Дейзі Ґіббонс: У юності любила російських авторів, а виявилося, що вони з України

Дейзі Ґіббонс — британська перекладачка української літератури, випускниця Кембриджського університету. Вона здобула премію «Українська література в перекладі» від Українського інституту в Лондоні за майстерний переклад воєнних щоденників Артема Чеха та п’єси Ольги Мацюпи. Її переклади, попри те, що українську Дейзі вивчила в уже дорослому віці, вирізняються тонким розумінням культурного контексту та емоційної складності текстів.

Дейзі певний час жила в Україні та працювала над перекладами нон-фікшну для видавництва «Основи». У 2020 році вона переклала роман «Доця» Тамари Горіха Зерня для Mosaic Press. Після початку повномасштабного вторгнення Росії тимчасово працювала для ЗСУ і нині поєднує художній переклад та перекладацьку діяльність для військових потреб. Для цього їй потрібні балістичні окуляри. 

Довелося «ловити» Дейзі поміж розділами «Амадоки» та її поїздками на тренувальну базу, аби вчергове довідатись неочевидне й спільно поміркувати про те, як донести багатство української культури до англомовної аудиторії, підкреслити її унікальність у контексті війни та понад нею. До речі, розмовляємо ми українською — Дейзі так звичніше. 

— Розкажи нам, будь ласка, звідки ти знаєш українську?

— Моя історія з українською мовою почалася досить випадково. Я вступила до інституту слов’янських мов у Кембриджському університеті, тому що була підліткою, яка захоплювалася російськими класиками. Проте на другому курсі, під час Євромайдану, я почала читати новини і зрозуміла, що російська культура якась не така, якою я її уявляла раніше.

На щастя, на нашій кафедрі була чудова група викладачів україністики, і я почала вивчати українську філологію. Команда викладачів була дуже молодою та динамічною, це зробило навчання надзвичайно цікавим. Я навіть взяла участь у студентському обміні й провела певний час в Україні. Там я закохалася в країну.

Пізніше я познайомилася зі своїм колишнім чоловіком, який мав українське походження. Його мама, пані Оксана, була зі Львова й намагалася навчити мене української мови. Вона наполягала, щоб ми з чоловіком розмовляли українською, а не російською. Вона була такою цікавою львів’янкою. Це стало важливим етапом у моєму знайомстві з українською мовою та культурою. І я просто закохалася в Галичину. 

— Але твій первинний інтерес виріс із підліткового віку, коли захопилась цією, так би мовити, «загадковою слов’янською душею»? Якими були твої улюблені книжки з російської літератури? 

— Знаєш, що найіронічніше? Я люблю Булгакова і Гоголя. По-перше, я страшенно любила Булгакова. Коли читала «Майстра і Маргариту» — була в захваті. 

— Я теж. Але після того, як прочитала «Білу гвардію», мене просто відвернуло. Я ще й розуміла, що він писав у часи, коли вже існувала українська модерна література, коли вже була Леся Українка. А для нього цього просто не існувало…

— У нього десь там є ці смішні персонажі-українці, які обслуговують міський Київ, нібито весь російськомовний. Це виглядає абсолютно дивно. І тільки з часом я зрозуміла, ким він був і які в нього були погляди. Але, звісно, коли тобі 16 років, і ти вперше читаєш «Майстра і Маргариту», думаєш: «Ого, це неймовірна література». Також я дуже любила Василя Семеновича Гроссмана, того, що з Бердичева.

Це цікаво: усі ці «величини» російської літератури часто творили в Україні або походили з тих країв. Кого ще? Не знаю, ніколи не любила хваленого Достоєвського — він мені здавався дуже дивним і навіть криповим персонажем.

— Я теж не любила Толстого і Достоєвського, але російську поезію — так. Особливо Лермонтова. Нещодавно на одній публічній події з’явився провокатор і сказав: «Ви ж “совєтська” дитина. У вас точно є письменники, які на вас сильно вплинули». Я відповіла: «Абсолютно». І прочитала цілий вірш Лермонтова, який починається словами: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ. И вы — мундиры голубые, и ты — преданный народ». Цілісінький напам’ять. Йому просто не було, що сказати.

