Безальтернативна включеність. Ярослав Корнєв про творчість на війні і війну в мистецтві

Ярослав Корнєв — поет, музикант, скульптор. Автор збірок «Дещо з насіння» (2016), «Хто ніч» (2021) і «Мальовані стовпи» (2024).

Учасник та фіналіст всеукраїнських поетичних конкурсів, лауреат кількох літературних премій. Автор текстів для поетично-скульптурного перформансу — «Напад на сонце».

Віднедавна Ярослав — військовослужбовець Збройних сил України. Переконаний, що творчість будь-якого автора залежить від інтенсивності його почуттів.

Тож для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Ярославом про його творчість і оптику, крізь яку вона проявляється, про зміни, які автор помітив останнім часом в нашій культурі й літературі зокрема та про акценти в українському мистецтві.

— Зараз на вашій сторінці у фейсбук практично щодня з’являються нові вірші. Чи завжди ваша творчість була такою насиченою, чи своєрідним каталізатором стала реальність війни? 

— Звичайно, це пов’язано з тим, що відбувається зі мною, з інтенсивністю моїх внутрішніх переживань. Каталізатором, звісно, часто виступають зовнішні чинники. Бувають періоди, коли я пишу дуже мало — це може бути один вірш раз на кілька місяців. А буває так, як зараз — створюю тексти майже кожного дня, і можу за день написати до 5 віршів.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я займався творчістю украй рідко, як і багато хто з українських митців, чиї дописи на цю тему я бачив у соцмережах. Люди сумнівалися, чи зможуть писати взагалі. Занадто вже великим було загальне потрясіння від тих подій.

Втім, весною 2022 року я активно працював зі старим поетичним матеріалом, на основі якого ми з моїм другом скульптором Владиславом Юдіним створили виставу «Напад на сонце», прем’єра якої відбулася у Львові в травні того ж року.

Зараз я є частиною Збройних сил України, отримую новий досвід, емоції, багато пишу.

— Напевно, тематика змінилася. Чи помічаєте, що вас надихають зовсім інші речі, ніж було раніше, чи немає такого відчуття?

— Безумовно, зміна життєвої парадигми напряму пов’язана зі зміною тематики. Мені здається, що так буває майже завжди й практично з усіма творчими людьми.

— В одному з інтерв’ю у 2017 році ви сказали, що війна для вас це не прояв любові, а зброя — лише для того, аби захистити найближчих родичів. Думаю, тоді ви не задумувалися про те, що в нас буде така ситуація, що і вам доведеться долучитися до війська.

— Ви праві, тоді я дійсно не думав, що прийде час і мені доведеться йти в армію. Враховуючи навіть те, що ця жахлива історія почалася з 2014-го року, а не з повномасштабного вторгнення. На той момент я не відчував всередині себе готовності воювати, відкидав таку можливість на емоційному рівні. Дуже часто реакцією здорової людини на такі шокуючі обставини, як війна, є страх. Страх за себе, близьких людей, за те, що доведеться безпосередньо брати участь у бойових діях. Забирати чужі життя. І це, я вважаю, абсолютно нормальний механізм захисту мозку.

Зараз я усвідомлюю, що всі ми — хочемо чи ні — маємо настільки тісний контакт з війною, наскільки це взагалі можливо.

Українці стали частиною цього «театру бойових дій», якщо можна так висловитися, частиною подій страшних і сумних.

Я це розумію як безальтернативну включеність у війну, просто в кожного вона на своєму рівні: хтось безпосередньо бере участь у бойових діях, хтось донатить, хтось ризикує собою кожного дня під час обстрілів мирних міст, у когось близькі є частиною ЗСУ, а в когось рідні постраждали від окупації, хтось є вимушеним переселенцем в Україні, хтось — біженцем за кордоном. І, скажімо так — настав і мій час служити.

