Юлія Юрчук: Нас зі шведами об’єднує спільне відчуття потреби справедливості

Юлія Юрчук — українська науковиця, історикиня та перекладачка, яка вже понад десятиліття живе і працює у Швеції. У Сьодерторнському університеті в Стокгольмі вона викладає історію ідей, а також співпрацює з іншими європейськими науковими закладами й багато подорожує.

Основною темою її досліджень є політика пам’яті, історія релігії, націоналізм, деколонізація в Україні та Східній Європі, а окрім академічної діяльності, Юлія активно займається перекладом шведської літератури українською. Авторка книжки «Швеція. Модель для збірки» (Віхола, 2022), у якій знайомить українського читача з різноманіттям шведського суспільства, його традиціями, фемінізмом та особливим скандинавським світоглядом. Юлін світогляд — це ще одна “модель для збірки», у якій ми спробуємо розібратися, елемент за елементом: книжка, академія, студії пам’яті та деколонізаційні, поліфонічна ідентичність і материнство, секрети побудови діалогу шведів з українками та секрети інтуїтивного перекладу. 

— Юлю, Ти написала захопливу книжку про Швецію, яку я читаю уривками, насолоджуючись кожною сторінкою. Розкажи, коли і як почалася Твоя шведська історія?

— Я переїхала до Швеції у 2009 році писати PhD і залишилася жити. Тоді країна була іншою: без правопопулістів у парламенті, зі слабшою антиміграційною риторикою, з дуже малою українською громадою й майже повною відсутністю знань про Україну — нас часто плутали з росією, питали, чи маємо власну мову й наскільки вона відрізняється від російської. 

Навіть після 2014 року у пресі траплялися пропагандистські міфи про Україну. Частина людей згодом «перевзулася в польоті», але багато хто, особливо в середовищі Slavic Studies, позиції не змінив: ті самі люди, що у 2014-му казали «віддайте Донбас — і буде спокій», нині просто перестали це озвучувати, хоча, думаю, їхні переконання лишилися. 

Водночас сьогодні про Україну знають усі, і шведське суспільство загалом щиро нас підтримує: у 2022 році лише Ліва партія виступала проти постачання зброї, але й вона швидко змінила риторику під тиском громадськості.

— Чи багатьох біженців з України прийняли шведи, щоб забезпечити це нове знайомство з нашою країною? У 2015 році вони вже пережили величезну міграційну хвилю, переважно із Сирії та Близького Сходу. 

— У 2015 році 10-мільйонна Швеція прийняла близько 160 тисяч біженців, і цей досвід сильно вплинув на ставлення до міграції. Тому, коли у 2022 році почали прибувати українці, суспільство вже було набагато обережнішим і ставило питання, як країна впорається з новою хвилею, якщо не до кінця впоралася з попередньою.

До 2022 року у Швеції проживало близько двадцяти тисяч українців, нині — приблизно шістдесят тисяч, із них близько 46 тисяч отримали тимчасовий захист через війну. Частина людей виїхала — хтось повернувся в Україну, хтось вирушив до Польщі чи інших країн через складні житлові умови, обмежену підтримку й ізоляцію в малих містах. Українці «зламали» звичні міграційні сценарії: вони швидко влаштовуються на роботу, не покладаються лише на допомогу, тримають високі стандарти життя й нерідко повертаються, якщо умови їх не влаштовують.

Читайте також: Фіона Ґрінланд: Я й гадки не мала, якою багатою й провокативною є сучасна українська культура

— У 2022-му у Швеції з’явилася хвиля підтримки й зацікавлення Україною, хоча глибоке розуміння нашої культури ще формується. У цьому контексті виставка «Перехрестя: Швеція – Україна (1000 років)» у Музеї шведської армії стала знаковою. Я мала щастя побачити там оригінал Конституції Пилипа Орлика. Там можна відчути, наскільки глибокими й системними були політичні та культурні зв’язки наших країн, що починаються задовго до козацької доби чи кримських кампаній.

