З чого починати читання Андрія Кокотюхи — від жаб до сотні книжок

Сучасна українська література — за поодинокими винятками — довгий час боялася масового читача. Тому й лишалася річчю в собі: для вічності писалися поеми й романи-епопеї — що завгодно, аби тільки не працювати з жанрами. У цьому сенсі Андрій Коктюха завжди вирізнявся на тлі своїх колег не тільки винятковою продуктивністю, а й свідомим протиставленням себе «високій полиці». Відверто мемні кпини з Джеймса Джойса та Оксани Забужко органічно доповнюються літературним доробком, який наразі складається зі 109 книжок. А про що взагалі пише Андрій Кокотюха? І як обрати роман, який сподобається саме вам?

Все почалося із жаб

Дебютна збірка Андрія Кокотюхи «Шлюбні ігрища жаб» від видавництва «Смолоскип» за 1996 рік супроводжувалася вступним словом від Соломії Павличко. На сьогодні це вже саме собою звучить як анекдот, і згаданий у тій статті Джойс ефект лише поглиблює. От тільки озвучені проблеми досі не втратили актуальності. Тут вам і про літературне снобство щодо «низького» жанру, і про неминучий провал, до якого подібне ставлення приводить: «Масова розважальна культура неуникненна. Якщо національна культура неспроможна її продукувати, то вона приходить з інших країн і культур». 

Детектив за своєю суттю схожий на атракціон: насамперед він розважає читача, і в цьому немає нічого поганого. Можна скільки завгодно крутити носом і скаржитися на брак глибоких ідей, але, по-перше, формульність жанру жодним чином не заперечує потенційну наявність тих ідей, а по-друге, їхня відсутність у подібних творах злочином також не є.

На українському книжковому ринку майже неможливо знайти видавництво, за винятком вузькоспеціалізованих, які б не видавали детективів. І кейс Андрія Кокотюхи, у якого зараз десять видавців, вельми промовистий. Щоправда, він не вписується в стереотипні уявлення про образ українського письменника, який мусив би писати драми поколінь, апологію служінню і великий український роман — і то бажано один на п’ять років. Видавати по кілька книжок на рік непристойно. Спрацьовує максима, виголошена ще Гілберт Кіт Честертоном у статті «Про детективні романи» 1928 року: «За дивним збігом, чимало сучасних критиків перейшли від припущення, що шедевр може бути непопулярним, до висновку, що коли твір популярний, шедевром він бути не може». 

Але Кокотюха свідомо відмовляється від вежі зі слонової кості і йде в народ: говорити про бандитів, крадіжки, змови та убивства. І говорить він, повторимося, багато. Усі романи письменника можна умовно поділити на чотири великих підгрупи: детективи в сучасному сетингу, ретродетективи, історична проза та дитячі книжки. Охопити сотню творів у межах одного матеріалу — місія неможлива, тому ми б хотіли зосередитися на тих, де є якась таємниця чи хоча б кілька трупів.

Правила «Детективного клубу»

Уже згадувана раніше формульність детективного жанру передбачає, що він має слідувати наперед прописаним чітким правилам. Зрозуміло, що правила існують для того, щоб їх порушували, але тим не менш… Деконструкція можлива тільки тоді, коли існує якась «конструкція», чиї опори можна розхитувати. 

У окремий жанр детективи виділилися в середині XIX столітті. Цьому сприяли розвиток криміналістики та поява на початку століття в Англії та Франції спеціалізованих пошукових служб. Неабияку роль відіграли й поліційні мемуари, зокрема знамениті записи шефа паризької поліції Ежена Відока, та кримінальна хроніка в тогочасних газетах. Власне, найраніше і сформувалися англійський та французький варіанти детективів. Французький детектив частіше ставив у центр розслідування офіційну постать — наприклад, поліціянта — і зосереджувався на психологічній мотивації персонажів та їхньому внутрішньому світі. Англійський детектив, який придумав американець Едгар Алан По, вивівши на перший план француза Огюста Дюпена, обріс своїми класичними атрибутами: убивство відбувається в замкнутому просторі й постає насамперед як логічна, а не моральна задача, а сам злочин розгадується як ребус чи кросворд. І останнім до канону, утворивши непорушну тріаду, долучився американський детектив, де холодну аналітику замінила груба дія, а накачані м’язи слідчому потрібні не менше, ніж сірі клітинки: велика депресія не могла запропонувати нічого іншого, окрім «крутого детективу» в літературі й нуару на великих екранах.