— Вау! Лермонтов… Не знаю, я його не любила. Можливо, тому що вже виросла з Байрона. Мені здається, Лермонтов був трохи як Байрон-послідовник. Для мене він страшний «чеесвешник» (чеесвешник — у молодіжному сленгові людина з завищеним почуттям власної важливості, яка проявляє зверхність, егоїзм та перебільшує свою значущість. — прим. авторки). Він не справив на мене найкращого враження.

— Бачиш, щасливиця, росла на Байроні! Але повернемося до тебе. Ти як підлітка любиш Гоголя, Булгакова, а потім вирішуєш вступати до Кембриджу на славістичні студії. Там ти починаєш глибше вивчати російську мову та літературу. Але після Майдану тобі здається, що щось тут більше не працює, так?

— Саме так. Не знаю, чесно, що саме мене спонукало. Можливо, це сталося ще на першому курсі. Але якось я почала цікавитися Ukrainian Studies. Почала говорити з викладачами та професорами, запитувати: «А чи можу я взяти хоча б один предмет, пов’язаний з Україною?»

Тоді я ще не дуже добре володіла українською — лише починала її опановувати. В університеті здебільшого читала українську літературу в оригіналі, і була просто в захваті від того, що відкривала для себе: «Вау! Не знала, що таке навіть існує».

Трохи забігаю наперед, але пам’ятаю, як під час курсу україністики ми читали класиків.

Переклади часто були не дуже якісними. Тому довелося докласти великих зусиль, щоб вдосконалити свою українську і читати ці неймовірні твори в оригіналі для своїх студентських робіт.

Твори в перекладі просто «не заходили». Тому бралася за оригінал.

Виникла думка: хтось має перекладати ці твори так, щоб вони читалися не тільки студентами чи дослідниками, але й широким англомовним суспільством. Ця ідея жила в мені давно. Але я не взялася за переклад одразу.

— Коли ти вирішила, що настав час перекладати?

— Після навчання в університеті я переїхала до України на деякий час, щоб працювати і бути з колишнім чоловіком. Там у мене була геть інша робота. Якось моя керівниця, яка була знайома з Богданою Павличко з видавництва «Основи», сказала їй: «О, я знаю, що ви шукаєте англомовних редакторів для текстів. У мене тут є Дейзі, можливо, вона вам підійде». Так я почала редагувати різні тексти.

На той час я була дуже «зелена», відповідно, не брала багато грошей за свою роботу — це було радше хобі. Але їм подобалося, невдовзі мені почали надсилати переклади. Я почала перекладати нон-фікшн.

— Що було твоїм першим перекладацьким проєктом? 

— Чесно кажучи, точно не пам’ятаю (сміється). Можливо, це були книги з серії Awesome Ukraine, наприклад Awesome Kyiv чи щось таке. Тоді було багато роботи. Коли зараз дивлюся на свої ранні переклади, хочеться затулити обличчя руками. Це були мої перші роботи — сім-вісім років тому — і я була дуже недосвідченою. Бракувало знання мови та практики, але я завжди була самокритичною. Та читачам подобалося — це головне.

Невдовзі мій контакт стали передавати іншим видавцям. Так до мене звернулося видавництво «Білка» й запропонували перекласти «Доцю» Тамари Горіха Зерня. Я погодилася, хоча ніколи до цього не перекладала цілу художню книгу.

В університеті ми вивчали художній переклад. Для фінальної роботи я перекладала російську — оповідання Івана Буніна — англійською. Тож уявлення про художній переклад у мене було. Але перекладати з української — зовсім інший рівень складності. Книжка була непростою через її стиль та глибину змісту. Але завдяки університетським знанням і рекомендаціям викладачів щодо того, як писати англійською, мені вдалося впоратися із завданням.

— Дуже непроста книга. Дуже болісна. 

— Можливо, ця книга стала причиною моєї лагідної радикалізації. Коли ти глибоко занурюєшся в текст, у контекст історії Донбасу, Донецька, і розумієш, що насправді сталося в 2014 році — це змінює тебе.

Книжка відкриває повсякденний біль, який переживали звичайні люди, і ти усвідомлюєш, що ця історія чомусь забута навіть в Україні.

Я пам’ятаю, коли жила в Києві в 2018 році, війна ніби була поруч, але її не обговорювали активно. Читаючи цю книгу, я відкрила для себе багато нового. Вона допомогла мені зрозуміти те, що раніше залишалося поза увагою.

