Як бути музично-літературним агентом Харкова у Берліні — Юрій Гуржи

Юрій Гуржи — музикант, композитор, діджей і сторітелер, народжений у Харкові й уже понад чверть століття пов’язаний із Берліном. Там він став одним із ключових голосів української та ширшої східноєвропейської діаспори, що переосмислює свій досвід через музику, тексти й публічні виступи.

Засновник і співзасновник кількох уже культових проєктів: зокрема, гурту RotFront, бенду Shtetl Superstars, тріо The Disorientalists та Kaminer & Die Antikörpers, він уклав понад десяток компіляцій на європейських лейблах і багато років досліджує, як змінюється звучання мігрантських та єврейських спільнот у Європі.

У 2022 році вийшла його перша книжка «Richard Wagner & die Klezmerband. Auf der Suche nach dem neuen jüdischen Sound in Deutschland» — подорож у пошуках «нового єврейського звуку» в Німеччині, де музичний репортаж поєднується з розмовами про пам’ять, міграцію й ідентичність. Друга книжка — «Ein Aquarium voller Schlüssel. Charkiw und die Fotos meines Vaters» — повертає Юрія до Харкова через сімейні архіви, короткі оповідання й теперішні воєнні рани міста. Він «секретно» показує мені українську верстку, і я не зупиняюся, поки не дочитую, сміючись і схлипуючи. 

Від лютого 2022 до квітня 2024 року Гуржи вів український щоденник часів війни для Der Tagesspiegel, фіксуючи повномасштабне вторгнення Росії з дуже особистої, перспективи «міждвохсвітів». Паралельно виходили його музичні проєкти на стику літератури й звуку: зокрема кілька альбомів, створених разом із Сергієм Жаданом, де поезія стає піснями, а пісні — хронікою українського досвіду. У січні цього року вийшов «Шостий Псалом».

— Ти один з небагатьох наших гостей-амбасадорів, хто стоїть на перехресті музики й літератури. Але твоя перша ідентичність усе ж музикант, правда?

— Абсолютна. Музикант. Десь у 13–14 років стало зрозуміло, що нічого іншого з мене не вийде. Тобто, може, й не вийде нічого й з музикою, але якщо й вийде щось путнє, то тільки тут. Література завжди була другою любов’ю: я ходив у літературний гурток у Харківському палаці піонерів, але вже у 12–13 розумів, що не бачу себе в цьому майбутньому.

— Пам’ятаєш, що першим написав у тому гуртку?

— Це був фантастичний роман. Ми писали п’ятеро однокласників, колективно: коли один втомлювався, підхоплював наступний. Колись гуртком керував досить відомий дитячий поет Вадим Левін; я вже застав час, коли його змінив Олександр Охріменко, який ходив по школах, збирав тексти на конкурс. Ми щось написали, навіть виграли книжку — так я дізнався про гурток і почав щонеділі туди ходити. Це була важлива спільнота: ми читали одне одного, обговорювали книжки. Для того віку, ще до музики, це було дуже цінно.

Потім прийшла музика, і літературна історія відійшла на другий план. Я продовжував писати вірші російською, але в якийсь момент зрозумів, що поетом не стану. Залишалося стати хіба музикантом.

— З професійною ідентичністю, здається, розібралися: музикант, а вже потім DJ, парті-мейкер, автор пісень. У літературі ти радше сторітелер. Як ця лінія в Тебе розгорнулася?

— Перелом стався під час карантину, коли раптом зникли концерти й діджей-сети. Я давно виношував ідею книжки інтерв’ю про мій пошук сучасної єврейської музики в Німеччині: знав цих людей, постійно чув історії в гримерках і на фестивалях і дивувався, що ніхто про це не пише.

