Букер стає «Бухманом»: російський слід в найпрестижнішій премії

З 2027 року Міжнародна Букерівська премія називатиметься Bukhman International Booker Prize («Міжнародна Бухманівська премія») на честь фонду Bukhman Philanthropies, який заснували вихідці з росії мільярдер Дмітрій Бухман, уродженець Вологди, і його дружина Дарія. Bukhman Philanthropies зобовʼязався фінансувати премію наступні 10 років, до цього і приурочили тимчасове перейменування. Разом із перейменуванням оголосили й журі 2027 року і подвоїли головний приз — до 116 тисяч €. Публічно фонд дистанціювався від росії, але, як і завжди з «хорошими росіянами», варто не надто довіряти цим заявам.

Більше того, це не перший випадок перейменування Букера: за понад півстоліття існування премії донори мінялися кілька разів і майже кожен лишав слід у назві.

Хто раніше фінансував премію і чиї там сліди?

1968–2002: компанія Booker McConnell і рабство на Карибах

Премію заснували 1968 року письменник і видавець Том Машлер та письменник і драматург Ґрем Ґрін як британський відповідник французької Гонкурівської премії. Першу нагороду вручили 1969-го, лавреатом став Персі Говард Ньюбі за роман Something to Answer For «За це доведеться відповісти». Початковий грошовий приз становив 5 800 €.

Спонсором тоді виступила компанія Booker McConnell — торговельно-судноплавний бізнес, заснований британськими братами Джосаєсом і Джорджем Букерами. 1815 року Джосаєс Букер виїхав із Ліверпуля до Британської Гвіани, де на бавовняній плантації Broom Hall експлуатував працю поневолених людей; згодом до нього приєднався брат. Коли 1833 року британський парламент скасував рабство, брати отримали компенсацію €3 345 (понад 330 тисяч € за теперішнім курсом) за 52 звільнених людей. 1834 року брати заснували торговельно-судноплавну компанію Booker, яка в 1880-х об’єдналася з бізнесом партнера Макконнелла, так з’явилася Booker McConnell.

Ця частина історії премії неодноразово ставала предметом публічної дискусії. Ще 1972 року лавреат Джон Берґер у промові під час вручення нагороди розкритикував Booker McConnell за 130 років цукрового бізнесу на Карибах і оголосив, що віддасть половину призових британській партії Чорних пантер, яка виступала за права афроамериканців та право на самооборону. 2024 року радіоведучий Річі Брейв, чиє прізвище Букер дісталося родині від поневолювачів його предків, публічно закликав організаторів переглянути назву премії через цей зв’язок. Фонд після цього уточнив формулювання на сайті: слово managed («керували») у описі діяльності братів Букер замінили на enslaved («поневолювали»).

Man Group і перейменування Букерівської премії

2002 року адміністрування премії перейшло до Фонду Букерівської премії, а титульним спонсором стала інвестиційна компанія Man Group, яка вирішила зберегти слово Booker у назві, тож так з’явилася Man Booker Prize. Man Group пропонує інвестиційні фонди на ліквідних та приватних ринках для інституційних та приватних інвесторів.

За цієї спонсорської угоди призовий фонд зріс до 58 тисяч €, зробивши премію однією з найбільших літературних нагород світу. Кожен фіналіст шортліста отримував 2900 € і спеціальне видання своєї книжки.

2014 року правила відбору розширили: до того часу премія була відкрита лише письменникам з Великої Британії і Співдружності Націй, Ірландії та Зімбабве, а з 2014-го — авторам будь-якої національності, які пишуть англійською мовою і видаються у Великій Британії. Рішення викликало критику — частина видавців і письменників вважала, що це відкриє премію для домінування американських авторів.

Спонсорство Man Group теж було доволі суперечливим: письменник Себастьян Фолкс публічно називав компанію «ворогом» і заявив, що її власники «не є тими людьми, які повинні спонсорувати літературні премії; вони — саме ті, кого літературні премії повинні критикувати… Я не відчував би задоволення, приймаючи від них гроші». У січні 2019-го Фонд оголосив пошук нового спонсора після 18 років співпраці з Man Group.

2005: з’являється Міжнародна Букерівська премія

Окрему нагороду за перекладну літературу, тоді ще Man Booker International Prize, заснували 2005 року, теж за спонсорства Man Group. До 2015 року її вручали раз на два роки як нагороду за сукупність творчості живого автора незалежно від мови написання, головне, аби твори були перекладені англійською за аналогією з Нобелівською премією з літератури. Першим лавреатом 2005 року став албанський письменник Ісмаїл Кадаре.

