What did your дід? Чоловіки старшого віку як артоб’єкт

Коли поверхнево кинути оком на світову культуру – здається, що вона творилася дідами, про дідів і для дідів. І насправді це недивно, адже патріархальний всесвіт часто-густо або усуває жіночі постаті з історії мистецтва, або й взагалі їх туди не допускає. А неюність творців часто зумовлена або довгим навчанням, або службою в армії, або затяжним процесом визволенням із кріпацтва тощо, тощо. Також важливим є той факт, що наше знайомство з маститими митцями опосередковане портретистикою й фотографією, які фіксували їхні поважні роки. І тому нам здається, що Платон, Антоній Печерський, Чарльз Діккенс, Жюль Верн, Михайло Грушевський народилися й померли із сивими бородами. І навіть за «Енеїду» ми дякуємо діду, хоча й перші частини поеми побачили світ, коли Котляревському було щось з 29 років.

Інтенсивність культу й поваги до старших, ясна річ, різниться від епохи до епохи, від країни до країни. Принагідно згадується автобіографічний текст Стефана Цвейга «Вчорашній світ», який описує життя Австро-Угорської імперії часів fin de siècle. Річ у тім, що тодішнє й тамошнє суспільство не сприймало молодих чоловіків як щось серйозне і перспективне. До прикладу, коли 38-річного Густава Малера назначили директором Королівської опери – Відень буквально трясло від тривожності, адже такий високий інститут культури довірили очолювати такій молодій і недосвідченій людині.

Ознаками віку й солідності була борода й повнота, а тому юнаки роками не голилися і орошували свої обличчя благодатними засобами для росту рослинності.

Як бачимо, сучасний рух ламберсексуалів – це давно забуте старе, що, можливо, виникло як опір культу юності і реакція на запит ринку працевлаштування на «людей з досвідом». Хто знає.

Дід древній

Але сам по собі образ поважної сивої людини є одним із найвпливовіших у світовій та, зокрема у вкраїнській літературі. По суті, він іде нога в ногу з батьком, непорочною дівою, богом, що перероджується, братами, що ворогують між собою та іншими відомими культурними персонажами. Почнімо від умовного початку – від давньої літератури.

Кажуть, був такий придворний руський співець Боян – постать поважна, а відтак згадувана у таких джерелах, як графіті Софійського собору і Києво-Печерський патерик. Достеменно не відомо, як довго він служив чернігово-тмутороканським князям, бо дехто з дослідників припускає, що це тривало років із 80, але те, що це була невимовно важлива постать, ясно як Божий день. І оскільки при дворі він тримався досить довго – то й найчастіше його зображають як довговолосого сивого старця. Найбільше відомостей про нього нам дає «Слово про похід Ігорів». За текстом поеми, він співав «старóму Ярослáву, хрáброму Мстислáву, ѝже зарЂ́за Редедю́ предъ пълкы́ касóжьскыми» і «крáсному Ромáнови Святъслáвличю». Та найбільший акцент припадає на його надзвичайні здібності, бо він то «растЂкáшется мы́слію по древу», то несеться «сЂ́рымъ въ́лкомъ по земли́», то шугає «ши́зымъ орлóмъ подъ óблакы».

Боян змальовується, як шаман, якому підвладні всі стихії, всі можливі стани, всі можливі часові відтинки, адже саме він володіє древнім знанням, що сягає початку часів. 

«О Боя́не, солові́ю старáго врéмени!» – рядок, який може вказувати не так на вік, як на приналежність до старої, поганської культури, адже наратор кличе співця «Вéлесовь внýче». А Велес, до слова, асоціювався не лише з торгівлею й сатаною, а й з музикою та поезією. Тож не дивно, що ім’я Боянове стоїть обіруч із іменем цього бога. До слова, також є легенда, що він, Велес, з’явився для примирення полян і древлян та принагідно заграв їм на сопілці. Та і в Києво-Печерському патерику, що є давнішою пам’яткою, ніж «Слово» ставлення до співця і до його гусел втрачає патетичний тон саме через оцей зв’язок із язичницькою культурою.

Супердід, стражденна блудниця і хроніки спуску в пекло: яка сучасна українська міфологія

Дід імпортний

Ясна річ, Боян – не єдиний співець, пов’язаний із поганством, що відбитий у літературних творах. Адже коли поглянути на світову традицію дохристиянського «пісенного шаманства», то там вам будуть і барди, і скальди, і філіди, і чарани, що були носіями древньої пісенної культури, словотворцями й магами, які розповідають історії. Гомера також можна вважати таким собі язичницьким легендарним співцем, адже питання його існування й авторства «Іліади» й «Одіссеї» досі є відкритим.

