Кентаври Зузанни Ґінчанки, що скачуть на перетині трьох культур

Зузанна Ґінчанка за життя видала тільки одну збірку віршів («Про кентаврів», 1936), але її творчість стала сенсацією в літературних колах Польщі. Авторка єврейського походження, народжена у Києві, яка довго жила у Рівному, залишила слід відразу у декількох культурах. Віднедавна, завдяки відзначенню століття від дня народження поетеси, її творчістю почали активно цікавитися і в Україні.

Зупинка біля Рівного

Початок цієї статті мав бути зовсім іншим до того моменту, поки біля містечка Клевань неподалік Рівного на Волині не зламався мій автобус. Я поверталася до Києва з польської Красноґруди. Це місцина майже на самісінькому кордоні з Литвою, де серед зелені парку принишк старий маєток, одне з важливих місць польського поета Чеслава Мілоша (одразу згадується його поетична повість про дім «Долина Ісси», в якій з тільки йому притаманною делікатністю описані місця дитинства). На амарантовому фронтоні будинку розташована цитата з Оскара Мілоша, французького поета і дядька Чеслава: «Горе тому, хто вирушає і не повертається». Тепер тут Міжнародний центр діалогу фундації «Pogranicze»: музей, бібліотека, книгарня, мистецька резиденція, зворушлива кав’ярня-вірш «Пісенька про порцеляну» та видавництво.

В одному з їхніх видань я і побачила її: дівчинка в гамаку на дачі у волинській Клевані, десь 1930 рік. А це значить, що наступного року ця панянка опублікує в гімназичній газеті «Echa Szkolne» свої перші вірші — «На захист поетів» та «Вакаційну учту», де у перших пробах уже проглядає впізнавана, характерна вітальність: «…П’ю зі дзбану чисте небо, піну хмар – очами в просинь; / Кельнер-літо на підносі сонця диню ось підносить».

Це Зузанна Ґінчанка — польська поетка єврейського походження родом з України. «Ага, дякую за зупинку, пані Зузо», — поіронізувала я подумки на трасі біля Клевані, наївно сподіваючись, що зараз усе швидко відремонтують і ми рушимо далі. Але ні. Довелося добиратися до Рівного. Ця вимушена зупинка наче промовляла: «озирнись». Адже саме в Рівному провела своє дитинство майбутня поетка. Її батьки перебралися сюди у 1917-му році, тікаючи з революційного Києва, де 22 квітня і народилася Зузанна Поліна Ґінзбург. І хоча часу на прогулянку центром Рівного в мене зараз не було, та я добре пам’ятаю його обриси, ще з часів, коли була студенткою першого курсу в Острозькій академії та часто тут бувала. Виявляється, будинок Абрама і Клари Сандбергів, дідуся і бабусі Зузанни, котрі тримали в місті аптечний склад та крамницю, містився на нинішній вулиці Соборній. 

Яким же був цей дім та дівчинка в ньому? Польський письменник Казімєж Брандис у листі до Ізольди Кєц, дослідниці творчості поетки, вочевидь, зі спогадів самої Зузанни згадував:

…вона оздоблювала крамницю своєї бабусі, наче янгол. Стояла у білій сукенці, з крилами, срібна стяжка на чолі, а, може, золота, у білих туфельках.

Цей янгол рано залишився без батьків. Тато, Шимон Ґінзбург, залишив родину, коли Санна, як її називали вдома, була ще зовсім крихітна, емігрував до Америки, а мама, Цецилія, влаштовуючи особисте життя, подалася до Іспанії. 

Читайте також: Дебора Фоґель: наблизити літературу до образності авангардного мистецтва

Інший автор, Ян Спєвак, родом з Херсонщини, що також якийсь час мешкав у Рівному, так описує перше враження від Зузанни та її дому: «Перші два враження з того часу назавжди залишилися в моїй пам’яті. Перше — це будинок, де вона жила, і дивна атмосфера, яка панувала в будинку. Це була двоповерхова будівля, тут пахло ліками, мазями, косметикою та засохлим вапном. У кімнатах купчилися меблі: старомодні комоди, важкі крісла, кумедні похилені столики та диванчики. Меблі звужували кімнату, обтяжували її, перевантажували. Декільком поколінням міщан довелося збирати їх у певному послідовному хаосі, щоб нарешті створити це дивне нагромадження майже непотрібних предметів. Час від часу кімнати заповнювали жінки, переважно літні, з якими протягом кількох років мені не вдалося познайомитися. Друге враження — очі Ґінчанки. Одне — зелене, друге — синє, усміхнене й іронічне. Одне сумує, друге кепкує». Ці очі надихали на образи усіх її знайомих, та й саму авторку, що впивалася ними, «немов аґрафками», у світ. 

