Руїни, холод і стоїцизм: що побачили письменники з США на деокупованих теренах

Делегація Американського ПЕН-клубу приїхала з візитом в Україну 1 грудня. Зважаючи на основоположні принципи ПЕН-клубів – боротьба за права людини й свободу слова, – цей візит цілком логічний. Бо каток російської окупації несумісний зі свободою слова, а українські письменники, як і інші громадяни країни, стали безпосередніми жертвами війни. Дехто, як Володимир Вакуленко, навіть втратили життя. У Києві делегати презентували власний аналітичний звіт про втрати української культури після 24 лютого, а потім вирушили у дводенну екскурсію найбільш постраждалими локаціями Чернігівщини та Київщини, щоб на власні очі побачити наслідки війни. Читомо приєдналося до першого дня їхньої екскурсії.

У складі делегації, окрім керівництва ПЕН, були також досвідчені воєнні кореспонденти, які, однак, побували в Україні вперше.

Пітер Ґодвін, голова американського ПЕНу у 2012 – 2015 роках, родом із Зімбабве, учасник громадянської війни у Родезії, випускник Кембриджа та Оксфорда, кореспондент лондонської The Sunday Times (конфлікти в Анголі, Мозамбіку, Намібії, Зімбабве), кореспондент у Східній Європі часів падіння комунізму, автор книг про тайську секс-індустрію, правління диктатора Мугабе та інше.

Барбара Демік, воєнна репортерка, що висвітлювала балканські та чеченські війни, очолювала пекінське бюро газети Los Angeles Times, авторка трьох книг про різні види облоги – Сараєво, Північну Корею та Тібет.

Автобус із делегацією рушив від Золотих воріт у сторону Чернігова. Коли ми переїжджали Дніпро по Мосту Метро, нью-йоркські американці здивовано спитали, чи ми часом не їдемо у Квінс, бо пейзаж їм нагадав рідні краєвиди.

Першою зупинкою на Чернігівщині було село Ягідне, яке розташоване на околиці обласного центру.

Воно відігравало стратегічну роль для росіян, бо знаходиться біля транспортної розв’язки, але цим важко виправдати звірство, яке окупанти вчинили з місцевими: їх (близько 350 людей – від наймолодших до найстарших) загнали у тісний підвал школи (без світла, опалення і води), а довкола неї облаштували позиції. Таким чином селяни стали живим щитом, який утримували у нелюдських умовах цілий місяць.

Під час бойових дій село сильно постраждало, однак силами волонтерів більшість зруйнованих будівель відновили. Єдине, що залишилося на пам’ять про жахливі події, – це підвал школи.

На одвірках тісних кімнат досі можна побачити зазначену окупантами кількість ув’язнених (окремо дорослі й діти). Підвал школи ніяким чином не був розрахований на таку кількість людей, не всі мали можливість присісти, не те що лягти. В одній кімнаті дитячі малюнки з написами «Ні війні», в іншій – схематичний малюнок села з метеоритом у небі. Імовірно, так батьки пояснювали дітям звуки артилерії.
На стінах можна знайти кілька календарів, на яких селяни рахували дні в нелюдських умовах. Біля найстрашнішого з них полівий бік прізвища селян, яких росіяни застрелили на вулиці, а по праву – тих, хто помер від нелюдських умов у підвалі.

Американці детально розпитували про побут під окупацією. Як людей, що мислять текстами і письмовими джерелами, їх цікавило, чи хтось вів щоденник, який би детально документував ці страшні події. Вони зраділи, коли почули ствердну відповідь.

Читайте про щоденники війни у спецпроєкті Читомо “Ще один день”.

Після Ягідного ми поїхали через понтонний міст у Чернігів і відвідали міську бібліотеку ім. Коцюбинського, яка доволі сильно постраждала від обстрілів. Другий поверх бібліотеки аварійний, у неї нема ні одного цілого вікна, опалення відсутнє, але бібліотека працює, навіть взимку. Дитячі й дорослі фонди знесли на перший поверх, у коворкінгу увімкнули електрообігрівачі. Там саме проходили розмовні курсі з української.

Мовні питання сильно зацікавили кількох американських авторів, тож відвідувачі курсів поспілкувалися з ними через перекладача, причому спілкувалися ідеальною українською.

Читайте також про відновлення бібліотек деокованої Чернігівщини

Міська бібліотека, попри надскладні умови, відновила діяльність, а от обласна бібліотека для юнацтва, на жаль, такої можливості не має. Її мальовнича будівля початку ХХ століття розміщена поруч зі стадіоном, на який росіяни скинули потужні авіабомби, полюючи за теробороною (на щастя, безуспішно). Після цього удару бібліотека напівзруйнована і аварійна, міська влада готується до консервації історичної будівлі.