Та зупинимося на епосі, а саме на карело-фінському епосі «Калевала». Епічна поема була зібрана та опублікована у ХIX столітті під іменем Еліаса Льоннрота во благо фінської та фіномовної літератури, якої фактично до того часу фактично не існувало через домінування шведської мови у царині художнього слова. Тож Льоннрот отримав 1000 рублів і вирушив на північ, зібрав пісень і склав із них сюжетний текст, додавши трохи від себе.

Головним героєм поеми є Вайнамьойнен – віковічний старець, син повітряної діви Ілматар. Власне, це той герой, якому ми можемо подякувати за цей прекрасний світ, у якому ми живемо, і який він сотворив своїм словом. Тож, так, фактично одним із чільних фінських божеств є співець. Впродовж «Калевали» він встигає насадити багато дерев на землі, кілька разів невдало посвататись, розрубати коліно до м’яса, з’їсти з побратимами гігантську щуку і зробити з її щелепи кантеле – музичний інструмент по типу гусел.

Очевидно, що у «Калевалі» зібрані пісні різних епох, адже роль і характер Вайнамьойнена змінюються від руни до руни: він то постає перед нами то як велична істота, то як немічний дід, який женихається до молодих дівчат, які гостро відкидають його пропозицію. Так гостро, що Айно, наприклад, хоч і не навмисно, але втопилася з горя, адже її було просватано проти волі.

Синдром Сердешної Оксани: страждання в українській літературі

Дід романтичний

Епоха українського романтизму, по суті, була великим поверненням до славних козацьких часів. Якщо, наприклад, німецький романтизм більше тягнувся до містицизму, мотиву двійництва, гіпнотизерів, вкрадених віддзеркалень і зневаги до філістерів, то у нас більша частина романтизму все ж тяжіє до оспівування славної минувшини. Яскравий приклад – «Кобзар» Шевченка, що зачинається баладами «Причинна» й «Тополя», що явно замішані на магічному флері, демонології та метаморфозах. Далі ж у Григоровича течуть «кривавії ріки» національно-визвольної боротьби. А яка ж козацька доба без бандуристів, кобзарів і лірників. 

Хрестоматійний приклад – екранізація шевченківської п’єси «Назар Стодоля» 1936 року, де в розпалі вечорниць з’являється сліпий кобзар, роль якого зіграв відомий бандурист, письменник і громадсько-політичний діяч Гнат Хоткевич, якому на той час йому було під 60 років.

 

Звісно ж, з поява старця притишує чад гульні, і молодь поважно слухає його думи, адже у них – і новини, і історія, і мудрість народна.

Та не Шевченком єдиним. Левко Боровиковський у вірші «Пир Владимира Великого» не оминає того-таки Бояна, який контрастує із загальним тлом князівської трапези своєю понурою задумою, адже Боян все-таки є носієм поганської культури, а Володимир Великий – людина, яка цю культуру насадила на християнство. Амвросій Метлинський полюбляв то говорити у своїх поезіях про живу бандуру, то закликати самотніх співців повертатися додому, гуртуватися й оспівувати своє, рідне, національне, то оплакував разом із Дніпром покійного бандуриста. Микола Костомаров у «Співці Митусі» знову-таки порушує тему занепаду старих земель, старої культури. 

«Гине сила Дажбожого внука», – мовить він, проте саме співець здатен своєю шаленою піснею проголосити народові заклик до боротьби.

Романтики невипадково так цікавилися співцями, адже глас епохи ділив всесвіт на світ філістерів, обивателів і тих, хто неправильно голосує і на світ художників – таких собі медіяторів вищого царства мистецтва, помазаників музових. І відповідно оцей образ сумного, самітнього носія давнього знання прямо асоціювався з самими романтиками, які такі ж окремішні від свого часу і своїх людей, які вміщують в собі оцю віковічну мудрісті, які бачили і язичницький час, і Русь, і козацьку добу. Власне, Олекса Стороженко – запізнілий романтик – незле потролив сентимент до пісенної традиції у «Марку Проклятому». Один козак Кобза отримав своє прізвисько, бо сів на кобзаревий інструмент і роздавив його, тим самим символічно закривши тему кобзарства. До певного часу.

Дід модерністський (знову древній, але не занадто)

Маковей Осип, Пустельник з Путни й інші оповідання / Осип Маковей ; упорядкув., приміт., вступна стаття В. Антофійчука. – Чернівці : Букрек, 2019. – 56 с. : іл.

