Катажина Котинська: Без чесної розмови ми приречені на маніпульовану пам’ять

Польська літературознавиця й перекладачка, професорка Ягеллонського університету і лавреатка Drahomán Prize 2023 року Катажина Котинська працює з багатовимірними зонами сенсу — перекладає українські тексти так, аби вони не втрачали змісту й водночас не перетворювалися в польській свідомості на кальку зі старих страхів. 

Вона називає себе посередницею між мовами й пам’ятями, яка будує містки там, де політичний дискурс часто ставить мури. Її переклади Юрія Андруховича, Оксани Забужко, В. Домонтовича і Вікторії Амеліної формують для польських читачів зовсім іншу мапу України — багатонаціональну, травматичну, іронічну й водночас неймовірно живу. 

У розмові для «Амбасадорів культури» Котинська пояснює, чому Drahomán Prize — це не лише про її «Найдовшу подорож», а про двадцятирічну роботу над українською присутністю в Польщі, як термін «націоналізм» стає «червоною ганчіркою» в міжкультурному діалозі та чому без чесної розмови про Берестейську унію, Львів і радянське минуле ми приречені на маніпульовану пам’ять.

— Почнімо з премії Drahomán Prize, яку ви отримали у 2023 році. Розкажіть, будь ласка, що це за нагорода,  наскільки вона є значущою у вашій професійній кар’єрі. Що ця премія означає для перекладачів і чому вона виявилася важливою для вас?

— Передусім — назва. Походить від слова «драгоман», яким в Османській імперії називали перекладачів, тлумачів, культурних посередників.

Це дуже промовисто підкреслює саму суть нашої професії: ми не просто переносимо текст з однієї мови в іншу, а будуємо містки між культурами, вплітаємося в довгу історію посередництва між світами.

У літературному середовищі добре відома ця багатозначність: перекладач — і посередник, і культурний дипломат, і творець нових сенсів, який наближає культури одну до одної.

Якщо говорити конкретно про 2023 рік, премію Drahoman Prize мені присудили за переклад книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож». Попри це, я не вважаю «Найдовшу подорож» ані найвагомішою, ані найскладнішою зі своїх робіт — радше знаком часу, в якому переклад набуває додаткового сенсу.

Для мене ця нагорода — водночас велика честь і символічне визнання понад двадцятирічної праці, я сприймаю її як підсумок певного етапу своєї кар’єри: не фінал, але важливу риску, яку хтось зовні провів під багатьма роками роботи.

— Якщо ж говорити про книжки, які стали для вас найбільш значущими або виявилися найскладнішими у перекладі? 

— Зазвичай, поки я працюю над певною книжкою, саме вона здається найважливішою й найскладнішою в житті. Потім, коли відпускаю переклад до редакції та у друк, приходить ностальгія. А згодом з’являється новий текст — і цикл повторюється.

Особливо знаковими для мене стали переклади «Дванадцяти обручів» Юрія Андруховича, а також «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. Ця книжка була справжнім випробуванням — і стилістично, і сюжетно. Це та книжка, яку надзвичайно важко було відпустити.

Окрема важлива сторінка — переклад роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Його створення було для мене і складним, і дуже веселим, і сумним, і захопливим одночасно. Це завжди праця не тільки перекладачки, а й тих, хто «в тіні» — чудових редакторів, без яких текст не став би таким довершеним.

А потім стався Домонтович. Професійне досягнення, яким я по‑справжньому пишаюся, — переклад романів Віктора Петрова (Домонтовича), реалізований у межах масштабного гранту Павла Крупи й Катажини Ґлінянович з Ягелонським університетом. Я шукала тон, який відповідав би авторській багатошаровості й грі з мовою. До того було й багато іншого: книжки Ярослава Грицака, Миколи Рябчука, Наталки Сняданко… Але Домонтович був моєю давньою мрією, я щиро закохана у його «Без ґрунту».

Сьогодні я вже менше працюю як перекладачка «на щодень», більше займаюся наставництвом для молодших колег і спільними академічними проєктами. Один із них — наш черговий «шалений» задум: підручник із релігійних полемік періоду Берестейської унії. Це інший масштаб роботи, але в ньому для мене теж є оте драгоманівське посередництво між світами.

— Це дійсно проєкт мега амбітний і дуже непроста тема, у якій, по суті, окрім лічених спеціалістів, ніхто не розбирається. Яка його актуальність сьогодні?

