17 думок із Книжкового Арсеналу: найважливіше зі сказаного

Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» у 2025 році провів близько 200 подій. На жаль, деякі з них не відбулися чи були перенесені через тривоги. Але як і в попередні роки, фестиваль став місцем дискусій, бурління важливих думок, ідей, часом незручних і не компліментарних, часом таких, які дають опору й надію. Кореспонденти Читомо відвідали десятки подій, щоб обрати 17 потужних цитат українських та іноземних інтелектуалів, військовослужбовців, письменників і культурних менеджерів. 

Якщо ви не потрапили на фестиваль або ж не змогли відвідати всі події, які планували, користуйтеся цим збірником цитат – про майбутнє українського суспільства, читання як жест свободи, відповідальність митців, тілесність і актуальність духу сьогодні, прийняття багаторівневої системи досвідів, зрештою, про переклад, який між нами.

Оксана Забужко

Письменниця, поетка, перекладачка

Ми все ще — у сенсовому, змістовому, інтелектуальному, культурному плані — попри все, на четвертому році цієї самої війни, яка вже абсолютно очевидно є для європейців не локальною, а загальноєвропейською, частиною їхнього кровного інтересу — все одно говоримо трохи різними мовами.

Ми в культурному сенсі все ще перебуваємо не за залізною, але за скляною завісою. Ми щойно вилазимо з цього самого російського інформаційного поля і намацуємо якусь спільну мову — мову розуміння з європейцями.

Рятують тих, чию культуру знають – не тих, чиї діти плачуть на руїнах. 

Інформаційна епоха: на всіх телеекранах світу якісь діти плачуть на руїнах — сирійські діти, африканські діти, чорні, боснійські діти, чорні, білі, жовті — діти плачуть на руїнах… Зате варто було згоріти Паризькому Нотр-Дам — о, оце була подія глобальна! О, Паризький Нотр-Дам всі кинулися негайно рятувати, і всі кинулися вносити датки на Паризький Нотр-Дам, і, мабуть, не було на світі жодної газети і взагалі жодного медіа, яке б не опублікувало апокаліптичної картини палаючого Паризького Нотр-Даму. А яка подія — відновлення і відкриття відновленого Паризького Нотр-Даму! Бо це частина загальноєвропейської і, відповідно, світової спадщини.

А коли весною 2022 року була загроза для Софії Київської — а вона була один час, ми всі пам’ятаємо — і коли в тому числі я по всіх можливих трибунах говорила про це — то на мене дивилися скляними очима, бо ніхто не знав, що Софія Київська на 100 років старша од Нотр-Даму. Тобто, сорі, хто має розповідати про нас же? Хто має захищати, хто має рекламувати? Хто має, як не ми, розповідати, що у нас є, було, чим ми цінні, чому ми належимо як старий культурний народ до клубу європейських націй?

Читайте також: У 2025 році Книжковий Арсенал відвідали близько 30 тисяч людей

Марсі Шор

Історикиня, професорка інтелектуальної історії Європи Єльського університету

Я викладала під час першої каденції президента Дональда Трампа в 2017-му році першокурсникам курс про інтелектуальну історію тоталітаризму.

Це дуже важливо, тому що вони — буквально 18-річні діти; молоді люди, які лише закінчили школу, коли Трамп прийшов до влади. Це були їхні перші вибори, і вони думали, що всі вибори такі. У них не було, звісно, можливості порівняти із тим, що відбувалося раніше, але інтуїтивно вони відчували, що щось іде не так, щось неправильно. Однак у них не було достатньо знань і концепції, щоб якось матеріалізувати інтуїцію, тому що інтуїція без концепції — сліпа. І тому вони шукали способів краще зрозуміти, що відбувається. 

Ми разом прочитали витяги з «Витоків тоталітаризму» Ганни Арендт і прийшли до тієї частини, коли, наприклад, натовп виходить на сцену, ламає всі правила, каже: «Усе доступно, усе можна робити, ми просто зараз візьмемо, що нам потрібно, і все – ніхто нам не може запобігти». І один студент сказав: «Ой, пані Шор, ви ж говорите про нас! Ганна Арендт говорить про те, що відбувається зараз — як же вона могла знати?» І весь курс студентів був у шоці, тому що вони теж впізнали в тому, що відбувається зараз, те, про що писала Ганна Арендт. І коли вони вже це помітили, то, звісно, це неможливо забути.