Детективісти регулярно укладали різноманітні «правила» справжнього детективу. Найвідомішими стали 10 заповідей лондонського «Детективного клубу», до якого свого часу входили уже згаданий Гілберт Кіт Честертон, Агата Крісті, Дороті Сеєрс, Алан Мілн (не «Вінні-Пухом» єдиним) та багато інших авторів. Серед записаних Рональдом Ноксом у 1929 році правил уже зринає умова, що читач має разом із детективом бачити всі докази й мати рівні з ним шанси в розкритті злочину, а сам детектив мусить покладатися тільки на власний розум, а не на випадок чи інтуїцію. Не було в детективній історії місця й магічним явищам, невідомим науці отрутам, що вимагають довжелезних пояснень наприкінці, чи двійникам, якщо до цього попередньо не підводили. Окрім того, оповідач не міг бути злочинцем (за порушення цього правила в «Убивстві Роджера Екройда» свого часу з клубу ледь не вигнали Агату Крісті), а сам злочинець не міг бути китайцем. 

У 1936 році американський детективіст С. С. Ван Дайн уклав звід зі своїх 20 правил, найцікавіші з яких такі: вбивця не може бути ні слугою, ні детективом, який розслідує справу; любовний інтерес в детективах теж не потрібен; в історії обов’язково має бути труп; таємним товариствам чи мафії в детективи зась, як і довгим описам. Подібна жага до укладання найрізноманітніших списків може видатися або трохи дивною, або відверто комічною. Зараз видається незрозумілим, чому вбивця не може бути китайцем, але в ті часи ринок детективів тріщав від низькопробної літератури з лихими китайцями, і знаменитий Фу Манчу — лише найвідоміший з них.

Водночас усі ці мільйони правил і способи їх порушити — типова ознака формульного (у розумінні Джона Кавелті) жанру, якому за своєю природою притаманна наявність певного набору сюжетних кліше. Канадський міфокритик Нортроп Фрай, аналізуючи інтерес аудиторії до попкультурних жанрів, зауважив, що здатність читача отримати насолоду від читання напряму залежить від його готовності налаштуватися на умовності та повтори, які тільки посилюють інтерес аудиторії, а не вбивають його. Андрій Кокотюха, наприклад, порівнює свої книжки з улюбленими стравами в ресторані: можуть мінятися окремі інгредієнти, але основа незміна. Якщо вам щось подобається, ви до цього повертатиметеся знову і знову.

Від площі Ринок до площі Пігаль

Жовтаве сяйво гасових ліхтарів, легкий цокіт копит та ледь чутний скрип екіпажів. Тут пані завжди ходять у розкішних сукнях, а чоловіки ніколи не знімають піджаків. Якщо вас тішить така естетика, а з детективістів найбільше подобається Конан-Дойл, то в Андрія Кокотюхи є для вас ретроромани: низка циклів, події яких розгортаються на початку або в першій половині ХХ століття. Найпомітнішими з них є історії про пригоди Клима Кошового у Львові та в Парижі, що з 2015 року виходять у видавництві «Фоліо», та київського сищика Платона Чечеля із серії «Вигнанець», яку видає «Vivat». 

У цих романах Андрію Кокотюсі добре вдається балансувати історичне тло з цікавими детективними головоломками. Обраний сетинг не перетягує на себе ковдру, а лише ефектно відтіняє класичні «худанити». На авансцені завжди злочин, низка підозрюваних, таємні мотиви та харизматичний сищик. Андрій Кокотюха грається з класичними тропами детективного жанру, але далеко не завжди має на меті їхню деконструкцію. Переважно він вдається до перевірених прийомів, які за багато років використання довели свою ефективність. Чи дотримується Кокотюха правил детективних клубів, ким би вони не були укладені? Авжеж, так.

