За що ми любимо Юрія Іздрика

Юрій Іздрик, уже неодноразово номінований, отримав нарешті Шевченківську премію з літератури. Формально – за збірку «Колекція» (2023), до якої увійшли вірші, що після публікації на фейсбуці набрали понад 600 лайків, ілюстровані його власними роботами в новій інтерпретації. І хоч у положеннях Шевченківка ще зберігає вимогу конкретного твору для номінації, в уявленнях широкої публіки вона вже давно присуджується «за заслуги» – це наша найвища державна нагорода в галузі культури і мистецтва, і як не крути, вона для нас все-таки важлива.

Моє персональне знайомство з Юрієм Іздриком було зумовлене виходом першої збірки його мережевих віршів «Ю» в далекому 2013 році – я робила з ним інтерв’ю через листування, бо автор не бажав бачитися з журналістами особисто. Тоді я закінчувала аспірантуру з теорії літератури і на кафедральних семінарах мусила захищати своє право розглядати в статтях про літературу в мережі тексти Іздрикового «Мертвого щоденника» (так дотепно називався його блог у Живому Журналі). Старші наукові колеги переконували мене, що це не література; я казала, що не можна відрізняти літературу від нелітератури за наявністю/відсутністю паперової книжки. Що ж, тепер у нас є й книжки (загалом відтоді вийшло більше 10 поетичних збірок цих самих «мережевих віршів»), і Шевченківська премія з літератури.

Автору, утім, – як тоді, так і тепер – на все це, здається, цілком начхати. Як неодноразово він стверджував у своїх інтерв’ю і публічних виступах, принципово важливим для нього є «відгрібати свої кайфи» – тобто, отримувати задоволення від життя, яким би воно не було в кожен конкретний момент. Саме задля цього Іздрик і продовжує робити книжки, меланхолійні стендапи, виставки і музичні колаби. Задля власного творчого задоволення.

Та якби положення Шевченківки дозволяли нам бути більш розкутими в номінаціях, за що саме варто було би нагородити Іздрика?

Юрій Іздрик. Колекція — Meridian Czernowitz, 2023. — 160 с.

За сміливість

Загалом нині багато творчих жестів і проєктів, зреалізованих у пізніх дев’яностих і ранніх двотисячних, виглядають неймовірно сміливо і панково. І кого з них не спитаєш: як ви тоді на це наважилися? – усі відповідають, наче домовлялись: «ми не знали, як не можна». «Станіславівський феномен», безумовно, належить до таких сміливих проявів української культури. Тодішні виставки, акції бієнале «Імпреза», концепція часопису «Четвер» виглядають з перспективи сьогодення божевільно і авангардово; тепер такого не роблять – бо всіх турбує визначений «формат». 

Та конкретно Іздрик не зупинився і продовжує далі сміливо випробовувати себе всюди, куди його тягне вигадливий творчий дриґ. Він зіграв Орфея у постапокаліптичній археологічній опері «Чорнобильдорф», що здобула премію Королівського філармонічного товариства Великої Британії в номінації «Опера та музичний театр». Знявся в ролі колишнього полковника ГРУ в художньому фільмі «Я і Фелікс» і дістав «Золоту Дзиґу» за найкращу чоловічу роль другого плану. Зробив відверту ню-фотокнигу з фотографкою Настею Теліковою в 58 років. Експериментує як вокаліст з гуртом «Мертвий півень», малює живопис на сірникових коробках лаком для нігтів і їздить по країні з історіями і віршами про смерть і любов. 

За самоіронію

Думаю, уможливляє цей творчий рух саме те, що Іздрик не ставиться до себе занадто серйозно. Він постійно кепкує з власного статусу і здобутків, легко і невимушено розповідає про алкоголізм і кохання без відповіді, не пишається ані нагородами, ані книжками, і весь час ніби навмисно «понижає планку очікувань» – будучи при цьому, чесно кажучи, страшенним перфекціоністом і естетом. Навіть та сама, найпопулярніша у продажах, безсовісно рожева книжечка про лінивих і ніжних починається вступним словом автора, що більше схоже на виправдання: це, мовляв, лишень віршування, «ніколи не вважав і не вважаю їх справжньою поезією».