Коли згадують Осипа Маковея (1867-1925 роки), хоч і рідко, то говорять про нього як письменника, перекладача й популяризатора української літератури. Збірка «Пустельник із Путни» – такий собі буковинський «привіт» і намагання освіжити спогади про цього чоловіка. Упорядник підкреслює, що у автора був задум художньо опрацювати історію Буковини, опираючись на достовірність, а тому персонажі його творів – реальні історичні постаті: і святий великомученик Іван Новий (Сучавський), і преподобний Данило Пустельник, і молдовські господарі Александр Добрий тощо.

Оповідання «Пустельник з Путни» звертає нас до XV століття, до скель і до потоку, що б’є поруч. І ось одного разу до цього місця прибуває чоловік. Він ловить і їсть рибу, збирає ягоди, ходить довкола і спить де попало. Далі він облюбовує улоговину в скелі і 7 років рубає у ній церкву. Звісно, важка робота перетворила його руки на один великий мозоль, та попри те герой сяє умиротворенням і щастям. Згодом пустельник випадково зустрічається із Степаном – воєводою і господарем тієї землі. Бачить він церкву і хоче поставити поруч монастир. Його почет пускає стріли, і де ті упали – там і звеліли звести престол церкви. Домовились, і на тім воєвода від’їхав, а пустельник радісно й спокійно молиться. Ось, власне, і вся історія.

З одного боку, Маковей обирав досить лаконічні, скромні сюжети, які все ж були дуже важливими в межах одного регіону та його суспільного життя.

І якщо говорити про конкретну збірку «Пустельник з Путни» – бачимо, що у ній превалює духовна тематика й образ святого чоловіка.

І тут ми підходимо до іншого боку, адже герой-самітник, відсторонена фігура – один із найпривітніших модерністських персонажів, які ви знайдете і у Кобилянської, і у Кафки.

 

До того ж ХХ ст. почало пильніше придивлятися до явища українського бароко, яке кишіло паломниками, пустельниками, ченцями, митрополитами й іншими святими мужами. Згадайте лише Григорія Сковороду – вічного подорожнього, який знайшов у самотності своє щастя і супокій – оце вам і буде один із типових українсько-барокових образів. Леонід Ушкалов у своїй «Що таке українська література» згадував такі знакові сковородинські слова: «Важко уявити, наскільки це приємно, коли душа вільна й відречена від усього, неначе той дельфін, мчить у небезпечному, але не безумному русі. Це щось велике й властиве лиш найвеличнішим мужам та мудрецям. (…) Аристотель казав: “Самотня людина – або дикий звір, або Бог”».

Лаврські ченці, замуровуючись у печерах, доводили свою самотність до крайнього прояву, але разом із тим проходили шлях до знання, самопізнання й пізнання Бога (хоча, як оповідає Києво-Печерський патерик, там по-всякому ставалося). 

 

Хоча в контексті «дідівства» на вас також може чекати обман (чи то пак недомовка), адже не всі святі сподвижники були форменними чоловіками літнього віку.

 

Наприклад, якщо ви нагуглите Феодосія Печерського – ви точно натрапите на портрети бородатого, чорнявого, похмурого, але вже немолодого чоловіка. Проте він почав свій лаврський шлях у досить юному віці. З років 13-ти він все поривався покинути дім і вирушити з паломниками у Єрусалим. Пізніше він таки втік від матері у Київ до Антонія, в печери. І, власне, на той час він все одно був досить молодого віку, проте недостатньо поважного, щоб бути популяризованим у миру завдяки візуального.

Дід як такий

Ясна річ, нині ми поговорили не про всіх впливових дідів, які зустрічаються і в українській, і в світовій культурі, а тому не можна робити якихось остаточних висновків стосовно впливу цієї постаті на мистецький процес. Проте якісь висновки ми все ж можемо зробити. Так, дід може свататись до молодої дівчини й спіймати відкоша. Так, він може необачно замахнутися сокирою і травмуватися. Так, інколи дід може бути зовсім не дідом, а ровесником сучасних міленіалів. Так, дід може належати до спільноти старообрядців, але це саме та вісь, що утримує давні знання й транслює їх у сучасність.

Це і деміург, і син, і віковічний голос, і бог, що вмирає, а потім знову відроджується по колу й по колу, щоби зрештою сісти у свою вишневу дев’ятку і поїхати на риболовлю.

Танатос уже не той: чому сучасна cмерть любить котиків і яблука