От, наприклад, адвокат із Личаківської Клим Кошовий з перших сторінок викликає неабияку симпатію. 1908 року він утік з Києва від переслідувань царської влади до Львова. Але й там на нього чекали кайданки, бо ж вбито відомого адвоката Євгена Сойку, якого Клим колись знав і який мав у Львові непевну репутацію. Героя підозрюють у вбивстві колеги, але він доволі швидко доводить свою невинуватість і розпочинає власне розслідування. Прикметно, що, крім постаті вбивці, для Клима Кошового є ще й таємницею місто, в якому він опинився. Шукаючи винуватця жахливого злочину, він поступово розкриває для себе і загадковий Львів.

Кожен том — нова таємниця. Кожна нова таємниця так чи інакше зачіпає інтереси найближчого оточення Клима Кошового. І з кожним томом стає все важче й важче ігнорувати історичне тло. Невблаганний подзвін історії вривається у простір затишного детективу, ґвалтовно руйнуючи його.

На кін ставляться долі держав, а колишні друзі та колеги опиняються по різні сторони барикад. Саме через це наприкінці львівський цикл стає паризьким, і саме у Франції найяскравіше підсвічуються джерела натхнення Андрія Кокотюхи. І окрім уже звичного Шерлока Голмса можна помітити недвозначні натяки і на Арсена Люпена Моріса Леблана, і на месьє Лекока Еміля Ґаборіо, і на «Паризькі таємниці» Ежена Сю. Навіть для знаменитого театру крові та жаху «Ґран-Ґіньйоль» знайшлося місце. З цієї точки зору романи Кокотюхи можуть стати непоганим трампліном для тих, хто хоче розширити свої знання про прабатьків детективу. Головне, аби українські видавці встигали за запитами, бо поки у нас з озвученого списку, крім Артура Конан-Дойла, є тільки Моріс Леблан.

Весь мільйон у рюкзаку

Депресивні сірі панельки, сімейні сварки в дешево обставлених, завішаних килимами квартирах, криваві бандитські розбірки за гаражами й потерті олімпійки. Якщо вам ближча ця естетика, то в Андрія Кокотюхи знайдеться вдосталь краму й на такого покупця. Власне, з таких історій він і починав свою літературну кар’єру. У цьому сенсі показовим лишається дебютна книжка автора «Шлюбні ігрища жаб». 

По-перше, це дуже сильний дебют, який досі не втратив актуальності: його регулярно перевидають. По-друге, це чудовий вибір для знайомства з автором, бо тут сконцентрувалися всі теми, ідеї та естетичні орієнтири, які Андрій Кокотюха використовує і досі. Міцно збитий сюжет, увага на дію, а не на душевні рефлексії, добре пропрацьований саспенс, кінематографічний стиль та апеляція до золотої класики.

1991 рік. Совєцький Союз тріщить по швах: звичний світ руйнується, а попереду чигає невідомість. Семеро молодиків, які представляють радше впізнавані типажі, аніж конкретних людей, отримали шанс непогано так підзаробити. Треба лише грабонути машину з кур’єрами, які везтимуть цілий мільйон. Викрасти таку суму — задачка сама по собі непроста, але втримати здобуте добро ще важче. Герої опиняються між трьох вогнів: їх шукає міліція, «поважні бізнесмени», яких пограбували хлопці, також хочуть повернути вкрадене, та й внутрішня гризня за великі — дуже великі — гроші не сприяє здоров’ю учасників змови. Простий план, як завжди, обертається крахом.

«Шлюбні ігрища жаб» сьогодні можна читати ще і як репортажну хроніку ранніх 90-х. Автору точно вдалося вловити мінливий пульс епохи.

Щоправда досвідчені знавці жанру скажуть, що вони цей сюжет уже бачили сотню разів: найближчим аналогом «Шлюбних ігрищ жаб» є «Весь світ у кишені» Джеймса Гедлі Чейза (цікавий факт: обидва романи зараз видає одне й те саме видавництво — «Богдан»). Але знову ж таки, це не баг, а фіча: до детективів повертаються за знайомими сюжетами, а під формулу «як не врізати дуба, отримавши купу грошей» можна підвести безліч історій — від «Скарбів Сьєрра-Мадре» до «Край не для старих». 

