Чому перша чернетка не геніальна, а натхнення не існує: письменники розвінчують міфи

Що означає бути письменником? Існує так багато хибних припущень, кліше та міфів навколо цієї професії, що й не злічити. Деякі міфи мають у собі частку істини, але багато з них — не що інше, як чутки, плітки, уявлення та упередження.

Для того, щоби зробити ситуацію зрозумілішою, ми попросили читачів поділитися з нами найпоширенішими міфами про письменників і їхню роботу, й спрямували отримані тези українським авторам. Читаємо, як Галина Вдовиченко, Світлана Тараторіна, Жанна Куява, Дмитро та Віталій Капранови, Андрій Кокотюха, Олег Коцарев та Мирослав Лаюк спростовують усталені уявлення про людей, що пишуть.

Андрій Кокотюха: «Зазвичай письменників не впізнають в обличчя, але є винятки. Наприклад, мене за прізвищем ідентифікували прикордонниці в Жулянах і жінки в реєстратурі поліклініки курорту «Миргород». Також за прізвищем на залізничному квитку колись упізнали були Андрія Куркова, а ми тоді їхали разом. Отже, впізнають не за портретом, а за прізвищем. Проте якось мене впізнали на Севастопольському базарі. Там крутилася свого часу жінка з синдромом Туретта, — це коли вигукуєш неконтрольовано різні фрази. Колись я проходив повз базар, а продавчині сказали цій жінці: «Не кричи. Бо, бач, он іде письменник. Він про тебе щось напише».

Мирослав Лаюк: «Мене кілька разів упізнавали, і це було дивно. Загалом не думаю, що це добре, коли тебе впізнають. Велика радість — ходити непоміченим. І, думаю, ця радість доступна для 99% українських письменників».

Жанна Куява: «Під час одного з Книжкових Арсеналів, ще «докарантинних», вертаючись увечері на метро, помітила на собі погляди молодої пари. Дівчина щось шепотіла хлопцеві на вухо, а той, слухаючи, дивився на мене. Людей у вагоні набилося багато. Зрештою хлопець протиснувся крізь натовп і спитав, чи можу я дати автограф його дівчині, яка начебто прихильниця моєї творчості, ще й саме сьогодні святкує день народження. Авжеж, я погодилася. Хлопець вернувся до дівчини й тоді вони обоє пробралися до мене.

Я чекала, що дівчина дістане одну з моїх книжок для автографа, натомість вона простягнула для цього зошит. По тому, як ми ще й зробили кілька спільних фото (отак у натовпі, тримаючись за поручні), я про всяк випадок поцікавилась, який із романів, написаних мною, іменинниці сподобався найбільше і чим? На що почула зніяковілу відповідь: «Я ще тільки збираюся їх прочитати». Вочевидь, пара просто колекціонувала письменницькі автографи в зошиті й фоткалась із упізнаваними (може, із соцмереж?) людьми. Правда, через те, що відбулося це в багатолюдному вагоні метро, я цих двох собі й запам’ятала.

Ще один випадок певною мірою «епічний». Киянин Сергій, який любить читати й шанував здебільшого українську класику, побачив якось світлину з львівського Форуму Видавців із сучасними письменницями. Виокремив серед інших рудоволосу мене й зацікавився, хто ж це? Дізнавшись, купив усі мої романи, перечитав їх і написав у приватних повідомленнях відгуки. Деякі критичні зауваження мене зачепили і я навіть відмовилась із дописувачем спілкуватися. Згодом він прийшов на одну з моїх презентацій, потім знову явився на інший мій захід, вже для автографів. А коли запросив на каву, я, несподівано, погодилась. За рік ми одружилися. Тепер із цим «критиком» разом виховуємо чотирилітнього сина».

