«Спогади матрьошки» Саші Колбі — те, що ніхто не збирався згадувати

Канада, 2023 рік, вийшов роман «Спогади матрьошки». 2026-го він стає лавреатом премії «Кобзар», яку вручає українська діаспора в Канаді за найкращі твори про українців. Матрьошка позує красиво з Кобзарем… Око від назви роману Саші Колбі уже ж смикнулося, еге ж? Але доведеться м’язові рефлекси подолати, спробувати зрозуміти пекельний неймінг, бо роман непоганий. І ще: «Спогади матрьошки» — документальний роман про Другу світову, це фікшн, але базований на зафіксованому свідченні безпосередніх учасників події. Як її герої мислять, так авторка їх і пише, все чесно. 

Хто?

Саша Колбі — канадська письменниця і літературознавиця, живе у Ванкувері, має українське походження. Директорка програми магістратури з гуманітарних наук і професорка Університету Саймона Фрейзера. «Спогади матрьошки» (The Matryoshka Memoirs. A Story of Ukrainian Forced Labour, the Leica Camera Factory, and Nazi Resistance) вийшли 2023 року. Це перший роман авторки, до того був нонфікшн і драматургія. Окрім «Кобзаря» 2026 року, роман отримав золоту медаль за європейську нехудожню літературу Independent Publisher Book Awards 2024 року (саме так, за нонфікшн), мав номінацію на премію Taste Canada’s Culinary Narrative Award 2024 року (так, це кулінарна нагорода, а не літературна, тому про їжу доведеться поговорити й нам). Нині «Матрьошка» уже є німецькою й угорською.

Що?

Книжка присвячена матусі, бабусі й донці Саші Колбі — чотири жіночі генерації однієї родини — це найперше, що ми бачимо в цьому творі. І я попрошу звернути увагу, що ніяких загравань з темою жіночого сестринства тут нема, є чітка ієрархія, в який виживають жінки в умовах пригнічення: матріарх, старійшина, мати, юнка. 

Книжка Саші Коліб безумовно нішева. На неї мало відгуків і ще менше рецензій, але ті, які є, дуже високі й прихильні.

Рейтинги на читацьких форумах навіть якось аномально високі, але то саме через цю нішевість і незначну кількість реакцій. 

Майже всі читачі відзначають співзвучність «Матрьошки» з методами й завданнями усної історії. В тексті цього насправді нема, авторка не реконструює події, а вигадує їх на основі реальних фактів, про що й повідомляє. Монологи її героїнь схожі як дві краплі води, мовленєві особливості реципієнтів не зафіксовані. Але Саша-героїня в романі розказує, що вона працює з «орал хісторі», спеціалісткою в цій галузі є й авторка — і цю установку читачі переносять уже на сам роман.

Іще один момент, який відзначають всі: онука розказує історію бабусі. Найтрагічніші моменти великої Історії стають тим, що визначає тяглість сімейної історії. Цю установку пропонує роман, на неї чуйно відгукуються. В одній вкрай показові рецензії на «Матрьошку» критикиня так просто береться спочатку розказувати про себе і свою родину, і от це якраз дуже суголосне роману: історія в обмін на історію.

Журі «Кобзаря» (премію вручає Вінніпезький фонд Шевченка) відзначило, що «Спогади матрьошки» Саші Колбі «вдало поєднують минуле із сучасним українським досвідом». 

Читаємо?

Читайте також: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття

Про що?

Потяг, що транспортує Ірину Килинич та інших українських дівчат-остарбайтерок, прибуває у червні 1942 року до Вецлара. Центр німецького міста — виробництво E. Leitz Optische Werke, директором якого є Ернст Ляйнц, шанований член нацистської партії; виробляють тут «Лейку» — знамениту оптику. На це виробництво сортувальницею-пакувальницею і потрапляє Ірина, тут починається історія Матрьошки.

Ірині двадцять років. У неї є батьки, вони іще живі. Є п’ятеро братів і сестер, молодший — Міша, старша сестра Аня працює листоношею. Про Іринине життя в Україні знаємо дуже мало, далебі. Вона розказує, що родина ледь вижила в Голодомор, коли сусіди поїли своїх дітей і зазіхали на Мішу. Всі діти в родині спали на підлозі в хаті на соломі. Потім Ірина вступає в Києві до педагогічного інституту, де важко вчиться, щоби не втратити стипендію, на яку живе. Живе в гуртожитку у злиднях. Скоріше за все саме з Києва її й вивозять примусово до Німеччини, але це не проговорюють в романі.