Я знайшов маленьке берлінське видавництво, вони сказали: «Давай, покажи щось», а в мене ще нічого й не було. Почав записувати довгі розмови й складати з них мозаїку. Дуже вплинула на мене книжка Please Kill Me: The Oral History of American Punk: інтерв’ю з музикантами, колишніми подружками, техніками, охоронцями, постійна зміна перспективи — як сценарій документалки без бюджету. Я давно хотів зробити щось подібне.

Фото: Myho Kontora

У мене вийшло по-іншому, але книжка таки з’явилася — вийшла в січні 2022 року. А в лютому, на наступний день після повномасштабного вторгнення мені подзвонили з місцевої газети й сказали: «Напиши нам про своїх друзів у Харкові, ти ж письменник». НУ так, уже цілий місяць як. Я написав один текст, потім ще, так народилася колонка: спочатку тричі на тиждень, потім двічі. Загалом вийшло близько двохсот текстів.

— Український воєнний щоденник для німецької аудиторії — це велика відповідальність. Як ти вирішував, про що писати й що лишати особистим?

— Я майже нічого особистого не ховав. Здавалося, що саме через особисте можна дати те, чого не буде в текстах інших. Після перших тижнів усі бачили однакові фото й відео, і жах ніби притупився. Хотілося розповідати історії друзів і мої поїздки: у грудні 2022-го я вперше приїхав в Україну після паузи, потім ще кілька разів, і писав про людей, місто, дороги.

— Бачив якісь прямі результати цієї діяльності?

— Був і дуже конкретний, практичний ефект. Наприклад, організація GVL, яка збирає та виплачує винагороду музикантам за використання їхніх записів на радіо і телебаченні, звернулася до мене: у них накопичилася сума, вони читали мою колонку й хотіли допомогти музикантам та театральним людям. Я порадив фонд «Musicians Defend Ukraine» та харківський театр Публіцист — у результаті «Musicians Defend Ukraine» отримали дуже серйозну суму від GVL, і харків’яни теж. 

Ця співпраця між GVL і фондом Musicians Defend Ukraine у Тернополі триває досі: вони щороку щось переказують. Підтримали, наприклад, тур деокупованими територіями гурту Пиріг і Батіг. І таких історій було багато. Часто люди писали мені: «У нас є вільна кімната, квартира», — і раптом я опинявся в ролі «єдиного українця, про якого згадали», бо хтось читав мої тексти.

— Це звучить дуже оптимістично, але все одно ж були виклики — пояснювати війну людям, які живуть у безпеці й мають інші історичні рефлекси?

— Авжеж. Але мені дуже пощастило з редакторкою: за два роки я фактично мав контакт тільки з нею, і вона приймала майже все. Я отримував мейли й коментарі, але багато що виглядало як тролінг. Пояснювати нескінченно — неможливо, якщо людина не хоче зрозуміти. Я не стільки пояснював, скільки розповідав історії й залишав читачеві право зробити висновки, сподіваючись, що акценти розставлені достатньо чітко. Є люди, які спеціалізуються на «поясненні», я дуже поважаю їхню роботу, це доволі невдячна справа, і я зосереджуюся на іншому.

Майже на кожному публічному читанні знаходиться одна-дві людини з класичним питанням: «А що ж із Достоєвським і Толстим?». Я відповідаю по-різному, залежно від настрою, але зазвичай пропоную подивитися на власний час і увагу: навіщо знову цей Толостоєвський, якщо людина майже нічого не знає про тексти, написані в Україні за останні двісті років?

— Ще одна важлива лінія твоєї ідентичності — єврейська. Як ти сам себе «формулюєш»?

— Ну, я український єврей, який живе в Берліні. Коли я в Києві чи Харкові, то гостріше відчуваю й свій німецький компонент. Я переїхав у 20 років, багато базових речей у мене сформувалося вже тут. Я, наприклад, не мав в Україні банківської картки чи рахунку, не знаю частини слів, бо просто не мав такого досвіду.

