Катерина Бабкіна: Плюси роботи в літературі, де розвинена інфраструктура, – дещо перебільшені

Письменницька робота виглядає дуже незалежною від пандемій та карантинів. Це не кінозйомки чи театральні вистави, де залучений значний людський ресурс і, що важливо, значні кошти. Але чи робота письменника – це тільки писати? Про те, як влаштована письменницька й літературна індустрія, навіщо авторові подорожувати, для чого існують резиденції і чи потерпають митці від закритих кордонів, розповідає Катерина Бабкіна.

– Здається, зараз усі розмови стартують не з питань про творчі плани і здобутки, а про те, хто як пережив локдаун. Я би уточнила: чи змінюється режим письменницької праці в нових умовах? Чи буде робота письменника – маю на увазі, організація роботи – іншою після пандемії, у новому дивному світі? 

– Суто з прагматичної точки зору – для письменницької роботи саме тепер найкращі умови: сядь, сиди і пиши. Ходити кудись страшно, їхати кудись – не доїдеш толком. Читання не можна, інтерв’ю, виступи і фестивалі онлайн, резиденції теж просять почекати до кращих часів. Але насправді письменницька робота – це не на кнопочки натискати, а переживати дух часу, осмислювати його, ословлювати і проводити інших через ці емоційні та подієві досвіди. З цим нічого не змінилося – люди ще залишилися, дух часу теж на місці. 

Нам всім, звісно, доводиться зараз переорганізовувати життя, у тому числі й роботу. Я не думаю, що для письменницької діяльності відбувається щось критичне. 

– Про нашу літературу і гуманітарні науки часто кажуть: сюжети під ногами валяються, треба лиш підбирати. Дуже мало белетризованих біографій, мало досліджень з історії повсякденності, ба навіть і вибраних творів класиків катма. Чи відчуваєте ви це як фахівчиня, що могла би художньо опрацювати майже будь-яку тему, а також як читачка? 

– Відчуваю і по три рази на місяць кусаю лікті, щоби не схопитися за якийсь сценарій, оповідання чи книжку, що «базуються на реальній історії». Бо історій, біографій, прикладів, що надихають, і людей, вартих цілого роману – багато й серед сучасників, а тим паче серед постатей з минулого. Як читачка, я напевне не доросла до досліджень і ніколи не доросту, але от біографічні романи та/чи художні книжки, що повністю чи частково базуються на реальних подіях, – моя велика любов. Мені їх дійсно бракує. 

– Невеличким анонсом для тієї вузької аудиторії, яка переглядає списки переможців грантових програм Українського культурного фонду, стала стипендія на підготовку книжки «Українка в Нью-Йорку» про режисерку Вірляну Ткач. Очевидно, що така робота передбачала, перш за все, мандрівку за океан. Але ви ж її не облишили до кращих часів, правда ж? 

– Я не з тих, хто облишає гарні ідей, навіть якщо лише до кращих часів. Мандрівка у Нью-Йорк для попереднього дослідження, для того, щоби розпочати роботу над книжкою. У теперішніх умовах не є ані можливою, ані виправданою – там просто не вийде працювати так, як треба, не наражаючи на небезпеку себе та інших, тому це були б викинуті на марне кошти, і то чималі. Проєкт сильно подорожчав через пандемію. Ми можемо тепер літати туди лише прямими рейсами, яких обмаль, а там, вочевидь, більше не скористаєшся громадським транспортом і не поживеш в більш-менш скромних умовах – ну, якщо хочеш жити, адже Нью-Йорк був одним зі світових лідерів захворюваності й смертності від COVID19, тож там і надалі ситуація не зовсім ok.