— Союз України та Швеції за часів Мазепи був потужним і стратегічним: під час Великої Північної війни Карл XII і Мазепа виступали як рівноправні партнери у протистоянні російській імперії, а Карл XII справді вірив у перспективу української державності. Масштаб цієї взаємодії по-справжньому відкривається, коли бачиш документи й листування у шведських архівах: цілі томи свідчать, наскільки інтенсивним був дипломатичний і культурний обмін. Показ оригіналів на виставках чи згадки про шведські поселення в Україні, що виникли на запрошення Катерини II й досі існують, нарешті займають належне місце в українській історичній пам’яті. 

Україна була частиною кількох імперських проєктів, і тепер, коли ми говоримо про деколонізацію, ці контексти стають особливо актуальними: дослідники описують їх поняттям інтерімперіальності, а український досвід водночас і підтверджує, і підважує усталені теоретичні моделі.

На відкриття у Стокгольмі запросили понад сотню музейних фахівців з України, але весь проєкт — від фінансування до організації — реалізувала шведська сторона, а українці долучилися завдяки цій підтримці. Виставка стала надзвичайно популярною, особливо серед молоді, завдяки інтерактивним матеріалам, мультимедіа й відео; моя донька ходила туди кілька разів і була у захваті.

Водночас головна роль у цьому діалозі й далі лишається за Швецією: з одного боку, нас представляють у широкому європейському контексті, з іншого — українці знову «відкривають» власну історію через європейські інституції.

— Виставка, звісно, не могла охопити всю історію України, але навіть для мене, з доволі ґрунтовними, хоч і асистемними знаннями, знайомство з окремими артефактами стало справжнім відкриттям — особливо частина, присвячена Криму. 

— Саме цю виставку я вивчаю в межах проєкту, який присвячений Heritage Diplomacy, тобто дипломатії, заснованої на культурній спадщині; це великий проєкт ЄС, у якому я працюю з музейниками й досліджую, як цей підхід працює на практиці. Це дуже перегукується з тим, про що ми говоримо: культурні мости й розуміння через досвід.

Сама виставка зроблена блискуче — одна з найкращих, які я бачила про українську історію за кордоном. Особливо вражає фінальна частина, що переносить у сучасність і розповідає про допомогу Швеції українській армії: наратив побудований зі шведської перспективи, а наприкінці відвідувачів запитують: «Що ви зробите, якщо почнеться війна?», — і відповіді коливаються від заперечення до серйозних роздумів. Це потужний прийом: виставка не лише про минуле, а й про відповідальність сьогодні.

Водночас була й критика: частина фахівців закидала авторам надто сильний воєнний акцент і перебільшення ідеї «тисячі років зв’язків» між Україною й Швецією. Швеція взагалі боїться теми війни й бачить себе дуже мирною країною.

Попри дискусії, виставка стала надзвичайно популярною, її відвідувало дуже багато людей, і експозицію подовжили ще на пів року — найкраще свідчення того, що проєкт точно влучив у сучасний контекст і знайшов живий відгук у шведської публіки.

— Не лише в сенсі успіху, а й у плані встановлення професійних контактів?

— Шведські музейники після початку повномасштабного вторгнення одразу проявили ініціативу: зв’язувалися з українськими колегами, допомагали коштами на найнеобхідніше. Згодом вони почали думати ширше — яку фахову допомогу можуть надати Україні й чого самі можуть навчитися в українських музейників, що працюють у воєнних умовах.

У 2022 році багато інституцій об’єдналися — Nordiska Museet, Національна рада з питань культурної спадщини, Музейна асоціація Швеції та інші. Вони створили програми солідарності, підтримали збори на захист українських колекцій і започаткували спільні дослідницькі проєкти, зокрема «Sweden and Ukraine in Museum Collection History and Exhibition Narratives», який вивчає спільні музейні об’єкти у Швеції та Україні. За словами самих шведів, цей досвід надихнув їх на нові формати співпраці не лише з Україною, а й між собою.