Фото: Myho Kontora

Та це завжди й про те, як тебе бачать. У Харкові кажуть: «О, німець приїхав». На кордоні я з’являюся з німецьким паспортом, зі мною намагаються говорити німецькою чи англійською, потім переходять на українську, розслабляються, але все одно питають: «А де український паспорт?». Український у мене був до 2014 року; коли я отримував німецьке громадянство, друге тоді ще не дозволяли, довелося відмовитися. Було шкода, але я багато гастролював, і стояти день у чергах по візи, платити за них — це був окремий квест.

— Наскільки ця єврейська складова для тебе домінантна?

— Я б не сказав, що домінантна, але вона завжди присутня. Це важлива лінія в родині. У Німеччину ми приїхали як «єврейські емігранти», офіційно рятуючись від антисемітизму. Лише тут я серйозніше задумався, як цей факт впливає на мій шлях. Є травматичний пласт, але є й певна іронія: ми опинилися в країні, де зараз доволі регулярно атакують і підпалюють синагоги, де я можу випадково опинитися в самому центрі пропалестинської демонстрації й відчути речі, яких «пересічний німець» не відчуває.

Є ще інший контекст, який варто згадати: після 7 жовтня 2023-го (бойовики ХАМАС здійснили масштабну раптову атаку на Ізраїль із Сектора Гази — прим. ОМ) мало не кожна друга-третя людина з України питала, як моя родина, казала: «Якщо що, нехай приїздять до нас, ми підтримаємо». Чути це у 2023 році в Харкові — досить пікантно. Жоден німець такого не спитав, хоча німців я знаю чимало. Контраст дуже промовистий, правда ж?

— А дім у тебе де?

— Формально дім — у Берліні: там я живу, там у мене прописка. У Харкові в мене немає власної квартири, я зупиняюся в готелі, а так зазвичай не роблять, коли їдуть «додому». Але водночас Харків лишається моєю єдиною Батьківщиною — іншої в мене немає. Тож є Берлін як дім тепер і Харків як дім, у якому я виріс. Обидва реальні, просто в різний спосіб.

— Повернімося до музики. Коли починався «Russendisko», про що йшлося: про вечірку, політичну заяву чи гру з кліше «російськості»?

— Є важливий контекст. У 70-х у НДР на дискотеках офіційно мали крутити щонайменше 70% музики з соцблоку. Якщо було менше, могли серйозно покарати. Дискотеки, які цього правила дотримувалися, у народі зневажливо називали «Russendisko». Це було негативне слово: були місця, де можна було відірватися під Boney M, а були — під умовних «Песняров» локального розливу.

Коли ми з Камінером у 1999-му вирішили робити вечірку зі східноєвропейською музикою, нам хтось із глибокою місцевою пам’яттю розповів про цей термін. Ми шукали назву, почули історію і подумали: та це ж блискучий жарт! Мій товариш Володимир ніколи не жив у Росії, виїхав із Союзу ще в 1989-му, мав радянський, але не російський паспорт. Ми обоє євреї, грали єврейську, українську, білоруську музику — і назвати це Russendisko було саме грою з кліше, маскарадом ідентичностей, а не заявою «ми росіяни».

Фото: Oleg Mokhniuk

Спершу ми сприймали вечірку як одноразову акцію в сквоті. Потім нас помітили люди, які відкривали свій клуб, і запропонували робити її регулярно. Паралельно Володимир написав книгу Russendisko, вона стала бестселером — і до нас щоразу вишиковувалася черга, приходили журналісти. Це стало несподівано зірковою історією. 

— Як змінився вектор після 2014 року?

— Передусім ми вирішили Russendisko більше не робити. На самому початку, після анексії Криму, ми ще кілька місяців грали виключно українську музику — й це чудово працювало на музичному рівні. Але доволі швидко стало зрозуміло: якщо ти виходиш під назвою Russendisko і перед цим мусиш читати лекцію «чому це тепер протест», — це не працює. Якщо жарт треба пояснювати, він мертвий.

