З ким ми назавжди попрощалися 2019-го року

2019-й рік був роком шаленої напруги, роком новин, за якими не завжди встигаєш стежити. Та все ж у вирі решти повідомлень та підсумків хочеться приділити час для того, щоб належним чином згадати тих українських письменників, перекладачів та літературознавців, яких ми втратили цього року, і надбання, завдяки яким ми будемо їх пам’ятати.

Роман Кудлик, 21 / І

21 січня, після важкої хвороби, відійшов у вічність 77-річний український поет, пісняр, багаторічний головний редактор журналу «Дзвін» Роман Кудлик (з 2001 по 2014-ий).

Окрім того, він – критик, перекладач, журналіст.

Видав збірки віршів: «Розмова», «Весняний більярд», «Яблуневі ліхтарі», «Листя дикого винограду», «Горішня брама».

Як поет-пісняр відомий авторством текстів пісень Володимира Івасюка: «Я — твоє крило», «Нам спокій, друже, тільки сниться», «Освідчення». На його вірші також написали пісні Ігор Білозір («Спогади літньої ночі», «Лебеді весни») та Богдан Янівський.

Написав лібрето до опер Богдана Янівського «Олеська балада» (за романом Романа Іваничука «Черлене вино»), «Царівна Жаба», «Золотий гомін» (за Павлом Тичиною) і мюзиклів «Лис Микита», «Перстень спокуси».

Лауреат Львівської обласної премії ім. Олександра Гаврилюка, літературної премії ім. Василя Мисика, премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського вільного університету та премії ім. Маркіяна Шашкевича.

Патриція Килина, 9 / ІІ

Патриція Килина (справжнє ім’я – Патриція Нелл Воррен), відома американська та українська письменниця, померла у США на 82-му році життя після виснажливої боротьби з онкологією.

Найцікавіше те, що письменниця не була етнічною українкою: народилася в американській родині Конрада Воррена, у штаті Монтана, мала німецько-норвезько-ірландське коріння.  Цікавилася й досліджувала низку тем із міфології Середнього Сходу, культури Давнього Єгипту та історії старовинного килимарства.

Деякий час була одружена з поетом Нью-Йоркської групи Юрієм Тарнавським. Самостійно опанувала українську мову й у 1957 році дебютувала в україномовній поезії.  Із цього періоду її творчості маємо три україномовні збірки:  «Трагедія джмелів», «Леґенди і сни», «Рожеві міста». Разом із Тарнавським переклала англійською добірку українських народних дум, а також ряд новел Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського.

Читайте також: Юрій Тарнавський і його теплі полярні ночі

1971 року вона видала під українським псевдонімом англомовний роман «Останнє століття». Із 1973 року Ворен повністю перейшла на прозу. Однією з провідних тем її прози були нетрадиційні стосунки та їх сприйняття в суспільстві. Найвідоміший роман на цю тематику — «Бігун попереду» (англ. «The Front Runner»), що розійшовся загальним накладом 10 мільйонів примірників та був перекладений десятьма мовами.

Ганна Чубач, 21 / ІІ

19 лютого пішла з життя 78-річна українська поетка Ганна Чубач, членкиня НСПУ. Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро». У 1997 році на Всесвітній конференції «Література ХХІ століття» у США її обрали радницею від слов’янських народів.

На вірші Ганни Чубач у співпраці з композиторами Олександром Білашем, Людмилою Єрмаковою, Тетяною Стаматті-Оленєвою, Михайлом Чембержі, Людмилою Височинською створено понад 300 музичних творів. Крім цього, поетеса складала мелодії сама. За авторські пісенні програми Чубач отримала звання «заслужена діячка мистецтв України».

Вірші Чубач перекладені російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами. Лауреатка літературних премій імені Павла Усенка, імені Марусі Чурай, міжнародної премії «Дружба», ім. Євгена Гуцала, імені Анатолія Бортняка (2010), імені Лесі Українки (2016) (за книжку «Малюємо, читаємо, пишемо» (видавництво «Букрек»).

Леонід Ушкалов, 25 / ІІ

Несподіваним ударом стала у 2019 році і смерть 63-річного українського літературознавця та письменника, доктора філологічних наук, професора Леоніда Ушкалова.

