Аскольд Мельничук: Взаємодіючи з літературою світу, українська отримує тривале визнання

Аскольд Мельничук — видатний американський письменник українського походження. Він народився в Ірвінгтоні, штат Нью-Джерсі, де його батьки шукали прихистку, тікаючи від жахів Другої світової війни. Їхні історії про шлях із табору біженців у Німеччині до Сполучених Штатів, а також кінематографічно яскраві розповіді, на яких зростав Аскольд Мельничук, сформували його письменницький стиль.

У його книжках поєднуються заплутані оповіді, що досліджують історії людей. Його перший роман What is Told («Що сказано» — українською вийшов у видавництві «Комора») видання The New York Times внесло до списку знакових книг 2001 року, а другий роман Ambassador of the Dead («Посол мертвих» — Видавництво старого Лева) газета Los Angeles Times внесла до списку найкращих романів 2002 року. 

Власне, вплив праці й особистості Мельничука давно вийшов за межі його власних творів. Як прихильник культурного обміну він відіграв ключову роль у знайомстві англомовної аудиторії з українською літературою. Переклав твори Оксани Забужко та Івана Драча, відкривши нові перспективи і збагатив літературний ландшафт США, який за останні кілька років зазнав значних змін. 

З Аскольдом Мельничуком ми познайомилися багато років тому у Львові в межах програми Міста літератури ЮНЕСКО. Відтоді кожна зустріч залишала по собі ще один теплий спогад, зміцнюючи й без цього потужне відчуття, що «ось він — попри все, надійний союзник». До чого варто готуватися перед розмовою з Аскольдом Мельничуком? Насамперед до того, що з ним неможливо закінчити розмову, позаяк він говорить про інших, а не про себе самого.

— Наше інтерв’ю почалося з того, що ви поділилися останнім опублікованим текстом: «Війна залишається на вечерю». Цей твір нагадав мені «Амадоку» Софії Андрухович із її вивченням єврейської історії й деякими особистісними штрихами. Почнімо обговорення з цитати  американського поета й прозаїка Делмора Шварца: «Історія — це нічне жахіття, під час якого я намагаюся добре виспатися». Як би ви це пояснили?

— Це постійний внутрішній діалог, який я веду з собою. З одного боку, я хотів утекти від історії, яку успадкував від батьків. Частково це пов’язано з тим, що вони були біженцями, які прибули до Сполучених Штатів у 1950 році. Як відомо, в ті часи біженців називали «переміщеними особами». Це анонімний каструючий термін, який насправді приховує все те, чим насправді був їхній досвід. Вони були біженцями, які прагнули повернутися на рідну землю, яку любили.

Моя сестра і я народилися вже тут, у Сполучених Штатах, навколо нас було геть інше оточення, цілковито інша історична та культурна ситуація, що, зрештою, була відносно мирною і прихильною до нас. Історії, які пережили мої батьки, здавалися сюрреалістичними й складними для усвідомлення, бо вони не мали абсолютно ніякого зв’язку зі світом, який мене оточував. 

Зростаючи, я почав розуміти, що минуле колись було таким же реальним, як і теперішнє, що існує така штука, як історія, що можна збагатитися, визнавши та усвідомивши її. Власне,  історія — це те, з чим потрібно зіткнутися, щоб зрозуміти, хто ти є, де ти тепер, і чому ти там опинився. Історичні знання дають нам важливу точку відліку. Комусь може здатися, що можна обійтися без неї, проте процитований вами рядок «Історія — це нічне жахіття, під час якого я намагаюся добре виспатися», є відсилкою до відомої цитати Джеймса Джойса «Історія — це нічне жахіття, від якого я намагаюся прокинутися». І саме цитата Джойса підкреслює тягар історії. Джеймс Джойс залишив Ірландію, сподіваючись втекти від історичної спадщини, натомість більшу частину життя провів, відтворюючи її у вигадках, які назавжди змінили мистецтво. Відчуття Джойса стосовно історії Ірландії частково відображає те, як я ставлюся до української історії.

