Історія, яка не скінчиться: тривання Вікторії Амеліної у спогадах та справах

20 вересня у Львові відбулася прикінцева подія першої Стипендійної програми імені Вікторії Амеліної для письменниць і письменників з України та з-за кордону (набір на друку програму вже відритий). Програму започаткували INDEX у партнерстві з Українським ПЕН. 

Одна з розмов події, «Історія, яка не скінчиться», була присвячена справам Вікторії, що продовжують тривати в сьогоденні, уже після смерті діячки від удару російської ракети по піцерії «Ria Pizza» в 2023-му. Про ініціативи української письменниці та документалістки говорили за черговістю появи певної діяльності в житті Вікторії — за цим самим порядком ініціативи згадані й в матеріалі.

У розмові взяли участь: Тетяна Терен — культурна менеджерка, співупорядниця книжки Looking at Women Looking at War; Ярина Груша — перекладачка, співупорядниця Looking at Women Looking at War, Марина Слободянюк — координаторка стратегічних програм Truth Hounds; Шарлотта Хіґґінс — культурна оглядачка The Guardian; Ольга Русіна — письменниця; Максим Ситніков — виконавчий директор Українського ПЕН; Софія Челяк — культурна менеджерка, авторка післямови до збірки «Свідчення».

Нью-йоркський літературний фестиваль

У 2021 році Вікторія Амеліна заснувала Нью-йоркський літературний фестиваль (NЛФ) для підтримки громади містечка Нью-Йорк на Донеччині. Гостями фестивалю тоді були письменники та письменниці з України, США та Франції. Для Вікторії було важливе співтворення цього проєкту з місцевим населенням. Ольга Русіна розповіла, що її найсильнішим враженням від фестивалю було саме те, що Вікторія змогла так швидко побудувати міцний зв’язок з громадою, що й зараз помітний в розмовах з ньюйоркцями. У межах фестивалю також проводили конкурс есеїв для старшокласників «У пошуку справжніх історій», — нагородами для переможців стали освітні подорожі до Львова та Києва. Русіна поділилася спогадом про те, як тоді одна з переможниць не вірила в те, що до Нью-Йорку справді приїде Галина Вдовиченко, одна з членкинь журі. Загалом для молодшого покоління залученість до події такого формату стала вагомим досвідом.

«Є дівчина, яка розказувала дуже класний спогад. Каже: «Я ходила на театральний гурток, тому могла зайти в гримерку, і от під час фестивалю заходжу в гримерку, а на зустріч мені Сергій Жадан. Я тоді ще не знала, хто це». А потім вона після 22-го року евакуювалася в Одесу і стала фанаткою «Жадан і Собаки», ходила на їхній концерт і вимахувала прапором Нью-Йорка, він (Жадан) її помітив та забрав цей прапор на сцену, і це для неї був такий дуже важливий момент», — згадує Ольга Русіна.

На початку 2023 року у Вікторії Амеліної виникла ідея створити мистецько-освітній табір для підлітків та молоді з Нью-Йорка в Карпатах. На момент загибелі Вікторії 1-го липня табір уже був запланований на кінець місяця. Христина Шевченко та Тетяна Ваврик, які працювали з Вікторією і зараз так само займаються проєктами NЛФ, розповіли, що після невеликої паузи команда вирішила, що не має права не продовжувати, тож табір зрештою відбувся і став у певному сенсі опорою під час проживання втрати.

«Це було таке відчуття, що попри все ти не можеш цього не робити, бо ти не можеш змарнувати всього того ресурсу Віки, який був вкладений. І попри те, що це дуже складно було й емоційно, й організаційно — це було потрібно всім нам також, щоби в цьому процесі горювання не бути самотніми, щоби поїхати туди і бути разом», — поділилася Ольга Русіна.

У липні 2025-го в Карпатах відбувся вже третій NYCamp, що об’єднав молодь із Нью-Йорка, Бахмута, Торецька, Званівки та інших містечок Бахмутської громади. Учасниками табору були переможці та фіналісти конкурсу есеїв Нью-Йоркського літературного фестивалю. Цьогорічна фокус-тема конкурсу мала назву «Сила уяви: як фантазія формує моє майбутнє», а минулого року молодь розмірковувала про «Деокупацію майбутнього».

«Звісно, що кожній з нас втілювати ідею Віки без Віки тяжко, але на кожному кемпі ми пам’ятаємо для кого ми це робимо, на честь кого ми це робимо», — говорить Христина Шевченко.

Документаційна поезія

Спершу Вікторія Амеліна була відома як авторка прози. У доробку письменниці дві дитячі книжки («Хтось, або Водяне Серце»,2016; «Е-е-есторії екскаватора Еки», 2021). та два романи («Синдром листопаду, або Homo Compatiens», 2014; «Дім для Дома», 2017).

«Для мене дуже визначним став роман «Дім для Дома». Вікторія зробила багато чого саме для нашого покоління. Покоління, яке народилося у 80-х, виросло в 90-х, почало ставати свідомим у 2000-х. І ось виходить цей роман, який розповідає про складну історію міста Львова з точки зору нашого покоління», — поділилася Ярина Груша.