— Щоб знати, звідки ростуть ноги в сьогоднішніх конфліктах — у всіх цих історіях із московським і київським патріархатами, з Українською православною церквою. Щоб справді зрозуміти усі ці суперечки, потрібно починати саме з Берестейської унії й усього, що було навколо неї. Тодішні полемісти дуже ретельно це обговорювали, дискутували, чудово про це писали.

Це, можливо, не те, що виглядає «гостро необхідним» просто зараз, але, на нашу думку, має бути доступним польському читачеві. Важливо, що в нашому підручнику є не лише пояснювальна, «підручникова» частина про те, що до чого і як відбувалося, а й велика антологія текстів. У цьому проєкті я насамперед перекладачка, бо добірка справді має великий обсяг: багато руськомовних текстів, які вперше перекладені польською. Окрім того, ми вирішили також перекладати так звані польськомовні тексти тієї полеміки.

— Перекладаєте чи адаптуєте?

— Таки перекладаємо, сучасною польською мовою. Це тема мало чи не на окрему розмову! Це книжка для польського читача, який про цю тему практично нічого не знає. Українці загалом цей масив полемічної літератури більш‑менш засвоїли. Чи вона для них «улюблена» — не знаю, але вона присутня в їхньому інтелектуальному просторі.

— Присутня. Саме полемічна література дала моїй генерації кінця 1970‑х — початку 1980‑х культуру розмови й певну… стабільність у змінності історії. Ми ще в школі пробували ці тексти аналізувати, наслідувати, і, мабуть, тому в нас залишився особливий сентимент до такої літератури.

— Абсолютно фантастична історія, те, що ви розповідаєте: я знала, що полемічна література присутня в українському мисленні про цю епоху, але не уявляла, наскільки вона глибоко вросла у цей дискурс. У польській традиції, навіть якщо польськомовні тексти існують, ця література майже не присутня — її ніхто не читає і не осмислює. Як максимум, можуть згадати Петра Скаргу, але це радше тому, що він — Петро Скарга, а не через інтерес до полемічної літератури.

Ми ж прагнемо показати цей «перехідний простір» між польською католицькою та руською православною культурами, які реально перетиналися і розмовляли одна з одною. Про це дуже глибоко пише Наталя Старченко в книжці «Українські світи Речі Посполитої», яку ми якраз перекладали разом із Томашем Годаною. Ця книжка стала для нашого проєкту своєрідним якорем: вона демонструє, що це не просто наші фантазії, а серйозна наукова потреба для польського читача.

— Якою буде цільова аудиторія цієї книжки?

— Ми визначаємо її як академічний підручник. Але це не має бути вузькоспеціалізоване видання лише для фахівців, які й так у темі. Це книжка, яку можна читати «просто так»: вона буде доступна студентам, журналістам, історикам, богословам — усім, кому потрібні базові знання з цих питань.

Як і в будь‑якому серйозному підручнику, там буде багато посилань для подальшого поглиблення теми. Та для мене найцікавіша частина — саме антологія текстів, бо це унікальна перекладацька робота. Такого я раніше не робила. 

І раптом виявилося, що ми майже потрапили в мейнстрім: сьогодні дуже активно відбувається перечитування давньої польської літератури. Особисто я дуже люблю давню польську мову, мені навіть шкода її «перекладати», настільки вона красива. Але з огляду на цільову аудиторію ми змушені це робити: ці тексти дуже старі, пересипані латиною — для тієї епохи це було природно: латина слугувала маркером інтелектуальної культури.

Та якщо хочеш, щоб сучасний читач сприймав текст подібно до того, як його сприймали тодішні читачі, потрібно перекладати. На щастя, знайшовся чудовий фахівець — Павел Козьол, полоніст за освітою, до того ж поет. Йому працювати з цими текстами — задоволення, як і мені — з руськомовними. У нас зібралася справжня dream team. Сподіваюся, невдовзі вже запрошуватимемо на презентацію. Це грантовий проєкт із досить жорсткими рамками, тож мусимо вкладатися в дедлайни.

— Яка з українських антологій або збірників, що виходили польською, знайшла або знаходить найбільший відгук у польському середовищі? Це щось із модерністів, «Степова легенда», чи може збірка інтерв’ю «Бунт покоління»? Що сьогодні найбільше резонує у польській аудиторії?