Якщо цілковито взяти на себе тягар минулого, то й справді можна опинитися в пастці умов, які були створені іншими людьми за інших обставин. Я вважаю, що для того, щоб бути вільним у контексті історії, необхідно не тільки визнавати та приймати минуле, а й розуміти, що минуле не повинно повторюватися у сьогоденні. 

Пам’ятаю, багато років тому я розмовляв з американською критикинею та письменницею Сʼюзен Зонтаґ. Ми сиділи у неї на кухні та обговорювали її книжку «Спостереження за болем інших», яка тоді щойно вийшла друком. Це дуже зворушлива, тонка і вдумлива книжка, яку вона написала по гарячих слідах свого досвіду в Сараєво, а також життя, проведеного в роздумах про те, що означає відгукуватися на страждання інших людей, які далеко від тебе. У цій книжці є момент, коли авторка припускає, що світ потребує пігулки, яка дозволить забути минуле, щоб ми могли почати з чистого аркуша.

Ось спрощене пояснення: 

Якщо мої стосунки з вами зумовлені тим, що мій батько сказав вашому батькові, що своєю чергою визначається тим, що ваш дід сказав моєму дідові, що сформовано тим, що ваш прадід сказав моєму прадідові тощо, то як ми можемо бачити одне в одному особистість? Як у цьому випадку можна змінити природу наших стосунків? Тож приберімо все й почнемо з чистого аркуша. 

Саме так я розумію аргумент Сʼюзен Зонтаґ. Це, заперечив я, щось на кшталт солодкої фармацевтичної фантазії, проте цього ніколи не станеться. Та й ми, напевно, цього б не хотіли. А от що нам справді потрібно, то це пам’ятати минуле, приймати його, але також треба навчитися вибачати. Без уміння вибачати, без визнання того, що твій батько зробив із моїм батьком, насправді не те, що ми з вами повинні повторювати, спроба зміни динаміки нашої взаємодії не стане успішною. Ми можемо визнати, що маємо вибір, що вільні ухвалювати різні рішення. Історія може нас дечому навчити. Є образи й непорозуміння, що передаються з покоління в покоління, і ми бачимо, як вони зараз проявляються по всьому світу.

— Варто зазначити, що ситуація в Україні є іншою, вона невимовно складна. Мова не тільки про те, що робили наші батьки в минулому, а й про сьогодення. До того ж ми маємо справу з власним, не «чужим болем». Ми повинні пам’ятати, проте й міркувати над тим, як наші спогади формують те, ким ми стаємо в житті. Це може бути відправною точкою для обговорення вашого особистого шляху та українського спадку. Розкажіть про шлях вашої родини з України до США, і як ця історія сформувала вашу ідентичність.

— Мої батьки познайомилися в Перемишлі. Мама там виросла, дідусь був шкільним учителем в українській гімназії. Він вивчав візантійське мистецтво та історію мистецтва у Віденському університеті. Його брат був українським представником в австро-угорському парламенті, а згодом — у польському сеймі, був активно залучений в українську культурну діяльність. Мій батько родом із Чернівців. Батьки привезли його до Перемишля, щоб він міг відвідувати одну з останніх середніх шкіл у регіоні, де навчання ще велося українською мовою. Батько моєї мами був його вчителем. Так вони познайомилися на початку війни. 

Це був неспокійний час для родини матері, бо їй довелося кинути навчання у Львівському університеті й повернутися в Перемишль, аби допомагати доглядати за вмираючою мамою та молодшою сестрою Христиною, якій на той час було шість. Йдеться про 1940-1941 роки, а вже до 1942 року Перемишль захопили, лінія окупації проходила по річці Сян. Одну частину окупували радянські війська, іншу — німці.