Українська ситуація 2022 року не лише стала спільним викликом, а й суттєво вплинула на самоідентичність шведської музейної спільноти. Взаємодія з українцями та спільна робота у кризових умовах змусили музейників переосмислити свою роль і побачити себе частиною ширшої нордичної спільноти — разом із колегами з Норвегії та Данії, з новим усвідомленням професійної відповідальності й солідарності.

У 2022 році співпраця між українськими та шведськими музеями переросла в системний діалог: відбувалися спільні конференції, як-от «Ukraine after the war: Museums as a Gate to the Future», та стартували дослідницькі ініціативи на кшталт «Sweden and Ukraine in Museum Collection History and Exhibition Narratives», що ґрунтувалася на спільному аналізі колекцій. Український досвід став етичним і професійним орієнтиром, підштовхнувши шведських музейників до консолідації й розуміння, що навіть під час війни музеї можуть бути не лише сховищем пам’яті, а й простором солідарного гуманізму та співтворення культурного майбутнього.

— Дуже вдячна за ті глибокі роздуми, які викликає твоя книжка про Швецію. Хотілося б почути від тебе більше про стереотипи щодо України у Швеції: як вони формувалися і змінювались до 2022 року та після?

— До 2022 року ці стереотипи були розмитими: через брак інформації нас вкладали в загальний набір уявлень про «Східну Європу» — мачо-культуру, пригнобленість жінок, низький рівень життя, корупцію, недемократичність і подібність до росії. Більшість цих образів не були глибоко осмисленими, шведам просто бракувало власного досвіду й знань.

Після 2022 року, коли до Швеції приїхали тисячі українок, з’явився розрив між реальністю й очікуваннями. Багато з них виявилися високоосвіченими, практичними, швидко включилися в життя країни — це здивувало шведів і частково підважило старі стереотипи. Водночас виникли й токсичні наративи: в медіа з’являлися образи українок як «невидимих блондинок у борделях», а скандал із висловлюванням журналістки Елаф Алі спричинив масовий флешмоб протесту українок, які почали публічно демонструвати свою фаховість, освіту та реальні досягнення. Навіть без цих «жартів» українок звинувачували в тому, що вони «занадто охайні», «занадто гарно вдягнені» й «занадто багато думають про манікюр» як для біженок — манікюр став символом того, наскільки ми не вписуємося в місцеві очікування.

У підсумку, частина шведського суспільства лишилася у старих уявленнях, але, хочеться вірити, що більшість почала більше цікавитися Україною й бачити в українцях активних, професійних учасників суспільства. А в мене від 2022-го, як бачиш, наші «українські нігті» — кольоровий манікюр — і далі на місці (сміється).

Зміни динаміки є: більшість і далі формує свою думку в діалозі з реальністю. Коли в тебе з’являється колега-українка (а більшість новоприбулих — жінки), стає очевидно, що стереотипи не працюють, і саме так вибудовується діалог між шведами й українками.

— Які моменти адаптації у шведську Академію були для тебе найскладнішими і як ти справлялася, входячи в нову систему?  

— В першу чергу найскладнішим було відчуття нерозуміння, особливо після 2014 року — анексії Криму та початку війни. Я працювала в центрі з вивчення регіону і була шокована, як колеги, що досліджують росію, не могли збагнути, що відбулося, і говорили: «Краще б ви віддали схід, тоді було б спокійно». Це було повне нерозуміння суті подій і позиції України.

Болісною була й реакція на розмови про політику пам’яті, Голодомор і зміни в колективній пам’яті після 90-х. Часто чула скепсис: «Голодомор вам нав’язали, це пропаганда», і навіть особисті історії про голод від моєї бабусі заперечували — це був постійний газлайтинг. Я зрозуміла, що колоніальність — це саме такий газлайтинг у масовому масштабі, коли спільноті кажуть: «Ви цього не пережили», або забороняють пам’ятати. Через дослідження пам’яті я природно прийшла до питань колоніальності: моя дисертація якраз про деколонізацію пам’яті, reclamation of history — повернення історії. Коли я її писала, мені казали, що Україна не є колоніальною чи постколоніальною, а вже у 2022-му всі раптом заговорили про це. Скоро дисертацію видадуть українською, і мені гірко, що саме широкомасштабна війна повернула до цієї теми, яку я внутрішньо закрила десять років тому, але історія не дозволяє її закрити.

