15 книжок, які допоможуть краще зрозуміти голоси афроамериканців та «чорної діаспори»

Антирасистські протести в США не вщухають. Після смерті афроамериканця Джорджа Флойда під час затримання поліцейським у Міннеаполісі, Сплочені Штати охопила хвиля демонстрацій та інших акцій, покликаних привернути увагу до проблеми системного расизму у різних сферах життя. Спостерігач ззовні, що не дуже знайомий з культурним та політичним контекстом, на тлі якого розгортаються події, може сприйняти цей рух із певним нерозумінням, а то й підозрою. Для того, щоби пролити трохи світла на історію боротьби проти рабства, а згодом й проти расизму, письменниця Оксана Луцишина ділиться з вами списком книжок, які варто прочитати кожному, хто хоче нарешті розібратися у цій темі.

Цей список, як усі подібні списки, особистий, і, звісно, не може претендувати на вичерпність. Я дуже нечасто раджу комусь книжки до читання, бо смаки в усіх різні, але тут справа не тільки у смаках, а у бажанні ознайомити українського читачами з певними іменами і концепціями. Зараз, коли в США ідуть протести й у світі широко обговорюється проблема расизму, раптом виявилося, що в Україні ця тема досить занедбана. Майже немає перекладених українською творів афроамериканських письменників, які писали чи пишуть про расове гноблення; не перекладені основні філософи; практично невідома читачеві інтелектуальна історія або мистецькі рухи «чорного» світу (наприклад, такі вибухові явища, як американський Гарлемський Ренесанс, або панафриканський рух Негритюд) – і це не кажучи вже про історію в побутовому сенсі слова, скасування рабства, закони Джима Кроу, боротьба за громадянські права; не вироблено термінології, не з’ясовано, що є, а що не є політкоректним; складнощі з розумінням сьогоднішніх політичних і соціальних процесів у тих же Сполучених Штатах. Я, звичайно, не здолаю заповнити ці лакуни самотужки. І все ж мені не хотілося укладати список тільки з «полегшених» публіцистичних джерел.

З досвіду знаю, що таке читання не дуже багато дає; звісно, добре, коли тобі щось розтлумачують більш-менш простими словами, але такі речі не дуже запам’ятовуються. Художня література, яка оперує образами, і безпосередньо прожитий досвід, описаний в автобіографіях (а це дуже важливий жанр у цьому сегменті літератури), працюють краще.

Також я вирішила включити не тільки афроамериканських авторів, але і авторів чорної діаспори – наприклад, з Нігерії, з Гаїті, з острова Мартінік, бо без них картина буде неповною. Десь, можливо, я керувалася власними смаками, десь трохи орієнтувалася на кон’юнктуру, але це теж буває важливо – знати, чим зачитується світ, і робити з того висновки.

Про деякі книжки я сказала більше, про деякі – менше, бо не всі автори близькі мені як читачці, а це теж має значення. Не всі книжки я змогла описати у тому контексті, в якому би хотіла, бо для розгорнутого контексту потрібні переклади, напрацьований дискурс (чи бодай термінологія і назви) і спільне поняттєве поле. Як я вже зазначила вище, одній людині створити цей дискурс з нічого, та ще і в стислі терміни, не під силу.

Я шукала авторів з огляду і наявності їхніх книжок у перекладах на українську, тобто спеціально закладала це як критерій; знайшла мало, і це трохи тривожно, бо російською, наприклад, є набагато більше, і не хочеться, щоб українці мусили читати російською (краще вже англійською, але не всі нею читають). У списку лише два поети, і взагалі для поезії треба робити окремий список, але питання перекладів тут постає ще гостріше, ніж у випадку прози і публіцистики, тож я поки що утримаюся. Бібліографічну інформацію я даю переважно не на перше видання, а на найпопулярніше – його легше знайти, та це і не є бібліографічний проєкт. Більшість книжок можна придбати англійською у форматі Kindle. Мабуть, я все ж не включила когось дуже-дуже важливого, без кого – ніяк, але тоді то був би дуже довгий список.

Власне, він і повинен бути довгим.

Фредерік Дуглас, «Розповідь про життя Фредеріка Дугласа»

Frederick Douglass, Narrative of the Life of Frederick Douglass. Signet Classics, 2007.