Ушкалов — автор академічних розвідок з історії української літератури, філософії та богослів’я, науково-популярних праць, зокрема: «Нариси з філософії Григорія Сковороди», «З історії української літератури XVII–XVIII століть», «Есеї про українське бароко», «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання», «Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010-2013 років», «Що таке українська література: есеї», «Література і філософія: доба українського бароко», «Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії». Умів він писати про те, чим захоплювався, і мовою, зрозумілою і цікавою дітям: «Шевченко від А до Я», «Сковорода від А до Я».

Упорядник, перекладач, автор передмов, приміток і коментарів до різних видань, таких, як: «Григорій Сковорода. Сад божественних пісень», «Дмитро Чижевський. Філософія Г. С. Сковороди», «Павло Тичина, Максим Рильський. Вибране», «Тарас Шевченко. Щоденник» та ін.

Остання його книжка, надрукована видавництвом «Дух і Літера», – «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов».

Лауреат Міжнародної літературно-мистецької  премії ім. Григорія Сковороди та премії НАН України імені І. Я. Франка за працю «Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів».

Леонід Ушкалов: Пізнання природи речей має своїм наслідком любов

Василь Портяк, 02 / ІІІ

2 березня 2019 року у віці 66 років відійшов у вічність український новеліст, сценарист, член Національної спілки кінематографістів України Василь Портяк.

Дебютував новелою «Мицьо і Вовчук» у львівському журналі «Жовтень» 1980 року. Друкувався у часописах «Вітчизна», «Ранок», «Літературна Україна», журналі «Кур’єр Кривбасу».

Широко відомий як сценарист стрічок «Вишневі ночі», «Нескорений», «Залізна сотня» (у співавторстві з Михайлом Шаєвичем).

Лауреат премій «Благовіст», імені Павла Усенка, Нестора Літописця, Міжнародної літературної премії «Корона Карпат».

Маркіян Іващишин, 21 / V

Із раптовою смертю 52-річного Маркіяна Іващишина, співзасновника мистецького об’єднання «Дзиґа», львівський заклад, у якому полюбляли збиратися на дискусії, читання і презентації українські митці, втратив незамінного керманича.

Іващишин був одним із провідників «революції на граніті» 1990 року, підприємцем, культурним, політичним та громадським діячем, арт-продюсером низки мистецьких проектів та організатором музичних фестивалів, співтворцем «Львівської газети» та керівником радіопроекту «Ініціатива Niko FM», співзасновник мистецького об’єднання «Дзиґа».

18 травня з нагоди 30-річчя «Студентського братства» президент відзначив Маркіяна Іващишина орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Дмитро Кремінь, 25 / V

25 травня пішов із життя український поет, публіцист, есеїст, перекладач, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь. Був членом Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників, Асоціації естрадних діячів України, головним редактором часопису «Соборна вулиця».

Вступивши до Ужгородського університету, заприятелював із класиками закарпатської літератури: Петром Скунцем, Іваном Чендеєм і Феліксом Кривіним. З Чендеєм Кремінь їздив до Львова, де познайомився з Григорієм Чубаєм, Миколою Рябчуком, Олегом Лишегою, Віктором Морозовим, Володимиром Івасюком.

Разом із університетським товаришем Миколою Матолою Дмитро Кремінь зайнялися самвидавом, передрукувавши на машинці свої поезії, поеми, симфонії. Потім їх художньо оформили у кілька чисел альманаху «Скриня». Один із варіантів журналу, скоріш за все, потрапив до рук каральних органів. Тоді проти Кременя почалися репресії. На засіданні університетської літературної студії, його творчість піддали критиці, звинувачуючи у вільнодумстві, незрозумілості образів тощо. Під час чергового обшуку, який збігся із другою хвилею арештів в Україні, в нього було вилучено рукопис і нині невідомої широкому загалу книжки.

Кремінь — автор двох десятків поетичних збірок, серед яких: «Травнева арка», «Південне сяйво», «Танок вогню», «Полювання на дикого вепра», «Медовий місяць у Карфагені», «Poems from the Scythin Wild Field» та ін. Його тексти перекладені англійською, китайською, латиською, словацькою, російською.

Сам письменник перекладав із німецької, грузинської, осетинської, російської та інших мов.

Як публіцист друкувався у журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Дзвін», «London Magazine», «Prism», «Hayden’s Ferry Review», «Eclectica» та ін.

Лауреат кількох премій, серед яких: Всеукраїнська літературна премія ім. Володимира Свідзінського, Всеукраїнська літературна премія імені Володимира Сосюри, Міжнародна літературна премія ім. Івана Кошелівця. У 1999 році отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка за книжку поезій та симфоній «Пектораль».