В академії я залишилася, бо мені справді цікаві дослідження.

Після 2014 року я зрозуміла, що з частиною людей, які вивчали росію, мені просто ні про що говорити. Зрештою я відійшла від регіональних осередків: на факультеті, де працюю зараз, я стала першою іноземкою з постійною посадою лектора і вперше відчула підтримку, де не потрібно доводити, що на сусідні країни не можна нападати.

Якщо й повернуся до середовища regional studies, то це має бути вже інше середовище, а не те, що було у 2014 чи 2022 році.

Саме 2014 рік остаточно зруйнував мої ідеалістичні уявлення про академію. Коли я починала у 2009-му, мала дуже оптимістичні очікування щодо наукового середовища. Потрібні були роки, щоб прийняти: в університетах стільки ж нерозуміння і стереотипів, як і всюди, а багато людей лишаються у своїй вузькій темі й мало розуміються на реальному житті — особливо якщо все життя досліджують, скажімо, поезію Цвєтаєвої. Вони справді романтизують і, свідомо або несвідомо, екзотизують цю специфіку. При цьому прекрасно розуміють, що їхнє власне суспільство зовсім інше. Однак часто вони ще більше «грають» на цій темі, бо екзотизація — це частина їхньої професійної гри, вона «продається». Без цієї особливості славістика (а найчастіше це саме русистика) втрачає сенс.

— Чи не виходить так, що шведи у своєму прагненні бути толерантними, відкритими й демократичними часом теж екзотизують «інших» і через це стикаються зі своєю тіньовою стороною? Можливо, саме тому їх це так приваблює — адже Тінь завжди манить…

— Можливо. Це й справді влучна метафора. У Бостоні, де мене запросили на панель про деколонізацію пам’яті в Україні, я помітила в списку учасників російського професора старшого покоління й розуміла, що буде непросто, але свідомо пішла, щоб не уникати складних розмов.

Коли панель почалася, атмосфера стала «крінжовою»: він відкрив виступ жартом про «злочин проти людства — збирати людей о 8-й ранку в суботу», хоча йшлося про пам’ять щодо злочинів проти людяності в Східній Європі. На тлі війни, нічних обстрілів і дронів це мало особливо недоречний вигляд. Я виступала останньою й змогла адаптувати доповідь: сказала, що не вважаю можливим жартувати про злочини проти людства в мирній аудиторії, і перейшла до реальних травм, деколонізації пам’яті, історичного контексту. Він намагався виправдовуватися, зокрема звинувачував Віктора Ющенка у «вигадці» Голодомору, а я відповідала фактами з досліджень, чим тільки посилила контраст. 

У результаті публіка явно підтримала мене; це був важливий приклад того, що аудиторія справді зацікавлена наукою, а не пропагандою.

— Я думаю, ми за ці роки добре «накачали м’яз» уміння відбивати цей крінж. Коли мені кажуть: «Ти ж училася в радянській школі», я відповідаю: «Так, і саме тому маю достатньо фактажу, щоб пояснити, чому не варто пропагувати умовну Цвєтаєву».  

— Я завжди наголошую: я дуже добре знаю російську, бо змушена була вивчати російську мову й літературу в школі, але це не був мій вибір — я б охочіше вчила більше української чи світової літератури. У шкільні роки в мене фактично вкрали шанс знати більше, і багато довелося надолужувати вже після. Саме через ці обмеження я фанатично вивчала іноземні мови й досі дуже багато читаю. Нам «подобалися» всі ці цвєтаєві значною мірою від браку альтернатив — а людині потрібен вибір, якого нам тоді просто не давали.