— Це були радше нішеві проєкти. «Бунт покоління» Олі Гнатюк та Богуміли Бердиховської — своєрідна настільна книжка для тих, хто про неї знає; вона справді дуже важлива, без неї жодна розмова про українські шістдесяті чи початок дев’яностих не відбудеться. Але це не та книжка, яку читають усі.

«Пролог, не епілог» і «Степова легенда» — як і «Модерністки», хоч ті з’явилися пізніше, — також передусім академічні проєкти. Їх робили якісно й цікаво, вони відкривають нові грані, але є типова проблема академічних, особливо грантових видань: практично відсутня промоція. «Модерністки» — саме такий випадок: книжка ретельно опрацьована, а як тільки закінчився грант — усе затихло. 

Тут промовистий приклад — Домонтович, ще один кандидат на коротке «грантове» життя. Але цього разу обставини трохи інакші. Є видавництво КЕВ — Колегіум Східної Європи у Вроцлаві. Вони багато перекладають і публікують українську класику — і роблять це у форматі, який хочеться читати. Скажімо, «Місто» Валер’яна Підмогильного в прекрасному перекладі Марціна Гачковського.

Отже, з того ж академічного видання «Без ґрунту», має постати уже просто книжка для читання, без численних наукових приміток. Це дозволить повніше сприйняти текст і показати його універсальність. Академічне видання — чудово, але важливо виводити книжку до ширшого читача, працювати в обох напрямках.

— Я зараз дуже уважно стежу за тим, як перекладають «Амадоку» Софії Андрухович і як її сприймають у різних країнах. Дуже цікаво, що десь ухвалили рішення розділити роман на частини — бо це справді три різні історії. Та це складне читання, непростий текст. Якщо багатьом українським читачам із ним нелегко, то ще важче буде читачам за кордоном із зовсім іншим культурним і літературним досвідом, чи не так?

— Тому мені й важливо повертатися до історичних, академічних видань. Мені здається, про ці збірники треба говорити, бо саме вони створюють базу — академічну й аналітичну основу. Щоб щось робити, мусиш мати джерело для відгуків, ґрунт для посилань, особливо якщо хочеш рухатися далі й шукати нові досвіди.

— Про досвіди. Зараз ситуація навколо сприйняття українців у Польщі досить напружена — це відчувається і на рівні буденної взаємодії, і у політичній площині. Дуже помітно, як політичний дискурс і суспільна атмосфера піддаються маніпуляціям, а загальний настрій змінюється. Наскільки суттєво змінилося ставлення та сприйняття українців у Польщі з початку повномасштабного вторгнення? Адже коли Польща прийняла понад мільйон українців, це була справжня соціальна революція! 

— Для мене це дуже складне запитання, бо я фактично живу у світі книжок і студентів — у своїй академічній бульбашці. За політикою спеціально не стежу. Я намагаюся триматися подалі від внутрішньої політичної боротьби. Чую і читаю дуже різні історії й не можу сказати, що вони неправдиві. У нашій краківській академічній бульбашці, чесно кажучи, усе більш‑менш гаразд. Хоча й сюди доходять хвилі радикалізму: наприклад, праві націоналісти зірвали зустріч Оксани Забужко в Міжнародному центрі культури в Кракові — я там була й бачила це особисто. 

Я не люблю шукати у минулому, «хто кому винен» — історію треба досліджувати з усіх боків і показувати з різних перспектив. Українцям дуже важливо розуміти польську точку зору, як у випадку Волині, а полякам — бачити, як українці сприймають історію УПА. Не всі зобов’язані це знати, але важливо, щоб кожен охочий мав відкритий доступ до цієї інформації, бажано рідною мовою, без бар’єрів для діалогу.

Водночас я категорично не підтримую, коли минуле використовують як політичний аргумент сьогодні — щоб з’ясувати, хто більший ворог, хто більше страждав, хто більше пригноблював. Для суспільного діалогу це шлях у глухий кут.

— Саме тут і з’являється велика проблема: без ґрунтовних знань дуже легко маніпулювати історією — навіть не стільки фактами, скільки уявленнями про них. Ми це бачимо на кожних виборах: історичний наратив постійно використовується в політичних цілях. Якщо пам’ять зруйнована і не підтримується, її дуже легко перекрутити. І навпаки — коли є знання і пам’ять зберігається, набагато складніше піддатися маніпуляціям.