Олег Коцарев: «От була в мене одна зовсім незабутня історія. Їхав я дизелем «Коростень — Вінниця». Ближче до мене пересів хлопець та гучно й радісно сказав: «Добрий день! А я вас знаю, ви поет!». Окремо запам’ятались спантеличені й дуже уважні, зосереджені обличчя інших людей у вагоні, які це почули. Зокрема обличчя жінки, котра везла три величезні коробки з-під бананів.

Узагалі, всіляко буває, іноді справді хтось підходить, бо впізнає. Востаннє, здається, на Оболоні мене наздогнала на вулиці дівчина і сказала, що читає мої вірші в інтернеті. Автографів не просять, фотографуватися теж, і це мене абсолютно влаштовує. Мабуть, більший рівень публічної впізнаваності мене би стомлював».

Дмитро та Віталій Капранови: «Раніше нас упізнавали як письменників, але не тому, що читали книжки, а тому, що по телевізору показують, а знизу в титрах пише «письменник». Окрім того, звісно, ми помітні, тому легко запам’ятовуємося. Але зараз нас упізнають як ведучих ютуб-каналу імені Т. Г. Шевченка. Узагалі в Україні впізнають медіаперсон, а хто вони — письменники, політики чи художники, як Поярков, уже не має значення». 

Галина Вдовиченко: «Щоб писати, потрібні сформоване сильне бажання, а також мати вільний час. А те, що називають натхненням — це ніщо інше, як перебування у добрій робочій формі. Цей стан часто виникає і зміцнюється у процесі роботи. А якщо робота буксує, застрягає чи рухається не в тому напрямку, не варто впадати у відчай. Найкраще перемкнутися на щось інше — редагувати те, що вже написане, шукати потрібну інформацію, читати, ходити, що завгодно робити, відволікаючись від «затику»… І так зване «натхнення» прийде. Разом із новими ідеями повернеться нормальний робочий стан».

Андрій Кокотюха: «Брехня. Потрібно 3% таланту і 97% працездатності».

Галина Вдовиченко: «Упродовж дев’яти років я поєднувала роботу в журналістиці з письменництвом. Це був нелегкий досвід. Що стосується заробітку, то прибутки з книжок спочатку були незначними. Але з 2017-го року я працюю лише над книжками і отримую гідну й стабільну платню за свою роботу. Цей етап по-справжньому розпочався лише тоді, коли закінчився етап роботи в редакції газети. Тепер увесь час належить мені, я сама вирішую, на що його витратити, і роблю те, що мені найцікавіше — пишу тексти, які стають книжками для дорослих і дітей.

Якщо звузити ефект від книжок лише до фінансового питання, то варто сказати, що книжки як люди – працюють із різним результатом. Одні нарощують загальний наклад і весь час приносять роялті. Інші дають менший фінансовий ефект. Тут ще багато залежить від видавця і його можливостей. Мій основний видавець — «Видавництво Старого Лева». Важливо, наскільки серйозно автор і видавець працюють над своїми діловими стосунками, чи бережуть і вдосконалюють їх».

Андрій Кокотюха: «Чиста правда. Такий собі Янукович теж заявив себе автором бестселера. Зате міф «письменник — професія» цілком собі використовується для списання коштів, передусім державних. Чи відмивання грошей, оскільки ринку нема і контролювати наклади неможливо».

Олег Коцарев: «Усе індивідуально, все залежить від випадку. В мене бувають випадки, коли я за тексти, книжки, виступи отримую справді приємні за моїми мірками гонорари, але в інших випадках не отримую нічого. Та це для мене не має вирішального значення, адже я пишу не заради грошей чи визнання».

Мирослав Лаюк: «На мою думку, заробляти з літератури можливо, однак чи потрібно? Як на мене, заробляти тільки з писання — страшенно нудно».

Читайте також: Кого з українських письменників найчастіше згадують в соцмережах – дослідження

Андрій Кокотюха: «Правда, що вважають експертом у всьому. Міф, що він компетентний».