— Повернімося до політики пам’яті й деколонізаційних студій. Тема пам’яті зараз на слуху, але ти ще до цього досліджувала ставлення до ОУН і УПА, ще до того, як це стало трендом. Як змінилася політика пам’яті за останнє десятиліття і як на неї вплинула війна?

— Моя дисертація закінчується 2014 роком, а найцікавіші процеси почалися пізніше. Раніше пам’ять про ОУН і УПА була переважно локальною, зосередженою в Західній Україні, але з Майданом вийшла за ці межі. Політика пам’яті справді з локальної стала загальнонаціональною, але зберегла суперечливість, коли навіть у межах одного міста співіснують різні, часом конкурентні моделі. Я другий рік викладаю на програмі студій памʼяті та публічної історії в Київській школі економіки, і студенти приносять безліч прикладів із різних міст, де ці нові практики пам’яті по-різному проживаються й осмислюються.

Важливо також пам’ятати про  різницю у сприйнятті між українцями в Україні та в діаспорі, де зараз формується більш україноцентричний наратив і по-новому осмислюється зв’язок із батьківщиною. Мені здається, я десь між цими двома перспективами: бачу, як народжується нова пам’ять — публічна, критична, але водночас дуже жива.

У 2022 році стало очевидно, що людям украй потрібно говорити про українську історію. Запрошували спікерів, організовували лекції. Ці дискусії ініціювали самі українці для українців, сприймаючи історію як відповідь на російські пропагандистські наративи й водночас як спосіб згуртувати громаду за кордоном. Коли на твою країну нападають за саме право на існування, ідентичність загострюється, виникає потреба зрозуміти: чому це сталося, які минулі події до цього привели. 

Тепер перша хвиля «освоєння історії» серед новоприбулих спала: багато лекційних ініціатив зникли, а ті, що лишилися, зосередилися на інтеграції.

— Ми говоримо про ідентичність, а яка твоя? Твоєї дитини?

— Моя ідентичність поліфонічна: я українка, яка живе у Швеції, добре розуміє шведське суспільство, але залишається українкою, що не так часто, як хотілося б, буває вдома. Я розумію Україну завдяки тому, що постійно її вивчаю і зберігаю не формальний, а живий, щоденний контакт: системно читаю українські тексти, стежу за культурними подіями, спілкуюся з людьми, навчаю українських студентів. Тому, навіть живучи за кордоном, я й далі відчуваю пульс українського суспільства.

Моя донька Вероніка — шведка з українським корінням — і сама так про себе каже. Вона народилася у Швеції, але до 2022 року ми їздили в Україну три-чотири рази на рік, вона була зі мною на всіх Книжкових форумах та Арсеналах, тому Україна для неї — щось дуже рідне й пов’язане з книжками, письменниками та перекладачами. Водночас у ній багато українського, і це видно в дрібницях: сьогодні, наприклад, отримали посилку від мого тата з насінням соняшнику — вона сидить, гризе, жартує, що у Швеції до них довелося б додавати інструкцію, як їсти. У неї дуже українське почуття гумору.

Зараз їй тринадцять, і вона бачить, що її ідентичність відрізняється від «середньої» шведської: у неї завжди є українські паралелі, вона постійно порівнює Швецію з іншими контекстами, бо багато подорожує зі мною — і Швеція не завжди «перемагає» в цих порівняннях. І головне: тепер вона справді говорить українською. Активно перейшла на неї лише після 2022 року, ніби в жесті відкриття й спротиву: «Так, я можу знати цю мову, можу нею говорити — і я буду». Для мене це моменти особливої материнської гордості, бо розумію, що це її власний, усвідомлений вибір.

— Хочу запитати про твою перекладацьку кар’єру. Як ти наважилася взятися за переклади? 