— Тому поява таких видань, як наша майбутня книжка про Берестейську унію, дуже важлива — вони створюють необхідне підґрунтя для розуміння. Але наскільки цей ґрунт «піде в народ» — велике питання, адже сам факт появи книжки ще не гарантує її впливу.

Власне тому, маючи досвід зі збірниками, про які ми вже говорили, у нашому гранті закладено окремий, досить серйозний бюджет саме на промоцію. Щоб розповідати про проєкт, показувати його, стежити, аби він був доступним: мовляв, дивіться, ось він є, якщо цікаво — звертайтеся.

— Гадаю, це дуже важливий меседж для тих, хто працює над подібними проєктами: потрібно закладати достатній бюджет на промоцію, передбачати час і брати на себе цю відповідальність — інакше зміст вислизає крізь пальці.

—  Так, це важко, бо промоція — наче не наша наукова робота, але хто ж це зробить, якщо не ми самі? Знову повертаємося до контексту: коли знання поверхове або формується лише тим, що нам розповідають, ним дуже легко маніпулювати. Досліджувати коріння явищ і подавати результати у формі, доступній поза академічними часописами, — це справжня відповідальність.Ці знання не потраплять у суспільство самі по собі.

— Щойно згадували про важливість місць пам’яті — саме тому хочу повернути розмову до теми Львова, який є одним із центральних тем, зокрема й книжки, що нещодавно опублікована українською. Тож, чому саме Львів — а не Варшава, де ви народилися, чи Краків, де нині живете і працюєте?

—  Краків — це місто, де я просто живу. А от Львів — зовсім інше. Львів для мене — неймовірна мозаїка з багатьох історій і наративів. Немає якогось одного Львова, й навіть двох мало — їх стільки, скільки людей, які про Львів говорять.

Особливо мене вражає, як сучасний Львів навчився працювати з різними, іноді суперечливими історіями та наративами — як вони співіснують у спільному міському просторі.

Ідея львівськості для мене — зовсім не про українізування, а про відповідальність за всі міські історії: єврейську, польську, українську, радянську.

Це не означає автоматичного переходу: от Станіслав Лем, львівський письменник, значить «наш», український. Він може залишатися тим, ким був і ким себе вважав, але водночас бути важливим для Львова — а отже, і для «нас». Єврейська історія Львова: її ніхто не намагається українізувати, але вона тут, вона наша, ми за неї відповідаємо.

Фото: Видавництво Старого Лева

Це зовсім не означає, що всі мешканці мають постійно про це думати. Але важливо залучати різні верстви й досвіди до розмови, включно з травматичними сторінками минулого, у тому числі радянською. Бо це фон, ґрунт, з якого виростає те, що відбувається сьогодні.

— Це дуже резонує з ідеєю сучасної української ідентичності — не тієї, яку намагаються спрощено змалювати деякі радикальні сили, а політичної, що включає різні культури, від кримських татар до гагаузів. Ми приймаємо це як цінність, і це відрізняє нас від старої ідеї національної держави XIX століття. 

— Власне, повертаючись до проблеми, здається, що вона суто мовна, але насправді значно глибша. На лексичному рівні маємо слово «український націоналіст» і «націоналізм» — українською це нейтральні, описові терміни, як і в англійській.

Але в польській мові ці слова мають зовсім інший відтінок: у польській вони значною мірою пов’язані з крайнім націоналізмом. Якщо перекладати «націоналіст» польською поза академічним контекстом, часто краще говорити про патріотизм, патріотичний рух, бо інакше значення зміщується в бік негативу. Так було навіть тоді, коли я перекладала тексти Миколи Рябчука: ми лишали термін «націоналізм», але супроводжували його поясненням, що йдеться про сенс, притаманний англомовній (та українській, вслід за нею) традиціям.

У польській мові «націоналізм» має виразний мінус. Коли українці кажуть «наш націоналістичний рух», поляк (який володіє українською) начебто розуміє, про що мова, але внутрішня реакція автоматично зсувається в бік радикалізму. Це відбувається не на раціональному, а на рефлексивному, емоційному рівні. І якщо немає глибшого знання й хорошого діалогу, це стає «червоною ганчіркою» для багатьох. Так працюють мовні нюанси та асоціативне мислення.

— Який термін не буде «стресувати» польське вухо?