Прикметно, що в домі Сандбергів розмовляли російською. Але для навчання і самореалізації обрали польську мову. Як зазначає Ярослав Поліщук, літературознавець та перекладач Ґінчанки в українському виданні «Жар-Птах»: «Достеменно не знаємо мотивів цього вибору, можна тільки здогадуватися про них. На той час у Рівному існували, крім польських, і єврейська, і російська, і українська школи, проте Зузанна стала ученицею польської державної гімназії імені Тадеуша Костюшка. Якщо вірити спогадам, вибір мови був зумовлений прив’язаністю до подруги, яка цією мовою говорила. Імовірно, існували й інші мотиви». Здається, це могли бути дитячі захоплення, цілком дорослі амбіції, розуміння перспектив обраного шляху старшими — ubi bene ibi patria — де добре, там і батьківщина. Ось як сама про це розмірковує зовсім юна авторка: «/…/мова моя — це країна урожайна, скибна, добра — неодмінно маю покроїти його у квадратну — наче знамено — програму?». 

Словом, їй було в польській мові достатньо добре, щоб писати й бути почутою. Останнє, до речі, важить багато. Адже поетка не писала в стіл, а одразу прагнула визнання та похвали, які вона досить скоро й отримала.

Спочатку це були шкільні публікації з пошуками псевдоніма: Sonny Girl, Зузанна Ґінцбуржанка. Згодом прийшли майстерні, дорослі вірші, а з ними й остаточне (найбільш «польське») ім’я — Ґінчанка. 

Цим своїм вибором ідентичності Зузанна чимось нагадує мені українську поетку 1920-х років, учасницю харківської групи «Авангард» — Раїсу Троянкер з Умані, що вибрала писати українською, а не, скажімо, їдишем, і досить яскраво, хоч і коротко, реалізувала себе в українській культурі. Це єдина авторка в антології «Українська авангардна поезія: 1910-1930 років», яку мені свого часу пощастило співукладати. Вони чимось подібні й в іншому — в бунті проти ортодоксальних та патріархальних традицій, у верлібрі, у мрії реалізувати себе у мистецтві, поза визначеними життям у невеликому місті рамками та ролями.

Отож, уже в Рівному Ґінчанка стає поеткою, передплачує варшавські часописи, виграє у конкурсі одного з них — «Wiadomości Literackie», за що отримує похвалу живого класика польської літератури Юліана Тувіма, близько спілкується з авторами групи «Волинь», серед яких і Юзеф Лободовський, що потім, уже в Канаді, згадуватиме їхнє кохання у присвяченій поетці книжці «Пам’яті Суламіти» (1987). 

Варшава: своя серед чужих

І ось, після восьми років гімназії, Ґінчанка — студентка педагогіки Варшавського університету. У столиці вона нарешті може віднайти такий бажаний для неї масштаб літературного життя: зустрічі, інтелектуальні дебати, читання, публікації, літературні кав’ярні. В одній з них, популярній тоді серед варшавської богеми — кав’ярні «Mała Ziemiańska» — вона часто бувала у товаристві Вітольда Ґомбровича, а вже згаданий Юліан Тувім називав її очі «Haberbusch i Schile», за аналогією до популярних тогочасних марок темного і світлого пива. Вона одразу стала «своєю». І хоч мені часто доводилося читати про її незвичайну вроду («єврейська газель», «зірка Сіону»), та, здається, однієї зовнішності та харизми для реноме в поезії було б замало.

Натхненна і певна своїх сил вона 1936 року дебютує у Варшаві єдиною прижиттєвою збіркою «Про кентаврів», і одразу отримує чимало схвальних відгуків. Образ кентавра — це символ самої авторки:

Їхню пристрасть чіпку і мудру / й їхню мудрість вогнисту, як розкіш, / я знайшла у достойній гармонії / І з’єднала в поясі й серці.