Читайте також: Євгенія Подобна: росія чітко показала, що налаштована на наше тотальне знищення

— Ви із Краматорська, переїхали у Київ в 13 років. Яким ви запам’ятали Краматорськ, будучи дитиною і що це місто означає для вас зараз?

— Це справді моя мала батьківщина. Я своє місто відчуваю: тут я народився, вивчився, саме у Краматорську побачили світ мої перші дитячі вірші. Тобто можна сказати, що це відправна точка мене як людини, як особистості, як літератора.

— Знаю, що перших дві ваші збірки написані та опубліковані російською. Коли ви перейшли на українську? Яким чином відбувався процес вашої трансформації? Це цікаво навіть в контексті того, що зараз багато людей говорять, що їм складно перейти на українську. Ви це зробили задовго до повномасштабного вторгнення. Що вас мотивувало?

— Я дуже добре пам’ятаю момент, коли мені захотілося створювати літературу саме українською мовою — це був 2011 рік. До того, в школі, звісно, я вивчав українську, але моє оточення було майже повністю російськомовне, і я також.

У 2011-му я поїхав у Харків на щорічні читання до Всесвітнього дня поезії, 21 березня. В Харкові є така традиція — літературні «Читання на драбині», і саме там я почув цікаву для себе поетку — Олену Рибку. На той час її тексти мене зачудували. Бо в школі ми проходили класиків — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Котляревського, представників Розстріляного відродження — Володимира Сосюру, Павла Тичину, шістдесятників. Це були програмні, шкільні твори, які не викликали з мого боку жодного інтересу. Вони не надихали мене писати українською.

А  ось вірші Олени Рибки справили на мене дуже сильне, глибоке враження.

Не знаю, наскільки це дивно чи ні, але я тоді справді відчув, що поезія українською мовою дуже відрізняється від російськомовної поезії на всіх рівнях: звучання, образи, сенси.

Виявилося, що вона відрізняється і від тих шкільних програмних творів. Для мене це було маленьким одкровенням, звучить трохи пафосно, але на рівні відчуттів це було саме так.

З того часу я почав писати українською і не припиняю до сьогодні.

— Чи помітили ви зміни у власному світогляді, коли почали використовувати українську в творчості? Ви зауважили, що поезія відрізняється. А чи можна з вашого досвіду говорити про те, що мова впливає і на самоусвідомлення або ж формування особистості?

— Один мудрий чоловік колись зауважив — скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина. І я повністю підтримую цю сентенцію. З того часу, як я почав писати поезію українською, мій світогляд став ширшим не тільки в плані власної творчості, а й щодо зацікавленості культурою загалом. Відбулися дуже серйозні особистісні зміни в моєму житті — я почав цікавитись не тільки українською літературою, авторами, поетами та прозаїками, а й українськими художниками, композиторами та продовжую цікавитись ними донині. І саме мовний перехід став початком цього шляху.

— Чи є у вас зараз час на читання і яку літературу ви обираєте? Що можете сказати про сучасний укрліт?

— Я багато читаю і навіть під час проходження служби знаходжу таку можливість. Крайнє з прози, що я штудіював, це «Сага про Рейневана» — твір польського письменника Анжея Сапковського, який складається з 3-х книг, і наразі я читаю Річарда Беккера, його цикл «Другий апокаліпсис». Ці твори підтримували мене в складні моменти життя під час служби, це жанрова література, її можна віднести до жанру фентезі.

Щодо сучасної української літератури, то наразі я сам пишу більше, ніж читаю. Але я слідкую за сучасниками в соцмережах і цікавлюся тим, що вони пишуть в реальному часі. Переважно цих людей я знаю особисто, вважаю, що серед них багато талановитої молоді. Як приклади можу назвати поетичну творчість Дар’ї Зоріної, Олександра Мимрука, Богуслава Поляка, Олексія Долгульова, Дмитра Зозулі, Вікторії Краснікової. Коли я жив у Києві, то був учасником творчого руху на базі кав’ярні «Купідон», де також мав можливість познайомитися з цікавими для мене поетами.

