Тоня Малей: Культурі бракує «обкладинки», за якою її куплять за кордоном

Антоніна Малей — українська блогерка й оповідачка історій, яка перетворила життя між Києвом, Чернігівщиною та Британією на впізнаваний культурний наратив, чи то пак, вірусний контент.

Її онлайн-персона «Горгона Бобровицька» зібрала десятки тисяч підписників завдяки впізнаваному голосу, гумору та дуже українському баченню світу. На своїх сторінках вона говорить про побут, книжки й культуру просто, дотепно і водночас боляче влучно.

Фейсбук-опис «Одна женщіна з села. Багато читаю, балакаю теж багато. Я попередила» став візитівкою стилю — самоіронічного, голосного і дуже літературного (включаючи суржик!). Авторка кількох ютуб-каналів про книжки, вона активно читає та щедро ділиться враженнями на Goodreads і в соцмережах.  Але будьте обережні — її голос узалежнює! 

— Якщо уявити, що читачі бачать тебе перший раз, як би ти себе представила?

— Хай буде начитувачка книжок. Хоча я ще й журналістка, досі щось інколи пишу.

— Чому Горгона Бобровицька?

«Горгона» — так у нас в Бобровиці казали на жінок, які за словом у кишеню не лізуть. Мені це завжди здавалося дуже смішним, і слово «Горгона» якось прилипло.

Я звикла до псевдонімів у мережі: моя юність припала на час початку чатів і перших соцмереж, де всі «сиділи під ніками». Давно думаю перейти на реальне ім’я й прізвище, але все лінуюся. Та є відчуття, що «пора». Як колись жінки починали носити хустку, так для мене цей перехід буде такою собі віртуальною хусткою: моментом, коли починаєш називати себе своїм родовим ім’ям.

— Пригадуєш момент, коли твій блог перестав бути особистою сторінкою і став місцем впливу?

— Я не вважаю себе «блогеркою», бо це слово зараз має якесь негативне забарвлення. У масовій свідомості блогер — людина, яка нічого не вміє, але виставляє свій контент в інтернет і монетизує. Я просто люблю писати й багато говорю.

Але пригадую, коли відчула «вантаж слави». Моїй мамі відмовили у візі в грецькому консульстві, і ми з сестрою роздмухали цей скандал за добу. Через день я прокинулася й прочитала, що мені «замовили очернення», маму звали на всі телеканали, стверджували, що «її ведуть під вибори» — повна конспіративна маячня. Навіть друзі-журналісти казали: «Таке ж не буває, щоб людина сама це розгорнула, хто тобі заплатив?» Тоді я зрозуміла, що є відповідальність за те, що пишеш, а люди можуть придумати що завгодно без твоєї участі. 

— Чи це якось тебе змінило?

— Щобільше людей тебе читає, тим менше простору «подуркувати» й написати щось просто так, без огляду на очікування. Виникає режим постійної самоцензури: здається, що вже «не можна» писати суржиком, бо прилетить купа повчань; «не можна» викладати звичайні замальовки з побуту, бо хтось скаже, що це несерйозно під час війни. І ти або йдеш у режим friends only, або просто мовчиш.

При цьому я знаю, що людям потрібні тексти «за жизнь» — про лисицю, яка витріщилася на тебе біля дому, чи про сад, чи про нарциси, що розквітли.

Але постійно думаєш: зараз обстріли, хтось сидить у підвалі, а я тут зі своїми квітами, «не на часі». І це не лише зовнішній тиск, мене саму ріже, коли бачу повну глухоту до контексту. Дивитися тверезо на реальність — не означає страждати цілодобово, а радше вміти радіти тому, що маєш, розуміючи, що скоро цього може вже не бути. Але внутрішній «редактор» тепер завжди поруч.

— Що людям найбільш цікаво у твоєму контенті?

— Тексти на українські теми, про книжки, біографії, особливо про щось маловідоме. Та найкраще розходяться побутові штуки — рецепти, подорожні замальовки, дрібні ситуації з життя. Рецепти — це взагалі найуспішніша тема, жоден скандал так не «заходить»!