2016 року формат кардинально змінили: премію почали вручати щороку за роман або збірку оповідань, перекладену англійською і видану у Великій Британії чи Ірландії. Приз у 58 тисяч € відтоді ділять порівну між автором і перекладачем; кожен фіналіст шортліста отримує 5 800 € (по 2 900 € автору й перекладачу).

2019: Crankstart і повернення до назв

2019 року новим спонсором обох премій став благодійний фонд Crankstart, заснований 2000 року венчурним інвестором, підприємцем, автором книжок менеджменту, розвитку компаній та лідерства Майклом Морицем та його дружиною, письменницею й журналісткою Гаррієт Гейман. На сайті фонду зазначають, що його місія — це розширення доступу до якісної освіти, створення робочих місць із перспективами кар’єрного зростання, забезпечення житлової стабільності, соціального добробуту та захисту громадянських прав. Crankstart також підтримує мистецтво, фундаментальну науку та ініціативи, спрямовані на пом’якшення наслідків зміни клімату. 

Угода з фондом була розрахована на п’ять років з опцією продовження ще на п’ять. На відміну від Man Group, Crankstart принципово не додав своє ім’я до назви, тож премії повернули їхні початкові назви: Booker Prize та International Booker Prize.

Crankstart — каліфорнійський фонд, який до співпраці з Букером фінансував стипендії для студентів із малозабезпечених родин та проєкти для бездомних у затоці Сан-Франциско. Крім самої премії, фонд підтримував і благодійні програми Букерівського фонду — співпрацю з National Literacy Trust у в’язницях та проєкти для незрячих і слабозорих читачів.

Того ж 2019 року журі під головуванням Пітера Флоренса, всупереч прямій забороні організаторів, вирішило розділити премію між двома лавреатками Маргарет Етвуд і Бернардін Еваристо, порушивши правило, встановлене ще 1993 року.

Наразі Crankstart продовжує фінансувати Букерівську премію за оригінальну англомовну прозу.

2026–2027: Bukhman Philanthropies і російський слід у Міжнародному Букері

2 липня 2026 року Фонд Букерівської премії оголосив, що фінансування Міжнародної премії на наступні десять років бере на себе Bukhman Philanthropies — благодійний фонд, заснований 2024 року мільярдером Дмітрієм Бухманом і його дружиною Дарією. Премію перейменували на Bukhman International Booker Prize, а фінансування, за даними Financial Times, становить приблизно 1,6 млн € на рік.

Згідно з умовами нової угоди, головний приз зросте з  58 тисяч до 116 тисяч €, які, і раніше, ділитимуть порівну між автором і перекладачем; нагорода за потрапляння в короткий список залишиться 5800 € (по 2 900 автору й перекладачу). 

Премію вручатимуть книжкам, видані у Великій Британії та/або Ірландії з 1 травня 2026 по 30 квітня 2027 року. Довгий список з 13 книжок оголосять 16 березня 2027-го, а короткий з шести видань — 15 квітня, переможця — на церемонії в травні 2027-го.

Журі 2027 року очолить письменниця Кетрін (Кеті) Кітамура, авторка п’яти романів (її книжка Audition була фіналісткою Букерівської премії 2025 року, номінантка на Пулітцерівську премію).

До складу журі також увійшли: 

• письменник, перекладач і професор Оксфорда Патрік Макгіннес; 
• письменник і режисер Калеб Азума Нельсон; 
• данська письменниця й перекладачка Ольга Равн (сама була у шортлисті Міжнародного Букера 2021 року за роман The Employees і в довгому списку 2026-го за The Wax Child);
• акторка й продюсерка Тесса Томпсон.

Хто такий Дмітрій Бухман, який фінансуватиме премію

Дмітрій Бухман народився 1985 року у Вологді. Разом із молодшим братом Ігорем він почав розробляти комп’ютерні ігри на початку 2000-х, працюючи з батьківської квартири, а 2004 року заснував Playrix — один з найбільших у світі розробник мобільних ігор (випускали зокрема ігри Gardenscapes, Homescapes, Township, Fishdom). У пандемію Playrix стала другою за доходами мобільною ігровою компанією світу після китайської Tencent. За оцінкою Bloomberg, виручка компанії 2024 року становила $2,6 млрд. Forbes оцінює статок кожного з братів у $13,6 млрд.

Юридично компанія Playrix уже понад 10 років зареєстрована в Ірландії (штаб-квартира розташовується в Дубліні з 2014 року), а студії компанії працюють, зокрема, в Сербії, Україні, Казахстані, Вірменії та на Кіпрі.