Тим-то я неймовірно вдячна Українському культурному фонду за те, що проявили таку гнучкість і трансформували бюджетований на подорож і цілком конкретні витрати грант в стипендію – хай меншу сумою, але таку, що не покриває ніяких конкретних видатків типу готель чи подорож, а просто має на меті дати авторці змогу на якийсь час зосередитися на дослідженні тільки, не думаючи про щоденні заробітки. Це дало мені змогу розібратися значно детальніше з тим, що я планую робити далі, що мені для цього треба, а що можна з’ясувати онлайн, і отримати певну кількість інформації, що допомогла суттєво розвинути ідею.  

– Розкажіть про Вірляну Ткач. Вона добре відома в мистецьких колах України і світу, однак книжка – це завжди для трохи іншої аудиторії, ширшої. Щонайменше, для тих, хто читає, а не надто часто ходить в театр й на виставки – це не завжди одні й ті ж люди. Розкрийте трохи карт.

– Ох, я могла би розповісти про американську театральну режисерку, поетку та перекладачку українського походження, але це і без мене оповість будь-який культурний ресурс та Вікі багатьма мовами. Тому я розповім, що Вірляна – це людина,  чия молодість і становлення творчого шляху припали на 70-80-ті роки у Нью-Йорку, а точніше – в Нижньому Іст Сайді. Це часи Фабрики, Патті Сміт, CBGB, мистецьких, театральних, перформативних, літературних експериментів. Ми знаємо фільми, книги, серіали, біографічні та художній, про ТОЙ час, ТОЙ Нью-Йорк і ТОЙ Манхеттен, але сприймаємо це як щось далеке, не своє. І от дивовижним і принадним є той факт, що активною учасницею всього того свята життя та мистецтва в столиці світу була Вірляна Ткач, яка побудувала свою мистецьку кар’єру і багато в чому ідентичність саме на своєму українстві, і через це є значно ближча нам (навіть як персонажка читачам), ніж умовні Моррісон, Воргол чи та ж Патті Сміт. 

Вірляна – прекрасна оповідачка. В перший день нашого особистого знайомства вона розповіла мені неймовірну історію, коли в 6 років пішла до школи й з’ясувала, що виявляється існують люди, які розмовляють вдома… англійською! І при цьому вона була народженою у США. Нью-Джерсі, Нью-Йорк і Манхеттен тих часів радше виглядали їй на те, що англійська – це така собі мова для міжнародного порозуміння на вулиці, тоді як вдома всі, кого вона знала, мали мову СВОЮ – японську, українську, італійську, їдиш… Отакі деталі, отакі історії – як американська дівчинка, що не підозрює, що існують люди, котрі вдома говорять англійською, – це те, на чому будуються багато в чому класні книжки. У Вірляни є безліч таких історій, непересічний життєвий шлях і вміння зберігати, запам’ятовувати й передавати, переповідати ці деталі. 

Зараз, до речі, вона пише багато поезії про своє минуле та життя своєї сім’ї – і в тому числі завдяки стипендії від УКФ я маю змогу зосередитися на перекладі цієї поезії, це багато в чому заміняє мені певний етап дослідження власне життєвого і творчого шляху Вірляни.

– Як це – пробувати себе в різних жанрах? Драматургія, поезія, дитячий і дорослий фікшн, колумністика… Мабуть, це цікавіше, коли перемикаєшся з форми на форму? Чи якби можна було дозволити собі, ви би кілька років працювали над Великим Товстим Романом? Взагалі, автор в сучасному світі може так працювати? Не відволікаючись навіть на соцмережі.

– Знаю лише, що я точно не та авторка, яка вміє не відволікатися. Що ж, саме тому перемикання між діяльностями та жартами – це моє. Але я думаю, всі автори й авторки в сучасному світі різні, їм пасує різний темп, ритм та організація роботи. Я обожнюю писати в соцмережі – не що я їла на вечерю, але короткі колонки, нариси чи мотивуючі шкіци; люблю постити в Instagram вірші; мені дає заряд ресурсу написання місткої, цікавої колонки, яка привертає увагу чи провокує дискусію.