Тому хочу подякувати Тамарі Горіха-Зерня за те, що вона трохи радикалізувала мене через свій твір.

— Є такі книги та фільми, які залишають глибокий слід. Нещодавно я дивилася польський фільм People. Ігровий фільм на реальних подіях. Усі зйомки проходили в Польщі, що важко уявити. Це дуже потужний фільм, який я би показувала ледь не примусово всім європейцям. У залі під час перегляду люди просто по черзі «вибухали». Там дуже страшні побутові моменти. Початок: поляк приїздить забрати свою коханку, бо розуміє, що почалася війна. Вона працює вихователькою в дитячому будинку для незрячих і каже: «Ні, я обіцяла дітям повести їх у зоопарк». Вони їдуть до зоопарку, а там тварини вже розстріляні — деякі бігають і намагаються втекти. Ця побутова включеність війни нагадала мені «Доцю», настільки перевертає тебе зсередини, що довго важко читати щось інше, треба навчитися із цим жити.

— Так, «Доця» — дуже складна книга. Звісно, не досконала — є моменти стилю чи розвитку сюжету, які не супервідполіровані або трохи грубі. Головна героїня мене трохи дратувала своєю впертістю і двовимірністю. Але це може через те, що я так багато часу провела над цією книгою.

Окрім того, мені здається, вона потребувала більш ретельного редагування перед тим, як стати проєктом. У тексті є незрозумілі моменти. І так вийшло, що це була моя перша книга для перекладу — справжнє божевілля! Лексика, контекст війни Донбасу, військова термінологія та сленг — усе це було дуже складним для пояснення англомовним читачам.

Мій переклад отримав хороші відгуки, але я боюся перечитувати його зараз через свою самокритичність. До того ж у мене тоді не було професійного редактора чи редакторки — ніхто досвідчений не редагував текст. Це було дивно і дуже складно.

Я також відписала свої права видавцям і зараз не маю впливу на переклад чи його подальшу долю. Видавці продали права на книгу одному слабкому (на мою думку) канадському видавцю, і вона просто зникла з ринку. Це болісний досвід для мене. Якби я мала вплив на процес маркетингу чи просування книги, я би зробила все можливе для її успіху. Але зараз я лише сподіваюся, що люди не оцінюватимуть мої здібності виключно за цим першим перекладом.

— Але це одна з тих книг, яку читаєш, і вона так закручує сюжетом, що на деталі не особливо звертаєш увагу! Як читач, ти вже решти не бачиш.

— Усі мої друзі, знайомі та навіть незнайомі люди, які читали «Доцю» англійською, дуже схвалили переклад. Вони казали, що книга неймовірна, і це було для мене величезним компліментом. Особливо круто, коли це люди, які зазвичай не читають зарубіжну літературу, але взяли цю книгу і сказали: «Вау, вона неймовірна». Тоді я дуже старалася зробити переклад доступним.

Я спеціально уникала академічного підходу, який часто викладають у вузах — зберігати «чужість» тексту. Ні — я прагнула перекласти так, щоб це звучало максимально природно англійською.

Зараз я вже так не роблю, але тоді людям це подобалося.

Найцікавіше, що інші перекладачі, які працювали над «Доцею» для інших мов — наприклад, чеською чи шведською — теж високо оцінили мій переклад. На конференції перекладачів української літератури в Берліні в 2024 році вони підійшли до мене і сказали: «Вау! Я читав ваш переклад, коли працював над своїм власним — він дуже допоміг». Це було для мене надзвичайно приємно. Але все одно цей досвід залишився болісним.

— Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, твій фокус роботи дещо змінився. Розкажи, що ти робила.

— До повномасштабного вторгнення я працювала у видавництві, яке спеціалізувалося на темах медитації, чакр і духовних практик. Це було трохи смішно, тому що спочатку я мала певний інтерес до цієї сфери, але з часом зрозуміла, що це все — просто нісенітниця. Проте ця робота дала мені цінний досвід як ghostwriter. Я писала книги для жінок, які викладали медитацію, але не вміли добре формулювати свої думки. Так я отримала практичні навички у видавничій справі. Тоді я працювала в Лондоні, і це була досить легка робота.

