Загадковий дідо Иванчік, що знову заговорив «гуцульською мовою»

Є твори, які стають культовими з великої любові до них кількох ентузіастів-популяризаторів. Таке місце має всі шанси посісти роман Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік». Його автор, із села Голови на Гуцульщині, був легендарною людиною — письменником, етнографом, війтом, посідав значні політичні посади — а потім зник після написання свого найбільшого твору.

«Дідо Иванчік» описує всі сторони буття гуцулів початку минулого століття, разом із містичними віруваннями і традиціями. Роман вважався втраченим більш ніж пів століття, а коли його знайшли — то все одно не всі змогли прочитати, адже написаний він «гуцульською мовою». Тож двоє гуцулів, закохані в традиції свого краю та творчість Петра Шекерика-Доникового, вирішили озвучити текст — так, вважають, його легше сприймати.

21 годину аудіокниги «Дідо Иванчік» начитав філолог, старший науковий співробітник Криворівнянського Музею Івана Франка Василь Зеленчук, а записав на своїй студії в горах екс-музикант гурту «Кораллі» Василь Юськів. Також у записі взяв участь звукорежисер Андрій Гаврищук, а над звуковим дизайном працював фронтмен гурту “Кораллі” Мишко Адамчак. Із обома Василями журналістці «Читомо» вдалось поговорити на презентації аудіокнижки «Дідо Иванчік» у Музеї Івана Гончара в Києві.

Звідки взявся і куди зник Петро Шекерик-Доників

Петро Шекерик-Доників народився 20 квітня 1889 року в селі Голови (тепер Верховинський район Івано-Франківської області). У 10 років пішов навчатись, бо раніше школи в селі не було. Наука тривала лише чотири роки, далі — самоосвіта.

Але Петрові пощастило — його вчителем був Лука Гарматій, вільнодумний і талановитий. Він виховував дітей в українському дусі — за що його й запроторили вчителювати в Голови, адже в глухе високогірне село ніхто з освічених людей не хотів переселятись. Він захопив хлопця до збирання етнографічних матеріалів, познайомив з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем, коли ті приїжджали у Карпати на відпочинок.

Для письменників і науковців Шекерик-Доників згодом збирав фольклорно-етнографічні матеріали, які вони використовували у своїй творчості. Також потім вичитував їхні тексти та підчищав неточності в описі гуцульського побуту, традицій.

Петро Шекерик-Доників видавав щорічний «Гуцульський калєндар» — описував у ньому традиції до свят, вміщав журналістські матеріали. Також писав і власні художні твори — склав понад сотню оповідань про опришків, у 1913 році видав невелику книжку «На дні озера», а ще працював над великим романом, у якому головним героєм зробив свого діда по матері, — «Дідо Иванчік».

Петро Шекерик-Доників був суперактивним політичним діячем своєї доби. Побував і послом польського Сейму (на зібрання якого їздив у гуцульському вбранні), і членом Української народної ради, і війтом у Жаб’ю (зараз — смт. Верховина Івано-Франківської області). Організовував товариства «Січ» і набирав бійців до Українських січових стрільців.

Крапку в «Дідові Иванчікові» поставив символічно — 20 квітня 1940 року, у свій день народження. Але його бурхлива діяльність йому не минулась, і разом із сином його забрали на заслання до Сибіру — менш як за місяць по завершенні твору. Сину вдалося втекти, а сам Петро Шекерик-Доників немов зник на просторах радянської тоталітарної держави.

Читайте також: Коли президент зникає, то з ним зникають і таємниці

Віднайдення «Діда Иванчіка»

Коли Шекерика-Доникового забрали, його дружина всім казала, що чоловікові рукописи спалила. А сама, як потім з’ясувалось, закопала «Діда Иванчіка» в обійсті. Пізніше ще кілька разів міняла схованку і заповіла дочці від другого шлюбу Анні рукопис зберегти й оприлюднити, як на те буде сприятливий час.

Про те, що такий твір існує, дослідники творчості репресованого письменника знали, зокрема, зі спогадів Станіслава Вінценза, який писав: «Петро Шекерик був талановитою людиною, якщо не геніальною, і створив твір, який, якщо його колись відкопають, буде гордістю самородного письменства і пам’ятником старої мови, якому немає рівного».