Це автобіографія Фредеріка Дугласа (я користуюся загальноприйнятою транслітерацією його імені, але якщо орієнтуватися на звучання, то це буде радше Фредрік Даглес). Дуглас (1817-1895) народився у рабстві, навчився читати (рабам це було заборонено) і втік на Північ. Одна із центральних фігур епохи аболіціонізму, письменник, оратор. Його автобіографія вважається одним із засадничих текстів афроамериканської літератури.

Тоні Моррісон, «Кохана» та «Пісня Соломона»

Тоні Моррісон, «Кохана» вид-во Фабула, 2017; «Пісня Соломона», Юніверс, 2007.

Toni Morrison, Beloved. Vintage, 2007; Song of Solomon, Vintage, 2004.

Тоні Моррісон (1931-2019) широкому загалу представляти не треба; це одна із двох авторів списку, перекладених українською (друга – Мішель Обама). «Пісню Соломона» я пам’ятаю гірше, дуже давно читала, і я б радше включила у список інший роман, – «Сула», – але є український переклад «Пісні Соломона», і це неоціненна перевага. «Пісня Соломона» підіймає теми відчуження через расову напругу і дискримінацію; поруйнування родини в умовах расизму і соціальної нерівності; але також і земної любові (недарма у назві роману – Соломон). «Кохана» – дуже глибоке занурення у проблему рабства, на нутряному, тілесному рівні (і з точки зору жіночого досвіду). Рабство показане без квіточок і прикрас, як знелюднення. Наприклад, коли головна героїня твору, рабиня, сповіщає свою господиню, що хоче вийти заміж, та дивиться на неї із великим здивуванням – мовляв, мені все одно. Річ у тім, що рабам одружуватися офіційно було заборонено; їхнє особисте чи інтимне життя існувало поза юридичними матрицями і звичними ритуалами «білого», тобто «людського», світу. Тоні Моррісон – безперечна класикиня, яку, сподіваюся, у нас будуть перекладати ще.

Купити «Кохану» або «Пісню Соломона»

Читайте також: «Ви нічого не знаєте» та інші письменницькі поради від Тоні Моррісон

Еліс Волкер. «Колір пурпуровий»

Alice Walker, The Color Purple. Penguin, 2019.

Еліс Волкер (1944) – письменниця, поетка, активістка. «Колір пурпуровий» – це епістолярний роман про родинне життя, якщо так можна сказати. У чотирнадцятирічної дівчини, героїні твору, двоє дітей від… вітчима. А тоді вітчим ще і видає її заміж за якогось садиста. Але дівчина не перестає писати листи (спершу Богу, потім сестрі, яку довго вважає втраченою). У романі підіймаються теми жіночої дружби та сексуальності.

Джеймс Болдвін, «Нотатки сина Америки»

James Baldwin, Notes of a Native Son, Beacon Press, 2012.

Джеймс Болдвін (1924-1987) – класик американської літератури, окреме явище, яке не вдасться сконденсувати до кількох рядків. Певний час жив у Франції. Повернувся до США, аби взяти участь у рухові за громадянські права. Теми його романів – не тільки расова ідентичність, але й ідентичність загалом; деякі з романів Болдвіна розсердять надто цнотливих читачів, тому що торкаються теми гомосексуальних стосунків. Ця є книжка – це збірка його есеїв, де є і про расизм. Болдвін має по-справжньому вишуканий стиль. Болдвіна мусимо перекласти та прочитати, бо без нього саме уявлення про американську літературу неповне.

Зора Ніл Герстон, «Їхні очі бачили Бога»

Zora Neal Hurston, Their Eyes Were Watching God. Amistad, 2006.

Зора Ніл Герстон (1891-1960) – письменниця, антропологиня і режисерка, одна з чільних постатей і натхненниць Гарлемського Ренесансу у 1920-ті. Роман «Їхні очі бачили Бога» – це пронизливі жіночі історії: бабусі (Ненні), матері (Ліфі) й дочки, чи онуки, Джейні. Ліфі і Джейні обидві народилися в результаті зґвалтування. Складні сімейні стосунки – це одна з центральних тем як роману, так і літератури афроамериканців загалом, і закономірно, адже рабство (яке у цьому романі ще зазнала Ненні) означало розлуку з рідними, насильство, сексуальне насильство, і стлумлену сексуальність, а визволення у плані юридичному зовсім не означає зцілення від травм. Саме поняття «родини» у звичному сенсі для рабів не існувало, бо дітей, наприклад, могли продати окремо від матерів, а чоловіки взагалі могли бути відсутні; діти ж народжувалися після зґвалтувань – типової поведінки білих власників. Дія відбувається у штаті Флорида на початку двадцятого століття. Класика жанру.

