Дорослішати, зцілювати, вертати – дебюти у художній прозі до Книжкового Арсеналу–2026

Будь-який учасник спортивних змагань підтвердить, що сильний старт – це серйозна заявка на перемогу. Світ художньої літератури чимось схожий на спорт: вдала перша книжка може стати хорошим поштовхом до розвитку яскравої письменницької кар’єри. До нашої добірки увійшли п’ять свіжих українських дебютів у художній прозі, на які вам точно варто звернути увагу. Чому? Тому що, по-перше, всі твори тут актуальні тематично й оригінальні формально, по-друге, їхні автори вже, кожен по-своєму, успішні (в музиці, нонфікшні чи навіть мають літературну премію за рукопис дебютної книги), а по-третє, майже всі видання з нашого списку (за винятком однієї збірки оповідань) будуть представлені на цьогорічному «Книжковому Арсеналі».

Пропонуємо вам разом із нами здійснити короткий вояж текстами про дорослішання, зцілення й повернення. Сподіваємося, наприкінці подорожі у вас виникне бажання зануритися в один або кілька з них глибше.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2026», створеного за підтримки Фундації ЗМІN у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

Тепер доведеться думати. Саша Ганапольська

Львів: Видавництво Старого Лева, 2025. – 240 с.

Дебютна книга солістки популярного українського інді-поп колективу Tember Blanche Саші Ганапольської «Тепер доведеться думати» має автобіографічну основу. Дівчина тривалий час страждала на анорексію, і досвід зцілення від цієї хвороби спершу спричинив появу Ганни Польської – музичного альтер его авторки, в якому вона випустила пісню «Дура», а потім і посприяв написанню цілої повісті-щоденника, де Нуська (скорочено від Ганнуська) стала головною героїнею.

Отже, Нуська – студентка молодших курсів престижної германської філології Шевченкового університету в Києві. Вона живе в гуртожитку разом із двома близькими подругами Ірцею та Мією, зустрічається з привабливим і турботливим старшокурсником Максимом, співає в успішному, за студентськими мірками, гурті, що має химерну назву «Ганна Польська і Лабра Дудлі» та  харизматичного Костю на чолі. Здавалося б, чого ще може бажати для щастя молода дівчина? Нуська постійно ставить собі це питання. А втім, почувається нещасливою.

У пошуках відповіді дівчина занурюється в саморефлексії й частину причин свого тривожного стану знаходить уже на поверхні: анорексія спонукає відмовлятися від будь-якої їжі й негативно сприймати власне тіло, а війна змушує переживати за своє існування як таке (основні події повісті розвиваються на студентській вечірці 2024 року, тобто вже під час повномасштабного вторгнення росії в Україну).

А втім, ця книжка таки не про хворобу й не про війну. Вона про невпинну боротьбу за можливість приймати себе й контролювати власне життя, про прагнення вийти з-під упливу оточення (насамперед, матері) й самостійно думати, що робити – правильно чи неправильно. А ще, звісно, це книжка про юнацьку закоханість і справжню любов. Тобто про дорослішання.

Саша пише зріло, майстерно й не нудно. У її повісті знайшлося місце і для численних іронічних та постіронічних жартів, і для молодіжних ігор в «бутилочку» та «Еліас», і для відсилання до поп-культури (серіалів типу «Секс і місто», «Друзі» й навіть аніме «Наруто»), і, звісно, для музики. Напочатку книжки є два QR-коди: один містить покликання на плейлист із піснями, які згадувалися в тексті або надихали авторку на його написання, а другий – на альбом «Тепер» Tember Blanche, напряму пов’язаний із сюжетом повісті. Усе це поєднується дуже органічно й захопливо, тож може бути цікаво як для молоді, так і для читачів старшого покоління.

Купити книжку «Тепер доведеться думати» вже зараз

Мертвий продавець квітів. Микола Оліярник

Дрогобич: Коло, 2026. – 160 с.