Анна розкрила текст «Діда Иванчіка», коли відзначали 110 років із дня народження письменника. Вона передала рукопис Всеукраїнському товариству «Гуцульщина». Частково це був машинопис, частково рукописний текст. Розшифровкою тексту займалась працівниця редакції Людмила Зузяк.

«Багато часу довелось редакції журналу-видавництву «Гуцульщина» затратити, аби опрацювати понищені часом й умовами зберігання великі стоси рукописів цього роману. І хоча окремі його місця втрачені, які не вдалося відновити, за змістом і своєю суттю він є дійсно унікальний. Це шедевр гуцульської старовітчини, душевної ментальності гуцулів, яку передано в образах героїв цього твору», — зазначав голова товариства Дмитро Ватаманюк у передмові до видання. Справді, у виданій 2007 року книжці бракує 5 розділів у третій частині.

Загадка зниклої частини тексту розкрилась 20 років потому. Коли вже йшов запис аудіокниги, Василеві Зеленчуку трапилась згадка про публікацію віднайдених сторінок у збірнику студентських робіт Прикарпатського національного університету! Він, каже, й не повірив спочатку, що то не фальсифікація. Та коли дістав копію — переконався в автентичності: «Мову неможливо підробити! Та й коли я вставив ті сторінки на місце пропуску — вони лягли по смислу ідеально».

Тож наразі аудіокнига — найповніше видання «Діда Иванчіка». До того ж — доступне для вільного прослуховування в YouTube та в додатку Абук (щоправда, через технічні умови власники телефонів із системою Android мусять сплатити за аудіокнигу 5 грн).

Читайте також: В Україні з’явилося перше спеціалізоване видавництво аудіокнижок

Idée fixe, або ж Одержимість

Ініціатором озвучення твору став Василь Юськів. Каже — цією ідеєю марив ще зі студентських років:

«Я прочитав книжку на одному подиху, а потім носився з нею, як із писаним яйцем. Давав усім друзям, подругам, приятелям. І я був упевнений, що вони читають. Але їхнє читання завершувалось передмовою, або на першій-другій сторінці максимум. Я подумав, що із цим треба щось робити, бо в цій книжці весь космос Гуцульщини захований. У мене виникла ідея її озвучити — можливо, люди на слух краще сприймуть.

Спочатку я пропонував своїм товаришам-одноліткам з Гуцульщини це озвучувати. Богдан Петричук із Косівського району, який сам цікавиться старовиною, збирає старожитності, спробував і каже: “Ні, це хай верховинські читають, у нас тут інша мова, ми із сусіднього села“.

Згодом мені пощастило знайти Василя Зеленчука. 31 грудня торік ми закрились у музеї Івана Франка у Криворівні й начитали уривок “На Риздво рано”. Показав то людям, всі одобрили, я побачив, що це людям цікаво. А на Різдво до нас приїхали друзі, які порадили податись на грант УКФ — вони самі його виграли торік. Ми з дружиною усамітнились на два тижні й написали грантову заявку. І, на наше здивування, проєкт посів 4 місце з більш як півтисячі претендентів.

Ми вирішили записувати не у музичних студіях великих міст, бо це була б якісна, але суто технічна робота. Тож облаштували звукову студію в горах, у тій хаті, яку збудував мій прадід у 1928 році. Вона вже стояла, коли тут неподалік жив Петро Шекерик-Доників.

Дружина переконувала: “Подумай, це 30–40 хвилин ходу карпатським бездоріжжям, яка нормальна людина погодиться на таку працю?” Але такі люди є. І це була не праця, це були ритуали, містичне дійство. Василь Зеленчук із звукорежисером Андрієм Гаврищуком, ще одним членом нашої команди, йшли і ще здалека починали гукати, як на полонині. І вже я з дружиною знав, що до нас ідуть поважні гості. Я виходив на ганок, дув у ріг — такий у нас був ритуал зустрічі».

Василь Зеленчук теж захопився творчістю Шекерика-Доникового у студентстві, щоправда, це було ще до віднайдення рукопису його роману:

«Я на 4 курсі писав курсову роботу про Шекерика-Доникового. Це був 1995 рік і, певно, перша студентська робота про нього. На той час відомостей про нього аж надто багато не було.