Влітку 1943 року родина моєї мами мешкала в окупованій німцями частині міста. Німці створили гетто й заходилися вивозити євреїв у концентраційні табори. Вони також почали вбивати їх, а вночі перевозити тіла й кидати в братські могили на єврейському кладовищі. Якось уночі у двері постукали. На порозі стояв колишній студент мого дідуся Ісидор Шефлер зі своєю молодою дружиною. Шефлери були друзями родини, колишніми сусідами. Молодята інсценували власну смерть і спромоглися втекти з кладовища. Звісно, мій дідусь їх прихистив. Мій дядько цілу ніч мурував стіну-оману у великій коморі. Майже весь наступний рік Шефлери прожили за цією стіною.

— Слова, промовлені цією молодою єврейською парою, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. «Вони сказали, що ми одружилися не так давно, а, отже, ще навіть не почали жити, проте здається, що нам уже час помирати…» Як це страшно. Як реально.

— Цю цитату мама часто повторювала, коли виступала в синагогах. Вона навіть записала свою історію для проєкту Стівена Спілберга «Шоа». Багато історій видаються нам сюрреалістичними, неймовірними, проте ми добре знаємо, що реальність часто буває химернішою за вигадку. Як-от, до прикладу, історія про «Капітана Скрипку». «Капітан Скрипка» — ім’я вигадане моєю мамою — був офіцером гестапо, який вечорами приходив до нас грати на скрипці. Мама акомпанувала йому на піаніно. Історія почалась з того, що мій дідусь і «Капітан Скрипка» разом служили в австро-угорській армії ще під час Першої світової війни. Штука в тім, що капітан так і не дізнався, що серед його слухачів були також Шефлери.

Дітьми ми з сестрою слухали ці оповідки й не знали, що з ними робити. Все в цих історіях було дивним: і місце, і країна, і сама війна. Та й узагалі, яким чином це стосувалося нашого життя в тихому передмісті Нью-Джерсі? Ці події були неначе з якогось фільму. Ці історії — історичне нічне жахіття, від якого ми роками намагалися втекти. Проте зараз, у 2024 році, я все ще говорю про них.

Діти вважають свої родини самодостатніми одиницями. Лише згодом, подорослішавши, ми починаємо розуміти ширшу картину, складний контекст, в якому ми всі живемо.

Наші батьки так і не змогли залишити минуле позаду, жахіття історії для них так і не закінчилися. Тому вони не змогли повністю адаптуватися у новому світі, в якому опинилися. Мій батько старанно працював на своїй роботі, і батьки обоє серйозно ставилися до своїх обов’язків і привілеїв як громадяни. Вони твердо вірили у важливість участі у житті суспільства. Для них це означало роботу в громаді української діаспори. Мама викладала в українській суботній школі та була активною учасницею діяльності українських жіночих організацій. Мій батько був волонтером в українській кредитній спілці, сім днів на тиждень гаруючи чорноробом. Батьки були активними в Українській католицькій церкві, яку ми відвідували щонеділі. Ми також використовували культурні можливості Нью-Йорка: у нас були сезонні абонементи до театру та на виступи симфонічного оркестру. Попри все це, найбільше вони тяжіли до країни, яку залишили, і це було те, чого я хотів позбутися.

Моєю першою мовою була українська. Мама дуже серйозно до цього ставилася. Вона погрожувала проштрикнути нам язики голками, якщо почнемо розмовляти англійською вдома. У певному сенсі такий підхід обернувся проти неї, бо в результаті я закохався в англійську. Особисто я рекомендую м’якший підхід.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, і це мій великий страх! Саме тому я намагаюся це обіграти. У нашій діаспорянській родині українська є мовою радості, маленької української «Пластової банди» і днів читання. Ми дуже багато читаємо і українська література того варта!