Тим часом вже понад сотня різних виконавців поклали на музику (з різним ступенем влучності) Іздрикові вірші (яких за десять років він написав близько трьох тисяч). Об’ємний і живий образ Прекрасної дами, у яку закоханий ліричний герой, непідробна ніжність і сентиментальна романтика його лірики направду аж самі просяться, щоб їх заспівали. На думку Іздрика, поки що найкраще це вдалося українському гурту «Ліловий» в альбомі «Тільки рай».

Та автор і сам непогано почувається на сцені. З історії культури кінця ХХ століття нам відомо про Іздрикові фортепіанні концерти та музичні цикли (шкода, що зафіксовано це лише в богемних переказах). Біографи люблять згадувати, що він закінчив музичну школу за класом віолончелі, грав у студентському рок-гурті як гітарист. Їхній з Грицьком Семенчуком тандем DRUMТИАТР добре качав танцполи не тільки літературних фестивалів, активно концертуючи в 2010-2016. Іздрик каже, що «наостанок» хотів би ще втнути саме музичний альбом. Нещодавно він у якості вокаліста вийшов на сцену легендарним «Мертвим півнем». Можливо, саме у цій колаборації і зреалізується врешті давно придуманий його власний музичний проєкт.

Читайте також: У мережу виклали музичний альбом з піснями на вірші Юрія Іздрика

За голос

Навіть якщо він просто читатиме вголос з листка список закупів, зала буде зачаровано слухати, бо голос Іздрика – це окрема окрема цінність для його фанатів. Він сам визнає, що при виході на сцену в ньому «вмикається якась сценічна тварина, і розмовляє з жінками в залі. Це ж не я з ними розмовляю». Гарне виправдання, але будьте обережні: раніше він навіть вголос визнавав, що насправді завжди хотів мати власну секту. З такою харизмою (це слово, до речі, походить від грецького χάρισμα, «милість, божественний дар»)  – це й не дивно.  

Юрій Іздрик. Калуш, січень 2022 року.

Крім авторських читань Іздрик часто щедро розсипає перед публікою дари інтелектуальні – і розповідає результати своєї самоосвіти в галузі соціології, антропології культури чи нейрохімії. Часом – дає меланхолійні стендапи. А кілька разів навіть виринав на радіо – і є ще ті, хто слухав його на радіо Ініціативі, а є й нещодавній подкаст-проєкт Іздрика «П’ятдесят відтінків музики» на Urban Space Radio.

За мовчання

Незважаючи на закономірно побільшену з роками мізантропію, Іздрику вистачило любові й милосердя, аби вчасно піти з соцмереж. Він і раніше ніколи не коментував актуальний порядок денний (за винятком легендарного звернення до міленеалів часів пандемії), а останніми роками вже не публікує навіть віршів чи посилань на анонси своїх подій. Усамітнене життя в Калуші лиш час до часу переривається живими виступами, де публіка бачить стильного, стьобного і сексуального автора – а поміж тим ми не знаємо, чим снідає, за кого голосує і кого читає в соцмережах наш улюблений поет. І слава богу (який, як ми знаємо завдяки Іздрику, існує всередині кожного з нас). 

За недоступність

Власне, у певний момент Іздрик покидає мегаполіси і повертається в рідний Калуш. Він не пише авторських колонок, не коментує повсякдення, і проявляється в мережі виключно як автор – з’являється «Мертвий щоденник», де кожен вірш має свою обкладинку-наче-платівка, і за словами самого автора, стилістика письма видозмінюється згідно до мережевих правил: жодних великих букв, проста лексика, менше розділових знаків, і бажано не більше трьох строф. Він перебірливий у комунікації, зважує, перш ніж погодитись на якесь інтерв’ю, і ніколи не розповідає забагато – навіть якщо до краю відвертий. Він каже, що його найкращий витвір – це його власний образ, і тут важко щось заперечити. Щоразу дивуєшся, як цей ідеально допасований сценічний герой є продовженням свого творця, а колір шнурівок підіграє до кольору його камізельки.