Оскільки я старався уникати нудних пар в університеті, то у цей час ішов до Інституту франкознавства, де в нас був унікальний професор Іван Денисюк. Він надавав мені можливість користуватись бібліотекою інституту. Там були “Матеріали до української етнології”, видані НТШ, у яких я почав знаходити: “Похоронні обряди в селі Голови”, “Родини, хрестини на Гуцульщині”, “Як відбуваються коляди в гуцулів”… І скрізь під тими записами знаходив прізвище Петра Шекерика-Доникового. Або це були його записи, або він надсилав комусь матеріали. Тоді ще навіть ксерокопій в університеті не робили — я маю вдома зошит, де я то попереписував. Це був якийсь такий живий матеріал. Це не лиш моя думка — І Володимир Гнатюк, й Іларіон Свінціцький, і Станіслав Вінценз високо оцінювали Шекерикові записи».

Глибинні смисли і переворот свідомості

Розпитую, які ж скарби віднайшли Василі в тексті, який вже знають, певно, дослівно.

Юськів каже: «Перший раз коли читаєш — звертаєш увагу на традиції, мелоси, милуєшся унікальними описами. А потім розумієш, що цей текст здатен спричинити зміни у свідомості. Виписане рідною гуцульською мовою інакше сприймається, ніж звичною українською. Бо звикли гуцулів сприймати на побутовому рівні — не філософів, не митців. А там саме високі речі описані гуцульським діалектом. Коли ще раз і ще раз перечитуєш, слухаєш цю книжку — віднаходиш посили майбутнім поколінням: як поводитись, як цінувати своє, а не кудись там за високі гори, за золоті скарби прагнути, бо все в нас у середині. Там золоті слова, крилаті фрази, як от: “Тимунь лишень шєнуючи и люб’ючі своє, идім сміло у світ на стрічю новому!”.

Зеленчук стверджує: «З упевненістю можу казати, що це є рівень Марка Черемшини, Коцюбинського, Стефаника — тих, хто про Гуцульщину писав найліпші свої твори. Шекерик зі своїми 4 класами освіти грамочка не поступається, якщо навіть місцями не перескакує».

Спочатку пан Василь сприймав цей текст у першу чергу як етнографічну, мовну пам’ятку:

З точки зору літератури — то є літературний шедевр. З точки зору етнографії — унікально описані звичаї й обряди, це є свого роду енциклопедія гуцульських традицій. Можна дивитись із точки зору мовознавства — це унікальна скриня з мовним гуцульським скарбом.

«Твір «Дідо Иванчік» не є абсолютно рівний. Є сильніші моменти, є слабші. Де забагато етнографізму — там менше художньої творчості. Дещо до найменшої дрібнички змальовується. У творі є сильні психологічні моменти, коли сім-вісім сторінок тебе тримає у повній напрузі, і тобі мурашки по плечах бігають, а потім так — хух, і це всьо? Шекерик-Доників вміє витягти все з читача і потім покласти перед чистим полем» – продовжує Василь Зеленчук.

Та з роками розкрилися й інші шари: «Дуже багато є уривків тої книжки, що коли зараз читаєш, овіває певний смуток. Бо це та Гуцульщина, якої вже нема. Вона, як сам дідо Иванчік, який “без тих людий, що з ними жив, воювавси та пізмував і любивси” занепав, “потух, єк ватра в спаленій, перегореній короді дерева”».

Читайте також: Аудіокниги викликають більше емоцій, ніж фільми — дослідження

Християнство як прикраса сонцепоклонства

Гуцульщина Шекерика-Доникового — напівмістична. Язичницькі й християнські уявлення переплелись у ній дуже тісно: «То гріхово, діти, робити по заході сонця. Світ ніхто не годен перебути. Є доста чєсу наробитиси й по душу за цілу Божу днину, коби лиш хрєстинін хотів поправди робити, тай путерував. Я так поступаю ціле житє, тай почерез те годит мині Бог — праведне Сонечько ув усій роботі. Дєкувати праведному Сонечьку, днинці запашній, я си доробив ади йкого красного маєтку».

Втім, Коцюбинський вважав, що християнство тут узагалі наносне, писав у одному з листів, гостюючи в Карпатах: «Гуцули — дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник — гуцул все своє життя, до смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався тільки для того, щоб прикрасити язичеський культ».