Рідне село Ірини зветься Станиця, в ньому був великий літній палац російських царів. Більшого для атрибуції батьківщини Ірини нам не скажуть. Хіба що страву з м’яса вона зве стародавньою і козацькою, акцентуючи на «козаках».

Ця Станиця була прикордонним селищем. Замолоду, — згадує Ірина, — вони переходили через міст в іншу країну в одній сукні, а поверталися в п’яти сукенках і прикордонники реготали: «Це ви так добре пообідали?». Замолоду для Ірини — то 1930-ті. От, вона згадує про Голодомор, от про якісь закордони з сукенками… Я остаточно розгубилася: про яку бодай область України ідеться? Про Україну Ірина розказує як про дуже бідну, злиденну країну, її спогади — це постійний голод і червоний терор: «У нас вдома ніколи не було м’яса, — каже вона, — я навчилася готувати м’ясо на патичках, коли вже покинула табори ДіПі та разом із іншими українцями та росіянами поселилася в Бельгії, очікуючи подорожі в Канаду <…>. В Україні на Різдво на столі було трішки риби і горіхи хіба <…>. Німців ми зустріли вишитим рушником і хлібом із сіллю, нашим традиційним вітанням. Ми вважали, що німці рятують нас від Сталіна й від голоду». Деталі про її життя до Німеччини треба відшуковувати дуже ретельно. Вони нікого з героїв роману насправді й не цікавлять. Сама Ірина раз скаже, що намагається не згадувати про свою родину і своє життя в Україні, від того стає важче виживати, і по всьому. 

Ірина іще в школі сумлінно вчила німецьку, а зараз ночами прицільно студією словник. За пару днів стає відомо, що вона добре говорить, і з конвеєра Ірина отримує перехід на ліпшу роботу — санітаркою у барак-лікарню. Там її помічають, і скоро вона буде служницею в домі Ляйнців, разом з іншими двома полонянками (одеситкою Мариною і киянкою Леєю) допомагатимуть порати дім Елсі Кюн-Ляйц, заміжній донці Ернста. Елісі тридцять дев’ять. Між Елсі та Іриною встановлюються довірчі стосунки: пані забезпечує остарбайтерку добрим одягом, якісною їжею в достатній кількості, довіряє робити закупівлі на вихідних, дозволяє самостійно пересуватися містом, але, скажімо, не спілкуватися зі своїми дітьми. 

Часом здається, що Ірина переоцінює їхню близькість: Елсі щось говорить про несправедливість й Ірина робить висновок: та зараз різко критикує гітлерівську расову політику, бо Ірина знає, якими натяками можуть між собою спілкувати однодумці в диктатурах. Елсі — донька нациста і дружина нациста. Її батько вступив до парії для прикриття і допомагав свого часу евакуюватися робітникам-євреям (його звуть часто Вецлавським Шиндлером, але Ірина наразі цієї інформації не має, це варто пам’ятати). Елсі відвідує табір остарбайтерів, де допомагає жінкам і дітям з харчами й одягом (за що знаходить під наглядом гестапо і її не раз попереджають бути обережною). Наратив дуже нагадує історії про меммі в США — рабинь, які обслуговують родину, до них ставляться приязно і лояльно, подекуди вважають частиною родини, але білих господарів не цікавить, ким чорна рабиня є і була до того, як увійти в їхній дім, її суб’єктність дорівнює її функції. Ті самі топоси можна побачити й в розповіді-спогаді Ірини в романі Колбі. Стосунки між Іриною та Елсі зображені як аж надто близькі. Зрештою саме так їх бачить літня Ірина, розповідь якої про її минуле ми слухаємо. 

«Дівчинка з табору дивиться на фрау Елсі й питає її щось українською мовою.

— Що вона каже? — перепитує фрау Елсі Ірину.

— Вона спитала, чи ви не королева і чи не забере її до себе у палац, — Ірина перекладає, намагаючись не викрити голосом свої почуття.

Очі дівчинки сяють в очікування, вона стає на пальчики і тягнеться.

Фрау Елсі на мить кусаю губу, потім присідає до дитини і дивиться їй просто в очі:

— Скажи їй, — тихим м’яким голосом вона говорить до дівчинки, — зараз навколо мого палацу живуть дракони, але колись до мене можна буде завітати і бути в безпеці».

