Летиція Кур’ята та всі її вигадані рослини

Віра Курико. Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька – ЛАбораторія, 2025 – 224 с.

Ось стоять на полі бою чоловіки із шаблями та пістолями. З одного боку наші, з іншого — московити (якщо у вас в’єтнамські флешбеки, так і треба, це норма). Звучить канонада пострілів — і вперед виїжджають десятки поліційних автівок. Відбирають пістолі у солдатів і погрожують арештувати половину з них за незаконне виготовлення зброї. Ні, це не історія про потраплянців. Перед нами — реконструктори і їхня велика гра, а ще — одна невелика смерть. Смертей у романі Віри Курико буде багато, бо… бо часи такі. Як скаже потім подруга головній героїні: «Ти, Летиціє, не готова до смерті, а отже, ні до чого ти, Летиціє, не готова». 

Харч богів

Друга смерть у романі належить жінці, яку кликали Савкою. На поминальному обіді за нею з Летицією Кур’ятою знайомиться Северин. Похорон  — це часто вікно у наступне весілля або бодай любовну історію, згадайте «Тіні забутих предків». Северин Савку не знав і на поминках опинився випадково, зайшовши туди, де бути не мав. Крім сумних спогадів, за столом лунає поезія, і тут саме час нагадати, що мед поезії з’явився з крові мудрого Квасіра, а потім завдяки обману потрапив до Одінового сина — бога поетів Браґі. Смерть та омана часто ходять поруч із поезією. Споживаючи мед, дістаєш дар — хай це і скидається на акт ритуального канібалізму.

Одна з наступних смертей — загибель або самогубство поета. Від поета лишилися несплачені квитанції, сама поезія та стілець, що його поет відсунув, коли вішався з великою діркою у грудях. А ще лишилися вкрай суперечливі спогади колег та коханок про кепський характер автора. Втім, де ви бачили поетів з доброю вдачею? Та повернімося до Савки, яку ми досі не поховали.

Кафе, де оплакують стареньку, називається «Сварого. Харч богів». За однією з версій, Сварог уособлює творчу силу природи, втім, частіше його називають богом ковальства — що теж є проявом креації. Савка, про яку ми майже нічого не дізнаємося, дає імпульс до творення історії. До речі, такий творчий імпульс місцеві дістають часто: кафе зробили місцем для поминок шість довколишніх сіл. А люди у селах, як відомо, не молодшають. 

На похороні вже згаданий випадковий Северин знайомиться з випадковою Летицією — тонкою, блідою і смішливою дівчиною, яка воліє по смерті дістати найкраще місце для поховання. У Чернігові, яким вони гуляють уже вдвох, Летиція продовжує тему поезії і скорботи: Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Павло Тичина — всі вони закохуються і плачуть (бо що ще робити в українській літературі, якщо ти закоханий поет). Летиція проведе нас, як Аріадна, лабіринтом своїх любовних історій — вигаданих чи реальних, платонічних чи фізичних, історій про кохання до живих чи давно вже мертвих. Власне, важливим є не об’єкт любові, а сила почуттів, спрямованих на нього, наше віддзеркалення у чужих очах. Шукаючи кохання, героїня шукає себе, а не інших. 

Авторка створює для нас не лише світ людей, а й всесвіт рослин: агава, яку любив Коцюбинський, яблуко, що його їв Тичина, заміокулькаси у барі, духмяний горошок, що його вирощував хлопчик, який вперше поцілував Летицію. У вікторіанській Британії горошок дарували на прощання перед розставанням — не дивно, що Летиція не запам’ятала навіть імені хлопчини і відмовилася взяти слухавку, коли той подзвонив. Назва горошку тут важливіша за людське наймення. Нарешті, балом заправляє бегонія Corallina de Lucerna, кораловий ліхтарик з рожевим напівпрозорим цвітом, — рослина смерті (і тут годиться згадати подкаст Курико «Бегонії в агонії»). Квіти бегонії нагадують нам про те, що не варто піддаватися хибному почуттю безпеки, слід бути пильними до загроз, — сказано у мережевому довіднику Flowermeaning. Рослини — один із кодів до цього роману. І, можливо, єдиний код, якому варто довіряти.

Читайте також: Віра Курико: десять днів у Чернігові

Одну хвилинку

Якщо вірити Летиції — а от Летиції вірити не слід, — у неї є чоловік і кілька коханців, з якими вона ніяк не розбереться. А от кого в Летиції немає — це батька, який повернувся з війни на Сході, пішов годувати качок на ставку і пропав. Можливо, став качкою, — міркує дівчина. До війни батько робив усім печі та грубки, а свою потихеньку нищив, шмат за шматком. Така собі повільна ентропія. З піччю пов’язаний ще один постійний образ — вогонь. Це і полум’я, що зігріває, і пожежа, яка руйнує все навколо. По поверненню з війни батько Летиції пахне відчаєм і порохом, бо він побував у вогні — саме так, якщо пригадати Данте, пахне у пеклі. Інший батько, про якого Летиція розповідає офіціанту Марку, — вкрай неприємний, вічно роздратований, круглощокий чоловік, який вимагає тиші за столом і ненавидить усіх жінок дому. Він нічим не пахне, принаймні ми про це не знаємо. До речі, саме запахи найкраще пробуджують спогади і почуття — не пахнуть нічим ті, кого ми вже забули.