Максим Буткевич

Правозахисник, журналіст, військовослужбовець 

Чи ми зацікавлені в однополярному світі — наприклад, суто прагматично дуже добре, коли одна єдина держава на твоєму боці. Це технічно корисно, коли ти борешся за виживання. Але потім приходить правда — і раптом усе стає інакше. Саме тому, що центр тяжіння — основний — один, якщо раптом він не на твоєму боці, ти опиняєшся в дуже несподіваній ситуації. Тому, звісно, і з точки зору практичного виживання, і з точки зору можливості впливати на власну долю — для мене багатополярний світ пов’язаний з справедливістю, з агентністю, з можливістю, з суб’єктністю.

Ми не застраховані від помилок. Може бути таке, що правильних відповідей більше однієї. Може бути таке, що правильних відповідей не існує. Думати, що ми зараз боремося за себе, за свободу і за цінності — а отже, будь-які наші рішення мають рацію, ми завжди маємо рацію, ми завжди праві — це дуже ризикований і зазвичай дуже неправильний підхід.

Україна — це проєкт, це можливість, яку ми або реалізуємо, або ні, дотримуючись цих шляхів. Але для того, аби не звалитися з цієї линви, по якій йдемо, нам постійно треба відрефлексовувати: чи туди ми йдемо, наскільки обґрунтовані наші рішення, на що вони спираються і до чого вони призведуть. Тому що в нас є величезний ризик помилки.

Євген Глібовицький

Медіаексперт, директор Інституту фронтиру

Зараз у нашому суспільстві запит на справедливість надзвичайно високий. Це одна з наших ключових рис. І саме тому, що ми ніде не «свої», не вписуємося в усталені регіональні рамки – ми маємо шанс бути новими. Ми «новенькі», але саме тому здатні створити щось, що не повторює старе. Ми — процес, не результат. Ми — розвиток. І в цьому наша сила. Ми можемо стати містком між глобальним Заходом і Півднем. Поєднати цінності, спробувати вирішити конфлікти, наголосити на необхідності глобальної справедливості. І це не абстракція.

Наприклад: нам нічого не заважає — окрім інерції, бюрократії, особистих інтересів і байдужості — створити нову модель ставлення до міграції. Не бути маленькою фортецею на кордоні Європи. Не бачити в мігрантах загрозу. Зараз багато людей, які захищають нас на фронті, є громадянами України, але не обов’язково народжені тут. Ми не маємо бути тільки джерелом міграції. Ми можемо створити нову модель — відкритішу, гіднішу, людянішу. І це лише один приклад. Ми можемо бути рушієм змін у багатьох сферах. Ми можемо стати паротягом до більш людяного світу. Бо те, що ми зараз бачимо в глобальній політиці, рухається в протилежному напрямку.

Найбільші виклики будуть якраз у наступному поколінні — у тих, хто сьогодні є підлітками, у тих, хто ще діти. Ці люди, з одного боку, матимуть, напевно, найкращі можливості за багато поколінь в Україні, а з іншого — найгірші спокуси і надто багато популізму. Вони успадкують надзвичайно несправедливу систему, невідремонтовану країну, велику кількість нерівностей, які можуть підштовхнути їх не до спроби все виправити, а просто до бажання перевернути стіл — як це, наприклад, зараз роблять американські виборці.

Нам важливо пам’ятати: позитивний сценарій не гарантований. Якщо ми хочемо, щоби все спрацювало, доведеться працювати набагато важче.

Катерина Калитко

Поетка, перекладачка

Для людини природно не хотіти зайвої відповідальності, природно хотіти вивільнитися. Але це свідоме прийняття на себе різноформатних відповідальностей дуже усенсовлює. Це теж про те, що ти любиш, те, що несеш. Про те, що тобі важливо донести, хоча іноді це складна й важка, колюча ноша. 