В одній із поїздок в табір примусових робітників Ельсі промовляється Марії Голіваті, що допомогла двом єврейкам перейти кордон зі Швейцарією. Марія нагло помирає, але виявляється, що вона була стукачкою гестапо, і за її записами Ельсі арештовують та кидають до в’язниці. Марія, до речі, була перекладачкою, так само остарбайтерка, як і Ірина, Ельсі з прикрістю згадує, що та була милою жінкою, і вона навіть одяг свій їй віддавала, а тут така зрада. І це звісно що випадковість, але Марія — єдина в книжці персонажка, яка говорить українською, і нам про це кілька разів нагадують. 

Ірина після ув’язнення Елсі продовжує служити в будинку. Ельсі батько викупить за шалені гроші ближче до кінця війни. Перед самим звільненням Ірина знайомиться з остарбайтером Сєргєєм, вони одружуються й Ірина вагітніє. Після звільнення Елсі дасть подружжю гроші для втечі з червоного сектору до Бельгії. Сєргєй — сирота, його по черзі виховували тітки, зрештою опинився у родичів в Сибіру. Він росіянин, в книжці кілька разів наголосять, що Сєргєй говорить лише російською. Сєргєй — колишній моряк торгівельного флоту, його мобілізували до Червоної армії, дослужився до лейтенанта. Під Києвом його роту оточили, він дезертував, видав себе за місцевого-цивільного, жив як український селянин під німецькою окупацією, звідти й потрапив до примусових робіт. Повертатися до Союзу їм, звісно, не можна, його розстріляють як дезертира. В таборі ДіПі Ірина родить сина Алекса. Сєргєй, який весь час десь зникає, приносить звідкілясь бочку вина і декламує вірші Алєксандра Пушкіна: «В чужбине свято наблюдаю святой обычай старины: на волю птичку отпускаю…». Родина, спочатку за допомоги якогось британського офіцера і грошей Елсі, втікає з червоної зони, а потім знаходить собі спонсорів серед українців-галичан і переїздлять до Канади. Там народжується друга дитина, дівчинка Люсі. Елсі залишається жити у своєму великому будинку. А двоє інших дівчат-українок, котрі були прислугою разом з Іриною, зникають десь відразу після завершення війни.

Червень 2011 рік, Ніагара. Люсі Нікіфорчук (це дівоче прізвище) приїздить разом із донькою Сашею в гості до матері Ірини. Ірина не так давно овдовіла. Ірині зараз вісімдесят вісім. На цих вихідних має відбутися вечірка: приїдуть родичі й близькі друзі Ірини, три жінки готують частування і прибирають будинок. Люсі й Ірина весь час сперечаються, Саша тримає нейтралітет. Саша — історикиня, зараз вона на п’ятому місяці вагітності, очікує на свою першу дитину. Це буде дівчинка, Тетяна. Саша вирішує розпитати бабусю більше про її життя в Німеччині. Та неохоче, але розказує. Власне, її розповідь ми й чуємо, нам розказують ту історію про 1942 рік. Старший син Алекс і його діти планують відвідати Україну і зокрема село, звідки походить Ірина; та відмовляється їхати й навіть говорити про це. Ми дізнаємося, що у неї є контакт з сестрою Анею, вони час від часу говорять телефоном, але в Україну Ірина категорично не хоче. За тим нам покажуть, як Саша продовжить працювати над бабусиною історією, буде шукати інформацію про фрау Елсі, перекаже нам її мемуар — все це, поки доглядає своє немовля. Ірина тим часом стає все слабшою, її перевозять до притулку для літніх людей, вона поволі згасає. Так, ніби перетворюється на історію, що її зараз записує Саша, стає словами. В післяслові повідомлять про смерть Ірини.  

А іще про що?

Чомусь «Матрьошку» змогли прочитати як фуд-фікшн. Спробуймо і ми.

Їжа — неодмінний елемент екзотичного роману. Сцени, де жінки різних поколінь разом ліплять вареники з картоплею і вареники з вишнями, а потім годують ними всю велику родину, — не уникнути. Є вона й в «Матрьошці». При тому, що донька пропонує зробити лазанью і не витрачати час на вареники-паті. Але щось із їжею в романі не те, вона не працює як знак Іншого, точніше працює, але не так, як задумала Колбі. Це не автентичні страви, а фудж українських страв з обідом з американського передмістя. От бабця готує м’ясо на патиках, каже, що це суто «козацьке частування». Яловичину і свинину маринують у згущеному молоці, разом нанизують на патики, обвалюють в панірувальних сухарях і смажать. Таку страву я знайшла в дописах канадських діаспорян в соцмережах, але не в українських переписах. А от іще момент: бабця готує голубці, щоби гості не залишилися голодними. Ці голубці її навчила готувати Тамара — українка, яка видає себе за польку, а ту своєю чергою навчили готувати голубці польки в трудовому таборі, бо в Україні Тамара й Ірина такої страви не знали… Га? Їжа екзотизує не лише героїв, а й читачів, при чому українських. Цікавий ефект, з яким я раніше й не стикалася, мабуть. 