Я теж отримую нереальне задоволення від праці-в-собі над більшою прозою чи сценарієм. І від роботи в сценарних або драматургічних групах (це ще інше!). І ще я обожнюю конструювати курси та викладати, давати фідбек на роботу студентів та студенткок, а також коригувати її з ними разом…

Які ми можемо зробити з цього висновки про письменництво чи письменників й письменниць загалом? Та ніякі. Проте конкретно мені таке перемикання заходить дуже вдало. 

– Ви перебували на різних резиденціях та письменницьких програмах. Чи можете поділитися, наскільки письменницька праця – я зараз не лише про натхнення – відрізняється залежно від країни? Як взагалі митець функціонує, коли змінює країну? Про українку в Нью-Йорку ми ще дізнаємося. А от які виклики постають в подорожах, при зміні обставин? Очевидно, що легше, зручніше працювати в англомовній літературі, де розвинена індустрія й інфраструктура – хоча й конкуренція теж вища. А які плюси роботи українського автора? Вони ж є, правда ж? 

– Я вимушена сказати, що плюси роботи в літературі, де розвинена індустрія й інфраструктура, дещо перебільшені. Скажімо так, з точки нашого недорозвиненого поки ринку і з нашої малої мови, з якої так мало перекладають, все виглядає трошки краще, ніж є насправді. Так, зі стартової позиції на ринку, де є індустрія та інфраструктура, простіше стати зіркою світового масштабу – якщо ти написала щось дійсно вартісне, цікаве чи бодай дуже на часі плюс зірки стали як треба. І настільки ж складніше розпочати письменницький шлях в принципі – значно суворіша конкуренція і значно… як би це сказати… бездушніший підхід до цього всього діла.

Так, видавши врешті одну плюс-мінус успішну книжку, автор чи авторка десь в США, Британії, Скандинавії, навіть у Франції чи десь в Італії має рік-півтора, коли на життя вистачає гонорару чи роялті.

Але є нюанс – шлях до того, щоби на те, що ти пишеш, хтось нормальний взагалі хоча би глянув, щоби хтось дав тобі простір і хоч трошки часу вирости не в шухляду, а з якоюсь аудиторією, як зараз кажуть, на мінімалках, – значно, значно довший. Історія «Я йшла, зустріла видавця, він мені каже – Є чьо? – Я така – Ну є збірка оповідань – і хоба, ось книжка, кілька премій, резиденція, такі-сякі роялті» малоймовірна в США чи Європі. Ми знаємо історії успішних одиниць, які видали свої гучні перші книги, отримавши круті аванси і одразу, жваво перескочивши з умовних заучок в зірки світової літератури, – Саллі Руні, Зеді Сміт… За їх плечима стоїть легіон дівчат і хлопців, які подавали надії, але до сорока залишилися працювати в кол-центрах, барах, офіціантами чи клерками на кіностудіях, або в кращому випадку викладають у коледжах.

І багато з них залишаться там назавжди, бо якщо в нас можливий якийсь середній варіант письменника чи письменниці (драматурга/ині, сценариста/ки), що заробляє поки що не зірковим, але досить якісним письмом на поки що не зіркове, але життя, – то не зірковий драматург, що подає надії, в Німеччині буде працювати, однак паралельно в пекарні, хай навіть уже кілька п’єс йтимуть в театрах – і це не метафора, а реальна історія реальної людини. Такі мої спостереження після навчання і викладання в Iowa University, письменницькій Мецці США, та після років спілкування з живими, реальними авторами та авторками на письменницьких програмах та резиденціях. Щоб пояснити на пальцях – може, це прозвучить трохи по-споживацьки, але я поки не написала свій opus magnum і не стала зіркою світової, чи бодай європейської літератури, але заробляю письменництвом на життя, не вимушена ділити квартиру з друзями/іншою сім’єю «митців, що подають надії» і в мене BMW, на який я знову ж таки заробила письменницькою діяльністю. В США чи Франції так не вигорить.

Читайте також: Консервація, рибальство, кулінарія: чим рятувалися письменники на карантині