— Можна було б говорити про «рух народовий» — це звучить нейтральніше, але все одно не зовсім точно. Ідеться ж не лише про народовий рух, а про формування нової політичної спільноти, народження нації. «Патріотизм» польською також часто сприймається як релікт XIX століття й не охоплює ширини сучасного досвіду. У кожному випадку наштовхуємося на межі та історичні смисли, уже вбудовані в різні культури.

— У трактуванні цих термінів завжди залишається відтінок «Польща для поляків» — так склалося історично. Натомість в українській традиції сильнішою є ідея громадянської держави, а не суто національної…

— Так, після Другої світової війни простір Польщі був організований так, щоб вона стала максимально моноетнічною державою. Прямі й непрямі заборони немісцевих мов, проблеми з національними меншинами — досі відчутні питання. Чимало мовних груп, навіть якщо їх не визнають окремими мовами, а називають діалектами, фактично виконують роль мов меншин.

Не так давно навколо віламовіцької мови точилася величезна полеміка. Йдеться про маленьку меншину біля Бєльсько‑Бялої. Там відбувається відродження: молодь вивчає мову, з’являються дослідження. Вони намагалися отримати статус офіційної мови, але президент наклав вето. Те саме із силезькою: попри зусилля, вона формально лишається «діалектом». Кашуби домоглися офіційного статусу лише після багаторічної боротьби.

Усе, що відхилялося від «єдиного правильного стандарту», ще з часів ПНР було або прямо заборонене, або те, про що «краще не говорити». Не варто було зізнаватися, що дід — німець, чи що бабуся з тіткою говорять вдома не польською.

— Але чому виникає така несприйнятливість навіть не до «іншого», а до трохи відмінного, адже це все одно «свій»?

— Бо як тільки людина говорила не польською, її автоматично не вважали «своєю». Інакше я це пояснити не можу. Є фахівці, які аналізують ці явища глибше, але на рівні відчуття дуже сильна атмосфера: ми всі поляки, усі говоримо однією польською, маємо спільну польську історію. Це насаджувалося через школу, підручники, культурну політику.

Справді, до дорослого віку в мене майже не було уявлення про різноманіття польських говірок, традицій чи про те, що тут є хтось, окрім умовних «етнічних поляків». Тим паче, що Варшава завжди була центром — і ця централізація теж відіграє свою роль.

— До того ж Варшава має особливо травматичний досвід Другої світової, а її відбудова створила зовсім інший міський простір. Уся ця розмова — і про Варшаву, і про пам’ять — показує, наскільки важливо тонко добирати слова в діалозі про ідентичність і мову: невдалий термін може перекреслити діалог ще до його початку чи сфабрикувати пам’ять. Так, вважаю, що Львів певною мірою «застряг» у легенді 1930‑х, хоча давно її переріс. У 90‑х було відчайдушне прагнення зберегти «старосвітський» Львів, але зараз місто інше, і йому потрібно навчитися примиряти цю нашаровану пам’ять із сучасною реальністю.

— Я б додала до міжвоєнного ще й дуже потужний австрійський, «галицький» Львів, який у різних наративах має зовсім різне значення. Для польської ідентичності це золотий період міста, для українців — час спроби утвердитися, що згодом була придушена. Та славнозвісний «польський Львів австрійських часів» часто мав такий вигляд: чеський архітектор із віденською освітою зводить будинок у центрі міста на замовлення польськомовного єврея, який здає квартири німецькомовним чиновникам з усього краю. Перечитувати й переосмислювати ці нашарування — надзвичайно цікаве й, на мою думку, найплідніше завдання. 

— А який Львів зараз?

— Львів нині унікальний — як і всі міста України, яка воює. Західне розташування не скасовує тривог і загроз. Але духовне життя тут не зламалося, місто вирувало навіть у найважчі дні, і спостерігати за цим хоча б кілька діб — неймовірний досвід.

Зараз місто, здається, активно переосмислює саме радянське минуле, і це правильно: цьому досвіду теж потрібно дати слово. Одна з перших, хто так зробив, — Вікторія Амеліна зі своїм романом «Дім для Дома», який я мала щастя перекласти польською. Не знаю, наскільки він у нас популярний, але всі, хто читав, у захваті. Саме така щира, жива розповідь про складну, нашаровану історію Львова — один із найнадійніших способів дати собі раду з пам’яттю, переплетеними долями та багатозначністю міста.