З рукописом своєї дебютної збірки оповідань «Мертвий продавець квітів», написаної ще до початку повномасштабного вторгнення, Микола Оліярник у 2024 році став лауреатом третього ступеня літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Це вже неабияке досягнення й свідчить про високий рівень письменницької майстерності автора. Утім, у повноцінну паперову книжку збірка з тринадцяти текстів, серед яких несподівано опинився один доволі химерний верлібр, оформилася лише цього року в дрогобицькому видавництві «Коло».

Однозначно проінтерпретувати тексти Миколи Оліярника з першого разу може бути непросто, насамперед через особливості структури кожного з них окремо й усієї книжки загалом. Для того, аби пазл склався, варто прочитати збірку від початку й до кінця, тоді часові пласти, які автор постійно зсуває, стануть на свої місця, а наскрізний сюжет прояснішає. Автор постійно грається з оповіддю, ведучи її то від «я», то від «ти», то від «він/вона», то взагалі від колективного «ми». У такий спосіб сюжети окремих оповідань очуднюються, заплутуються, губляться, як у сюрреалістичній кінокартині чи тривожному сні.

Загалом тривога, неспокій, страх, а ще апатія й спустошеність, – це, мабуть, основні емоції й почуття, які переживають герої текстів Миколи Оліярника: диваки, аутсайдери, діти, які так і не виросли з власних комплексів, не навчилися відчувати чи навпаки, виявилися занадто чутливими.

Це можна пояснити тим, що майже в кожному оповіданні присутні насильство й фізична або метафізична смерть.

Читайте також: Детективи та трилери на Книжковому Арсеналі: українські та світові голоси жанрової прози

Так, наприклад, у творі «Померти посеред серпня», який дещо наштовхує на асоціації зі «Стороннім» Альбера Камю, головний герой бере участь у похованні діда, який, очевидно, відійшов у засвіти на екваторі останнього місяця літа. Тут домінує емоційна спустошеність, роздратування; втома від ритуалу більша, ніж співчуття до померлого.

А втім, у текстах Миколи Оліярника є місце також і для ностальгії, і для надії й, звісно, любові. В оповіданні «Тісно в кімнаті», наприклад, розгортається історія багаторічних віддалених стосунків дещо асоціального, «пропащого» Андрія й ідеальної жінки мрії Христини. Настільки ідеальної, що в уявленні головного героя вона навіть перетворюється на вигаданий образ. А от оповідання «Річка», яке починається зі слів «Ми були такі молоді й безстрашні, що постійно хотілося вмирати» виявляється дещо надривною, але теплою історією про дитинство.

Загалом, читання оповідань Миколи Оліярника нагадує розгадування загадок і потребує інтелектуальної напруги. Але хіба не цікаво дізнатися, хто ж він – той мертвий продавець квітів?

Ламання гілки. Олеся Богдан

Київ: Creative Women Publishing, 2025. – 96 с.

У 2020-му році письменниця, журналістка, а нині випускова редакторка Ukraїner Олеся Богдан також здобула ІІІ премію від «Смолоскипа» за рукопис повісті «Ламання гілки», яка лише нещодавно вийшла у видавництві Creative Women Publishing. Так само як і збірка Миколи Оліярника, ця дебютна книжка сьогодні не здається несвоєчасною навіть попри те, що була написана ще до початку повномасштабного вторгнення, і від етапу її написання до моменту публікації минуло більше п’яти років. Навпаки: дещо меланхолійна історія про перше підліткове кохання, дорослішання, ретроспективно й поетично розказана вустами молодої, але вже сформованої емоційно та психологічно жінки, може стати для читача гарним способом утекти від жорстокої реальності сьогодення.

Важливу роль у цьому радше рефлексійному, ніж сюжетному тексті, відіграють мотиви гри й пригадування. З-поміж ігор (яким у книжці навіть приділено окремі сторінки поза основною історією) найважливішою за змістом є гра в слова – вона провокує спогади, підштовхує до занурення в несвідоме. А власне епізоди з минулого постають у пам’яті головної (сказати б, ліричної, настільки цей текст схожий на поезію в прозі) героїні як кадри з фото- чи кіноплівки. Дівчина повертається до річки, де провела свою юність, і знову стикається з людьми (реально та уявно), які вплинули на її становлення.