Едвідж Дантікат, «Дихання, очі, пам’ять»

Edwidge Dantikat, Breath, Eyes, Memory, Soho Press, 2015.

Едвідж Дантікат (1969) родом із Гаїті, зараз живе в США. Не так багато є на світі книжок, які так вціляють у серце. Можна забути елементи сюжету, але не можна забути образи героїнь – матері й доньки, переселенок з Гаїті, драми їхніх стосунків і драми зіткнення їхньої культури з культурою великого міста, Нью-Йорка. Донька народилася в результаті насильства. Мати не може дати собі з цим ради. Донька теж не може. Мати відбілює собі шкіру, прагнучи стати «білішою», а отже, гарнішою. І десь із неба на них дивиться богиня Єманжа. Я би сказала, цей роман – свого роду must, але все ж читати треба обережно, тому що це непростий емоційний матеріал. Але навіщо нам простий?

Чімананда Нгозі Адіче, «Половина жовтого сонця»

Chimamanda Ngozi Adichie, Half of a Yellow Sun, Anchor, 2007.

Чімананда Нгозі Адіче (1977) родом із Нігерії, але зараз живе в США. Роман став бестселером. Дія у романі відбувається в Нігерії під час Громадянської війни (1967-1970). Стосунки головних героїв розгортаються на тлі етнічних чисток. Це роман про війну і про те, як війна міняє людей.

Майя Анжелу, «Я знаю, чому пташка у клітці співає»

Maya Angelou, I Know Why the Caged Bird Sings, Ballantine, 2009.

Майя Анжелу (1928-2014) – поетка, надзвичайно популярна у США. Архетипна, але не банальна. Написала також сім автобіографій, і це одна з них. Майя Анжелу описує своє дитинство у штаті Арканзас (де час від часу відбуваються лінчування), складні сімейні стосунки (і знову – насильство), роль чорної громади… у шістнадцять Майя влаштовується на роботу, протестує проти расистських практик роботодавців, і… не буду розповідати далі, щоб не зіпсувати читачам зустріч із текстом. Взагалі вибір жанру цікавий, бо велика частина списку – це автобіографії; Оксана Забужко колись казала в інтерв’ю Галині Гринь, що в Україні можна розпитати людину про три покоління її родини, і це буде готовий курс історії. Для афроамериканців чи діаспорян (маю на увазі чорну діаспору), очевидно, жанр автобіографії виконує ту ж саму функцію – автобіографія змушена стати історією, бо у «білий» історичний дискурс меншини не вписані. Автобіографія таким чином заповнює цю лакуну і кидає виклик домінантним «офіційним» наративам.

Еме Сезер, «Щоденник повернення на батьківщину»

Aimé Césaire, Cahier d’un retour au pays natal, Duke UP, 2017.

Сезер (1913-2008) – франкомовний поет, політик, один із засновників, у 30-ті роки, концепції Негритюду (Négritude) – художнього та інтелектуального руху, заклику до створення спільного простору чорної діаспори, тобто чорних митців з різних країн і континентів. Негритюд багато в чому стояв на плечах гігантів, тобто Гарлемського Ренесансу, у плані центральних ідей та способів вираження (пошуку власної ідентичності, відмова від комплексу меншовартості, вивчення своєї спадщини, деколонізації, тощо). «Щоденник» – це поема, хоча тут є і прозові вставки. Поема власне про буття-чорною-людиною; досі чорна людина змушена була дивитися на себе очима білого колонізатора.

Франц Фанон, «Чорна шкіра, білі маски»

Frantz Fanon, Peau noir, masques blancs, Kindle.