А потім почалося повномасштабне вторгнення. Різні ЗМІ та люди дізналися, що я знаю українську мову, і їм терміново потрібні були перекладачі. Чесно кажучи, на той момент моя російська була кращою за українську. У мене постійно був синдром самозваниці: «Я не так добре знаю українську, можливо, я не найкраща кандидатка». Адже літературний переклад — це одне: ти сидиш зі словником і ретельно працюєш над текстом. А усний переклад — зовсім інше.

На початку війни моя українська була далека від ідеалу. Але людей просто не вистачало. Так я почала працювати з усним перекладом. Із часом я вдосконалювала свої навички й покращувала знання мови, усе поступово стало на свої місця. Спершу я працювала з журналістами, переважно перекладаючи інтерв’ю або редагуючи тексти для таких видань, як NBC чи The New York Times. Але потім до мене звернулися якісь люди — навіть не знаю, звідки вони взяли мій контакт. Повідомили, що терміново потрібні перекладачі для військових у Великій Британії. Я спершу відмовилася, але з’явилася пропозиція, ближча до моїх навичок — письмовий переклад і адміністративні завдання. Я погодилася спробувати.

Опинилася на військовій частині десь на півдні Англії, яка виглядала так само, як у часи Другої світової війни. Там мене зустрів менеджер і сказав: «У нас дуже мало людей — ти завтра виходиш на поле з усіма». Я була шокована. Необхідно було викладати базовий курс підготовки для новобранців — піхотний курс.

Спочатку було складно. Але мені допомогло те, що раніше я належала до кадетів Британії й знала базову військову термінологію. Якось викручувалася. У нас також були молодші офіцери з військових училищ — вони приїжджали як «перекладачі», але фактично більшість нічого не робили: валялися, курили, пили енергетики й байдикували. З часом мене почали цінувати за роботу, я розвивалася професійно, і почала більше працювати в штабі чи займатися організаційними питаннями замість роботи «в полі». Але ця роль стала важливою для мене — і я стала навіть своєрідним талісманом серед перекладачів.

Багато хлопців цінують мої зусилля й кажуть: «З тобою ми знаємо, що ти розумієш, що хоче сказати інструктор». Їм приємно бачити людину з Британії, яка вчила їхню мову й прагне бути частиною їхньої спільноти.

Навіть якщо щось у моєму перекладі не зовсім ідеальне, вони завжди підтримують і допомагають виправити помилки. Так усе склалося — непросто, але дуже важливо для мене — особисто й професійно.

— А більше нікого не було такого, як ти: британців, що вивчили українську? 

— Ні. Були люди з країн колишньої СРСР — тобто не британці —  які переважно знали російську, але могли сказати щось і українською. Проте, згідно зі статутом ЗСУ, на роботі ми спілкуємося українською мовою.

Так, усім військовим, не лише зсушникам, потрібно працювати українською. Усі офіційні справи мають вестися державною мовою. Хоча і є багато російськомовних військових, на офіційному рівні завжди використовується українська. Через це не наймали британців, які знають лише російську, хоча таких досить багато. 

— Як довго ти там пропрацювала? Наскільки це було виснажливо, і як ти оцінюєш цей досвід?

— Приблизно рік, після чого взяла відпустку, бо була дуже виснажена. Потім працювала у схожій ролі де-інде, фактично займалася перекладацькою роботою. Повернулася до армійської роботи в 2024. Тож скоро буде три роки (із перервою 6 місяців), як я цим займаюся. 

Робота була досить виснажливою на початку — деталей умов та праці не розкажу. Але з мене ніяких скарг, бо в порівнянні з тим, про що проходять наші хлопці, які до нас приїздять, це абсолютно нічого. Зараз робота стала значно легшою, буває веселою. Я тепер знаю матеріал напам’ять: можу стояти перед аудиторією і перекладати про всякі військові теми. Фізично я також адаптувалася: купила необхідний водонепроникний одяг, термобілизну та черевики для роботи в полі. У мене навіть є балістичні окуляри — це необхідність після того, як гільзи кілька разів поцілили мені в чоло на стрільбищі. Уяви: ми на полігоні, інструктори дають команди, всі стріляють, а я нахиляюся близько до хлопця, щоб перекладати й опиняюся прямо в зоні небезпеки.

Але фізичні умови — це нічого. Важким є моральний тягар цієї роботи.