Я дуже люблю казку, яка в різних варіаціях з одним сюжетом є в британському фольклорі. Там принца викрадає королева ельфів, і його йде шукати кохана. Коли вона його знаходить, королева ельфів ставить їй умову: щоб забрати принца, героїні треба його тримати в обіймах, доки королева буде перетворювати його на розпечене залізо, на жмуток терня, на змію, на ще щось страшне. Якщо героїня втримає його з болем, то вона його вирятує і поведе за собою. Не хочу, щоб це прозвучало патетично — я просто поетка, і мені метафорично легше висловитися, — але коли ти береш на себе оцю ношу говоріння від імені своєї країни, ти іноді так і почуваєшся. Ти перед чужими людьми стоїш, обіймаючи брусок розпеченого заліза. Ти гориш практично разом із ним, але не можеш його випустити. Це величезна відповідальність, величезна наповненість і усенсовленість.

Читайте також: Катерина Калитко про право на голосне говоріння і прокляття сполучника

Тарас Лютий

Філософ, письменник

Масова культура тлумачить тіло в гедоністичному ключі. Тіло — це не так гріх, як задоволення. Ми отримуємо різне задоволення — візуальне, чуттєве, і масова культура нас привчає до того, що тобі не дуже треба рефлексувати з якогось приводу. Твоє основне завдання — задіяти оці канали отримання задоволення. 

Коли ми перебуваємо в ситуації війни — чи в тилу, чи на передовій — тіло загрожене. Через нього проходять стріли больової напруги. І масова культура може скільки завгодно розповідати про насолоду, але вона тут не спрацьовує. Ми мусимо задіювати абсолютно інші тілесні стратегії, які дають нам змогу підніматися над собою. І, можливо, тут відіграє більшу роль категорія не так тіла, як духу.

Олена Апчел

Режисерка, драматургиня, військовослужбовиця

Мій досвід полону і катувань короткий, стався в 2018 році. Я про нього мало говорю, але мені було важливо бути в колі своїх людей, у цьому випадку — жінок. Пам’ятаю конференцію в Польщі, де ми обговорювали юридичну підтримку, психологічну допомогу постраждалих. Постійно звучало слово survivor. Це добре, що ми відійшли від слова «жертва». Але мене зачепило, що перед міжнародною аудиторією сидять жінки з багатьма ідентичностями, але вони трактуються виключно як ті, хто вижив: одна подія змушує зменшитись до цього визначення.

Я почала про це говорити. Тут є люди, які є переселенцями перших восьми років війни; є ті, хто переселився після повномасштабного вторгнення. Є мами, які чекають дітей із полону. Є люди з професійним досвідом — бізнес, волонтерство, юридична допомога. Тоді я усвідомила: якщо з любов’ю ставитися до складної, багаторівневої системи власних досвідів, то і досвіди інших — окремої людини чи суспільства загалом — можна глибше сприймати.

Клаудія Дате

Перекладачка з української на німецьку, координаторка літературного перекладу в Тюбінгенському університеті.

Ми з родиною жили в Києві в 2000-2005 роках, це був час Помаранчевої революції. Я тоді ще дуже погано володіла українською мовою, і, як відомо, у Києві тоді ще багато хто розмовляв російською. Ми з чоловіком викладали в різних навчальних закладах — на філологічному факультеті Шевченкового університету та в Києво-Могилянській академії.

Коли розпочалася Помаранчева революція, наших студентів не було — вони вийшли на майдан Незалежності, і ми разом з ними. Для нас це було як спогад про те, як починалася мирна революція в Східній Німеччині 1989 року. Ми знали, що громадянський рух дійсно може щось змінити.

У 2005 році, приїхали перші німецькі видавці, і ми почали працювати. Це дійсно був політичний імпульс — спочатку Помаранчева революція, пізніше 2014 рік. Шкода, що увага до літератури зазвичай прив’язана до політичних моментів, але для мене саме це стало початком моєї діяльності. Моя перекладацька ідентичність у професійному житті завжди була пов’язана з політичним виміром і орієнтацією України.