Після бібліотек делегації показали північно-східну околицю міста, яку росіяни нещадно бомбардували, намагаючись прорватися у центр.

Поруч з руїнами приватних будинків тут виросло модульне містечко для тих, кому не вдалося відновити свою домівку до зими.

На завершення ми поїхали у житловий квартал поруч з кардіодиспансером на вулицю Чорновола. Тут поблизу нема ніякого військового об’єкту, але 3 березня опівдні росіяни скинули на квартал вісім потужних некерованих авіабомб, внаслідок чого загинуло 47 людей.

Одну з багатоповерхівок, яка зазнала суттєвого, але некритичного руйнування, саме ремонтували. Місцеві гіди, які показували нам це місце, зізналися, що з моменту атаки були на цьому місці багато разів, і з кожним разом усе стає якесь звичніше, емоції слабнуть і вивітрюються.
Дорогою назад я мав можливість поспілкуватися з Пітером Ґодвіном і Барбарою Демік. Мене цікавили враження досвідчених репортерів від побаченого.

Барбара проявила журналістські стандарти й сказала, що їй важко робити якісь узагальнення, провівши в Україні всього кілька днів, спілкуючись з можновладцями та гідами: «Я репортерка вулиць і кав’ярень».

Чернігів чимось нагадав авторці Сараєво, там так само ворожа армія не мала достатньо сил, щоб захопити місто і вдавалася до терору над цивільним населенням. Кілька героїв її сараєвської книжки отримали сильні поранення у черзі за водою, у Чернігові були подібні історії.
Зважаючи на наскірзну тему облоги у її книжках, Демік роздумує над тим, щоб написати щось про Україну, але для цього їй треба приїхати сюди надовго і зануритися у тему.

Пітер Ґодвін був більш багатослівним. Так сталося, що його візит в Україну став першою закордонною мандрівкою після коронавірусних локдаунів, але він підбадьорював себе власним репортерським кредо: страх – це функція відстані: «Усе на відстані здається значно страшнішим, ніж є насправді, бо медіа концентруються на драмі, показують тільки знищені будівлі, навіть якщо 95 % вціліло. Тому якщо дивитися новини, то можна подумати, що у Києві усе зруйновано, хоча це не так».

Ґодвін уважно слідкував за нашою війною вдома. З власного досвіду він знає, що дуже багато конфліктів черпають свою енергію зі смерті імперії й головне – не плутати два різні сюжети: кінець одного і початок іншого. На думку Ґодвіна наша війна – це саме кінець російської імперії. На його думку, Росія – дуже переоцінена імперія. Розмір її економіки заледве такий, як в Італії, її армія не така потужна, як вони усіх намагалися переконати, навпаки – за своїм духом вона страшно архаїчна.

В Україні його здивував повсюдний стоїцизм, як люди не нарікають на ситуацію, у якій живуть, як усіх об’єднує спільна мета:

«Я тут провів всього кілька днів, тому це поверхневі враження, але, думаю, Путін серйозно прорахувався, бо своєю погано спланованою операцією він сформував потужну українську національну ідентичність, на створення якої могли б піти десятиліття… Після В’єтнаму американці дуже не хочуть ставати активною стороною конфліктів, але Україні вистачило невеликої підтримки, щоб воювати ефективно. Перші місяці широкомасштабної війни здивували багатьох американців, Україна завоювала право отримувати більше допомоги, бо показала рішучість і незламність. Я хвилююся тільки за одне. Якщо тебе збиває машина, і ти потрапляєш у реанімацію, то там до тебе прикута максимальна увага медперсоналу, довкола родичі, у крові адреналін. Але коли тебе стабалізують і переводять у палату, то рівень адреналіну падає, увага до тебе слабшає, і ти можеш впасти у депресію. Це виклик іншого рівня. Тут також важлива підтримка».

І Ґодвіна, і Демік (обох мешканців Нью-Йорка), дуже шокував український супермаркет, у який вони зайшли за кавою, оскільки у ньому чистіше, затишніше і значно кращий вибір, ніж у Нью-Йорку. Обоє авторів поставили собі питання, як у країні, де точиться велика війна майже рік, може бути кращий супермаркет, ніж у мирному Великому Яблуку.

Таких досвідчених репортерів важко чимось здивувати, але Україні це вдалося доволі швидко, мимохідь і мимохіть.

Фото: ПЕН Україна