Із Орестом Летиція знайомиться в ужгородському закладі «Одну хвилинку», що скидається на перевернуте пекло. Перший поверх — пристойний ресторан із дорогою кухнею, що зачиняється о десятій вечора. На другому, де п’ють міцне і закусують, можна сидіти до другої ночі. А от на третьому — аж до шостої ранку, і там страшенно накурено. Дим, попіл і галас — ще одна асоціація з пеклом. Водночас це пекло карнавальне, трикстерське, і якщо там страждають, то лише від любові. На першому поверсі Орест скаже Летиції, що мріє стати поетом, як літературна зірка Анджей Полюбовний. На третій Летиція вже піднімається без нього — цікаво, чи пахне їй там карбідом?

Сама оповідь Летиції непослідовна, хаотична, мозаїчна, ніби образи, які вона викладає вкраденою у колишнього хлопця смальтою. Якщо у Летиції і є щось постійне, крім пристрасного обожнювання рослин, то це любов до поезії. У школі, де вона тимчасово викладає, Кур’ята розповідає дітям вірш про терикон «улюбленого авангардного шістдесятника» Миколи Холодного. Це ще один з кодів до прочитання: «На стрімкім териконі віддалась ти мені / серед білого дня в суботу. / І дивився на нас / весь Донбас, / весь Донбас, / припинивши роботу». Таким міг би бути короткий переказ оповідок Летиції: коханці, яких не було (чи були?), в місцях, які не існують (чи все ж є?). Летиція і сама ніби не цілком певна у власному існуванні, а тому часто обмацує шию та плечі. До речі, за вірш, який не мали б знати хороші хлопчики й дівчата, Летицію звільнили. Так вона віддзеркалила долю маминої однокласниці Анни, яку теж вигнали з посади, бо та навчила дітей віршика, не знаючи, що між автором поезії та директоркою школи був фатальний роман. Поезія — це часто неправда, але чомусь її всі сприймають як істину. Згаданий популярний поет має кепський характер і обпечене обличчя: одна половина красива, а друга спотворена. Це Янус, бог дверей і обману.

А ще обманом є живопис, зокрема картини ужгородського художника Костя Бранка, з яким Летиція знайомиться, коли вирушає на пошуки чоловіка, з яким мама зустрічалася до батька. І навіть фото цього загадкового юнака, якого мама не обрала, — теж неправда, бо як ти впізнаєш 20-літнього у 50-літньому? Неправдою є і оголошення в газетах від людей, що шукають коханих або загублене, бо ж насправді вони здебільшого шукають себе, а не Інших як таких. І водночас у всій нашій неправді прихована особлива цінність: вона наближає нас до витворів мистецтва, бо мистецтво — це найвишуканіша брехня.

Справжнім домом для Летиції стає не Ужгород і не село День Добрий, а слова, бо у часи невкоріненості ми тримаємося за мову. Повернення до основ, до найпростішого значення є стратегією закріплення себе у просторі. Як витка рослина спирається на шпалеру, так і ми спираємося на звучання свого імені або улюблені лексеми.

«Циклоп хотів знати ім’я Одіссея, бо в імені починається історія», — міркує оповідачка. У п’єсі Петера Гандке «Каспар» справжня смерть героя відбувається не в момент фактичної загибелі, а коли той кричить: «Хто такий Каспар?» — не в змозі усвідомити власної тожсамості. 

Повернення — це те, що найбільше хвилює Летицію. Вона повертає собі прізвище прабаби. Чекає повернення батька з війни — звідки він, можливо, так і не повернувся, хай і був присутній з родиною фізично. Міркує про повернення Одіссея до Ітаки. Повертає собі світлини зі смітника, хоча на них чужі люди — але ж могли б бути її родичі. Врешті, повертається додому — якщо тільки це її дім. Майже наприкінці роману з’явиться перевізник, що переправляє людей на той берег і скаржиться, що весло дуже важке. Це теж своєрідне повернення — до початку, у небуття. Втім, Летиція відмовляється пливти з чоловіком, бо, як ми вже знаємо, вона не готова до смерті. А отже, ні до чого не готова. Іноді треба бути неготовою. 

Вірика Курико написала прекрасний сучасний роман на межі жанрів – про зростання героїні, пошук себе, про любов, яка формує особистість. Цей текст комусь нагадає «Казкову долю Амелі Пулен» (фр. Le Fabuleux Destin d’Amélie Poulain), хтось відчує тут присмак повільних оповідей Прохаська, але це той випадок, коли я не прив’язувалася б до конкретних асоціацій. Віра Курико – нове ім’я у художній літературі і аж ніяк не нове у репортажистиці. Вміння помічати деталі, вплітати їх у нарацію, зберігати поліфонію голосів – це все риси сильних журналістів. Втім, як ми бачимо, і в прозі теж працює.

Купити «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці,
яким вона збрехала про свого батька»
Віри Курико