— Які книжки зараз викликають найбільший інтерес в аудиторії, що людей найбільше чіпляє?

— Це трохи не до мене питання, бо я не підлаштовуюсь під те, «що цікавить людей». Я просто пишу про те, що цікаво мені, а інколи мої пости виявляються людям співзвучними. З того, про що пишу, найбільше відгуку мають біографії й мемуари. 

Ще одна важлива річ — класика, що звучить зовсім не так, як та українська класика, яку ми мали в школі. Нещодавно я писала про оповідання «Дві дячихи» Гната Хоткевича: мені було неймовірно смішно, хоч текстові сто років. Враження таке, ніби я цих дячих і знаю, і часом сама була тією дячихою.

І ще — книжки, які дають неоціненну можливість, чи то заземлитися, чи то утекти від реальності. Для мене такою книжкою став «Вітер у вербах» Кеннета Ґрема. Я відкрила її вже дорослою і начитувала повністю — кожного дня це була моя особиста втеча, спосіб позбутися стресу. Мій тато послухав, прорекламував своїм друзям у селі, і в мене раптом з’явилася ціла група 60-річних дядьків, дуже схожих на нього за гумором, й потягнулися слухачі старшого покоління. Для них вона важлива: хоча герої там — тварини, текст позачасовий, він про тебе, про всіх, про бажання мандрів. Точно так само працює й Джеральд Даррелл — «Моя сім’я та інші звірі».

— Моя улюблена дитяча книжка, я її знаю майже напам’ять!

— Мені навіть один хлопчик писав, ще три роки тому, що під час тривог у підвалі слухає цю книжку й просить продовження. Я начитала тільки першу частину — розділ про «рожево-полуничну віллу». Далі не записувала, бо побачила, що Даррелл уже є начитаний, і вирішила не дублювати роботу. Але такі книжки зараз страшенно потрібні.

— Твій головний фокус — дитячі книжки. Розкажи про свій канал «Тося читає». Коли ти його придумала і навіщо?

— Я своїй доньці читаю з першого дня, спочатку це було більше для мене, ніж для неї. Потім, коли їй було три-чотири, ми вже відкривали книжки, які підходили за віком. У якийсь момент, десь у п’ять-шість років, я читала їй «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка. Вона смішно скакала, а я начитувала уривок, де риють метро під свинарником, і намагалась у ролях передати, як дід їх криє українською лайкою. Я це зняла на відео й виклала маленький шматок у Facebook.

Подружки написали: «Слухай, начитуй далі, ми теж хочемо це слухати». Так з’явився мій канал — він був «для своїх» і від початку був дуже приватно-спонтанним: я просто начитувала всі наші улюблені книжки. Щоправда, старалась не переходити дорогу українським видавництвам: якщо це сучасні автори, як Леся Воронина чи Сашко Дерманський, Іван Малкович «Золотий павучок», Валя Вздульська «Скарби України», Інна Ковалишена «Крута історія України» і «Крута історія перемог» та інші я питала дозволу. З «класикою дитинства» на кшталт старих веселківських казок усе простіше. Зараз планую канал перезібрати: поузгоджувати права, щось закрити, щось лишити.

Читайте також: Юлія Юрчук: Нас зі шведами об’єднує спільне відчуття потреби справедливості

— Але на каналі понад 800 відео!

— Так, але частина — це маленькі англійські книжки, старі, які навряд чи колись перекладуть. Багато й нашої «класики дитинства», яку не перевидали, наприклад, Ірина Жиленко, моя улюблена авторка. Мені дуже шкода, що її досі не перевидають, хоча розумію, що текстам, мабуть, потрібне редагування, а ще є певна відраза до «совєтського». Але це реальність часу, і серед неї є абсолютні перлини.

В Ірини Жиленко є «Новорічна історія про двері, яких нема. Або як корисно іноді помилитись номером» — я вважаю її однією з найкращих новорічних казок у світі. Або «Двічі по два дорівнює кульбабці» — повоєнна повість з елементами чарів, дуже автобіографічна. Події відбуваються в розбомбленому післявоєнному Києві, де все одно живуть доброта, дитинство, добросусідство, радість і віра в казку. Вона відчувається абсолютно сучасною й страшенно потребує перевидання.