— Література була дуже важливою в нашому домі, а надто для моєї мами, яка була відданою читачкою. Навіть у середині 90-х, попри те, що лікарі називали деменцією (хоча ми називали це забудькуватістю), вона читала по вісім годин на день, забуваючи кожне прочитане слово, але не порушуючи власної звички.

Коли ми з сестрою були дітьми, мама багато читала нам українською й познайомила з англомовною класикою в українських перекладах. Я вперше прочитав «Робінзона Крузо» Данієля Дефо і «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса саме українською, мама часто декламувала вірші Івана Франка й Тараса Шевченка. Зростаючи в селищі Кренфорд, що у штаті Нью-Джерсі, ми були частиною сильної української громади, яка проводила щорічні концерти, де мене заохочували — а часом і змушували — вивчати та декламувати довгі уривки з віршів Тараса Шевченка, включаючи «Послання». Тоді мені було сім років, і я не розумів жодного слова! Мама також передплачувала численні українські журнали, такі як «Сучасність», «Всесвіт» і«Світовид», тож у нашому домі завжди була іноземна література.

Я увібрав усе це, але з віком я відчув потребу дистанціюватися і переніс мамине захоплення українською літературою на англійську. 

— Що надихало вас підтримувати міцний зв’язок з українським спадком, коли ви подорослішали, зокрема через літературу? Чи робили ви перерву в цьому, чи був момент, який повернув вас назад?

— Звісно, я намагався робити перерви, проте ніколи не залишався осторонь занадто довго. Одним з ключових факторів була політична свідомість моїх батьків. Вони переймалися долею дисидентів у 60-х і 70-х роках, і ми часто відвідували марші протесту перед будівлею ООН або радянського посольства в Нью-Йорку. 

Романтика дисидентства полонила мою уяву, надто в роки бунтарства, коли я захоплювався американськими протестувальниками, що так палко виступали проти війни у В’єтнамі. Це захоплення політичною мужністю залишилося навіть тоді, коли я не був безпосередньо пов’язаним з українськими справами чи літературою.

З головою пірнувши в написання, редагування й видавництво, починаючи з запуску підпільної газети в старших класах школи (ми з друзями називали її Agni), я відчув, що повертаюся до української тематики. Я писав про українських дисидентів і важливість підтримки Української Гельсінської групи. Завдяки цьому я познайомився поетом Миколою Руденком, творчістю якого я захоплювався. Мої батьки також дружили з українським поетом Богданом Бойчуком, членом Нью-Йоркської групи, і у нас вдома було багато книжок цієї групи.

Коли подорослішав, зрозумів, що знання іншої мови дарує мені доступ до цілковито іншого світу, а, отже, те, що колись здавалося тягарем, тепер стало перевагою. Бачення речей з іншої перспективи очима іншої мови дозволило мені чіткіше зрозуміти світ у США. Я почав цінувати дар свого подвійного культурного походження.

— Що можете сказати про теперішню обізнаність про Україну в США зокрема? Маю враження, що після початку війни у 2014 році цікавість до України була мінімальною і здебільшого пов’язаною з катастрофами на кшталт Чорнобиля, корупційними скандалами чи знаменитостями, такими як Андрій Шевченко, які мешкають у Лондоні. Однак після повномасштабного вторгнення враження змінилося. Україна тепер сприймається не лише як місце трагедій, що відбулися у минулому, але й як батьківщина нації, що уособлює хоробрість і стійкість. Попри всі жахіття ця війна вивела Україну в центр уваги світової спільноти, трансформувавши її наратив з наративу катастрофи в наратив мужності та непокори.

— Сьогодні вранці я говорив про те, що США багато в чому схожі на острів, який є географічно ізольованим і значною мірою захищеним від прямого впливу глобальних конфліктів. У нас не було збройних протистоянь з часів Громадянської війни. Не було масштабних трагедій з великими людськими жертвами, за винятком трагедії 11 вересня 2001 року та її катастрофічних наслідків, що призвели до першої великої кризи біженців у XXI столітті. Географічне положення США відносно ізольоване від багатьох світових жахіть, у тому числі й від тих, до створення яких вони самі доклали руку.