Фанон (1925-1961) – франкомовний філософ, психіатр, активіст родом з острова Мартінік. Учасник війни за звільнення Алжиру від французького колоніалізму. Ця книжка зокрема про те, що чорна людина приречена на внутрішній конфлікт, адже тільки «білий» світ позиціюється як вартісний. Але чорний не може стати білим, а може тільки прагнути до цього неможливого (і непотрібного) ідеалу. З одного боку, це книжка фахова, для тих, хто займається постколоніальними студіями, якщо говорити максимально широко, – а з іншого, Фанон проговорює ці та інші важливі питання дуже докладно, і читати його цікаво. Не можна уявити собі без нього філософську думку панафриканської діаспори.

Лейла Саад, «Я і панування білих: борися з расизмом, міняй світ, і ставай «хорошим» предком»

Layla Saad, Me and White Supremacy: Combat Racism, Change the World, and Become a Good Ancestor.

Лейла Саад – письменниця, публіцистка, спікерка. Книжка про все, що ви хотіли спитати про привілеї білої раси, системний расизм і методи боротьби з ним. «Привілей» тут не означає винагород. Біла людина користується привілеями, не замислюючись над ними, як-от біла людина завжди може розраховувати, що її оточення – теж біле; біла людина не мусить відповідати за цілу свою расу (а чорна людина мусить боротися зі стереотипами та пояснювати всім довкола, що ні, не всі чорні – ледацюги й гангстери); білу людину швидше візьмуть на престижну роботу; ну і так далі. Корисна книжка, доступна термінологія, без якої не обійтися у сучасному світі, де старі колоніальні терміни давно втратили легітимність.

Мішель Обама, «Становлення»

Мішель Обама, «Становлення». BookChef, 2019.

Michelle Obama, Becoming, Crown Publishing Group, 2018.

Мішель Обаму (1964) представляти спеціально не треба. Гарно, що є ця книжка. Дехто у США критикував «Становлення» як надто вже «стравне» чтиво, без надміру гострих кутів, особливо коли мова іде про расизм або расові питання. Критики казали, що Обама надто вже пильнує, аби не образити білих читачів. Може, вони й мають рацію. Але з чогось треба починати, а для багатьох книга виявилася свого роду одкровенням. Книжка захоплює з перших сторінок, стиль легкий, і насправді я б не сказала, що Мішель Обама десь згладжує кути. Вона не підлаштовується під читача; просто це людина, яка ціле життя знає, що іде на ризик, і відповідно «тримає спину».

Купити книжку.

Читайте також: Становлення Обами: як поєднати батьківство, роботу й політику

Малкольм Ікс, «Автобіографія Малкольма Ікс, записана Алексом Гейлі»

Malcolm X, The Autobiography of Malcolm X: As Told to Alex Haley, Ballantine, 1992.

Справжнє ім’я Малкольма Ікс (1925-1965) – Малкольм Літтл. Він також був знаний як ель-Хадж Малік еш-Шабазз. Це одна із тих постатей, для яких замалі будь-які рамки. Малкольм Ікс – революціонер, візіонер. Якийсь час був одним із лідерів «Нації Ісламу» (політичний і релігійний рух афроамериканців). Заснував «Ісламську мечеть», альтернативний рух. Письменник, оратор, правозахисник. Сперечався з Мартіном Лютером Кінгом. Певний час заперечував необхідність мирних протестів, але пізніше змінив свою думку. Був убитий колишніми однодумцями. Мав неймовірну харизму і неймовірне життя.

Н’гугі Ва Тіонг’о, «Деколонізація розуму: мовна політика в африканській літературі»

N’gûgi Wa Tiong’o, Decolonizing the Mind: The Politics of Language in African Literature. James Currey Ltd., 1986.

Кенійський письменник, який, увага, починав як англомовний, але перейшов з часом на рідну мову кікую, одну із регіональних кенійських мов. Він довів, що можна писати рідною мовою, навіть якщо вона видається маргінальною. В комусь сенсі, його любов до мови кікую змусила весь світ почути про мову кікую. Книжка, яку я тут анотую – це розгорнутий есей. Згідно з Н’гугі, розмовляти рідною мовою, а не мовою колонізатора, хай і колишнього, – це єдиний спосіб деколонізації. Одним словом, книжка немов спеціально для нас.

Читайте також: Яремчук і Малярчук про українських «інших» і де їх шукати