У мене збереглося багато таких книжок з мого дитинства. Нещодавно знайшла діафільм «У країні сонячних зайчиків» Нестайка. Сьогодні начитуватиму збірку «Оце повезло!» Юрія Ячейкіна з ілюстраціями Анатолія Василенка — дуже український стиль гумору, де з дрібниць накручені епічні історії. Там є епізод: скелет «динозавра», а хлопчик пояснює, що це насправді гігантська миша, яку він упіймав у хитру пастку. Я взагалі не знала про цю книжку, але обожнювала малюнки Василенка і раз була в його майстерні: мене зачарувала його картина «Чумацький Шлях», космос і чумак у бричці, що їде зірками. Я тоді не могла її купити, але пам’ятала. І раптом у цій книжці знаходжу історію про космос і чумака на возі й розумію, що це розвиток того самого образу!

Мені здається, ці книжки дуже потребують увічнення. Вони веселі, у них наш добрий гумористичний код без зайвого пафосу, і не хочеться, щоб вони зникли. Мені в кайф їх начитувати, а найбільшу насолоду дають відгуки дітей.

Наприклад, хлопчик Давид, який слухав багато моїх казок, при зустрічі говорить з моєю інтонацією, цитує фрази з аудіоказок. У такі моменти розумієш масштаб впливу і свою відповідальність.

Я спеціально вишукую слова, яких мало в активному словнику — типу «задрипанка», «поведенція», «шибайголови» чи інші наші химерні слівця. Ось зараз читаю «Декамерон» Бокаччо в перекладі геніального Миколи Лукаша і записую собі дещо на майбутнє, щоб використати в якійсь із казок. Наприклад, «Сонце вже пішло на спадень», ну як же ж ловко, правда? Ми з Яською вже давно вживаємо багато таких слів, як «овва» чи «гайда» завдяки книжкам, але багатьом дітям це нове. І коли чуєш, як чужа дитина раптом говорить ці слова з твоєю інтонацією,  — це якийсь інший рівень задоволення.

— Як ти знаходиш ці рідкісні книжки?

— По-перше, я майже щодня нишпорю по букіністичних сайтах. Коли народилася Яся, 14 років тому, я почала збирати книжки свого дитинства, бо своїх у мене лишилося небагато. Іноді просто бачу обкладинку, яка чіпляє і починаю шукати книжку. Буває, що купити її так і не вдається, бо ніде немає.

Тоді в пригоді стає платформа «Читанка», яку створили Тетяна Микитенко разом із Тетяною Савченко (і згодом доєдналася Світлана), — це грандіозна онлайн-бібліотека старих дитячих книжок. Довго шукала книжку, де дівчинка миє овочі, а з них злітають смішні шкідливі бактерії — забула назву, а на «Читанці» вона знайшлася. Плюс я постійно пасуся на OLX та книжкових барахолках, докуповую старі серії й тоненькі книжечки.

— Ти нещодавно почала начитувати й дорослі тексти, правда?

— Так, у мене стільки ідей, коли б усе це втілити. Окремий канал для дорослих «Тося читає дорослим», історичний. Я просто начитувала те, чого мені бракує. Формат уже склався, тож не хочеться ставити туди «щось легке». 

Наприклад, мені бракувало «Скіфського степу» Бориса Мозолевського. Це розкішна книжка, яку, як на мене, має прочитати кожен. Мозолевський зовсім інший, ніж більшість археологів: в ньому поєдналися поет, казкар, романтик і науковець. Він як місток між минулим і майбутнім українським: у нього скіфська цариця приходить уві сні, він бачить минуле, в день літнього сонцестояння знаходить золоту пектораль і пише вірші про Дніпро й степ, оспівує битву на віднайденому золотому гребені. Такої книжки я більше не зустрічала, хоч багато читаю археологічних і історичних текстів.