Лише у 2024-му на Книжковому Арсеналі, через рік після загибелі Вікторії, була презентована її перша поетична збірка під назвою «Свідчення». Софія Челяк, авторка післямови до збірки, розповідає, що до лютого 2022-го Вікторія працювала ще над двома прозовими текстами, але після початку повномасштабного вторгнення ця форма вираження перестала бути актуальною. У пошуках підхожого способу вираження нововиниклих емоцій Вікторія прийшла до поезії, хоч ця форма не була для неї чужою — радше незнаною для читачів, адже письменниця до повномасштабного вторгнення не ділилася своїми віршами.

У 2022 році Вікторія долучилася до Truth Hounds і почала працювати з документуванням свідчень. Софія Челяк розповіла, що Вікторія розмірковувала про те, у який спосіб вона, як насамперед письменниця, а не журналістка, може поділитися цими історіями, зберігаючи анонімність героїв. І зрештою саме поезія стала дзеркалом цмх переживань.

Вікторія не встигла упорядкувати свою збірку, але залишила певні настанови з приводу того, як уявляла її. До прикладу, яке видавництво це має бути (Видавництво Старого Лева). Також Вікторія хотіла, щоби Софія Челяк допомогла їй з підбором художника для оформлення — ним зрештою став Данило Мовчан, іконописець, який після початку повномасштабного вторгнення почав малювати акварелі про війну. Упорядкуванням віршів займалися Олександр Амелін, чоловік Вікторії, та Софія Челяк. Найскладнішим під час роботи над збіркою виявився пошук усіх версій одного вірша і намагання зрозуміти, яка саме версія була останньою. Вірші у збірці укладені за часом написання. Встановлювали хронологію за дописами на фейсбук-сторінці Вікторії, а також за приватними переписками.

«Я пам’ятаю, як ми шукали і у відкритих джерелах, і в архівах, ну, у папочках на комп’ютері дивилися, що і де лежить. Це насправді була така гра в бісер — знайти, де, що і коли було написано, в яких умовах», — розповідає про їхню з Олександром роботу Софія Челяк.

Справи Truth Hounds

Саме Вікторія ініціювала розслідування Truth Hounds про вбивства та катування письменника Володимира Вакуленка та інших цивільних мешканців села Капитолівки на Харківщині. У Капитолівці Вікторія та батько Володимира знайшли щоденник письменника, який той вів з початку повномасштабного вторгнення. Перед своїм викраденням Вакуленко встиг закопати записи у себе на подвір’ї під вишнею. У 2023-му вибрані вірші та щоденникові записи Володимира Вакуленка-К були об’єднані в книжці «Я перетворююсь…», що вийшла друком у видавництві «Віват». Вікторія загинула через тиждень після презентації книжки на Книжковому Арсеналі 2023. Розслідування про вбивство Володимира Вакуленка «Післямова» завершили вже після смерті Вікторії — воно було оприлюднене у квітні 2024-го. Зібрані свідчення вказують на цілеспрямоване вбивство Володимира через зацікавлення письменником з боку високопоставлених представників ЗС РФ та спецслужб.

Також Марина Слободянюк розповіла, що свідчення, які зокрема збирала Вікторія, про вбивства російськими військовими Володимира Вакуленка та ще трьох мешканців Капитолівки тепер розглядають у німецькій прокуратурі — це ще один з кроків до визнання воєнних злочинів росіян у світі.

«Це ж Віка — вона перша залізе в якийсь підвал, навіть якщо він ще не був перевірений, але вона знає, що там могла бути катівня або там могли залишитись якісь важливі речі чи документи. Іноді це призводило до того, що ми з нею сперечались і навіть сварилися, тому що вона не дотримувалася певних методологій, але в цьому і була її цінність, — згадує Марина Слободянюк про співпрацю з Вікторією Амеліною.

«Ми колись обговорювали, що Віка хотіла стати журналісткою-розслідувачкою, бо вона послухала колежанку, яка розслідувала Cambridge Analytica», — поділилася спогадами Софія Челяк.

Марина Слободянюк наголосила, що, окрім справи Володимира Вакуленка, Вікторія Амеліна була залучена загалом до чотирьох польових місій. З деокупованого Херсону Вікторія привезла багато матеріалів, що містили інформацію про знущання російських військових над місцевими активістами та про розграбування культурної спадщини. На Харківщині Вікторія знайшла докази катувань не лише в Капитолівці, а й в усіх містах, де побувала після окупації. Зібрану інформацію команда Truth Hounds досі використовує в розслідуваннях та під час планування наступних місій. 

Поїздки Українського ПЕН на прифронтові та звільненні території

З червня 2022 року Український ПЕН організовує літературно-волонтерські поїздки на деокуповані та прифронтові території України. У межах цього проєкту команда ПЕНу підтримує українські бібліотеки й людей, які живуть на цих територіях. До кожної поїздки долучаються як українські, так й іноземні письменники та журналісти, що дозволяє їм відчути реальність «життя на межі», як каже Володимир Єрмоленко. Наразі відбулося вже 35 таких поїздок, до яких приєдналися понад 100 авторів з України та інших країн світу. Уперше, у червні 2022-го, команда ПЕНу відвідала Харків. Тоді в цій спонтанній ініціативі взяли участь Вікторія Амеліна, Тетяна Терен, Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко та Остап Сливинський.