Щодо України, то, звісно, після двох років війни суспільна свідомість у США змінила фокус. Люди переходять до наступних історій, проте насправді тут йдеться не про пряму трансляцію, а про реальне виживання. Ставлення до України різниться по всій країні. На Східному узбережжі, де я живу, підтримка України потужна, багато хто бажає їй успіху й перемоги. Однак в інших частинах країни, а надто серед прихильників Дональда Трампа, спостерігається байдужість або навіть опозиція під впливом повсюдної пропаганди.

Україна зробила чудову роботу, вона присутня й залучена. Я захоплююся діяльністю, яку виконуєте ви та інші діячі культури, себто зустрічаєтеся з людьми, відповідаєте на запитання, ділитеся досвідом, навіть коли війна впливає на вас особисто. До прикладу, коли я нещодавно зустрічався з Галиною Крук у Торонто, був вражений її здатністю занурюватися у світ літератури й водночас писати повідомлення своєму чоловікові, який перебуває на фронті. Цю «подвійну реальність» переживають багато українців у діаспорі, хоча, можливо, з меншою інтенсивністю.

Попри те, що я не маю родичів на фронті, у мене там є друзі, і цей зв’язок створює спільне відчуття нагальності й відповідальності. Як сказав Мартін Лютер Кінг молодший: «Несправедливість будь-де є загрозою для справедливості всюди». Дуже важливо зберігати нашу здатність обурюватися несправедливістю і підтримувати це впродовж усього життя, а надто коли стаємо свідками жорстокої та випадкової природи історії.

Я вважаю, що втратити чутливість і почати сприймати речі «такими, якими вони є» легко, а це призводить до цинічного погляду на світ. Цьому треба свідомо протистояти. Наприклад, нещодавно ми відзначали річницю смерті Вікторії Амеліної, яка загинула в результаті ракетного обстрілу піцерії в Краматорську. Я перетнувся з Вікторією, коли вона мешкала в Бостоні, і ми разом викладали онлайновий курс для Міжнародної письменницької програми Університету штату Айова. Мене глибоко вразило її неймовірне обурення несправедливістю. На відміну від інших, тих, хто може дистанціюватися від суворої реальності навколо, вона відчувала глибоку відповідальність перед своїми співгромадянами, що перебували в облозі. Оскільки вона була вільною, то вважала своїм обов’язком долучитися до подій і зробити так, щоб жорстокість історії не була забута. Ця робота є благородною, самовідданою і часто має високу ціну, яку Вікторія заплатила власним життям. Проте її дії зворушують і надихають багатьох, в тому числі американців, які багато писали про неї після її смерті. 

Зараз видавництва змагаються за публікацію посмертного твору Вікторії Амеліної. Ще два роки тому, коли я намагався зацікавити бодай когось її другим романом «Дім для Дома», інтерес був незначним. Тепер цей зсув наочно демонструє, як культурні наративи можуть викликати новий інтерес. Ми бачили подібні тенденції в інших культурах, які переживають кризу, як, наприклад, у випадку з в’єтнамською літературою під час війни у В’єтнамі.

Зацікавленість українською літературою зростає, а потужні твори знаходять відгук читачів. У цьому контексті варто зазначити Галину Крук та Юлію Мусаковську. Добре, що багато українців вільно володіють англійською, і це зменшує потребу в перекладі та допомагає в подоланні культурних розривів. 

— Вікторія була сильною особистістю, доброю людиною та прекрасною подругою. Боляче згадувати її слова зі вступу до «Я перетворююсь… : щоденник окупації. Вибрані вірші» Володимира Вакуленка, де вона сказала, що відчуває, як ми стаємо частиною «Розстріляного Відродження». Це важка реальність, з якою важко змиритися, адже до списку втрачених додаються все нові й нові імена… І наша література дедалі більше віддзеркалює цю трагедію.

