомному Вестерлею видається, що він перебуває на полі бою: у Франції та Рікенбакері, а поруч із ним лежить найкращий з асів німецької авіації часів Першої світової війни – «Червоний барон», Манфред фон Ріхтгофен.

Бредбері не шукає винних у війні. Він, як і його герой Вестерлей, сумує за втраченим часом, молодістю і всім людством.

Купити книжку

Традицію зображувати війну у «темній літературі», розпочату ще А. Бірсом, продовжили Стівен Кінг («Сліпий Віллі», «Для чого ми у В’єтнамі?» зі збірки повістей «Серця в Атлантиді»), Роберт Маккаммон («Нічні пластуни», українською не перекладено), Лукаш Орбітовський («Вірменин Попель»), Радек Рак («Покликання Івана Мровлі») та багато-багато інших. Зокрема, в сучасній українській літературі слід згадати збірку «Безодня» Влада Сорда – українського письменника, співзасновника видавництва «Дім Химер», ветерана АТО. Влад Сорд анонсував продовження збірки – «Безодня 2», але проміняв видання книг на захист нашої держави у складі 93-ї ОМБр.

Читайте також: Війна вже говорить: книжки про війну, які з’явилися після 24-го лютого