Ідентифікація та покарання зла в книжці Славенки Дракуліч «Війна всюди однакова»

Славенка Дракуліч. Війна всюди однакова – Човен, 2023 – 184 с.

Видавництво «Човен» готує до друку збірку есеїв хорватської письменниці Славенки Дракуліч «Війна всюди однакова». Написані від 1991 року і до наших днів – часу повномасштабного російського вторгнення в Україну, вони сповнені болю, пережитого авторкою під час Югославських воєн, та усвідомлення повторюваності зла.

Есеї Славенки Дракуліч порушують питання колективної провини, покарання воєнних злочинців та розголосу їхніх звірств, пам’яті, самопожертви тощо.

Публікуємо фрагмент книжки «Війна всюди однакова», наданий видавництвом «Човен».

Монстр, який рятує нас від гріхів

Гортаючи газету, ковзнула поглядом по його обличчю, не звернувши на нього уваги. Це було нецікаве, повсякденне лице, ніщо не вказувало на те, що йдеться про особливу людину, єдине – його фотографія займала майже всю сторінку газети.

Коли я придивилася до неї уважніше, то побачила, що його обличчя виглядає молодяво, майже по-хлоп’ячому. Він мав маленькі очі, правильний ніс, пухкі уста й високе чоло, яке поголена голова робила ще більшим. Це могло бути обличчя будь-якого молодого чоловіка від 18-ти до 25 років, без слідів належності чи привабливості.

Але потім я прочитала текст під фото. На ньому зображений Борислав Герак, перший сербський солдат, засуджений за воєнні злочини проти босняцького населення в Боснії. Тільки тоді його обличчя стало цікавим у всій своїй буденності.

Я зрозуміла, що фото дібрано свідомо, щоб зобразити злий і небезпечний образ кривдника, але мені він радше нагадав молодиків з моєї вулиці, із крамниці за рогом чи найближчої кав’ярні, де вони збираються, щоб прокоментувати останній футбольний матч.

Сусідський хлопець – подумала я. Але наступної миті відчула попереджувальний сигнал. Я хитнула головою і відкинула цю неприємну думку.

Бо факти свідчать про протилежне. Борислав Герак визнав себе винним у 16 зґвалтуваннях, 32 вбивствах (серед них 12 зґвалтованих жінок) та участі у вбивствах щонайменше 220 босняків, багато з яких спалили живцем у доменних печах металургійного заводу в Іліяші.

Це список його злочинів. 30 березня 1993 року Сараєвський військовий суд засудив його до страти. Він був засуджений за геноцид, масові вбивства, зґвалтування та пограбування.

Борислава Герака захопили в полон у листопаді разом з іще одним військовим та його дружиною після того, як вони випадково вийшли на дорогу, яку контролювала боснійська армія. Трійцю заарештували, а Герак у всьому зізнався ще на початку слідства. Згідно з газетною статтею, він був спокійним і не виявляв жодних емоцій, розповідаючи про свої злочини та «технічні деталі»: місця злочину, кількість жертв або спосіб убивства.

Так Герак, наприклад, згадав, що дуже добре пам’ятає червону сукню, у яку була одягнена маленька дівчинка, яка сховалася за спиною своєї бабусі в босняцькій хаті в Агатовцях. Він і ще двоє військових знайшли у підвалі людей. Виманивши у них 500 доларів, 350 конвертованих марок і трохи золотих виробів, солдати випустили кілька куль з автоматичних гвинтівок у двох чоловіків, чотирьох жінок і чотирьох дітей.

«Ось так, – сказав Герак і показав, як зі стегна стріляв з автомата Калашникова. Він мав незвичайну схильність демонструвати способи вбивств. – Просто (часто вживав це слово), – додав він, – це зайняло кілька хвилин. – Так він висловився про смерть, ніби хотів сказати, що жертвам не було боляче, що вони не страждали. – Я ненавмисно завдавав їм болю, а просто виконував свою роботу».

Коли, дізнавшись усю цю інформацію, ви знову поглянете на фотографію Борислава Герака, у цьому обличчі ви вже не знайдете нічого невинного чи звичайного, як це було хвилину тому. Тепер я практично можу уявити, як він схиляється над трьома полоненими босняцькими солдатами – Ахмедом, Зіядом і Османом. Погідний і теплий червневий день. Троє в’язнів мовчать. Вони вже знають, чим усе закінчиться. Лежать на спині. Кілька бороданів зв’язали їх. Герак мить вагається, наче не впевнений, чи зможе. Тоді йому вперше довелося вбити когось ножем. Він пригадав сцену кількаденної давності, коли 65-річний доброволець Рісто Пустивук відвів його на маленьке подвір’я біля Вогощі та показав, як різати свиней. Герак, міський хлопець, про це й гадки не мав.

Рісто показав йому, як повалити свиню на землю і як тримати її голову, щоб було видно горло, а коли спробував сам – процедура здавалася дуже простою. Свиня заквікала, сіпнулася, і все скінчилося. Подвір’я було залите кров’ю і насичене важким запахом смерті.

І ось Герак нарешті здався. Один рішучий удар ножем, потім ще один і ще один. Жертви загинули майже миттєво. Він відчув полегшення. Все відбувалося однаково – той самий тип ножа, той самий розріз, море крові. Але не було судом, бо це були просто люди. Настала тиша, і Гераку стало трохи ніяково. Третій у черзі, Осман, сказав: «Будь ласка, не вбивайте мене. Я маю дружину і двох дітей», ніби це могло щось змінити. Його крик не зупинив Геракової руки.