— Ніхто не хоче, щоб його національну літературу розглядали винятково як мартиролог, проте значна частина найвидатніших літературних творів виникла саме з трагедії. Згадайте Софокла, Есхіла та Евріпіда. Трагічні обставини часто ставлять життя і смерть у фокус, даючи реальний погляд на те, що означає бути живим, і на вибір, який робимо. Важливою є не депресивна сторона трагедії, а ясність, яку вона дає. Як казав Джозеф Конрад, вона змушує нас бачити життя яскраво, що і є метою літератури.

Одна з проблем американської літератури полягає в тому, що в багатьох випадках вона розвивалася у відносно комфортному житті, де споживання — найбільша з проблем. Це може стати причиною певної поверховості, бо більшій частині світу не так пощастило. Спокій може приспати, і ви не відчуєте глибших переживань.

— Ми підходимо до того, що мені не подобалося в українській літературі, коли я навчалася в школі — до зосередженості на стражданнях і трагедії. Поговорімо про виклики та стратегії впровадження української культури, зокрема літератури, в американський культурний ландшафт. З якими викликами ви зіткнулися, просуваючи українську літературу в США, і чи помітили зміни за ці роки?

— Коли йдеться про те, щоб зробити українську літературу доступною для американської аудиторії, ключовим моментом є визнання того факту, що багато творів, які резонують в американській літературі, з’явилися за надзвичайних обставин. До прикладу, роботи Волта Вітмена під час Громадянської війни, Ернеста Гемінґвея під час Першої світової війни тощо. Велика література часто з’являється саме в таких контекстах, і саме на цю універсальну якість реагують читачі.

У США змінилося сприйняття української літератури. Коли в 1970-х роках я перекладав Івана Драча чи Василя Стуса, майже ніхто не був зацікавлений у публікації, існував певний скептицизм стосовно існування України як окремої культури. Зараз українська література стала більш відкритою, її цінують за літературну якість та потужність.

Дуже важливо продовжувати досліджувати українську культуру. Нещодавно людина, яка не має українського походження, звернулася до мене з пропозицією розпочати проєкт перекладу творів Ольги Кобилянської. Мені приємно бачити, що зростає цікавість до українських авторок, таких як Ольга Кобилянська, яка була однією з улюблених письменниць моєї мами. Тому так, у США тепер з’явився ширший контекст і розуміння української літератури.

За останні 20-30 років Сполучені Штати еволюціонували. Пригадую, як шведський літературний історик і член Нобелівського комітету Горацій Ендал розкритикував байдужість американців до літератури й перекладу. Часопис The New Yorker  навіть опублікував карикатуру, що висміювала такі настрої, показуючи американців, які «насолоджуються іноземною літературою», прив’язані до дерев, що підкреслює виклик глибокої взаємодії з літературою інших культур.

— У цьому середовищі та відносно закритій американській літературній екосистемі ви змогли познайомити американське літературне середовище з деякими видатними українськими письменниками. Нещодавно ви переклали та відредагували твори Оксани Забужко, Івана Драча та інших почали перекладати ще в 1970-х роках. З вашого погляду, що є особливого в українській літературі, що може допомогти підтримати нинішній імпульс цікавості до України, викликаний війною? Як ми можемо використати цей інтерес для того, щоб сформувати стійке розуміння української літератури?

— Хочу застерегти вас від надмірного оптимізму. Розвивати цікавість до української літератури складно, а надто тоді, коли серед моїх студентів мені складно розвивати інтерес до американської літератури. Ми живемо в часи, коли гуманітарні науки перебувають в облозі, а культура цінує технології й цифри, а не інтуїцію, почуття та історію, себто саме ті сфери, які часто досліджує література.