2016 року Бухман переїхав із родиною до Ізраїлю й отримав ізраїльське громадянство, а 2020-го — британське. 2025 року він потрапив до рейтингу найбагатших людей Британії за версією The Sunday Times, очоливши список наймолодших мільярдерів. Ще 2016 року, коли Бухман уперше потрапив до глобального рейтингу Forbes, він попросив зазначити його національність як ізраїльську, а не російську.

Bukhman Philanthropies, як зазначають на сайті компанії, підтримує проєкти у сферах здоров’я матерів і новонароджених та психічного благополуччя дітей і молоді, також займається і літературною галуззю. Дарія Бухман позиціонує себе як health-коуч і викладачка йоги; в інтерв’ю Financial Times вона розповідала, що перекладна література була для неї «вікном у світ» у дитинстві в провінційній росії: «Деякі книжки, які глибоко вплинули на мене в дитинстві, були перекладною літературою. Саме завдяки їм я вперше зрозуміла, що світ більший, ніж будь-яка окрема перспектива».

Чи дійсно компанія Playrix дистанціювалася від росії після 24 лютого 2022 року

24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного вторгнення рф до України, керівництво Playrix публічно назвало компанію «аполітичною». На той момент у штаті працювало приблизно порівну росіян і українців, по 1500 осіб із загальних близько 4000 співробітників. Окрім того, усередині компанії модератори видаляли з внутрішніх Slack-каналів дискусії про війну, що викликало невдоволення серед українських співробітників; згодом частину внутрішніх комунікаційних каналів закрили через напругу між українськими та російськими працівниками.

Дмітрій Бухман публічно описував становище компанії як перебування «між двома вогнями». Через кілька днів після початку вторгнення брати Бухмани публічно назвали війну «великою трагедією», однак прямо її не засудили. Вони заявили, що «насильство ніколи не може бути рішенням проблеми», тож медіа Forbes зарахувало їх до перших російських мільярдерів, які відкрито висловилися проти війни.

У березні 2022 року компанія оголосила про пожертву $500 тисяч Українському Червоному Хресту. У жовтні 2022 року Playrix оголосила про намір закрити офіси в росії та білорусі, у вересні 2023 року всі російські та білоруські юридичні особи компанії планували закрити.

Ще трохи російського сліду

Зауважимо, що також існує російська Букерівська премія (так званий «Русский Букер») — окрема національна нагорода для російськомовних авторів, заснована за зразком британської премії, але формально відокремлена від неї 1999 року; відтоді її фінансували кілька різних російських компаній. З 1997 по 2001 рік премію перейменували на літературну премію «Смірнов–Букер» на честь підприємця та засновника компанії «Смірнов» Пьотра Смірнова. З 2002 по 2005 рік головним спонсором премії була громадська організація «Відкрита Росія», що призвело до зміни її назви на літературну премію «Букер–Відкрита Росія» упродовж цього періоду. Перед оголошенням переможця 2005 року Фонд Букера вирішив припинити співпрацю з «Відкритою Росією», оскільки голова фонду Міхаіл Ходорковський був засуджений до дев’яти років ув’язнення за ухилення від сплати податків. У 2005 році комітет підписав п’ятирічний контракт із лондонською компанією BP. З 2011 року новим спонсором є російська компанія телекомунікаційного обладнання (RTEC).

До британського фонду Букерівської премії ця нагорода стосунку не має, утім, відкрив її англійський виконавчий директор сер Майкл Гарріс Кейн. З 2019 року премію не вручали.

Ще один скандал

Що ж до самої Букерівської премії, то 2024 року її отримала англійська письменниця Саманта Гарві за роман «Orbital», котрий, за визначенням літературної критикині Ганни Улюри, розповідає про росіян-«голубів миру у вакуумі» і закликає до замирення і пацифізму. Фабула роману – команда астронавтів (італієць, американець, британка, японка та два росіянина) на Міжнародній космічній станції вчаться співіснувати разом у мирі. 

«Уже в першій спільній розмові американець розкаже японці про свою подорож до Хіросіми, та скаже, що американські християни розповзлися по всій землі, росіяни пообіцяють, що струсять з землі цю заразу… всі розбіжності в космосі зникають, і в ілюмінаторі — матінка-Земля», — написала критикиня.

Користувачі соцмереж тоді розкритикували переможницю й свою незгоду висловили на офіційних сторінках Букерівської премії. Згодом Goodreads закрив оцінювання книжки через обурені відгуки українців.

Що про «російський слід» вже думають українські видавці?