Роксоляна Свято

Літературознавиця та перекладачка

Фото: Настя Телікова

Цікаво, наскільки змінилося наше уявлення про переклад. Була думка про те, що переклад можливий як «прозоре скло», крізь яке ми просто проходимо і шукаємо всьому відповідник, і перекладач — чистий медіум: повинен бути непомітним, мінімально викривлювати, подавати текст майже як оригінал, але іншою мовою. Тепер ця думка дуже розкритикована. Тому що зрозуміло: не існує такого ідеального перекладу, на нього не здатний ні штучний інтелект, ні звичайний людський. Кожен переклад, як і кожне прочитання – це інтерпретація. Тому така важлива ідея пере-перекладів, зокрема нових перекладів класики. Змінюється контекст, змінюються наші уявлення, змінюється наша мова. Для старих текстів ми потребуємо іншого понятійного апарату.

Неперекладність — це питання рамок, якими мислимо. Це несинхрон мов. Не кожне слово необхідно перекладати. Чи варто шукати відповідник кожному поняттю, якщо це щось нове, інакше? Іноді краще взяти нове, іноземне слово й збагатити мову. Згадаймо Миколу Лукаша, чиї переклади сьогодні вважаються шедевральними і дуже важливими для української культури і мови, але не всі погоджуються з його стратегією доместифікації термінів. Коли, наприклад, у тексті про Іспанію використовуються образ калини та вводяться інші суто українські поняття. Це завжди індивідуальний вибір. Не існує стратегії на всі випадки. Адже текст — це єдине ціле. А художній світ — ціле не лише смислове, а й емоційне. Тобто є багато рівнів, які потребують своїх перекладів.

У 2022 році з’явилася необхідність у численних перекладах, і насамперед не в перекладах українською, якими я раніше, як правило, займалась, а в перекладах з української. І тоді в мене з’явилося відчуття, що наш нинішній страшний український досвід неможливо перекласти – саме його емоційну частину, про яку я казала. Це було наче биття об стінку. Я розуміла, що воно не дійде. Бо в читачів з інших країн принципово інший досвід.

Кейт Цуркан

Перекладачка, головна редакторка літературного журналу «Apofenie»

Загалом маємо проблему: більшість авторів, яких читають іноземці, — це росіяни.

Наприклад, я читала книжку Навального. Це було особливе емоційне переживання. Але він — іноземець для західного читача. Так, у нього є українське коріння, є моменти, де він згадує дитинство в Україні. Але водночас у тексті багато застарілих та шкідливих стереотипів — про «братні народи», про те, що українці й росіяни однакові. Це дуже проблемно. Іноземні читачі не завжди це помічають.

Ще один приклад — книжка «Хроніка одного голодування» Олега Сенцова, яку я перекладала разом із Дмитром Кияном. Це дуже важлива книжка, особливо для розуміння того, що відбувається на окупованих територіях. Там ідеться не лише про досвід українців, а й росіян, які теж жили в умовах окупації. Але, на жаль, для багатьох видавців і журналістів на Заході ця тема — просто бізнес. Я була впевнена, що ця книжка викличе більше інтересу. Вона дає глибоке розуміння ситуації. Але цю книжку практично не рецензували.

Ольга Сагайдак

Мистецтвознавиця, кураторка сучасного мистецтва, голова Правління Коаліції дієвців культури

Мені здається, дуже важливо для нас зараз, у цьому стані загроженості, розгубленості, нерозуміння найближчого майбутнього, мати комунікацію або людей, які можуть бути фактовими тлумачами між різними бульбашками, різними спільнотами. Абсолютно не очевидно, наприклад, керівникам місцевих громад, що музеї не можна евакуювати в один день і це треба планувати. Не очевидно Міністерству культури, як взяти на себе відповідальність за те, що треба вивозити по максимуму. Не очевидно людям, які працюють в музеях, як це все осягнути з мінімальними зарплатами, з тим, що тебе ніхто не підтримує, а потім на тебе повісять всіх собак, якщо ти не спасеш колекцію.

Ця комунікація, спільні дефініції, наративи — вони є ґрунтом для довіри, для того, що, якщо хтось, наприклад, пішов на фронт, хтось виїхав, то кожен з нас, хто тут є, бере потрібну функцію в чотири, в п’ять разів більше. Ми мусимо довіряти цим людям. Якщо вони беруться це робити — ми мусимо їм довіряти, а для цього нам треба мати спільну мову і називати речі своїми іменами.