Юрій Іздрик. Калуш, січень 2022 року.

За хороший смак

За понад десять років ми багато говорили з ним про відчуття смаку і стилю, як вони корелюють між собою, і як їх можна окреслити. Якусь частину з цих розмов вдалося втиснути в «Summa», та це навіть не третина з тих записаних сорока годин. Як на мене, один з великих проявів смаку Іздрика – це часопис текстів і візії «Четвер», вигаданий і редагований Юрком упродовж тридцяти років. Дякуючи роботі Асортиментної кімнати в Івано-Франківську, тепер архів «Четвергів» доступний на post impreza.

Він розповідав неодноразово, що натхненням для нього слугував журнал «НАШ», але мені завжди здавалося, що «Четвер» – це було щось абсолютно унікальне: вигадування сучасної української літератури з нічого; деміургія в чистому її вигляді. І коли знаєш зсередини процесу, як багато важить у фінальному варіанті тексту уважна редакторська рука, починаєш дивитися на ці перші «Четверги» вже трохи по-іншому – як на простір творення літературного процесу і дискурсу; такий собі тигль, з якого врешті викристалізувались такі відомі й упізнавані тепер для всіх нас імена. 

За високу світову літературу

Перше видання Іздрикового «Воццека» (1996, 1997) було розпродане за тиждень, і якби Шевченківку давали за magnum opus – то це, звісно, мав би бути саме він. Роман, який неможливо (і немає сенсу) переказувати, і який обов’язково варто прочитати, щоб зрозуміти, якою була українська культура на зламі ХХ і ХХІ століття (або хоча би для того, щоб солідаризуватися з легендарним “Трактатом про мудаків”). Роман максимально світовий – у тому сенсі, що він легко міг бути написаний французькою, німецькою чи польською. Але нам пощастило, і Іздрик написав його саме українською.

Як писав Марко Павлишин, «”Воццек” є твором, у центрі якого не стоять питання про особливість долі національної культури, у якій він перебуває. Хіба що, можливо, стверджується закономірність, природність і нормальність української культури, передусім тим, що вона залишається носієм твору, а не стає його темою».

Іздрик в середині дев’яностих не сумнівається в тому, що українська культура – європейська, модерна, авангардна. Він просто втілює це все у своєму тексті, тим самим створюючи «елегантний, суверенний портрет постмодернізму, мальований зсередини автором, який віртуозно володіє його стилем мислення і мовлення». 

І хоч сам автор скептично налаштований щодо можливостей перекладу такого типу прози, «Воццек» у перекладі Марка Павлишина вийшов англійською в 2006 році в Канадському Інституті Українських Студій. Ще в 1998 «Острів КРК» та вибрані оповідання виходили в польському перекладі в Literatura na Świecie. Поезія Іздрика також чимало перекладалася польською, білоруською, англійською. У 2019 в Айдаго вийшла двомовна збірка поезії Smokes/Папіроси в перекладі Романа Івашківа та Ерін Моуре.

Він каже, що його проза – це автопсихотерапія, і навряд чи це варто читати іншим. Та ось ВСЛ видає велику розкішну збірку його вибраної прози в 2024, і на презентації в залі кількасот молодих людей, третина з яких читають саме його романи, а не мережеві вірші, вишиті на дівочих сумочках і принтовані на футболках. І читаючи зараз у цій збірці «АМТМ» – роман у новелах 2004 року, – з одного боку, не віриш, що цьому тексту двадцять років (бо він дуже сучасний, і там навіть війна настільки опукло присутня, що цього неможливо не помітити!), а з іншого боку – бачиш, як сильно змінилася українська література, мова і реальність за це двадцятиліття. 

І в цій реальності Іздрик – з усіма своїми провокаційними фотосесіями, інтертекстуальною прозою і масово популярними мережевими віршами – отримує Шевченківську премію з літератури. 

Але любимо ми його, звісно, не за це.

Автор фото – Олександр Населенко. 

Читайте також: На моїй частоті тут нічого не ловить: Іздрик святкує 60