Тема «російського сліду» у світових культурних інституціях для української видавничої спільноти зовсім не нова. Щоб обговорити її, Читомо створило спецпроєкт «Російський слід» — серію колонок про виклики, які постають перед українськими культурними діячами під час взаємодії зі світом і спроб пояснити йому всеохопність російської пропаганди. Автори серії розмірковували також про те, що робити, коли російський слід прослідковується не в очевидній пропаганді, а в спонсорі премії чи спільній антології.

Олександра Коваль, яка очолює Український інститут книги з 2018 року, описувала проблему як повзучу навалу: дочірні компанії російських видавництв реєструються в різних країнах, щоб формально обійти санкції, а організатори міжнародних ярмарків пояснюють, що не мають підстав відмовляти учасникам, які не порушують місцеве законодавство і не потрапили під санкції.

Володимир Шейко, очільник Українського інституту, наголошував, що сьогодні найбільшою загрозою є не так повернення росіян чи заполонення ними майданчиків, як зниження спроможності міжнародних партнерів підтримувати Україну. «Аби зберегти суб’єктність і видимість на міжнародних майданчиках, ми маємо надавати нові альтернативи — замість російського контенту пропонувати якісний та цікавий український продукт. Повні зали на українських подіях — найкращий аргумент для будь-якого організатора. Поки ми цікаві іноземній аудиторії, нас будуть підтримувати», — писав він.

Юлія Козловець, директорка Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», писала, що частина світових авторів не контролює, куди їхні агенти продають права на переклади, зокрема в росію, а дедалі більше «хороших» росіян з антивоєнною риторикою впевнено почуваються на міжнародних платформах, тоді як українська присутність там менш помітна. Вона пропонує не працювати з російськими видавництвами, не купувати права напряму в російських агентів, не виходити з росіянами на одну сцену.

Співзасновниця Видавництва Старого Лева Мар’яна Савка у концепт «хорошого росіянина» не вірить. За її словами, навіть ті, хто виїхав з росії й публічно засуджує війну, здебільшого не відділяють себе від ідеї «великой культуры вне политики», а отже, самою участю в міжнародних подіях продовжують легітимізувати країну-агресора. 

Тож скільки б Дмітрій Бухман не наголошував на своєму ізраїльському громадянстві й публічній дистанції від росії, походження капіталу й його біографія самі по собі нікуди не зникають.

То бойкотувати премію чи ні?

Кожен подібний кейс російської участі — окремий, і оцінювати його варто індивідуально, а не за універсальним шаблоном «кенселити всіх, у кого є російський слід». У випадку з перейменуванням Букера однозначної відповіді немає. Чи достатньо публічної дистанції Бухмана від росії, щоб довіряти премії, чи ні? Це українським видавцям ще доведеться вирішити, однак зрозуміло, що сліпо покладатися на офіційні заяви фонду не варто, а от перевіряти факти, збирати аналітику й стежити, куди йде фінансування премії, потрібно вже зараз.

Зауважимо, що  серед потенційних претенденток на нагороду 2027 року може опинитися український автор чи авторка. Це може бути, наприклад, Софія Андрухович. Англійською її роман «Амадока» переклала Дейзі Ґіббонс, а видавництво Simon & Schuster випускає книжку двома частинами. Якщо друга частина вийде у Великій Британії чи Ірландії в період з 1 травня 2026 по 30 квітня 2027 року — а саме за цей проміжок журі формуватиме довгий список 2027 року — «Амадока» цілком може потрапити до претендентів. Таким же питанням переймався і Артем Чапай. «[У список премії] цілком реально потрапити, і що тоді. Шакалячий експрес, чи мовчки знімати, чи йти до кінця заради visibility. І я не знаю поки що», — написав він.

Тож питання довіри до нагороди для української літературної спільноти цілковито неабстрактне. Росіяни, і «хороші», і відверто провладні, продовжують системно просувати свою культуру на світовій арені. Водночас українська культура такої системної підтримки з боку приватного капіталу практично не має: великі бізнесмени не вкладають кошти в літературні премії чи культурну дипломатію так, як це роблять росіяни. Наскільки взагалі великі українські фонди підтримують міжнародні літературні премії — питання, на яке ще немає чіткої відповіді.

Тож чи маємо ми право видавати українською мовою нових лавреатів цієї премії? Чи муситимемо її бойкотувати? Чи можемо запрошувати  лавреатів на фестивалі, обговорювати їхні книжки, підтримувати їхню присутність на українському ринку, якщо сама премія відтепер носить ім’я людей, чия біографія пов’язана з росією? Чи зможуть українські автори потрапляти до її довгих і коротких списків, і що робити, якщо це станеться? На ці запитання ще доведеться знайти відповідь.

Читайте також: Що таке Букерівська премія і за що її присуджують?