Було очевидно, що з українською музикою варто йти далі, і я запустив вечірку «Born in UA». Вона прожила близько двох років. Та на Russendisko ходили переважно німці: вони знали книжку, бачили Камінера, читали city guides, де було написано: «У Берліні треба сходити на Russendisko». «Born in UA» такого медійного бусту не мав, а української аудиторії тоді ще було не так багато. Стало ясно, що навіть оренда клубу стає нерентабельною, і десь у 2016-му це природно зійшло нанівець.

Паралельно я працював із «RotFront», але й цей проєкт почав згасати. У якийсь момент я почав писати музику для театру — й це виявилося набагато цікавішим за класичний цикл музиканта  «альбом — тур — концерти — мерч». Театр відкрив зовсім новий горизонт: ти вже не лише «автор свого світу», а ніби ілюстратор для чиєїсь історії, але з великою музичною свободою. Це було справжнім відкриттям і початком моєї нової глави.

— У цій новій главі була дуже сильна сторінка: музично-театральний перформанс «Songs for Babyn Yar» — результат вашої співпраці із Світланою Кундіш, Мар’яною Садовською та режисеркою Джозефін Бартон, ми ж на лондонській премєрі й познайомились!

— Це була чудова, пронизлива вистава, з дуже особистими історіями, ми показали її тоді в Лондоні, Берліні й Києві, за два місяці до повномасштабного вторгнення. 

— Коли почалася твоя співпраця з Жаданом і «Собаками»?

— Ми знайомі давно. Спочатку лише говорили про можливу співпрацю, потім я награв гітари до однієї пісні, далі — до кількох треків на альбомі «Пси», це був  2016 рік. У нас були спільні концерти, поїздка на Донбас. Було очевидно, що «Собаки» — сформований колектив, де ще один постійний музикант не дуже потрібен. А от із Сергієм нам просто подобалося щось робити разом.

Коли з’явилася можливість створити музику до виставки «Futuromarennia» у 2021 році, запросили спершу мене, але було ж логічно додати й Сергія — усі тільки зраділи. За чотири-п’ять років ми зробили разом уже 4 проєкти. Для мене це дуже особливий формат: я маю безмежну повагу до Сергія як до автора й людини, а він високо цінує мою музику. Це рідкісний тандем, де є й довіра, й повага. Я маю в ньому фактично повну музичну свободу.

Ми разом відбираємо, паралельно пишемо, але музика щоразу народжується наново, найчастіше — з іншими музикантами, в іншому звучанні. Це кардинально відрізняється від моделі, де ти 10–20 років граєш один і той самий матеріал, експлуатуючи власний бренд. Мені нецікаво співати пісні, які я написав двадцять років тому. У спільних роботах із Сергієм я щоразу заново винаходжу себе — і в цьому, мабуть, найбільша цінність нашого тандему.

— Кожен ваш спільний реліз реально дуже інший. Як з’явився, наприклад, реггі-Сковорода?

— Ідея «SkovoroDance» прийшла спочатку як пропозиція з Харківського літмузею: у 2022-му Тетяна Пилипчук покликала зробити щось із харківськими музикантами до ювілею, але тоді це не склалося. Залишилася сама думка: зробити проєкт, а якщо робити — то з Сергієм.

Реггі для мене прозвучало дуже органічно: весела музика з гірким підтекстом чудово лягла на Сковороду. Я записав першу демку на «Нрав і права», надіслав Сергієві — було важливо, аби йому «зайшло». У відповідь отримав голосове, де він сміється й каже: «Юра, це ж «Макарена«!». Спочатку я злякався, лиш потім довідався, що це був комплімент (сміється).

Фото: Marharyta Korniushenko

Ми долучили харківських музикантів: базу записали в Тернополі, а в Харкові додавали барви й голоси.

Для мене як композитора це майже мрія: коли те, що в тебе в голові, можна втілити з прекрасними, мотивованими людьми в рідному місті — навіть якщо туди щодня «прилітає».