Станіслав Асєєв

Журналіст, письменник, правозахисник, військовослужбовець

Безумовно, читання — це терапія. Була і в полоні, і після нього. Читання — це, безперечно, у широкому метафізичному сенсі свобода – хоча б тому, що це забороняють в деяких місцях несвободи. Вони забороняють це не так тому, що ви можете з читання щось цікаве чи корисне для себе винести, чи тому, що воно вплине на ваше перебування в ув’язненні. Його забороняють, бо це практика вільної людини. Це нормально для вільної людини — читати книжки. 

Якщо подивитись на нашу сучасну історію, яка пов’язана з перебуванням в російських таборах, то читання — це дуже потужний особистий виклик тій системі, з якою ми воюємо.

Вахтанг Кіпіані

Історик, журналіст, військовослужбовець

Культура — це про все: і про поведінку, і про те, як ми їмо, про те, як ми спілкуємось, про те, що ми хочемо в майбутньому побачити. Це кордони, які ми навколо себе будуємо або, навпаки, знищуємо, щоб бути колективом, спільнотою.

Розмова про культуру в армії чи поза нею має відбуватись навколо можливості мінімізувати страх перед владою, перед начальством, перед невідомістю — і далі, відповідно, працювати й робити те, що треба.

У радянські часи і в російській культурі страх командира, невиконання наказу є більшим за страх перед ворогом. Хоч в Україні не ідеальна модель, але солдата і рекрута принаймні питають: що ви хочете, що ви можете, на що ви здатні, на що ви погоджуєтесь, чи підписуєтесь під цим. В українській культурі є можливість тримати слово, яке ти береш, і водночас відповідати за те, що ти робиш. Тобто ти, або ми з вами, — не пливемо за течією, а активно гребемо. У нашій моделі, яку ми зараз плекаємо, ми не підкорюємося злу.

Алім Алієв

Правозахисник, заступник генерального директора Українського інституту

Культура – це поле, де ми себе шифруємо, де ми себе розшифровуємо — і для інших народів, для інших спільнот, для інших культур зокрема. Культура — це те, що нам допомагає будувати, доростати або навіть руйнувати недовіру. Ми в Українському інституті багато працюємо не тільки з країнами Європи, а й з досить далекими від нас географічно країнами. Це й Азія, й Африка, і Латинська Америка.

І часто там, де не працює оця «тверда сила», коли ми говоримо про безпеку й політику — там працює саме м’яка сила: культура, академія, які допомагають будувати краще розуміння.

Останні кілька років ми бачимо, наскільки сприйняття України, української культури, української історії може бути спотвореним, бо часто про нас говорили інші голоси. І зараз, коли навіть у темі цієї дискусії вказано, що культура — це безпека, мені здається, що ми перебуваємо в процесі її переосмислення. Але часто в політичних елітах культуру не сприймають як щось важливе, радше як інструмент. Зараз ми якраз перебуваємо в цьому процесі самоусвідомлення.

Андрій Любка

Письменник, перекладач, волонтер

Те, чого мене навчила війна — і зокрема мій досвід волонтерства — це те, що вона оприлюднила зовсім іншу суть культури, яка є в прошарках населення, з якими ти менше спілкуєшся. От, я багато спілкуюся з автомеханіками. Це люди, які мають специфічний набір поглядів і в дуже-дуже цікавий спосіб усвідомлюють свої громадянські обов’язки — що для мене було несподіванкою.

Я відкрив для себе пласт людей, які взагалі не голосували. Бо для них це щось абсолютно нове — і так нічого не зміниться. Оця філософія для мене ще гірша, ніж голосувати не так, як я вважаю правильним. Але виявилося, що якраз війна це оприявнила: ці люди мають інше, ніж у нас, розуміння своїх громадянських обов’язків, патріотизму, лояльності до держави — але воно є.