Вона друкується у журналі «Skamander», сатиричному часописі «Szpilki» etc. Усе б склалося чудово, якби не дедалі більше поширення агресивного антисемітизму в міжвоєнній Польщі, що дуже скоро переросте у повсюдне цькування. А згодом настане Друга світова, нацистська окупація, і мури поділять Варшаву на гетто та світ, де і далі люди кружлятимуть на каруселі, як у знаменитому вірші Чеслава Мілоша «Campo di Fiori». 

Цю напругу Ґінчанка чудово передає у вірші «Полювання». Тепер вона двічі «аутсейдерка» — поетка і єврейка — у середовищі, яке ще вчора захоплювалося її талантом. Чи хоче Ґінчанка емігрувати? Ні. У 1939 році вона їде до Рівного, перевідати рідних, а у варшавському помешканні залишає рукописи, документи, фотографії, які, врятовані її другом, тепер зберігаються у фондах Музею літератури. Того ж року вона риторично запитує у вірші «Коментар на марґінесі»: «Чи буде моє зверху, / Чи буде моя поразка?». 

Вірш як свідчення у суді

Отож, у вересні 1939 почалася Друга світова війна, і Зузанна їде до вже радянського Львова, де намагається якось пристосуватися до нових реалій — вступає у тамтешню Спілку письменників і навіть перекладає з української, наприклад, Павла Тичину. У Львові вона одружується з приятелем, мистецтвознавцем Міхалом Вайнціґером. Цю подію неоднозначно сприйняли у середовищі, але, здається, така близькість була потрібна обом як втеча від самотності та взаємна підтримка у небезпеці. 

30 червня 1941 року влада в місті знову змінюється — тепер з підробленими документами Ґінчанці треба переховуватися від німецьких нацистів та їхніх поплічників. Допомагають друзі та підстерігають вороги — на неї доносить сусідка, Зоф’я Хомін, на щастя, цього разу «безрезультатно». І Зузанна пише неймовірний вірш-заповіт «Non omnis moriar», безпрецедентне свідчення, що згодом, у 1948 році, слугуватиме доказом звинувачення її кривдниці-колаборантки у суді! Цитата з Горація «Ні, весь я не помру», що стала за назву цього вірша, приносить у нього величне, майже органне звучання духу перед обличчям смерті та людської дріб’язковості:

Non omnis moriar – мої маєтки препишні,
Обрусів моїх луки, фортеці шаф безіменні,
Широкі простирадла, вишукана білизна
І сукні, яскраві сукні залишаться після мене.
Не мала я жодного тут спадкоємця,
То ж хай рука твоя сміло єврейські речі порпає,
Хомінова, львів’янко, підла жінко наємця,
Донощице хижа, матере фольксдойчера.
Тобі й твоїм хай послужать, бо нащо — чужинцю?
Мої рідні – не лютня, не тіні смиренні,
Пам’ятаю про вас, бо й ви, коли йшли ті шупíвці,
Пам’ятали про мене. Згадали й про мене.
Хай же друзі мої, засівши при чарці,
Пом’януть мою смерть, як і власне надбання,
Килими й покривала, полумиски, таці.
Нехай п’ють цілу ніч, а тоді на світанні
Починають шукати коштовностей, злота
У диванах, матрацах, ковдрах, перинах.
Закипить у руках їхніх пильна робота —
Віхті кінського волосся й морського сіна,
Хмари дертих перин і підхмарки подушок
До рук їм прилипнуть, обернувши у крила —
То кров моя склеїть ті жмутки із пухом
І з окрилених ангелів зробить премилих.

Коли перебування у Львові стає неможливим, вона переїздить до Кракова, де також часто змінює адреси й де у січні 1944 року її, 27-літню, таки арештовує гестапо, а навесні, як і багатьох інших в’язнів, розстрілює в концтаборі Пляшув під Краковом. «Не постала я з праху і в прах не обернусь», — писала одна з найбільш яскравих поеток міжвоєння, чиї слова сьогодні зблискують нам наче серпневі персеїди серед зірок.

Джерела і цитування:

Зузанна Ґінчанка (Zuzanna Ginczanka) Жар-Птах, Вибрані поезії. Переклад Ярослава Поліщука. – К.: Дух і Літера, 2020.

Ginczanka Zuzanna. Wiersze zebrane.

Читайте також: Пауль Целан: авангардист після Аушвіцу