Частина предметів із минулого лишається незмінною (як-от сама річка, або ширше – природа), а частина образів не витримує перевірки новою реальністю й розсипається.

До прикладу, головна героїня несподівано для самої себе виявляє, що її старша подруга, яка в юні роки здавалася такою впевненою в собі й ідеальною, що перетворилася на об’єкт для наслідування, насправді була абсолютно звичайною, якщо не посередньою, не вартою обожнювання й заздрощів дівчиною. А гарний «хрестоматійний хлопчик», який тривалий час лишався вершиною романтичних прагнень, не заслуговував такого трепетного ставлення до себе, адже був жорстоким і холодним.

Дорослішання часто потребує руйнування старих дитячих ілюзій. У цій інтимній, відвертій, насиченій численними метафорами, алегоріями й символами історії, воно відбувається зі звуком ламання гілки.

Купити книжку «Ламання гілки» вже зараз

Човни. Володимир Станчишин

Київ: Віхола, 2026. – 352 с. – (Серія «Худліт. Проза»)

Психолог-психотерапевт Володимир Станчишин – один із найуспішніших авторів сучасного українського нонфікшну. Так, за версією Forbes Ukraine загальний наклад його видань «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією» (2020), «Для стосунків потрібні двоє» (2021) та «Емоційні гойдалки війни» (2022) за п’ять років склав 218000 примірників. Авжеж, цьогорічний вихід дебютного роману «Човни» такого популярного письменника не можна було пропустити. Ми вже встигли його прочитати й готові поділитися враженнями.

Перше, на що варто звернути увагу, найочевидніше – назва книги. Вона метафорична: у вступі до роману автор сам пояснює, що ця назва означає подорож усіх нас на особистих човнах морем війни до океану перемоги. Власне, із цієї метафори у Володимира Станчишина й народилася ідея написати художню книгу.

Її головний герой – Олекса – протягом семи розділів, розбитих на сім ліній («сподіватися», «служити», «наважуватися», «запевняти», «усвідомлювати», «любити», «витримувати»), а також у восьмому розділі-лінії «марнославство, контексти і трохи стосунків» веде діалоги «в човнах» із різними людьми про їхні турботи й переживання, спровоковані повномасштабним вторгненням. Ці діалоги нагадують сеанси психотерапії, тож Олекса намагається нікого не засуджувати під час них і дотримуватися позиції стороннього спостерігача. Утім, виходить у нього це недовго: поступово головний герой починає рефлексувати вже щодо своїх переживань, спершу неохоче, але чим далі, то відвертіше висловлює їх у бесідах зі співрозмовниками: зрештою для Олекси навіть відводиться окрема лінія у кожному розділі роману.

Така структура дозволила Володимиру Станчишину перенести реальні (хоч і охудожнені) історії пацієнтів власної психотерапевтичної практики на сторінки твору. У різних лініях роману автор порушує теми втрати близької людини на війни (лінія Анни, чий колишній чоловік загинув на фронті), служби в ЗСУ (лінія Артема, який ніяк не може знайти своє місце), волонтерства (лінія Вишні, яка під грубощами й жорстокістю приховує власну вразливість), вимушеної еміграції проблему ухилянтів тощо. У вступі до книги автор сам чітко формулює мету: «…показати, що кожен і кожна на цій війні шукає своє призначення, кожен і кожна проживає іншу історію, ми суперечливі створіння, які намагаються впоратися з тим велетенським хаосом, який називається війною». Загалом, можна стверджувати, що він її досягає: розмаїття персонажів (які, до речі, часто усвідомлюють, що вони в книзі) та їхніх історій дає читачам можливість легше знайти об’єкт для самоідентифікації й зцілитися від власних ран, нанесених війною. Однак варто відзначити й певне спрощення та узагальнення порушуваних тем, якого, здається, не можна було уникнути.

Купити книжку «Човни» вже зараз

Євшан. Катерина Зарембо

Київ: Віхола, 2026. – 224 с. – (Серія «Худліт. Проза»)

Політологиня, письменниця, а нині й парамедикиня батальйону «Госпітальєри» Катерина Зарембо також устигла зарекомендувати себе як авторка нонфікшну, перш ніж дебютувати в художній прозі: найбільш відома вона за документальною книгою «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття» (2022).