Ми працюємо з новобранцями на базовому курсі підготовки (БЗВП), які після навчання їдуть служити в піхоту.

Часто отримуємо погані новини: хтось загинув, хтось отримав важке поранення чи більше не може ходити. Спочатку це дуже сильно впливало на мене — кожна така новина буквально «збивала з ніг». Я навіть думала: «А якщо я щось неправильно переклала? Чи могло це вплинути на їхню підготовку?» Але з часом зрозуміла: я не винна у війні, як і вони. Ми всі частина великої системи й просто робимо свою роботу.

Як перекладачка, я часто опиняюся посередником між інструкторами й військовими. Часом це дуже складно, але часто й дуже, дуже смішно. Щодня трапляються якісь кумедні моменти.

Але хлопці також діляться страшними історіями про війну — те, що вони пережили й бачили власними очима. Війна для мене одночасно близька й далека: я її не бачила особисто, але чую про неї щодня з перших вуст.

Ця робота дуже допомогла мені в художньому перекладі — адже я живу серед українців і спілкуюся з ними щодня.

Під час роботи я знайомлюся з людьми з усіх куточків України, і тепер у мене дуже хороший слух на різні акценти та діалекти.

Наприклад, я можу сказати: «Ага, цей хлопець, напевно, із Вінниччини», або «Цей точно з Волині». Але зі сходом трохи складніше — зазвичай російськомовні військові намагаються говорити ідеальною українською. У них завжди така літературна, навіть трохи штучна українська, що важко визначити їхнє походження.

Мої дівчата на роботі дуже допомагають. Зараз я перекладаю «Амадоку» і часто звертаюся до них за поясненнями (особлива подяка Маріанні та пані Бучач!). Я боюся, що Софія Андрухович трохи переживає через те, що я не ставлю їй багато запитань щодо тексту, але заспокоюю себе тим, що маю середовище людей, до яких можу звернутися за допомогою. Отже, зараз у моєму житті є дві великі справи: робота на тренувальній базі та переклад «Амадоки».

— Як далеко ти просунулася з перекладом?

— Переклала половину — це вже дуже багато, 430 сторінок. Це значний обсяг, але боюся, що доведеться здати всю книгу до кінця цього року. Напевно, доведеться звільнитися на певний період від армійської роботи. Але, здається, третя частина не така складна, як друга. Друга була найважчою, її я вже закінчила. Переклад третьої буде, гадаю, набагато легшим.

— Хто видаватиме англійський переклад «Амадоки»?

— Simon & Schuster.

До речі, всі інші перекладачі «Амадоки» іншими мовами працювали в тандемі, окрім однієї колеги, яка переклала книгу норвезькою повністю сама за рік чи півтора. Вона живе в селі в Норвегії, де могла присвячувати перекладу по 12 годин на день. У мене таких умов немає. 

Чесно кажучи, я не хотіла брати «Амадоку» на себе — відмовлялася п’ять разів.

— Серйозно? А як ти зрештою погодилася?

— Ну, можливо, й шість разів — я вже не пам’ятаю точно. Але моя літературна агентка Еліана Кан просто чудова у своїй справі. Вона вміє так заохочувати й підтримувати! Вона сказала: «Якщо не ти, то ніхто». І я погодилася.

— Як читачка, егоїстично скажу, що це чудесні новини! То «Амадока» таки найважчий кейс перекладу для тебе зараз? 

— Я не бралася за інші великі переклади останнім часом. Хоча переклала трохи поезії — наприклад, Мар’яну Кіяновську. Вона приїжджала до Оксфорда на читання віршів, і я зробила кілька перекладів її творів англійською.

Також Артема Чех для конкурсу в Ukrainian Institute London. Я взяла його потужні пости з фейсбуку — вони дуже актуальні й цікаві. Це було досить легко й захопливо, особливо враховуючи мої знання військової тематики. Для Seven Stories Press переклала Артема Чапая «Вивітрювання». 

Ще переклала оповідання Лесі Українки «Над морем» для конкурсу попереднього року (отримала runner up, тобто друге місце) , а потім цей текст використовували в деяких британських університетах для навчання студентів української літератури. У Кембриджі мій колишній професор Рорі Фіннін просив мене завершити переклад і передати йому.