Ольга Сенюк, 01 / IV

1 червня в день свого 90-річчя пішла з життя Ольга Сенюк, перекладачка із англійської та скандинавських мов, лауреатка Премії імені Максима Рильського.

Працювала редакторкою видавництв «Веселка», науковою співробітницею Київського історичного музею. Брала активну участь у русі шістдесятників і впроваджувала у своїх перекладах автохтонну українську лексику. Переклала майже увесь творчий доробок шведської письменниці Астрід Ліндґрен, зокрема книжки: «Малий і Карлсон, що живе на даху», «Пеппі Довгапанчоха», «Міо, мій Міо», «Расмус-волоцюга», «Брати Лев’яче Серце», «Роня, дочка розбійника», «Знаменитий детектив Блюмквіст», «Пригоди Еміля з Льонеберґи», «Діти з Гамірного». А також:

• з англійськоїДжека Лондона (оповідання в «Творах»), Вільяма Шекспіра («Віндзорські жартівниці»), Вільяма Теккерея («Ярмарок суєти»), Вільяма Еша («Вибір зброї»), Марка Твена (оповідання у збірці «Оповідання та памфлети»);
• з данськоїЄнса Петера Якобсена («Нільс Люне», «Пані Марія Груббе»), Еріка Амдрупа («В чиїх руках був ніж»), Гаральда Бергстеда («Празник святого Йоргена», «Мартін Андерсен-Нексе», «Пасажири вільних місць»);
• з ісландськоїСтефана Йоунсона («Сага про малого Х’ялті»);
  з норвезької Тура Геєрдала («Аку-Аку»), Ґерту Нюквіст («Трава нічого не ховає»), Генріка Ібсена («Росмерсгольм», «Ляльковий дім»), Б’єрнстьєрне Б’єрнсона («Небезпечне сватання»), Сінгб’єрна Гельмебака («Андерсенам — ура!»), норвезькі народні казки, прислів’я та приказки;
• зі шведськоїСельму Лагерлеф («Сага про Єсту Берлінга», «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми»), Туве Янсон («Диво-капелюх»), казки Захаріаса Топеліуса, Рольфа Блумберга («Золото і анаконда»), Пера Вале («Вбивство на 31-му поверсі»), Августа Стріндберга («Червона кімната», «Пана Юлія», оповідання), Сару Лідман («Острів», «Я і мій син»), Пера Лагерквіста («Кат», «Карлик», «Варавва», «Сивіла», «Паломник», «Маріамна»), Торґні Ліндґрена («Бджолиний мед», «Шлях змія на скелі»), Пера Улофа Енквіста («Із життя дощових черв’яків», шведські прислів’я та приказки та ін.

Ольга Сенюк говорила, що усе, що вона хотіла, за що бралася, — зробила. Немає такого, що вона бажала перекласти, і їй не дали. У квартирі перекладачки три кімнати було заставлено шафами з оригіналами світової літератури та словниками.

Юрій Мушкетик, 6 / VI

6 червня у 90-річному віці пішов із життя український письменник Юрій Мушкетик.

Мушкетик — автор близько двох десятків романів і стількох же повістей та оповідань, переважно на історичну тематику. Серед найбільш відомих: «Гайдамаки», «Крапля крові», «Яса», «Гетьманський скарб», «Час звіра», «Семен Палій», «Вогні серед ночі» та ін.

Працював заступником редактора та головним редактором журналу «Дніпро», у 1986-2001 роках — головою Національної Спілки письменників України.

Лауреат Шевченківської премії (за роман «Позиція») та премії Миколи Островського (за роман «Крапля крові»). 2009 року отримав звання Героя України з врученням ордена Держави. Також був нагороджений відзнакою «Золотий письменник України», медаллю «Івана Мазепи» та медаллю «Олександра Довженка» — за визначний внесок в українську літературу.

Володимир Панченко, 14 / Х

14 жовтня ми попрощалися з Володимиром Панченком. Український літературний критик, літературознавець, письменник, професор «Києво-Могилянської академії», доктор філологічних наук, член НСПУ, член Українського ПЕН. Засновник і шеф-редактор видання «ЛітАкцент». Людина, яка лишила по собі цілу літературознавчу школу.

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018).

Лауреат кількох літературних премій, зокрема: премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, літературної премії «Благовіст», літературної премії імені Олександра Білецького та літературної премії ім. Євгена Маланюка. З 2019 року — почесний громадянин Кропивницького.

У ці дні варто згадати про українські книжкові втрати 2018-го.