Якщо казати про класиків, то завжди пропоную читати поетів Київської школи, особисто мене безмежно вражає творчість — Олега Лишеги, Михайла Григорова, Миколи Воробйова. Для розуміння трансформації української поетики другої половини двадцятого століття раджу познайомитися з творчістю представників нью-йоркської групи, серед них: Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, та ін.

— Наразі у вас 5 опублікованих поетичних збірок. Чи плануєте і коли видати наступну?

— Якраз працюю над наступною збіркою. Сформують її кістяк тексти, написані саме під час проходження служби, але ввійдуть у неї й ті вірші, що були створені набагато раніше. Звісно, зараз не можу озвучити терміни щодо друку наступної збірки, бо сам цього не знаю, але буду намагатися робити все, щоб вона вийшла якнайшвидше, бо матеріали вже майже відібрані.

— У війську у людей змінюються пріоритети. Чому найбільше часу приділяєте ви? Чи вдається поєднувати службу з особистим життям, розвитком і творчістю.

— Питання пріоритетів у нашому житті виникає постійно, а надто в умовах війни. Адже війна — це про глобальний процес для українського суспільства і для світу загалом.

Почуваюся втягнутим у вихор подій і не можу сказати, що щось в житті зараз для мене є другорядним.

Робота в ЗСУ, літературна творчість, стосунки з близькими людьми — все це важливо, і я намагаюсь нічого не упустити, хоч це буває фізично й емоційно дуже виснажливо.

— Олег Коцарев у характеристиці вашої збірки для Читомо говорив про те, що «Мальовані стовпи» «книжка радше «експериментального» напрямку». Також зазначив, що серед інших видань в тому огляді — це найконцентрованіша та найконцептуальніша тілесність. Чи погоджуєтеся ви з такими оцінками? Чи доводиться вам якось артикулювати додатково те, що відображаєте у своїй творчості?

— Цікаве питання. Нещодавно я обговорював його зі своєю дівчиною. Я дуже поважаю пана Олега, мені цікаво спостерігати як він працює з власними текстами. Буковські каже — кіт має стиль, а я кажу — Коцарев має. Та коли я прочитав вже згаданий матеріал, присвячений поетичним новинкам 2024 року, то від душі посміявся. Поясню.

Збірка «Дещо з насіння» перемогла в конкурсі «Золотий кларнет» у 2017-му році, тоді журі висловило думку, що запропонована поезія є експериментальною. І з того часу майже кожен рецензент наголошував на тому, що моя поезія — експериментальна. Збірка «Хто ніч» вийшла у 21-му році, її теж характеризували як експериментальну. І от у 2024-му з’являються  «Мальовані стовпи» і в першому ж реченні Олег Коцарев пише, що це експериментальна поезія.

Виглядає трохи дивно, погодьтеся, бо визначення «експериментальна поезія», як на мене, ні про що не говорить. Тобто я це бачу майже як формулювання «гарна поезія» чи «красива поезія», або красиві чи якісні вірші. Це абстрактне узагальнення, яке не має жодної конкретики. А я дуже не люблю абстрактні узагальнення, вони виглядають порожніми, а сенс завжди криється в конкретних речах, у тих акцентах, які були розставлені автором, читачем, оглядачем тощо.

З  іншого боку, те, що пан Олег виокремив тілесність — вважаю ключовим. Це вже конкретика, і він безумовно правий в тому, що помітив авторський акцент на тілесності — абсолютно не прихований, а радше виставлений на позір.

Ця особлива тілесність є формою самої книги, її архітектурним рішенням.

Як зауважила моя знайома поетка Катерина Барановська — ця збірка, в якомусь сенсі, є твором архітектурним або навіть скульптурою. І це правда. Власне, з жіночого тіла і народилася книга «Мальовані стовпи». Вона присвячена конкретній людині — моїй коханій — Дар’ї Зоріній.

— Щодо вашої поетики. Якщо порівнювати з тими збірками, які були створені раніше, вона змінилася.