Вікторія долучилася до чотирьох літературно-волонтерських поїздок: на Чернігівщину; на Харківщину; на схід — Харківщину та Донеччину і на південь — Миколаїв та Херсон.

Найнезабутнішою поїздкою Тетяна Терен називає Херсон. Команда вирішила поїхати туди на Різдво. Вікторія була в Кракові з родиною, але дізнавшись про поїздку, мусила повертатися спочатку до Києва, а потім одразу до Херсону. 

«Я тут не можу не додати, що Віка приїхала хвора, з грипом. Шість людей з нашої групи потім з грипом провели наступні святкові дні. Але тут я радше хочу передати ось цю емоцію — хтось би думав про якийсь комфорт, що треба відпочити, а Віка — ні: «Я сідаю в потяг, раз ви їдете в Херсон, почекайте, я ще не їздила в Херсон, а ви оце вже їдете. Я вирушаю, завтра зранку заберете мене на вокзалі», — згадує Тетяна Терен.

Максим Ситніков наголошує, що Вікторія брала участь не лише у поїздках — вона була однією з найактивніших членкинь Українського ПЕНу. На сайті організації зараз можна знайти 132 матеріали, де фігурує ім’я Вікторії, що свідчить про її залученість у різноманітні проєкти. Зокрема Вікторія займалася правозахисною діяльністю: виступала на захист Олега Сенцова та Станіслава Асєєва, коли вони були в російському ув’язненні, а також була публічною амбсадоркою кримськотатарського журналіста Османа Аріфмеметова, засудженого за вигаданими обвинуваченнями російських окупантів.

«Я фотографував Віку на верхньому поверсі вже знищеної бібліотеки Гончара в Херсоні, де з вікон було видно окупований лівий берег і там могли бути російські снайпери, але Віку це не зупиняло», — пригадує Максим Ситніков одну з їхніх поїздок.

Книжка War & Justice Diary: Looking at Women Looking at War

Looking at Women Looking at War — це збірка репортажів про українських жінок, які документують російські воєнні злочини з 2014-го, а також збірка історій свідків, які пережили російську агресію та окупацію. Вікторія встигла завершити лише 60% запланованого. Так само як зі «Свідченнями», для упорядкування книжки треба було знайти і звірити багато файлів авторки.

«Як би ми всі добре не знали, що Віка хотіла зробити в цій книжці, скільки настанов ми ніби пам’ятали, але саме Саша пам’ятав кожну кому, кожну деталь. І без цього, звісно, ця книжка не могла б з’явитися», — розповідає Тетяна Терен про вклад Олександра Амеліна в їхню роботу.

Ярина Груша розповідає, що під час прочитання цього тексту виникає щира читацька злість через незнання того, що зрештою сталося з усіма героїнями, тобто читачі розуміють, що їх позбавили цього досвіду і вони ніколи не дізнаються, як могли би закінчитися ці історії.

«І ось це відчуття порожнечі, і відчуття злості і несправедливості – воно залишилося в тексті, воно залишилося цими обірваними фразами», — говорить Ярина Груша.

Насамперед книжка планувалася для англійськомовної аудиторії, але наразі вона перекладена вже 17 мовами. Вікторія, на думку Груші, порозкладала сторінками тексту важливі для України маркери, з якими треба ознайомлювати іноземців. До прикладу, це згадки про Розстріляне відродження чи дисидентів-шістдесятників.

«Однією з причин, яка змушувала мене повертатися і яка, власне, змінила хід моєї професійної кар’єри, була впевненість Вікторії в тому, що культура є абсолютно центральною для всього, що тут відбувається, і що метою Росії було викорінення української ідентичності на рівні нації, — згадує про Вікторію Шарлотта Хіґґінс.

Паоло Джордано, італійський письменник, у своїй статті назвав Looking at Women Looking at War «il libro» — з артиклем, тобто в перекладі на українську це книжка з великої літери. Саме та книжка про війну, яку ми будемо читати, коли захочемо згадати, як це було.

«Я на початку розповідала про власні спогади і сказала, що Віка зробила своїм другим романом «Дім для Дома» для нашої генерації. Ми тільки зараз починаємо усвідомлювати, скільки і що зробила Віка книжкою Looking at Women Looking at War для всієї України і для того, щоб представити Україну у світі», — говорить Ярина Груша.

INDEX оголошує другий відкритий конкурс на участь у Cтипендіальній програмі імені Вікторії Амеліної 2026 для авторів й авторок нонфікшн-літератури. Двоє стипендіатів/ок проведуть квітень-червень 2026-го у рідному місті Амеліної Львові, працюючи над власними літературними проєктами. Їхня тематика має стосуватися причин і наслідків російського вторгнення в Україну.

Читайте також: «Виростуть їй нові сестри, знов співатимуть життя» — як справи Віки Амеліної тривають