Так само мої переклади листів від Лесі Українки до Ольги Кобилянської використали для навчального матеріалу одного курсу з компаративістики в університетському коледжі Лондона. 

Зараз ми з Уямом [Блекером, науковцем та перекладачем. — прим. авторки] працюємо над питанням видання українських класиків англійською мовою. Але поки немає новин, я боюся говорити про це — як у тому британському виразі: «Не рахуймо курчат, поки не вилупляться».

— Ти перекладала щоденники Володимира Вакуленка, правда?

— Так, Вікторія Амеліна мене попросила. «Щоденники» вже частково вийшли англійською, але я думаю, що вони ще в процесі повного видання. Деякі уривки точно публікувалися — наприклад, у статті Шарлот Хіггінс у The Guardian.

Був один дуже неприємний момент: видавництво передало переклад американському журналісту, який використав текст для статті в The New York Times без мого дозволу. Це зі мною трапляється досить часто — мою роботу використовують без попередження. Я розумію важливість поширення інформації про війну та Україну, але хоча б надішліть мені мейл чи повідомлення. Це елементарна повага.

Ця ситуація особливо неприємна, бо журналісти заробляють на цьому, а я не прагну грошей — якби хотіла заробляти, то точно не стала б літературним перекладачем (сміється). Але так, уривки щоденника з’явилися в різних місцях. Це був дуже складний текст для перекладу, адже потрібно було майже дослівно передати його зміст. Розшифрувати почерк Вакуленка було непросто — він писав нашвидкуруч і часто закреслював слова.

— То ти перекладала прямо з рукопису?

— Так, частково з рукопису і частково з розшифровки, яку зробили Віка та, мабуть, Тетяна Пилипчук. Вони надрукували текст у вордівському документі. Але коли щось було незрозуміло, я зверталася до фото рукопису й писала Віці.

Цікаво, що моя історія з Вікою почалася в Лондоні, коли вона приїхала сюди разом із Олександрою Матвійчук. Ми перетиналися час від часу через спільних друзів, а потім вона попросила мене перекладати щоденник Вакуленка. Хтось із перекладачів був дуже зайнятий і сказав їй: «Звертайся до Дейзі — текст буде в надійних руках». Так ми почали співпрацювати.

Ми багато спілкувалися й навіть зустрічалися для обговорення тексту. Наші стосунки були виключно робочими. Але був один дивний збіг обставин: вона запросила мене до себе на Книжковий Арсенал у 2023 році, сказала: «Приїзди, залишайся у мене». Я планувала поїздку, дивилася квитки, але потім змінила посаду на роботі й вирішила відкласти поїздку. Ми домовилися зустрітися на Книжковому форумі у Львові.

А потім сталося те страшне — через два дні після Книжкового Арсеналу вона загинула внаслідок російського обстрілу в Краматорську. Це дуже мене підкосило. Якби я була тоді в Києві й вона запропонувала поїхати до Краматорська, я би точно погодилася.

Хоча ми знали одне одного лише через роботу, її смерть сильно вплинула на мене. Можливо, тому що ми мали спільні плани на майбутнє й ідеї для нових проєктів. Це було несподівано й боляче — такого не очікуєш навіть у воєнний час.

Цей період 2023 року був дуже важким — багато друзів і знайомих загинули за один-два місяці. Після її смерті я взяла відпустку від роботи в армії — це була остання крапля.

Я не знаю, як люди живуть в Україні зараз — коли відчуваєш горе не тільки через втрати близьких, але й через те, що це твій рідний дім і земля під постійною загрозою обстрілів. Українці неймовірно сильні.

Але зараз я почуваюся краще — працювала над собою й стараюся підтримувати інших людей навколо себе.

— А в Україні де саме ти працювала? У Києві, на заході чи десь ближче до сходу?

— Після університету я працювала в Києві, але також співпрацювала з видавництвом «Основи». Крім того, я працювала в аналітичному центрі, створеному Сергієм Тарутою — не судіть строго. Це було доволі цікаво: він заснував цей центр під час своєї кампанії як кандидата в президенти, щоб зблизити Маріуполь із рештою України.

Центр займався різними проєктами розвитку Маріуполя: організовували культурні заходи, запрошували художників створювати об’єкти мистецтва, які потім розміщували по місту. Я їздила до Маріуполя у справах, хоча ніколи там не жила. Це дозволило мені познайомитися з містом. Тому початок повномасштабної війни був для мене дуже болісним — читати новини про повне знищення міста та області було важко. Я часто думала про школи й дитячі заклади, де ми працювали, і про долю дітей та колег.