Ще більш гібридна і, тим показова, історія не з їжею, а з мовою — ще одним знаком ідентичності.

Чесно, я не зовсім розумію, якою мовою говорить бабуся, особливості трансліту не допомагають розпізнати українську, здебільшого звучить російська («No vareniki?», але є і «varenky dough» при цьому, «popravilisa means to “right oneself,” which means to gain weight»); те саме з іменами: Сашу в родині, скажімо, звуть Сашінька (Sashinka), сама Ірина зветься Іріною (Irina), її чоловік — Сергєєм (Sergei). Але при тому час від часу Саша нам розказує, що бабця таки говорить винятково українською. 

Є одна комічна сцена, де мати й бабуся люто кричать одна на одну «потоком російсько-української мови, чия швидкість перевищує мою здатність той потік наздогнати». Саша перепитує: «Чому ви сваритеся?», і Люсі здивовано відповідає: «Ми не сваримося, ми обговорюємо, які овочі докласти до супу». Ця сцена планувалася як комічна, але вона симптоматична. 

Матір почасти, а онука повністю втратили мову бабусі: вони намагаються повторювати за матріархом слова і репліки, але виходить криво. У Люсі мову матері заступила батьківська російська, а затим англійська. От Люсі, наприклад, повторює улюблену приказку Ірини «люди — не машини», а виходить у неї таке: «Lyudini nye machini», а Сашині спроби передати українську перетворюється на таке: «The camp guards called the labourers “nyedlud,” the Ukrainian word for not-human». Ниєдлюд. Тож для Саші уже обидві мови — російська та українська — чужі навіть на рівні інтонації, в чому і полягала комічність згаданої сцени (це типовий насправді жарт: англофонам часто здається, що слов’яни, східні азіати й іспаномовні люди весь час зляться). 

Припущу, в більшості випадків, коли заходить про мову спілкування, це Саша Колбі щось накрутила з транслітом, її герої не винуваті, але ефект при цьому вийшов симпатичний і глибокий: материнську українську мову в родині замінило щось, що радше уявляють собі українською, але тримаються за це хибне уявлення міцно щосили. Карго-культ такий собі. 

Власне, роман якраз й рефлексує ідентичність, побудовану за лекалами карго-культу — метафорично і метонімічно: щось, схоже на твоє, стає твоїм, щось, що поруч із твоїм, так само уже твоє.

Навіщо?

Формально книжка — паралельний життєпис. Наратив «Матрьошкі» аналітичний, розчленований і сегментований — так, мабуть, точніше. Два часові шари. У кожному часопросторі фокус припадає по черзі на двох різних жінок. Ірина й Ельзі. Люсі й Саша. Ніби героїні в преферанс грають, у психоаналітичний лаканівський преферанс, звісно аналітик α, аналітик β, пацієнт α, пацієнт β. Ірина й Елсі коментують в дальній перспективі вчинки одна одної, так само робить Люсі й Саша. Досить складна психологічно структура. В такій від жодної з розповідачок ми не маємо очікувати повноти інформації чи навіть істинності повідомленням. Цим роман завдячує переконливому психологічному малюнку всіх чотирьох героїнь і статусом саме роману, а не докупрози. Там є красивий символ: бабусина хата вся завішана серветками-скатертинами з мережива. Ірина намагається ті речі прилаштувати в домівках Люсі та Саші, ті люто противляться. Мереживо — і одночасно непрозоре, і таке, через яке можна проникнути. Такими ж якостями Колбі наділяє й історії своїх героїнь: щирі й неправдиві (в широкому сенсі).

Ірина не розказує донці й онуці, що саме з нею сталося в окупації, у вагоні, в трудовому таборі на заводі, в таборах ДіПі. Люсі пояснює донці: Ірині було дев’ятнадцять, вона не могла уникнути зґвалтування та тортур, і не треба її про це питати.

Саша «підміняє» історію Ірини, яку та неспроможна озвучити, свідченнями Ельзі й реконструкцією її днів, проведених у в’язниці гестапо. Мемуари доньки і дружини нациста свідчать про досвід українки. Досвід остарбайтери й досвід привілейованої німкені стають ідентичними та взаємозамінними. 