Письменники, як українські, так і американські, повинні зосередитися на створенні свого найкращого твору. Ми часто думаємо про сам твір, над яким працюємо — вірш, оповідання, роман — а не про те, щоб вписатися в ширшу категорію чи справити певний культурний вплив. Метою завжди має бути створення сильного, переконливого твору.

Я давно вважаю, що для поглиблення зв’язків між українською та американською літературами необхідно сприяти безпосередньому спілкуванню між авторами. Хоча українська література набирає обертів, її проникнення все ще обмежене порівняно з іншими літературами. Подібно до того, як роман «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсія Маркеса відкрив двері для латиноамериканської літератури, кілька ключових українських творів можуть прокласти шлях до ширшого визнання української літератури.

— Як агент, редактор і засновник знаного літературного журналу Agni, а також рушійної сили видавництва Arrowsmith Press, заснованого у 2006 році, чи використовували ви ці платформи для просування української культури? Якщо так, то наскільки ефективно?

— Певною мірою це спрацювало, безумовно. Але тут варто згадати, що я почав працювати в Agni, як уже зазначав, у старших класах школи, бо писав редакційну статтю для звичайної шкільної газети, і вона була піддана цензурі з боку адміністрації. Я був редактором шкільної сторінки, і коли мене змусили мовчати, я подумав: «Як цього уникнути?». Саме так я заснував газету: купив мімеограф за 35 доларів і зібрав друзів.

Це нагадує мені відому цитату, автора якої я постійно забуваю: «Свобода преси належить тим, хто нею володіє». Це правда, і в певному сенсі віддзеркалює ситуацію у видавничій галузі. Коли я починав у 1970-х роках, видавнича справа була елітарною, там переважали люди з елітних шкіл та університетів, і це був закритий світ зі своєю естетикою та літературною політикою. Цей світ був вельми ворожим до моєї роботи з українською літературою, позаяк українців часто сприймали або як нацистських колабораціоністів, або як народ, якого узагалі не існує. Тож коли ви представляєте сильну роботу, потужний вірш чи оповідання, то кидаєте виклик цим хибним уявленням.

— Це потужна історія незалежності. Ви висвітлюєте у своїх літературних творах багато таких тем, чи не так?

— Намагаюся, це правда. Я вважаю, що заглибитися в складності й часто приховані реалії цих питань важливо. Мені направду важливо помістити українську літературу в ширший культурний контекст. Я ніколи не публікував лише українську поезію, а включав переклади з різних традицій поряд із сучасними українськими письменниками. Коли я був співредактором антології українських письменників 1980-х років «З трьох світів», що побачила світ 1994 року, то працював із товаришем, американським видавцем. Захоплена реакція на читання творів Володимира Діброви в Гарвардському українському науковому інституті неймовірно вразила його. Ця зустріч допомогла йому побачити реальність, про яку він раніше не знав.

Цікаво, що цей видавець раніше опублікував зібрання вибраних творів Анни Ахматової англійською, а також багато подорожував Радянським Союзом, але ніколи не досліджував Україну. Його нове розуміння української літератури ще більше розпалило зацікавлення.

Під час роботи над антологією ми застосували інноваційний підхід: об’єднали американських письменників з українськими перекладачами — американські письменники опрацьовували отримані дослівні переклади. Чимало з цих молодих американських письменників згодом стали одними з найвизначніших постатей свого покоління, зокрема, лауреатка Пулітцерівської премії Джумпа Лахірі й автор The New Yorker Джордж Пакер, так само, як і українські письменники.

Зараз я працюю з Анастасією Левковою над проєктом, що представить англомовній аудиторії сучасну кримську літературу. Анастасія надала нам чорнові варіанти перекладів англійською, а група молодих американських письменників доопрацювала їх, адаптувавши до сучасної американської ідіоматики. Ці молоді письменники, яким зараз трохи більше двадцяти, пронесуть цей досвід через усю свою кар’єру і залишаться залученими в українську літературу завдяки безпосередній участі в проєкті.