— Випадково. Першим мені запропонував перекласти книжки Ілля Стронговський: це була не моя ініціатива, видавництво вже мало книжку, яку хотіло видати, і просто попросило зробити переклад. Останньою я переклала вже роман — «Коханці-поліглоти» Ліни Вулф, текст, який мене справді захопив; я просто написала у Facebook, що хотіла б його перекласти, і Ілля з Лілією відповіли: «Ну добре, перекладай». Гадаю, якби вони не проявили ініціативу спочатку, я, можливо, так і не наважилася б, але після цього мене почали запрошувати й інші видавництва. 

Перекладати Ліну Вулф було легко — я дуже добре її відчувала, здавалося, що якби писала прозу, то писала б саме так. Для мене це був майже ідеальний збіг інтонацій і світовідчуття. Важко було з книжками Анни Хьоґлунд. Формально це дитяча чи підліткова література, але з глибоким філософським змістом, і я весь час переживала, чи вдасться передати цю глибину дуже простою мовою. У дорослих авторів є великий арсенал засобів, а Хьоґлунд пише скупо й стримано, проте лишає сильний післясмак. Її сила саме в простоті: одне коротке речення про смерть — і ти вже відчуваєш втрату; кілька уривчастих фраз про тривожного кролика — і ця тривога передається читачеві. Буває, що сюжет забувається, а от відчуття лишається на все життя — і створити саме цю емоцію, цей слід, на мою думку, і є справжнє мистецтво перекладу. 

— Як ти працюєш із культурними кодами й узагалі їх перекладаєш? Теоретики перекладу кажуть, культурні коди — це лише інструмент доступу до універсальних сенсів, які перекладач розкодовує через досвід і емпатію.

— Усе починається зі спостереження. Я уважно дивлюся й слухаю, намагаюся відчути середовище, у якому живу. Звідти беруться певні реакції, настрої, поведінкові патерни. Дуже багато читаю мовою культури, з якою працюю, щоб інтуїтивні відчуття оформити в слова, а вже потім переносити ці сенси в інший контекст так, щоб не загубити емоційний тон. У «Коханцях-поліглотах», наприклад, головна героїня — жінка з маленького села на півдні Швеції, яка переїздить до Стокгольма; я добре розумію цей сюжет, бо в нас є подібні історії про жінку з провінції у великому місті, але важливо не скотитися в кліше, а передати її внутрішню гідність, іронію, зрілість — те, що дозволяє їй лишатися собою. 

Зрештою розумієш, що культурні коди — це спосіб дістатися до універсального людського, і якщо текст живий, він відгукнеться й у Швеції, і в Україні.

Те, що теоретики називають «перепаковуванням інтуїції», для мене і є перекладацькою роботою: через досвід і емпатію розкодувати сенс і заново його зібрати в іншій мові. 

Водночас є речі, що перекладаються важко, наприклад, дуже шведське вміння приймати «неідеальний» результат: у їхній комунікації часто закладене відчуття, що навіть неповне порозуміння може бути достатнім завершенням — це особливе мистецтво компромісу, яке українською можна описати, але важко передати в одному-двох словах.

— Компроміс — дуже непроста річ для українців, погоджуюся.

— Іноді здається, що для нас «якщо програв — то програв», без напівтонів. Ми мислимо в категоріях максималізму: або все, або нічого. А шведи живуть у зоні домовленості, навіть якщо ніхто не отримав ідеального результату. У цьому є стабільність, уміння жити з недосконалим. Мені здається, нам цього досвіду дуже бракує.

— Що ж тоді може поєднувати наші культури?  

— Відчуття справедливості. Для шведів воно ключове: усе має бути чесно і правильно. І для українців так само. Ми теж потребуємо справедливості, просто у нас вона часто пов’язана з боротьбою.

Саме це об’єднало нас у 2022 році: відчуття, що війна — це глибока несправедливість. І, можливо, саме запит на справедливість і є тим спільним ґрунтом, із якого може вирости справжнє взаєморозуміння.

— Я все більше думаю, що сподіватися, аби нас зрозуміли повністю, — наївно. Важливо, щоб люди хоча б відчули якусь маленьку частинку нашого досвіду. І цього вже достатньо.