У написаних на сучасному матеріалі творах Кокотюха в довільних пропорціях змішує драму, комедію й містику. Пильний до маленьких деталей, автор переносить на унікальний вітчизняний ґрунт перевірені часом образи та тропи. Десь це хрестоматійний американський крутий роман, десь авантюрно-комедійна проза, а десь — психологічний французький детектив у стилі Буало-Нарсежака. Гічкок, Клузо, Мелвіл — усі вони на диво органічно почуваються у просторі низової урбаністичної культури, розбудовою якої стільки років займається Кокотюха.

Шкільні будні. Рівень небезпеки: максимальний

Лункий дзвоник на велику перерву, приліплені під партами жуйки, червоний від зауважень та двійок щоденник, дивні крадіжки, підступні шантажисти та справжнісінький робот. Усе це можна знайти в школі… та в дитячих романах Андрія Кокотюхи, які зараз переважно виходять у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма». Їх у нього теж чимало. З тих 109 виданих книжок на долю дітлахів припадає аж 29 томів. Солідний куш — майже третина всієї творчості.

За словами автора, для дітей він писав завжди… навіть ще коли сам був дитиною. Тож коли пан Андрій працює на молодшу аудиторію, він не зраджує ні собі, ні своєму стилю чи методам. Усе, що притаманно його дорослій прозі, знаходить місце і в прозі дитячій. Переносить він у неї і всі свої плюси, і всі свої мінуси. 

Героями дитячих романів Кокотюхи стають звичайні хлопчаки та дівчатка, які страждають від типових побутових проблем. Їм бракує талану уникати клопотів, але не бракує сміливості, щоб давати їм раду. Так, головний герой книжки «Гімназист та Чорна рука», учень Першої зразкової гімназії, Юрко Туряниця, може, б і хотів просто відкупитися від надокучливого шантажиста, але, на свою біду, знаходить труп. Максим Білан, Денис Черненко та Оксана Дорошенко із «Клубу боягузів», може, б і хотіли просто погуляти Львовом, але випадково дізнаються про змову, жертвами якої стають маленькі діти. А Сірий, Птаха та Хвостик зі свіжого роману «Робот ховається у школі» взагалі хотіли б просто ходити в школу, а не ховатися від російських шахедів, але доля рідко зважає на побажання людей. Як максимум, підкидає знайомство з унікальною українською розробкою, роботом Ромчиком, якого шукають російські агенти.

Динамічний сюжет та якісний саспенс сусідять у цих книжках з іноді надмірним дидактизмом у деяких питаннях. На щастя, є кілька аспектів, що нівелюють дрібні недоліки: герої в Андрія Кокотюхи, може, й шаблонні, але все одно харизматичні. Часто автор споряджає їх шалено милими супутниками. Згадати хоча б бульдожика, на ім’я Джентльмен чи робота Ромчика. Ці персонажі заспокоюють та розважають. Вони допомагають письменнику легко вести дорослу розмову про серйозні речі з малечею. А поговорити є про що… Специфіка піджанру дозволяє тримати аудиторію в теплій ванночці, свідомо обмежуючи спектр проблем, з якими стикаються юні детективи. Хто в кого вкрав таємний щоденник? Куди зникла улюблена шкільна вчителька? Про що батьки підозріло перешіптувалися за сніданком? З такої банальщини часто народжуються вельми довготривалі цикли. Однак Андрій Кокотюха працює інакше. Шантаж, наркотики, убивства, російське вторгнення… Ось типові проблеми українських школярів. Про них і автор і говорить. М’яко, але чесно.

Здається, Андрій Кокотюха має щось для кожного. За багато років у справі він виробив власну формулу детективу і, певно, склав уже свій список правил. Його тексти не вражають стилістичними вивертами, але пан Андрій ніколи до них прагнув. Для нього на першому місці завжди стоїть захоплива історія. Він сам чудово підсумував принципи своєї роботи у свіжому інтерв’ю для Суспільного: «Я стараюся писати так, щоб час на читання того, що я написав, зайняв стільки часу, скільки займає перегляд фільму чи мінісеріалу. […] Ви це прочитаєте за вечір. Якщо ви за два вечора це прочитаєте, я буду дуже сумувати. А якщо за три вечора прочитаєте, я буду думати, що зі мною щось не так».

Читайте також: Тест: Джойс чи Кокотюха?