Її дебютний роман «Євшан» (назва символічна: це рослина, яка в українській народній традиції означає пам’ять про рідну землю) є частково автобіографічним і присвячений темі вимушеної еміграції. Під час написання твору авторка, очевидно, спиралася на власний досвід роботи в академічній спільноті – в Україні й закордоном. Так, Катерина Зарембо викладала й проводила дослідницьку роботу з політології та міжнародних відносин у «Києво-Могилянській Академії», Технічному університеті Дармштадт (Німеччина) й Центральноєвропейському університеті у Відні (Австрія).

Головна героїня роману – докторка літературознавства Марія – після початку повномасштабного російського вторгнення за рекомендацією давньої подруги Ірми отримує пропозицію викладати в Гаймштадтському університеті в Німеччині, де стикається з усіма складнощами життя й роботи в новому культурному середовищі.

До речі, у Марії з роману троє маленьких дітей, а в самої авторки – четверо, тож, можна з упевненістю стверджувати, що і тут трапляється автобіографічний підтекст.

Читайте також: Артвидання на Книжковому Арсеналі: Кричевський, Лятошинський і сотні митців 

Серед ключових проблем, порушених у «Євшані», можна виокремити такі: тотальне нерозуміння представників народів Західної Європи, чому українці й росіяни (принаймні, ліберальні) не можуть тиснути одне одному руки; абсурд німецької бюрократичної машини; руйнування родини через стосунки на відстані – чоловік Марії, айтішник Роман, лишається в Україні працювати над розробкою технологічного озброєння й поступово віддаляється від дружини; складнощі волонтерства… А ще, одним із центральних у творі є болісний внутрішній конфлікт головної героїні між бажанням повернутися на батьківщину й необхідністю лишатися в чужій країні.

Сильною стороною роману Катерини Зарембо є, безперечно, реалістичність описуваних подій. Епізоди з життя Марії, які справжнім калейдоскопом відкриваються перед читачем, знайомі багатьом, хто виїхав з України сам, або має родичів/друзів/товаришів, які це зробили. Тут тобі й російськомовні українці, які вважають, що в Україні «нема чого ловити», і ліберальні російські науковці, які намагаються актуалізувати в міжнародних академічних колах дослідницькі теми, присвячені питанням «великої російської культури», і просто банальні німецькі бюрократи, які  відмовляють хворій дитині в наданні медичної допомоги, оскільки в неї на руках немає довідки про страхування. Слабкою стороною «Євашана» є кількість цих подій: їх забагато, і тому подекуди вони окреслені доволі схематично або й клішовано.

Однак «Євшан» Катерини Зарембо – це все одно добре зроблений текст, який точно мав з’явитися в сучасному літературному процесі, як реакція на важливий суспільний феномен. Сподіватимемося принаймні, що цей роман хоч трохи зможе підштовхнути українців закордоном до рішення повернутися додому.

Купити книжку «Євшан» вже зараз

Авжеж, ми не могли охопити в одному огляді всі дебюти в художній прозі, які заслуговують вашої уваги. Раніше ми вже писали про перші романи Анки Вознюк «Шмуль і Марта» (видавництво «Темпора») та Вікторії Фещук «Ясминовий пиріг» (видавництво «Лабораторія»), але слід згадати й про дебют у фікшні Емми Антонюк «До побачення, телебачення!», який також вийшов у видавництві «Лабораторія», і про роман Катерини Тромпак «Сиґінь Ірвінг», яким у видавництві «Основи» незабаром започаткують новий видавничий напрям – сучасну українську прозу, і про ще один художній дебют у «Віхолі» – горор кінорежисера Олега Соколовського «Воно гризе»… Те, що коло авторів сучасної художньої прози невпинно розширюється – хороший знак, який свідчить про розвиток українського книжкового ринку. Відтак закликаємо вас бути відкритими до нових імен і нагадуємо, що на цьогорічному «Книжковому Арсеналі» їх буде ще більше!

Читайте також: Кохання на межі, родинні таємниці й дрібка політики: переклади до Книжкового Арсеналу-2026