— Ці зміни не випадкові. Змінилося все — починаючи від обраної форми і закінчуючи акцентами. Це не означає, що між книгами зовсім немає зв’язку. Вони пов’язані моїм досвідом, оптикою. Але в межах окремих акцентів, відстань між двома першими збірками та «Мальованими стовпами» є справді великою. Це не про вдосконалення майстерності роботи з мовою, радше про бажання вийти за межі раніше обраної проблематики та структури.

Окрім цього, автор завжди використовує себе самого як сенс, який він вкладає в книжки, як точку відліку, навіть якщо не йдеться безпосередньо про його власний емпіричний досвід, а про досвід узагальнений — народу, міста або часу, в якому він живе. В цьому контексті я б перефразував висловлювання Ролана Барта про те, що «автор помер», перетворивши на висловлювання «автор безсмертний», бо він тим чи іншим чином присутній в кожному власному творі.

— Ви як безпосередній учасник українського культурного простору, на що зараз звертаєте увагу? Що вам зараз подобається/не подобається? Які зміни в нашій культурі за час війни в Україні ви помітили?

— Культура — це те, без чого людської цивілізації не існує. Кажу зараз як патріот Харківській академії культури, бо саме звідти починалася моя вища освіта. Вважаю, що культура — ключовий складник для творення нації, народу, держави, тому вона здатна підтримувати людей під час страшних, непередбачуваних подій, таких, наприклад, як війна.

Щодо змін у нашій культурі за час війни, то вони справді почалися ще у 2014-му.

Україна бореться не тільки за свою територіальну цілісність, це війна нашої держави за право залишатися собою, зокрема і у сфері культури.

Тому зміни відбуваються постійно — створюється новий матеріал, на ринок потрапляють нові книжки, українці отримують можливість ознайомитися з ними.

Війна і все, що з нею пов’язано — головна тема сучасного українського мистецтва. Логічно, що до 14-го року були зовсім інші акценти, вони не стосувалися тих подій, які відбулися потім.

Якщо говорити про якість чи її відсутність, а також певний рух у бік трансформації авторської оптики, то мова тут не про окремі твори мистецтва, ці зміни можна прослідкувати лише в контексті роботи конкретних авторів, що, на мою думку, жодним чином не пов’язано з тими акцентами, які розставляють час і війна.

— Тобто варто говорити не про зміну якості, а про зміни, в принципі — творчість інша.

— Так, йдеться про зміну парадигми, зміну оптики.

— А якою зараз є оптика мистецтва, на вашу думку?

— Це багатошарове питання. Наприклад, в літературі зараз переважає парадигма війни нашого народу проти агресора. Дуже багато у творах власного досвіду, інакше й бути не може. Але я бачу тенденцію до змальовування подій виключно в ключі героїчного, трагічного та епічного. Розумію, чому так відбувається, але мені б хотілося, щоб акценти були більш рухливими.

Служачи в ЗСУ, я намагаюся не зупинятися на цих трьох акцентах, і мені було б цікаво, щоб інші автори теж звертали увагу читача на речі, які виходять за межі цієї тріади.

— Розумію, про що ви. Маєте на увазі, що попри те, що ми живемо в час війни, життя — це ширші контексти?

— Я не тільки про те, що мені не вистачає літератури на теми поза війною. Вже згадані мною автори створюють таку поезію, яка має іншу оптику, вони розставляють інші наголоси. Але такої літератури наразі менше.

В  мистецтві часто тим чи іншим чином романтизуються навіть страшні, огидні речі. Цього неможливо уникнути. Але навіть у межах обраної парадигми, коли автори хочуть звернути нашу увагу на події безпосередньо через драму війни, то акценти можуть бути розмаїті: не завжди красиві, героїчні, епічні, драматичні чи романтичні.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

Читайте також: Микола Шпаковський: У ЗСУ усі справжні, бо відчувають гостроту життя і смерті