Також певний час я працювала у військовому госпіталі у Львові. Ця робота була дуже емоційно важкою. У госпіталі були молоді хлопці без кінцівок, із серйозними опіками чи іншими травмами. Це змушувало глибше усвідомити ціну війни. Це особливо щемко — бачити хлопців на навчаннях здоровими й цілими, а потім зустрічати їх у палатах після поранень. На шостому поверсі госпіталю можна побачити вид на Личаківське кладовище й Марсове Поле. Це дуже несправедливо і це боляче усвідомлювати.

Читайте також: Ніна Мюррей: поезію в Америці читають професіонали та військові

— А як британське суспільство зараз сприймає Україну? Як можна допомогти людям побачити її без призми Росії?

— Якби я знала точний рецепт або мала «срібну кулю», то одразу би сказала. Але чесно — не знаю. Один із ключових способів, на мою думку, — це переклад. Наприклад, «Доця» дуже сильно вплинула на мене й на багатьох знайомих, які її читали в моєму перекладі. Це були не лише освічені люди чи ті, хто зазвичай читає літературу такого типу. Моя сестра роздавала книжку своїм друзям і навіть свекру, й історія викликала сильний відгук.

Такі тексти — доступні, емоційні й добре написані — можуть змінити багато чого.

Ще один важливий інструмент — кіно. Має бути більше якісного кіно високого рівня. Наприклад, як ти згадувала про польський фільм People. В Україні зараз є багато чудових кінематографістів, але поки що бракує фільмів саме найвищого мистецького рівня для міжнародної аудиторії.

Документальні фільми типу «20 днів у Маріуполі» важливі, але це інший жанр. Нам потрібні художні фільми, які можуть торкнутися сердець людей і донести українську реальність до світу.

Щодо британців — я думаю, вони загалом дуже підтримують Україну. Але часто це виглядає як «добродійність» із певною зверхністю: «Ми приймаємо українців у свої домівки». Трохи незграбно, але підтримка є.

BBC також займає чітку антиросійську позицію — вони не нейтральні в цьому питанні. Можливо, я живу в певній бульбашці, але мені здається, що британці загалом позитивно налаштовані щодо України.

Єдине, що може змінити цю підтримку, — це економічна ситуація. Якщо бюджет на оборону почне сильно впливати на звичайних людей у Британії (а наша економіка зараз і так у поганому стані), люди можуть почати шукати винних у своїх проблемах деінде.

А ось на державному рівні має бути більше зусиль для протидії російській пропаганді та дезінформації. Я знаю, що є органи в Міноборони та інших структурах, які цим займаються. Але потрібно більше системної роботи й ресурсів для цього напрямку.

— Як ти думаєш, яка книжка могла би стати хітом у Великій Британії, щоб звичайний британець із задоволенням читав про Україну?

— Я колись думала, що «Доця» могла би бути такою книжкою. Але це дуже травматичний досвід для читача. Вона не приносить задоволення в традиційному сенсі, хоча й надзвичайно важлива для розуміння реалій війни.

Якщо говорити про щось більш доступне й легке для сприйняття, то, можливо, це має бути класика. Наприклад, твори Коцюбинського. Він дуже доступний і близький за стилем до магічного реалізму, який багатьом подобається. Його фольклорні мотиви та атмосфера могли би знайти відгук у британських читачів.

Ще один варіант — Домонтович. У нього є європейський дух, він цікава особистість. Його біографія сама по собі нагадує детектив із містичними елементами. Це могло би зацікавити західну аудиторію. Загалом, щоб книжка стала популярною в Британії, вона має бути емоційною, добре написаною й водночас доступною для широкої аудиторії.

— Щойно собі купила «Доктора Серафікуса» перечитати у відпустку.

— «Доктор Серафікус» Віктора Домонтовича! Це модерністський роман із прихованими темами гомосексуальності, витонченим письмом і численними посиланнями на давньогрецьку культуру, латину та філософію. Я уявляю студентів чи викладачів Оксфорда, які могли би сприйняти цю книжку як культову. Вона має потенціал стати цікавою для інтелектуальної аудиторії.