— На українському ринку ви маєте впевнену нішу й фанатів, я серед них: «Серцю всякому» — моя кризова пісня, що витягає зі станів «все пропало». Та наскільки всі ці музично-літературні проєкти потенційні на міжнародному ринку?

— У них завжди є вимір, неочевидний європейському, німецькому слухачеві. Його треба пояснювати — і це виклик. Але і в Сергія, і в мене за ці роки сформувався певний статус, який гарантує: якась кількість людей прийде просто тому, що це наш спільний проєкт.

Далі важливо думати про інструменти. Можна співати кількома мовами, робити римовані переклади, лірик-відео, щоб зміст був видимий. Для мене хороший приклад — альбом Ukrainian Songs of Love and Hate із субтитрами й перекладами: слухач бачить слова й може зайти глибше, а не лише вловити настрій і грув. У літературі все простіше — текст перекладається, у театрі є титри. У музиці шлях жорсткіший: або заходить, або ні. Під «Фокстроти» можна танцювати, але чи дізнається слухач, хто такий Семенко? 

— Слухай, якщо після цього людина просто запам’ятає, що існував поет Семенко — це вже немало!

— Правда. Один із найсильніших концертів був у Франкфурті восени 2022-го, коли ми грали «Фокстроти», а Сергій отримував головну німецьку літературну премію. У залі була строката публіка: українці, відвідувачі ярмарку, люди, які знали його прозу чи мою музику. Українці вже знали альбом, підспівували й «запалювали», і це швидко «заразило» всіх інших — дуже сильна, майже фізична солідарність.

— Що сам зараз читаєш?

— Артура Дроня. А ще щойно дочитав роман Іри Фінгерової — молодої одеської письменниці єврейського походження з медичною освітою, яка приїхала до Німеччини працювати лікаркою, а після 2022-го стала писати сильної оптики публіцистику про своїх українських пацієнтів. Тепер вона видала автофікційний роман у великому німецькому видавництві. Це дуже свіжий стиль, тут так ніхто не пише.  

— Наостанок кілька слів про нову, другу, і вірю, що не останню книжку «Ein Aquarium voller Schlüssel. Charkiw und die Fotos meines Vaters». Що це за історія? Карантину не було!

— Це книжка про мої останні подорожі до Харкова й трохи про історію моєї родини. Тексти супроводжують фотографії мого батька, але це не «ілюстрації» в прямому сенсі. Часто фото й текст пов’язані не сюжетно, а емоційно. Спочатку я хотів видати просто фотоальбом, але видавці казали, що їм не вистачає контексту. Писати окремі «пояснювальні» історії до кожної світлини я не хотів.

Зрештою стало зрозуміло, що можна зробити книжку, де текст і зображення пов’язані, але не обов’язково «один до одного». У німецькому виданні ми з видавчинею довго сперечалися, які кадри брати: у неї досвід роботи з фотокнижками високого рівня й зовсім інша оптика. У харківської дизайнерки — своя: коли до оповідання про Московський проспект потрапляє фото старого зоопарку, вона каже: «Це наш Харківський зоопарк, і він уже ніколи не буде таким, ми мусимо його включити!». Це різні способи дивитися на місто й минуле. Тому й книжки будуть різні. Німецьке видання вийшло у вересні 2025, а над українським ведеться активна робота — Ти ж бачила. 

— Яке видавництво?

— Харківське! «Жорж». Це було важливо. Більшість фото зробив мій батько в Харкові у 1960–80-х, його вже немає, частину плівок ми віднайшли лише недавно. Мені важливо було не перетворити їх на «ілюстрації до спогадів», а дати їм дихати разом із текстом. Це спроба з’єднати особисту історію й теперішній Харків, місто, яке живе й воює, через образи, що пережили і нас, і радянський час, і повномасштабну війну.