Ще дуже люблю «Українську відьму» Василя Милорадовича — нариси з української демонології з ілюстраціями Ігоря Вишинського. Я взагалі колекціоную роботи наших ілюстраторів. Це шедевр: українські повір’я про відьом плюс графіка, яка сама по собі музейна. Або надзвичайно важлива книжка Михайла Слабошпицького «Українські меценати. Нариси з історії української культури», яка не перевидавалася з початку 2000‑х. Він розповідає про наших меценатів так, ніби знімає кіно: не всі з них відчували себе українцями, але для України й культури зробили неймовірно багато.

Про самих лише Симиренків можна серіал знімати! Ми часто знаємо їх тільки як «людей від яблук і садів», але ця династія набагато ширша: вони самі викупили себе з кріпацтва, будували пароплави, перетворили Мліїв на ледь не сучасне європейське містечко  — з театром, газовим освітленням, дорогами, шпиталями для робітників. І Слабошпицький це розповідає дуже живо. Мені хотілося залишити ці історії в голосі, бо книжку сьогодні важко знайти. Так мій дорослий канал і вийшов переважно історичним. Там уже понад 60 відео. 

У мене ще в планах наповнення каналу «Грозове горище». Там хочу читати доросле «для душі». Це буде чистий фікшн. Зараз там начитана містична історія: я переклала й начитала один «жахастик» М.Р. Джеймса, такого класика англійської історії з привидами. І ось буквально днями я почала читати «Шидеври світової літератури. Хрестоматію доктора Падлюччо» Михайла Бриниха, геніальний літературознавчий екскурс, написаний суржиком. Це книга, яку також вже дуже важко знайти.  Хочеться, щоб на каналі були смішні, страшні, детективні тексти — оте читання суто для себе. 

— Звучить як повноцінна робота. Скільки часу на день займає начитування книжок?

— Багато. Навіть коротка книжка може зайняти години: якесь речення не так звучить — і ти читаєш його разів двадцять, або просто «не йде» голос. У мене любительський запис: мікрофон хороший, але я не дикторка, це моє хобі. Я постійно перевіряю наголоси й щоразу відкриваю для себе очевидні речі на кшталт «спина», «часу», хоча помилки все одно трапляються — і слухачі про них обов’язково напишуть.

Я працюю над інтонацією й дикцією, але все одно звучання не як у професіоналів. І при цьому я переконана, що цікава казка — не підручник із правильної вимови, а простір для уяви. У дитинстві мені читав тато, який тоді вчив англійську й перекладав мені прямо з книжки — з точки зору професіоналів це, мабуть, був жах, але в моїй голові народжувалися неймовірні образи.

Хороша історія не зводиться до бездоганних наголосів. Це простір для уяви.

— Тепер зрозуміло, звідки це все взялося: тато читав!

— У нас у родині всі читали — і тато, і мама. Моя сестра закінчила навчання саме як бібліотекарка. Вона працювала в республіканській бібліотеці на Нивках. Там, до речі, я вперше побачила Нестайка у 95-му році. Якось до них приїхали брати інтерв’ю, і з’ясувалося, що в сестри ідеальна дикторська мова: жодних дефектів, усе від природи. Її покликали працювати на радіо на Хрещатик, і вона вдома постійно робила артикуляційні вправи — можна було подумати, що хтось з’їхав із глузду.

Вона, звісно, звучить зовсім не так, як я: професійно, відшліфовано. А зі мною жодного нормального коментаря так і не записали.

— Але на «Тося читає казки» скоро буде півтора мільйона переглядів!

— Та невже? Це приємно чути. Про підписників я знаю — там трохи більше ніж 10 тисяч, а от за переглядами не стежу, та «півтора мільйона» звучить божественно.

— Воно хоч якось монетизується?

— Я якось включила монетизацію, але насправді це смішні суми. Там, де є музика, монетизації взагалі нема через авторські права. З того, що залишається, за чотири-п’ять місяців може накапати десь 50 доларів. Я не відчуваю, що маю моральне право витрачати це на себе, тож одразу спускаю все або на книжки, або на донати.