Я також можу уявити, як Борислав Герак зупиняє автомобіль у місцевості Жуч, що біля Сараєва, поряд із маленьким мостом.

Жінка, яка вийшла з автомобіля, називалась Фатіма, їй було приблизно тридцять років. Він зґвалтував її у мотельному номері у Вогощі. Герак наказав їй йти до лісу, темно-зеленого влітку, повного тіней і вічно тихого. Чути було лише її голос, а через кілька метрів пролунав постріл.

Він стріляв збоку, як у вестерні, і влучив їй у шию. Підійшов до тіла, аби переконатися, що вона мертва, після чого просто поїхав автомобілем.

У перший день суду над Гераком у Сараєві були сотні журналістів і, ймовірно, стільки ж фотографів та операторів.
Голова військового суду сміливо вирішив показати Герака публіці. Він хотів, щоб світ побачив обличчя вбивці, запам’ятав його. Цей процес став особливо важливим – перший процес над воєнним злочинцем після закінчення Другої світової війни. Також було важливо, щоб зізнання Герака стало доказом етнічних чисток у Боснії. Тоді Борислав Герак був утіленням усієї жорстокості війни на Балканах.

Герак – монстр чи звичайний 22-річний робітник, голова якого була заповнена ідеями про страждання сербського народу? Людина, яка від самого початку вибрала не ту сторону, а потім стала вбивцею, монстром? Чи це все відбувалося одночасно?

Відповідь певним чином проста. Він став монстром. Не захищався, хоча розумів, що його очікує смертна кара. Сказав, що був просто солдатом, який чинив усе це під примусом, як і всі інші. Стверджував, що виконував наказ, бо боявся свого начальства. Але це вже не мало значення. ЗМІ вже описують його як тварину в людській подобі, холоднокровного вбивцю, невимовно жорстокого й дикого злочинця.

Журналісти розкривають подробиці його життя – відвідують батька, проникають до нього додому, вриваються в кімнату, відчиняють шафу, повну порнографічних журналів і порожніх пляшок з-під алкоголю. Усе спрямовано на те, щоб читач мав повне уявлення про особистість, звідки вона родом і чому стала вбивцею. У текстах вказано, що йдеться про людину з розладом, із вродженими кримінальними нахилами. Очевидною стає потреба демонізувати Герака, заперечити його людяність і зробити з нього символ.

Таким чином, Герак перетворюється на вбивцю не 32 людей, а 120 тисяч, на винуватця не 16, а 20 тисяч зґвалтувань у Боснії – тобто стає символом самої війни. На прикладі Борислава Герака можна побачити, як окрема людина перетворюється на саме начало зла.

Ідеться не про те, що Борислав Герак невинний, він сам визнав свою провину, а про те, що його особиста доля важлива, бо її можна трактувати й символічно.

Тільки думка про те, що за певних обставин кожен може так поводитись, просто нестерпна. Ось чому його треба відокремити від спільноти здорових і нормальних людей, провести межу між ним і нами.

«Він – монстр», – кажу собі. «Монстр, монстр, монстр», – повторюю я, як чарівне слово чи бодай як щось, що могло б звільнити мене від злості, що накопичилася в мені, доки я читала про Герака. Знаю, що сотні тисяч читачів відчувають те саме. Ненависть? Чи смію я сказати, що ненавиджу його? Ні, бо ця ненависть може перетворити мене на такого самого монстра, як він. Це означає, що я могла би чинити такі самі звірства, брати участь у війні так само, як він.

Це неможливо уявити. А може, я просто не можу собі в цьому зізнатися?

Герака краще перетворити на символ. Є причини називати деяких людей дикунами, божевільними, монстрами. Нам потрібні такі люди, як Герак, щоб можна було ідентифікувати зло, яке вони представляють, а потім ізолювати та покласти край тому злу. Тому ми повинні зосередитися на його реальних, а не гіпотетичних злодіяннях. Було б небезпечно, якби ми вважали Герака «сусідським хлопцем», одним із нас.

Але якщо Герак є символом не лише зла, а й усієї війни на Балканах, то полювання на відьом та ізоляція не можуть обмежуватися окремими особами на зразок Борислава Герака. Тоді цей тип символізму можна було б застосувати до всіх сербів, а також до інших народів колишньої Югославії.

Так чи так, після майже двох років війни весь світ досі дивиться на сербів, хорватів чи босняків практично як на примітивних істот, які вбивають одна одну з незрозумілих причин. Ніхто не заперечує нашої людяності – західний світ надає нам гуманітарну допомогу – але, мабуть, вважає, що ми відрізняємося від них.

Ця війна відбувається в гетто, за кордонами, яких Захід не хоче перетинати. Акцентування на жорстокості війни й особах, які в ній беруть участь, лише сприяє подоланню психологічних бар’єрів. На Заході нелегко знайти справжню солідарність і розуміння, а військове втручання затягується.

Найважче збагнути і прийняти те, що монстри – це звичайні люди, як і ми, які опинилися в інших обставинах. Ось чому нам потрібні монстри: окремі особи, цілі нації, держави, географічні регіони чи різні культури – вони нам потрібні, щоб умити власні закривавлені руки.

Dagens Nyheter, 18 квітня 1993 року

Незабаром книжка з’явиться на сайті видавництва