— Погоджуюся. У моєї колеги, яка досліджує пам’ять, це сталося саме завдяки книжці Віки Амеліної: ми роками перетиналися на конференціях, я говорила про війну з 2014 року й про пам’ять, але лише коли вона, за моєю порадою, прочитала Вікину книжку, сказала: «Це справді сильний текст» — і я побачила, що її нарешті по-справжньому торкнуло. Вікина книжка болюча, важка, але дуже чесна, як розмова, після якої лишається тремтіння, і саме через такі тексти щось проходить глибше. Тому так важливо, щоб люди просто бачили й пробували: ходили в музеї, дивилися виставки, читали, навіть якщо не все розуміють — цього часто вже досить, щоб з’явилося емпатійне відчуття і хоч часткове розуміння нашого досвіду.

— А кого з українських авторів знають у Швеції?

— До 2022 року — майже нікого: не було навіть перекладеного Юрія Андруховича, «Московіада» з’явилася вже після великого вторгнення. Кілька текстів Сергія Жадана вийшли завдяки особистій симпатії перекладача. Ще була Оксана Забужко з «Польовими дослідженнями українського сексу» — і, по суті, все. У квітні 2022 року я написала емоційну статтю в одній із провідних шведських газет про те, що Швеція не зможе зрозуміти Україну, не читаючи її літератури: тоді у шведськомовному просторі майже не було сучасних українських голосів.

Зараз ситуація змінюється: вийшли переклади «Доці» Тамари Горіха Зерня, «Амадоки» Софії Андрухович. Перекладачі, які працювали з польською чи російською, переорієнтувалися на українські тексти — для мене це акт спротиву й жест культурної солідарності.

Дуже важливо, що частина славістів, у тому числі й русистів, змогла вийти зі звичної «зони комфорту» й побачити історичний момент, у якому ми опинилися: завдяки їхнім зусиллям уже у 2022 році з’явилися антології й тематичні номери журналів, присвячені українській літературі, і я впевнена, історики ще писатимуть про роль цих людей у спротиві.

У нас в університеті запрацювала ініціатива підтримки українських дослідників: фонд, що займається країнами Балтії та Східної Європи, від початку вторгнення виділив кошти на три роки, щоб приймати дослідників з України. Тепер програма триває в коротших форматах, поєднуючи солідарність та обмін знаннями. Є ідея, що з часом вона може мати ім’я Пилипа Орлика — і я бачу в цьому справді позитивні зміни в академії. 

— Українці часто мають подвійність – пишаються й водночас соромимося своєї гордості. Але коли західні колеги починають повчати «як жити», то хочеться відповісти: «Що ви знаєте про життя?» Бо більшість із них ніколи не стикалася з тим, що для нас стало буденністю: війною, втратою, опором…  

— Мені дуже запам’ятався випадок у Копенгагені: після моєї лекції колега сказала, що додасть до свого курсу «Література і війна» книжку Вікторії Амеліної. У курсі розглядали майже всі конфлікти, окрім України — у 2025 році! Вона послухала уривок, який я цитувала, й відразу сказала: «Тепер мушу її включити». Це той момент, коли хтось зовні нарешті починає бачити те, чого раніше не помічав.  

Ще одна сцена: у Німеччині я взяла до рук книжку «Як закінчуються війни». На останній сторінці — розділ про нашу війну, де чорним по білому: «Війна в Україні 2022 року завершилася замороженим конфліктом». Книга свіжа, 2025 року. Я стою, читаю й не вірю очам, хочеться просто влізти в цю сторінку й закричати: «Люди, ви серйозно? У нас досі триває війна». У такі моменти здається, що ми живемо в паралельних світах, і знову й знову доводиться пояснювати очевидне. Інколи я думаю, що вся моя академічна кар’єра була лише підготовкою до того, щоб перекладати іншим досвід України.  

— Ти ж ніколи не перестанеш, правда?  

— Правда. Не перестану.

Читайте також: Клаудіа Дате: Я просто слухаю, як вірш дихає німецькою