Мене дратує, що на YouTube страшенно багато відвертого трешу. Якщо вбити у пошук «казки», алгоритм видає кілька великих каналів, які колись були російськомовними, з мільйонними переглядами, жахливими комп’ютерними картинками з виряченими очима і синтезованим голосом. У них по пів мільйона, мільйон переглядів на одну казку.

Поруч існує чимало маленьких каналів з живою начиткою й охайною візуалкою, але їх майже не видно. Хочеться, щоб дітям усе-таки обирали людський голос, а не комп’ютерний шлак на мільйони переглядів.

Я постійно слухаю аудіокнижки і страшенно рада, що їх стало більше: на ABUK, у «Лабораторії» та на MEGOGO — зараз уже справді є з чого вибирати. Інколи слухаю суто заради голосу. Так у мене з Сонею Сотник: майже неважливо, що саме вона читає, її тембр настільки приємний, що слухаєш просто для задоволення.

— Як виходить не заходити на територію українських видавців?

— Загальне правило просте: якщо бачу, що книжку вже переклали, я за неї не берусь, щоб не заходити на територію видавців. Або питаю дозволу.

Так було з «Корнебідуй»: я випадково знайшла цю серію у французькому супермаркеті під Парижем, закохалася в кумедні ілюстрації й купила всі книжки, хоча французької майже не знаю — половина чару там саме в картинках. Потім побачила, що видавництво «Моя книжкова полиця» вже видало її українською, зв’язалася з Наталкою Моспан і запропонувала начитати. Вона погодилась, і я озвучила дві книжки для свого каналу.

— А якщо треба перекладати — сама це робиш?

— Так. Дитячі книжки загалом не надто складні, хіба що трапляється якийсь хитрий жарт чи сленг — тоді треба докопуватися до контексту. Кілька разів перекладала віршики: була, наприклад, хелловінська книжечка «П’ять малих гарбузиків», лічилка про динозавриків і «Дорога Мері». Вірші, звісно, значно важче передати, ніж прозу. Зараз пробую перекласти одну зимову поетичну книжку — щось готичне, про ліс і зиму, залишу її вже «на наступну зиму».

— З яких мов перекладаєш?

— З англійської та польської. Є кілька книжок, які ми з Яською (донькою) страшенно любимо. Наприклад, історія «Що пищить у трубах?»: герой (ти думаєш, що це дитина) лишається вдома сам, починає прислухатися до всіх скрипів і шурхотів, бігає й намагається зрозуміти, що відбувається. В кінці виявляється, що це собака, який зустрічає господарів. Дуже смішно. Я просто мусила її начитати. Ще в нас була ціла серія про чарівницю й котів, про зимове шаленство — у нас, наскільки знаю, це ще не перекладено, тож я собі це потрохи перекладаю.

Польську мені приємно перекладати: говорю нею не ідеально, зате добре читаю, і вона мені як рідна. Є мрія перекласти другу частину «Академії пані Ляпки», бо її досі немає українською. Перша частина, моя дитяча любов, уже начитана в мене на каналі.

— Що зараз читаєш?

Зараз читаю велику книжку «Лондон» Едварда Резерфорда. До неї треба реально «сідати» щодня, це не те що візьмеш у метро чи в автобус. Кожен розділ відчувається як окрема книжка. Паралельно читаю «Стислу історію Англії», щоб порівнювати: що насправді сталося, а що Резерфорд домислив. А далі в черзі — ціла купка, зокрема «Невеличка драма» Підмогильного, яку досі не читала.

— Що для Тебе найважливіше, коли ти рекомендуєш книжку — зміст, актуальність чи те, як вона «лягає» особисто?

— Залежно від того, дитяча це книжка чи доросла. Але якщо ти про видання нічого не знаєш, перше спрацьовує обкладинка: у нас є чудові серії з настільки нудним оформленням, що шкода авторів. Паперову книжку я купую як цінну річ: вона має бути красиво зроблена, бо, на відміну від електронної, не може жити без обкладинки.