Подібну думку висловлює і Василь Зеленчук, коментуючи особливості «Діда Иванчіка»:

Гуцули були сонцепоклонниками, і вони частково ними і залишаються. Це по тексту добре видно. І вони сприймають нововведення, про які їм у церкві говорять, досить холодно. Їм важливіше у церкві побути, повидітися один з одним, бо вони далеко живуть одні від других.

Музеєфікація чи інтегрування в молодіжну культуру?

Із самого початку у розмові із двома Василями шукала відповіді на питання: «Чи є місце для «Діда Иванчіка» в сучасному світі? Чи він є лише музейною цінністю, яка, в обробці сучасними методами, буде надійно законсервована і збережена? Чи все ж таки він здатний прорости в сучасну культуру?» Та так і не змогла добитись їх: для них цей текст уже є природною частиною культури. Він є самодостатнім космосом, який не потребує легітимізації. Єдине схвалення, яке вони цінують, — то від дітей, адже їм, з рук в руки, треба передати многоцінного діда Иванчіка. Для цього його запакували у гарну аудіоформу, а деякі уривки — оздобили музикою і відеорядом.

Василь Юськів зізнається: «Записом книжки ми в першу чергу були спрямовані на молодше покоління — дітей і молодь. Перша презентація у нас була у Верховині, у меморіальному комплексі Шекерика-Доникового, а далі були школи: середня школа і ліцей у Верховині, школа у Криворівні. Є плани охопити всі гуцульські школи.

У цих школах, де ми були, діти неймовірно відгукуються. Ніби в дітей ото, що глибоко вкорінено сидить, — вилазить назовні, вони розцвітають, посміхаються. Вони не стримують себе, дуже задоволені — і це в них на обличчі.

Але деякі жителі на Гуцульщині соромляться, не то що свого походження, а своїх традицій, національного вбрання. А якщо буде крутий продукт як аудіокнижка, зроблений на високому рівні й визнаний не тільки в Україні, а й закордоном — то воно спрацює, буде поширюватись, матиме свій резонанс і вагу».

Ще один важливий аргумент на користь формату подає Василь Зеленчук:

Якщо сама книжка продовжила життя Гуцулії на років 50, то аудіоверсія продовжила ще на 100 чи й більше.

Це вже коли я запитую, чи взагалі можна вповні літературу сприйняти на слух: «Так, література може сприйматись на слух. А крім того, це додаткова можливість для тих, хто не візьме ніколи книжку в руки, ознайомитись із текстом. Водії багато нам казали: «О, ми це скачаєм і будем по дорозі слухати». Цей проєкт в рази збільшить аудиторію», — запевняє Василь Зеленчук.

А Василь Юськів узагалі переконаний: «Писемність на Гуцульщині поширилась не так давно. І взагалі, першопочатково інформація передавалась вербально. Тож аудіоформат навіть більш природний для сприйняття, ніж читання».

І додає, що зробили запис вони дуже вчасно: «Зараз ми ще могли, знайшовши Василя Зеленчука, записати так, як воно мало звучати, бо побут змінився, слова зникають, втрачається їхнє значення, вимова. Зараз ми стовідсотково зберегли те, чого не розуміють і половина на Гуцульщині».

Читайте також: Конфлікт виникає не між поколіннями, а між окремими людьми

Що лишається, коли прочитано текст

Так що все-таки залишилось із тої старовіцької Гуцульщини донині, де та нитка, яку можна підв’язати до дідо-Иванчікового світу?
«Що стовідсотково збереглося правдиво гуцульського — це коляда. Якої, до речі, дуже багато в тексті у «Діда Иванчіка». Я сприймаю коляду як молитву. Ми колядуємо тоді, коли днина робиться більша», — пояснює Василь Зеленчук, і сам сплітаючи ув одно молитву і прив’язку до довжини дня, тобто — до сонця.

На моє прохання повторює примовляння: «Поки діти «грітимуть Діда», ходитимуть на кукуци, поки люди писатимуть писанки, поки будуть колядувати, поки будуть казки розказувати — доти Арідник буде прив’язаний ланцами у Чорногорі до скали».

Доти триватиме Гуцульщина.

Читайте також: Адвент-історії, або 14 книжок, які варто прочитати до Різдва