Читайта також: За Перекопом є земля – роман виховання по-кримськи

— Ви й надалі уникаєте відповідей про власну творчість!

— Публікація та написання творів — це глибоко особиста справа. Якщо твір запалює та захоплює широку аудиторію, то це чудово, проте процес часто починається з особистого дотику та людських історій. На мій підхід, як видавця, вплинули такі культурні герої, як німецький видавець Курт Вольф. Він відомий тим, що видав Франца Кафку, використав свій сімейний статок на підтримку літератури. Ми знаємо, що він сказав Кафці, що відмова від його твору була б найбільшою послугою, яку він міг би зробити. 

Вольф також опублікував швейцарського письменника Роберта Вальзера, який надіслав йому рукопис, написаний дуже дрібним шрифтом. Вольф відразу зрозумів, що цей твір, попри обмежену безпосередню читацьку аудиторію, має довготривалу цінність. Роботу Вальзера продовжують перевидавати і вона залишається впливовою.

Фундаментальне значення має якість самого твору, незалежно від моди та зовнішніх чинників, таких як соціальні зміни чи війни. Якісна література може вистояти в часі, і це має бути основним фокусом для письменників і редакторів.

— Хочу попросити у вас поради, як у викладача Массачусетського університету в Бостоні та на письменницьких семінарах Беннінгтонського коледжу, для молодих письменників або перекладачів, які просувають українську літературу на міжнародному рівні, оскільки ви вже торкнулися теми важливості якості. Забігаючи наперед, який внесок українська література може зробити у світову, на вашу думку? Чи вірите ви, що існують романи чи поезія, які, навіть якщо зараз отримають лише кількох читачів, вистоять і матимуть тривалий вплив у майбутньому?

— Оксана Забужко – авторка новаторської праці, що кидає виклик читачам, винагороджуючи тих, хто занурюється в її складну прозу. Її стиль, звісно, не всім подобається, проте він глибоко резонує з тими, хто не здається, подібно до читачів Джеймса Джойса чи Томаса Бернгарда. 

Письменницька творчість Забужко, а також твори, як «Музей забутих секретів», є потужними і пропонують унікальну історичну перспективу, як, наприклад, критика ставлення Заходу до війни в Іраку. Українська література має потужні й оригінальні голоси, з такими видатними авторами, як Юрій Андрухович та Сергій Жадан, чиї твори справили враження на американських читачів.

Також поезія відіграє значну роль в українській літературі, відображаючи багаті традиції та культурну глибину. Такі автори, як Галина Крук, Юлія Мусаковська, Остап Сливинський, добре сприйняті, а володіння українцями англійською мовою сприяє подоланню розривів між культурами.

Ключовою для української літератури є побудова тривалих особистих зв’язків зі світовою аудиторією. Це передбачає встановлення міцних постійних стосунків з іноземними письменниками та читачами. Зберігаючи справжню взаємодію зі світовою літературою, українські твори можуть досягти тривалого визнання та мати вплив. Українська література з її поєднанням світла й темряви пропонує потужне відображення людського досвіду, фіксуючи як боротьбу, так і перемоги.

— Мені подобається те, що ви кажете про світло і темряву. І наша темрява пронизлива, справжня і… химерно прекрасна.

— Література, як кажуть, це новина, яка залишається новиною. Вона так само актуальна сьогодні, як і вчора, або позавчора. Ця позачасова якість частково пояснюється тим, що література фіксує різні емоції та спостереження, що можуть бути виражені унікальним чином різними мовами. Справжній дар перекладу полягає у здатності передати ці почуття і сприйняття, навіть якщо перекладачеві доводиться іноді відходити від оригінального тексту, щоб передати його суть. Або його темряву. 

Читайте також: Зеня Томпкінс: Я мрію побачити роман про Голодомор, який читатиме Oprah’s Book Club