Далі дивлюся на нормальну інформацію про книжку: якщо це щось нове, треба розуміти, що саме береш. І ще одна річ стала критичною — перевіряти, чи автор не «зашкварився». Я купила «Стислу історію Англії» Дженкінса, а вже потім полізла в «Враження UA» — одну з моїх улюблених читацьких спільнот — і знайшла рецензії на його «Стислу історію Європи», де повно лайна про Русь і росію у старих імперських наративах. Сидиш і думаєш: навіщо я це купила. Тож тепер перед рекомендаціями я окремо перевіряю.

— Якщо ти вже прочитав(ла) книжку, вона класна, а потім автор раптом «зашкварюється», особливо «живий» автор — що з цим робити?

— Писати автору! Я нещодавно страшенно шкодувала, що один автор уже помер, і я не встигла. У Waterstones відкрила його книгу про історію світу «через міста» — зараз же модно: історія світу в 50 столицях, через кораблетрощі тощо. І там була така ахінея про Русь і Росію, що мені закортіло написати йому листа. Зайшла в біографію — він помер два роки тому, от невдача.

— Бувають книжки настільки погані, що навіть не хочеться про них писати?

— Я до такого зазвичай навіть не доходжу: або це просто не перекладають, або мені не трапляється, або вже хтось встиг чесно сказати «фу, не читайте». Мені й справді зараз мало лягає художня проза. Як виключення — військові тексти й книжки про регіони: страшенно люблю те, що робить Катерина Зарембо з історіями Донеччини — «Схід українського сонця» для мене просто бомбезна річ.

Чекаю на паперового Артура Дроня (може, паралельно послухаю й на ABUK), хочу нарешті дійти до Пузика — просто зараз у мене інша внутрішня потреба, не час для «просто фікшну». З великих винятків — Кідрук: я дуже чекала «Колапс», а «Колонію» проковтнула із задоволенням, бо українці на Марсі — це прекрасно.

У дитячому сегменті мій абсолютний топ — Дерманський: де є москалі в пеклі, там все як треба. Для підлітків і дорослих мене «ЗВРК» Ткачук і «Діти вогняного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, а збірка «Корчма на перехресті світів» показала, що Пекур уміє писати епічно: короткий текст, а враження, ніби віддивилася сезон серіалу, і дуже чекаєш другого.

Дуже люблю Аренєва — у мене сильний потяг до фентезі, якого страшенно бракувало в дитинстві, і в нього все на наших коренях: впізнаєш міфологію, яка органічно перетікає в сучасність. Із прозою про дитинство й 90-ті мене зачепив «Компот із патисонів» Ольги Карі: ми з авторкою майже ровесниці, і це той випадок, коли дивишся на свої часи очима іншої людини й краще відрефлексовуєш минуле.

Окремо для мене важливі тексти про регіони й війну: крім згаданої Зарембо, «Бахмут» Мирослава Лаюка. Відкриттям став Олександр Михед із «Живими»: книжка про наших письменників робить їх живими людьми, а не іконками «Тараса Григоровича» з бронзовим придиханням. 

І, звичайно, Іларіон Павлюк. «Я бачу, вас цікавить пітьма» я слухала так, що шукала собі додаткову фізичну працю, аби тільки не вимикати, а потім одразу взяла «Білий попіл» — і досі сміюся з того, як довго обкладинка мене відштовхувала, бо я думала, що це про успішного чувака в піджаку, а виявився нуарний трилер за мотивами «Вія». Це той тип книжок, які не відбивають бажання читати, а навпаки «розчитують» тебе далі.

— Ти живеш між Україною і Британією вже давно, до того ж жила в Польщі. Які українські книжки, на твою думку, могли б «зайти» місцевим?

— У мене є мрія — і навіть назва власного видавництва — і там уже по жанрах розкладено, що я хочу перекладати. Я думаю насамперед про масову літературу. Звісно, в нас є величезний пласт неперекладеної класики, яку треба виводити у світ, але важливо не просто перекласти, а зробити так, щоб її реально читали. Я б відбирала «канонічну» класику, яку можна подавати так само, як росіяни роками заливали ринок Достоєвським і «великой литературой». У нас для цього є купа текстів. 