— У нас зараз культура пам’яті та практики меморіалізації дуже активно змінюються. Їх формування відбувається досить стихійно, адже десятиліттями під радянською окупацією історичну пам’ять зумисне затирали, формувалася радше культура замовчування, ніж осмисленої пам’яті. Якщо ж пам’ять і була, то — часто за шаблоном. Ви згодні, що наша культура пам’яті тільки зараз починає формуватися по‑справжньому?

— Справді, ці «рамки» — дуже виразна риса нашої культури пам’яті. Їх чітко позначали: ось далі заходити не можна. Наведу маленький перекладацький приклад ще з часів Помаранчевої революції, 2004 року. Було кілька акцій: польські видання робили спеціальні українські випуски, перекладені з львівських газет. Я готувала переклади й була вражена: тексти про події Майдану часто звучали так, ніби написані у XIX столітті. Я навіть не була певна, чи мені не дали читати історичні матеріали, бо журналісти вдавалися до тієї мови, яка їм здавалася гідною «великих подій».

Люди свідомо уникали радянських штампів, але натомість зверталися до історичного стилю, до знайомих мовних конструкцій минулого. У такі переломні моменти не вигадуєш нову мову — користуєшся тією, що вже в тебе є. Тож про Помаранчеву революцію у Львові я читала так, наче про Грушевського‑кандидата в президенти у 1918‑му: із тією ж мовою, тією ж стилістикою. Це могло б виглядати кумедно, якби не було таким промовистим: у критичні моменти ми беремо підручну мову, не винаходимо нову.

— Зараз ми спостерігаємо справжній «квантовий стрибок» у культурі пам’яті: якщо порівняти новини й тексти 2004 року з нинішніми практиками, різниця разюча. Та що з погляду вашого польського досвіду нам варто враховувати у культурі пам’яті?

— Можу сказати, що мене надзвичайно вражає, як українці сьогодні працюють із багатонаціональною пам’яттю: книжки на кшталт «Наші інші», включення голосів кримських татар, єврейського й польського Львова. Це не можна втратити.

Для мене абсолютно очевидно: ця робота вже стала частиною суспільної норми, це не лише академічна «екзотика», а реальний інтелектуальний дискурс у країні. Важливо, щоб цей галас, ці дебати виходили за межі вузьких кіл, навіть якщо це супроводжується неприємними коментарями, — інакше культурна пам’ять не стане підґрунтям для суспільної думки.

— Чому для вас Україна настільки важлива у персональному фокусі? Це і дисертація, і кафедра україністики. Я знайшла інформацію, що у вас є родинні зв’язки з‑під Тернополя — це правда?

— Так, та це були поляки. Під Тернополем був невеликий маєток, який родина по батьковій лінії втратила після Січневого повстання 1863 року — як і багато польських шляхетських родин, що брали участь у повстанні. Після цього наша родина стала «інтелігенцією»: працювали вчителями, чиновниками, юристами. Один із братів моєї бабусі навчався у Жовкві, інший у Львівському університеті (щоправда, документи я не перевіряла). Далі, через службові переведення, родина переїхала на захід, оселившись ближче до центру Польщі.

Нещодавно я знайшла автобіографію іншої прабабусі: вона як виявилося, навчалася в гімназії в Одесі. Я цього не знала, це випадково відкрилося серед сімейних паперів. І це знову повертає до монокультурної польської пам’яті, у межах якої про такі речі краще було не згадувати. Про зв’язки з Тернопільщиною я дізналася вже після вступу на україністику — і вже після 1990‑х. Колись таку інформацію просто не озвучували «з обережності».

— Тепер такі відкриття ставлять питання: що робити з новими знаннями про себе? Тим паче, що сама Україна сьогодні формує нову ідентичність у війні, під обстрілами, часто без світла й води, під пильним поглядом світу. Які події були визначальними й справді вплинули на формування сучасної української ідентичності? 

— Безумовно, війна — найсильніший чинник, який вплинув на ідентичність. Жодному суспільству не побажаєш такого досвіду, але це реальність, що згуртувала українців на фундаментальному рівні. Раніше такими моментами були обидва Майдани.

Усі ці великі події — моменти, коли нюанси зникають. Немає півтонів, є лише базовий, принциповий вибір: так чи інакше, без компромісів. Коли війна закінчиться, повернуться всі відтінки й складні питання. Але головне — зберегти цей фундаментальний рівень єдності й уже на ньому вирішувати суперечки, вести справжні дискусії про майбутнє.

Читайте також: Клаудіа Дате: Я просто слухаю, як вірш дихає німецькою