Іван, з яким я працюю, автомеханік, наприклад — він просто виліз із ями, у якій провів усе своє життя. І коли ми почали спілкуватися, їздити на Схід (він з Ужгорода, був десь у ближньому зарубіжжі, колись у Югославії на базарах, але він ніколи не був на Сході, він навіть ніколи не був у Києві), — коли ми почали говорити, чому він їздить з нами, чому ризикує, чому працює безкоштовно, чому йому можна подзвонити о 3-й ночі, і він прийде й буде щось робити, коли хтось просить. Для нього саме ця робота і порядність були відповіддю. У нього немає вишиванки — ми йому подарували першу в житті вишиванку. Я знаю, що він не читає книжок. Я написав книжку про волонтерство і подарував йому — він там описаний. Але я знаю, що він її не прочитав. Він — інший тип.

Але завдяки зустрічі з цими людьми, які були поза моїм радаром, я зрозумів, що культура — у найглибшому сенсі — це певний набір неписаних правил між нами. Вона — про ставлення до інших. Не обов’язково читати Альберта Камю, наприклад, або розбиратися в півтонах Тиберія Сільваші. Але як ми ставимося одне до одного, наскільки маємо горизонтальні довірливі зв’язки, як ми ставимося до держави, наскільки розрізняємо поняття «держава» і «країна»? Це — все про культуру.

Володимир Шейко

Культурний менеджер, генеральний директор Українського інституту 

Література — це дієвий засіб культурної дипломатії. Література для мене ставала першою точкою входу в дуже багато інших культур і інших країн свого часу. Я міг там ніколи не бути, не знати, не володіти мовою цих країн. Але я завжди пам’ятаю книжки, які були для мене таким першим вікном у чужу культуру, чужий всесвіт. І це формує таке глибинне переконання, глибинну симпатію, до виникнення подивування, які ми впродовж свого життя формуємо до інших культур, до інших країн, до інших спільнот, читаючи. Тому що ці читацькі переживання – якщо вони сильні, справді знакові і справді пам’ятні – не минають безслідно. Вони завжди залишають по собі такий сентимент до іншої культури, який з нами, можливо, буде все життя. І книжка стає, власне, рамкою того, як ми надалі будемо дивитися на цю країну чи на цю культуру.

Ми це дуже добре спостерігали після 2022-го року, коли відзначили надзвичайно високий попит — просто якийсь, скажімо, безпрецедентний попит — на українську культуру як інструмент пізнання України. У Європі вже недостатньо просто фактів — потрібно якесь інше переживання, досвід для того, щоби долучитися до української культури.

І література, як на мене, є одним з тих інструментів, які залишають по собі найглибший слід, найглибший позитивний сентимент до іншого — ким би цей інший не був, що б це не було.

Ія Ківа

Поетка, перекладачка

Те, що наші тексти про війну перекладають — і перекладають уважно —  є результатом не тільки 24 лютого 2022 року. Це також наслідок того, що багато текстів уже були частково перекладені або потрапляли в зону уваги після 2014 року.

Якщо в 2014 році мені хотілося кричати про те, щоби мій досвід був перекладений — не обов’язково англійською – скажімо, італійською або іншою мовою, — то зараз я розумію, що цей досвід тоді не був дуже перекладним навіть усередині країни. Ми були меншістю, а більшість мала можливість ще цього не пережити.

Очевидно, що тоді війна не визнавалася війною: були російські апропріації, російські версії про нібито референдуми — ви все це знаєте. А тепер ми отримали визнання, і мало хто візьметься стверджувати, що ми самі хотіли вторгнення, чи що це не війна тощо. Бачите, яка дистанція? Фактично, не десять років, а вісім. Тепер нас бачать через війну, але я також бачу, що з’являється втома від цього. Тому що так влаштована людська психіка: ти не можеш співчувати людині, вибачте, три роки поспіль щодня. Особливо, якщо ця людина — не твій родич. Та навіть і родичу іноді важко співчувати постійно — ми всі це знаємо через хвороби наших старших у родині. Або якщо в когось є доглядові обов’язки чи якісь інші важкі речі, ти десь маєш дистанціюватися. Це не тому, що люди погані — вони теж мусять зберегтися від нашого досвіду, щоб потім нам допомагати. Зокрема допомагати й перекладом.