Паралельно обов’язково треба перекладати детективи, бо українські детективи одні з найкращих, що я читала. Один із улюблених авторів — Олексій Волков. Я недавно намагалася купити «Лікарню на відлюдді» й не знайшла. Це ідеальний матеріал для серіалу, який дивилися б мільйони: там є і захопливий сюжет, і купа побутових деталей «за жизнь».

Він сам лікар, тому лікарняні ситуації прописані правдиво — щось на кшталт «Анатомії Ґрей», тільки наше. Діалоги живі, нічого не притягнуто за вуха, і такі детективи тебе реально не відпускають. Його я переклала б обов’язково. А от любовні романи й драми — не мій жанр, тут не скажу.

— Ця подвійність життя — з українською ідентичністю й тривалим життям за кордоном — змінила якось твій фокус бачення української культури?

— Я не впевнена, що це лише еміграція. Це ще й вік: після сорока ти інакше сприймаєш дуже багато речей. Книжки, які раніше були «не для мене» і взагалі не чіпляли, тепер раптом відкриваються по-іншому. Але, звісно, життя в Британії дає змогу постійно порівнювати «наше» з «їхнім». І ти бачиш, що в нас грандіозний культурний спадок, який за художніми й етичними параметрами стоїть дуже високо.

Нам є що показати світу, і найбільше болить брак ресурсів на промоцію. Нашій культурі бракує «обкладинки», за якою її куплять назовні. Потрібні гроші саме на це: зробити ту умовну обкладинку і голосно про неї розповісти. Запит існує.

Нещодавно у Твіттері іноземка написала, що втомилась від популяризації російської культури й хоче почитати щось українське англійською; їй порадили різне, вона взяла Підмогильного «Місто» і була шокована тим, наскільки це сильний роман.

На цьому тлі особливо дратує, як «вливається бабло» в російську класику. Ті ж «Білі ночі» Достоєвського лежали в Waterstones скрізь біля кас, хоча жодна людина, з якою я говорила, їх не читала: всі лише чули, що є «великий писатель». А потім ця ж книжка раптом поперла в TikTok і BookTok. Нам би такі ж ресурси в українські тексти: бо в нас є й сильні романи, і круті цитати, і все, щоб їх екранізували, цитували й перекладали, просто потрібні нормальні перекладачі й цілеспрямоване промотування.

— Коли комунікуєш з британцями, є щось таке, що ти пояснюєш про Україну знову й знову, і вони все одно не дуже розуміють?

Я справді часто пояснюю базові речі — і це, чесно кажучи, нормально: щоб глибоко розуміти Україну, треба свідомо вкладати час у нашу історію, культуру, контексти, а хто буде робити це «просто так». Для частини британців Україна досі виглядає як екзотика. При цьому навіть публічні інтелектуали часом демонструють повне нерозуміння: у тій же «Civilization» Найла Фергюсона Україну записують до якоїсь «російсько-азійської цивілізації», і видно, що він знає про нас лише з російських наративів. Тож дивуватися, що пересічні британці плутаються, особливо немає сенсу. 

Це ж треба, щоб вони знали більше: потрібна масова українська культура, перекладена й доступна тут — фільми, серіали, книжки, настолки, які вони дивляться й читають «для фану», а не як лекцію з історії. Як ми колись масово закохувалися в Шотландію, Англію, Ірландію через Вальтера Скотта, екранізації, пригодницькі романи: ти дивишся не «для освіти», а просто, бо це захопливо, і в голові формується образ країни. 

— Жінко, ви дійсно багато говорите. А пишете?

— Одна книжка взагалі ходить зі мною в магазин і шепоче, що час виходити в люди! Є ще одна готова різдвяна й оповідання в нашій спільній збірці на черзі. Друк поки залишимо інтригою. 

Читайте також: Сергій Плохій: В росії до історії ставляться, як до зброї