Найцікавіші моменти в романі — суперечки Люсі й Ірини. «Вкоріненні любов і лють», — так ці стосунки зве Саша. Люсі — ідеальний взірець травми другої генерації. Вони з чоловіком — випускники престижного університету, еко-активісти, хіпі 1970-х. Зрештою тато опинився на роботі в шахті, а мати — водійкою гігантських траків. Цю пекельну роботу вони покинули й влаштувалися викладати в коледжі в Онтаріо. Люсі й Ірина насправді весь час сваряться, Ірина закидає Люсі, що та хоче все зробити простіше й не докладаючи зусиль. Але дуже, ну дуже показний момент: щоразу, коли в романі ми бачимо Люсі чи Ірину, вони зайняті важкою фізичною працею. Їхня присутність в просторі роману — мускульна, напружена. Саша, скажімо, лежить, сидить, пише, читає, але Ірина й Люсі носять щось, місять, труть, штовхають. Жінки цупкі і худорляві, а Ірина ще й підмічає відразу, чи не набрав хтось зайвої ваги і, бува, не розслабився. Вони двоє — буквально втілений неспокій. Але в Ірини то режим виживання, що його увімкнули і не змогли вимкнути, а у Люсі — успадкована від матері провина уцілілої. Люсі — діамат цього дуже і дуже посереднього роману. 

І саме Люсі нарешті пояснить Саші очевидну, здавалося б, річ: Ірина їй розказує ту версію подій, яку готова озвучити. Це не значить, що історія Ірини про 1942 рік правдива: «Ми з мамою порівнюємо те, що бабуся розказувала їй і мені, але все ще залишається відчуття неповноти. “Що саме вона нам не розповідає?”, — питаю я. Очі матері прикриті темними окулярами, але я бачу, як напружилося її тіло, швидко інстинктивно вона смикнула плечима в фаталістичному, суто слов’янському жесті: “Їй було дев’ятнадцять, коли її схопили нацистські солдати. Є речі, про які вона ніколи не буде говорити”». 

Ну і таки поговорімо про слона в кімнаті. З якого дива це Ірина в назві стала матрьошкою? Матрьошка тут — символ, ясна річ. Тільки не так щоби ясно, на позначення чого саме символ. 

Лялька вперше в просторі роману з’явиться як елемент інтер’єру в будинку Ельсі. Ірина простує до своєї кімнати і помічає серед іграшок молодшої доньки фрау пишно розмальовану матрьошку.

На полиці Матрьошка стоїть серед купи різних іграшок з різних куточків Європи — з Баварії, з Франції, здається з Британії. Сам час грається людьми, перекидаючи їх з країни в країну, як та дурненька дитина. 

Другий раз в романі: така сама іграшка стоїться на полиці уже самої Ірини. Саша згадує, як вона з кузенами в дитинстві гралася бабусиною матрьошкою, розкидаючи крихітні деталі під диванами й в кутках. В якийсь із днів бабця забрала у малих ляльку і сховала у своїй спальні, там вона склеїла і скрутила деталі так, що розібрати матрьошку уже не можна. Нащадки можуть своєю цікавістю завдати шкоди, бережися — таке послання. 

Останній раз: розпродають і викидають речі з будинку Ірини, яка переїздить до притулку. Саша згадує ту матрьошку, подумує її забрати собі, але забуває про це. Ляльку Люсі викидає. 

Схоже на те, що Матрьошка — це не так Ірина, як її спогади, які вона не збирається озвучувати й проговорювати, і що зрештою залишаться «всередині» неї, склеєні-закручені. І спогади ці пов’язані з Ельсою, котру нам тут малюють ледь не святою «хресною феєю». 

«Спогади матрьошки» — свого штибу оксюморон. Є щось, що Ірина згадувати і не збирається, і от це непроговорене, настільки травматичне, що не може бути проговореним, — це і символізує матрьошка. Матрьошка тут — антиспогад. Саша кілька разів скаже: почувається так, ніби питання, що вона їх адресує бабці про її минуле, це «форма зради», вони підважують ті відрепетирувані роками версії біографії, котрі Ірина зберегла для нащадків. 

Цю руйнівну цікавість до травми у тих, хто не пережив зла у безпосередньому досвіді, і символізує матрьошка… Але назве все одно люто крінжова. 

Читайте також: Алегорична війна з піском — «В урагані» Ульріке Альмут Зандіґ