Ще одна книга, яку варто перекладати й видавати — «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Це надзвичайно потужний твір, який свого часу змінив моє сприйняття багатьох речей. Він написаний більш як за десять років до «Одного дня Івана Денисовича» Олександра Солженіцина й має схожу глибину та впливовість. Письмо в ньому витончене, а сюжет сильний — це могло би стати великим твором для міжнародної аудиторії.

— Як гадаєш, як британці зараз бачать бренд України? Які перші асоціації чи стереотипи про Україну виникають? Наскільки вони змінилися з 2022 року?

— Це залежить від людей. Якщо говорити про забезпечених британців, які живуть у гарних будинках в Оксфорді чи Лондоні, то до повномасштабного вторгнення вони часто навіть не знали, що таке Україна. Зараз їхнє сприйняття змінилося: вони бачать українців як хоробрих і сильних людей, але завжди із певним відтінком жалю: «Ох, ці бідолашні люди». Вони підтримують Україну, але здебільшого через призму війни. Про українську культуру, творчість чи історію вони майже нічого не знають — для них Україна асоціюється виключно з війною.

Молодь, на жаль, не дуже цікавиться Україною. Але я пам’ятаю період після Майдану, коли Україна стала «крутою». Київ називали «новим Берліном». З’явилися техноклуби, бренди моди, музика, скейтери — усе це почало привертати увагу європейської молоді. Я знаю багато хіпстерів із Британії та Берліна, які тоді їздили до Києва просто подивитися, що там відбувається.

На жаль, зараз війна сильно затьмарила все, що стосується культури й історії України. Новини про війну домінують і витісняють інші аспекти українського бренду. Я намагаюся працювати над цим — наприклад, часто надсилаю друзям українську музику. У мене є друг-диджей у Лондоні зі своїм радіошоу, і я хотіла би зробити кілька передач про українську музику за останні 30 років — щось прикольне й молодіжне. Це не має бути про війну чи трагедії — просто показати, що Україна крута: із класною музикою, їжею, дизайнерами й талановитими людьми.

Коли я вперше приїхала до України, мене це дуже вразило. Я думала: «Вау! Це динамічно й сучасно». Мої cool points буквально виросли на 100 тільки через те, що я була в такому середовищі. Як хіпстерку, це мене дуже приваблювало. Але зараз є велика проблема: багато творчих людей — музикантів, скейтерів, дизайнерів — воюють або займаються іншими справами через війну. Щоб митці могли створювати щось значне й глибоке, їм потрібен час і спокій. Вони мають бути в стабільному середовищі, де можна думати масштабно й працювати без постійного стресу.

Можливо, саме музика та кіно можуть допомогти змінити бренд України в очах британців. Але для цього потрібен час і стабільність для творчих людей.

Величезна подяка Марії Генкін із «Разом», тому що ця організація почала фінансувати переклади,  зокрема й «Амадоки», даючи мені можливість працювати над цією книжкою.

— Як вдається навігувати між усім цим?

— Це створює багато стресу, але, можливо, саме через це я так довго залишаюся на роботі з армією. Там мене можуть замінити, і я вже звільнилася від керівних посад. Зараз я просто перекладачка, і будь-яка підготовлена людина в команді може виконувати мої обов’язки.

Мені дають відпустку на два тижні кожні кілька місяців, щоб займатися перекладом. Але цього недостатньо. Я розумію, що мені потрібно накопичити гроші й знайти місце для спокійної роботи над книжкою. Думаю про те, щоб переїхати в Україну: там дешевше жити й можна знімати житло для роботи. Але там небезпечно, і це додає складнощів. 

Та попри всі труднощі, я не шкодую про свій вибір. Це складно, але цінно для мене.

— Скажи, Ти щаслива?

— Зараз я щасливіша, ніж будь-коли за останні п’ять років. Можливо, ще тому, що я вже переклала половину «Амадоки». Це особливий момент: «Ого, я бачу результат!»

Я відчуваю себе вільною. Можу робити те, що хочу, і це дає мені неймовірне відчуття. Дивовижно, що воно пов’язане з Україною, еге ж? 

— Для мене — геть ні. Дякую, що ним ділишся.

Читайте також: Ярина Груша: Із 2024 в Італію цілеспрямовано повертається російська культура