Читайте також: Жива вода співприсутності: Ія Ківа про поїздку Українського ПЕН у Херсон

Я дуже часто бачу — навіть у Польщі, звідки я щойно приїхала, — що виникає відчуття: раніше ми називали наше існування українським гетто, особливо ті, хто є українськомовними або прийшов до українськомовно-центричної ідентичності ще в тяжкі 90-ті роки, коли це було проблематично. А тепер ми потрапляємо в українську воєнну резервацію. Я прямо це бачу візуально: ось куточок, у цьому куточку — «травмовані», іронічно кажучи, українці, які говорять тільки про війну.

Я просто зараз з цим питанням сиджу, намагаючись відповісти на інтерв’ю. Але в наших теперішніх віршах про війну, після 2022 року, ви знайдете безліч екокритики — якщо ви цікавитеся кліматичними змінами, чутливістю до природи тощо. Чому нас не можна перекладати? Перекладайте тексти. Але ми не потрапляємо в ширші дискурси. А коли залишаємося лише у воєнному дискурсі, то єдине, що нам можуть запропонувати люди — це співчуття. Його ми отримуємо, але не отримуємо подальших кроків: аналізу, осмислення, порівняння. Навіть у Польщі зараз актуальні інші речі, інша поетика. Нам просто нема про що поговорити за вечерею. 

Для того, щоб це змінювати, треба ставити кому і перекладати. Але до текстів ще має підтягнутися дискурс. Тому що наш дискурс ще не перекладений в інших країнах іншими дискурсами. Переклад мовний — це одне, а дискурсивний — інше.

Світлана Поваляєва

Поетка

Фото: Настя Телікова

Не пам’ятаю, коли і як я познайомилася з Вікторією Амеліною. Здається, наче вона була в моєму житті завжди. Уважна до людей, делікатна, легка в спілкуванні. Пригадую, як під час кожного обстрілу вона писала: «Поваляєва! Де ти? Як ти?» Наше знайомство поглибилося, коли Віка запросила мене виступити на Нью-Йоркському літературному фестивалі на Донеччині, за п’ять кілометрів від окупованої Горлівки. Вона завжди була безстрашна. Настільки горіла цим фестивалем, що я перейнялася цим її настроєм, поїхала — і закохалася в Донеччину (я до того далі за Слов’янськ і не була)! Побачила, яка вона прекрасна. І закохалась у фестиваль. Дуже прикро, що фестиваль нині в екзилі, і що будинок культури, де все відбувалося, зруйнований, а Нью-Йорк Донецької області вже тимчасово окупований. Тут хочеться сказати: «Як добре, що Віка цього не побачила». Але, мені здається, що, якби вона побачила, то це тільки спонукало б її працювати більше, з більшою відданістю, люттю і завзяттям, попри всю її ніжність.

Пригадую, як у березні 2022 року стало помітно, що зник зі зв’язку в соцмережах Володя Вакуленко. Усі стали писати на його сторінці: «Чувак, ти де?» На цьому все й закінчувалось. А Вікторія Амеліна єдина почала діяти. Вона написала мені: «Треба щось робити! Треба подати заяву в ПЕН! Треба його розшукувати!» Усю цю історію розкрутила Віка. Це вона знайшла щоденник Володі та передала в правильні руки, вона допомагала шукати його самого. У цій дії — вся вона. У любові, відкритості та уважності до людей. У здатності миттєво діяти.

Спілкування з Вікою було легке, веселе, з чорним гумором. Востаннє ми говорили за кілька днів до її загибелі, тут – на Книжковому Арсеналі. Ми тоді багато часу провели разом і разом їхали додому. І відчуття її присутності тут і зараз у мене абсолютне. Ми всі завжди за неї дуже боялися, бо вона відчайдушно їздила на фронт. Оці її фотографії без каски з розпущеним волоссям… Краматорськ, де вона загинула, був тоді глибоким тилом. І ця трагедія доводить, що в Україні не треба їхати на лінію фронту, щоб отримати від русні. На жаль.

Віка загинула, але її світло не минає. На превеликий жаль, ми живемо у війні, і ніхто не знає, що з кожним із нас буде завтра. Але ці величезне світло й величезна любов до людей, величезна справедливість і дія — вони живуть.

Читайте також: Найвагоміша цінність – 10 тез Снайдера про свободу на Книжковому Арсеналі