— Після 24 лютого ти бачив, як змінилася реакція публіки в Німеччині й інших країнах на українські проєкти?

— Абсолютно. Слухачів стало значно більше, і це переважно не випадкові люди: вони вже знають, куди йдуть і що це за контекст. Це дуже різноманітна публіка: різний вік, різні бекграунди, частково — діаспора.

Особливо цікаво дивитися на молодших за мене євреїв з України, які переїхали дітьми й часто вже й російською погано говорять. Колись їм було простіше відповідати «Russia» на «Where are you from?», щоб не пояснювати по п’ять хвилин, де той Харків і що таке Ukraine. Тепер ніхто не хоче називати себе «росіянином» за інерцією, і люди готові витрачати час і енергію, щоб пояснити: «Я з України». Для багатьох це шлях пізнього відкриття української культури.

Є й хвиля авторів з українським бекграундом, які багато пишуть і говорять про Україну в німецькому полі — іноді це виглядає трохи крінджево, ніде подітись, але часто за цим стоїть реальний інтерес.

— Наскільки реальний? Як його утримувати чи вже все сталося?

— Немає відчуття, що вже час розслабитись — навпаки, треба продовжувати, бо війна триває. Та є люди, яких «зачепило» й досі не відпустило, це дуже видно. Не хочу узагальнювати, бо знаю особисто людей, які роблять стільки, що я просто в захваті. Є ініціативи від відомих німецьких музикантів, про які я взагалі не читав у пресі: наприклад, кілька з них зібрали достатньо донатів, купили 15–16 «швидких» і самі відвезли їх до Львова. Про їх музику й особисте життя пишуть усі газети, а про такі речі — майже ні. 

Один із них має організацію KulturKonvoi. Вони не лише возили швидкі, але й технологію високоякісних стрімів: невелика коробка, до якої під’єднуєш телефони й камеру — і вже можна робити багатокамерний стрім. Одну таку коробку вони  залишили в Харкові,. приходить бенд, грає, а ці хлопці з Німеччини транслюють їх на стадіон перед футбольним матчем на 10 тисяч людей.

Формат такий: 10 хвилин стріму, коротке інтерв’ю — «Як ви там?» — і кавери, знайомі публіці: умовний «Hey Jude», виконаний дуже якісно. А потім музикант із Харкова ідеальною англійською каже: «Щойно була тривога, російські дрони прилітали, ми сидимо в підвалі, нам більш-менш, але, чуєте, це, мабуть, десь поруч». І це бачать тисячі людей у Німеччині. Вони ще й знаходять можливість платити українським музикантам гонорари. Такі ініціативи страшенно цінні. 

— Ми багато говорили про хвилю підтримки 2022–2023 років. А зараз, у 2026, є відчутний спад уваги до України, чи це вже щось більш укорінене?

— Якщо дивитися зсередини щоденних новин, завжди здається, що все «просідає», що світ втомився. Але потім ти виходиш із дому, проходиш два квартали — і опиняєшся в черзі на Café Kyiv. Цього року це вже четвертий раз: величезний простір, кілька тисяч людей, повний «солдаут» некомерційної події про Україну в Берліні, куди люди стоять у черзі по кілька годин. Відкриває форум федеральний канцлер Фрідріх Мерц, у програмі — українські митці, правозахисники, купа ініціатив, і це не разова акція на емоціях, а щорічний майданчик, що тільки росте.

Для мене це відповідь. Так, є втома, є відкат, є люди, які хотіли б «повернутися до нормальності» й не чути нічого про війну. Але коли у 2026 році в Берліні кілька тисяч людей проводять суботу в просторі, названому на честь Києва, і це виглядає як природна частина міського календаря — значить, ми вже вкорінилися в цьому ландшафті. Не як «тема тижня», а як реальність, з якою, знаєш, таки рахуються.

Читайте також: Сергій Жадан. Хай це буде текст не про війну