Галина Вдовиченко: «Часом письменники вважають за необхідне коментувати геть усе — і краще б вони цього не робили, бо дуже часто стає очевидною їх поверхова обізнаність у конкретному питанні. Не варто намагатися відповідати геть усім очікуванням. Насправді тих, хто має фахову незалежну думку з багатьох питань, — одиниці».

Мирослав Лаюк: «Передовсім треба навчитися відмовлятися коментувати там, де ти не експерт. Нещодавно я відмовив кільком ЗМІ і мав відчуття, наче зробив щось добре. Письменники можуть бути талановитими, геніальними і водночас страшенно дурними в деяких сферах».

Світлана Тараторіна: «У спільноті поціновувачів фантастики побутує думка, що автори не тільки «стоять на плечах титанів», а й пильно стежать за фантастичною традицією. Автори-фантасти мають за першими словами розрізнити Толкіна, Мартіна, Джоан Ролінґ чи Урсулу Ле Ґуїн. Питання замість вітання: «Як тобі ідеальний початок «Відьмака»?» чи «Що ти думаєш про фінал «Темної Вежі» Кінга?», — цілком нормальні. Набагато гірше, коли ти спробуєш зізнатися, що це не так. І тому для мене стала відкриттям щира відповідь сучасного короля темного фентезі Джо Аберкромбі, яку я почула на його зустрічі з читачами в Гельсінкі. Якась читачка, розмірковуючи про жіночі персонажі в книжках Джо, запитала, чи надихала його «Ліва рука пітьми» Урсули Ле Ґуїн. Поясню: для західного читача — це класична класика, по-своєму революційна, де чи не вперше голосно прозвучала тема гендеру ще й від авторки в до того суто чоловічому жанрі наукової фантастики. Джо злегка примружився, потім яскраво посміхнувся і щиро випалив: «Ні, не читав». Зал охнув. Читачки перезирнулися».

Олег Коцарев: «Традиція брати коментарі для медіа в письменників із будь-якого приводу — вельми кумедна. Проте бувають випадки, коли в цьому є сенс. Наприклад, якщо ти опиняєшся за кордоном, то автоматично стаєш трішечки (а подекуди й не трішечки) «представником України». І тут письменницьке «звання» дозволяє тобі озвучувати українські наративи, показувати українську перспективу тих чи інших подій (останніми роками, звісно, найчастіше йшлося про війну). Мабуть, тут важливе кожне слово з нашого боку».

Галина Вдовиченко: «Читацький досвід — надзвичайно важлива річ, особливо для письменника. Той, хто сам мало читає, той у своїх текстах повторює банальності, навіть не здогадуючись, що це банальність, радіє відкриттям, які вже зробили до нього. І мова його переважно бідна, ще й помилками рясніє — орфографічними, пунктуаційними… Тому хорошому письменникові таки важливо читати класику — щоб розуміти, на чому стоїмо, щоб мати певні орієнтири. І читати сучасників важливо — щоб розуміти, куди рухається літературний процес, хто і як працює поруч, щоб мати власну думку з приводу нових книжок колег. Добрі книжки теж надихають. Нам необхідний цей внутрішньоцеховий обмін енергіями».

Андрій Кокотюха: «Хочеш грамотно писати — багато читай. Редактори і коректори в Україні — окремий біль».

Мирослав Лаюк: «Чи є добрі живописці, які не розуміються на колористиці та не вміють користуватися пензлем? Чи є добрі хірурги, які не знають людське тіло й не вміють користуватися скальпелем? Мова — інструмент і матеріал письменника. Переваги письменництва не тільки в тому, щоби писати про те, що знаєш, а й щоби в процесі багато дізнаватися».

Олег Коцарев: «Якщо не помиляюся, це Набоков поділяв літературне писання на дві частини. Перша — «спалах», «осяяння», поява задуму, ключових ідей, образів, метафор чи сюжетних ходів (це і поезії, й прози стосується). Друга — уже справжня робота, перетворення, вирощування первісних одкровень у текст. На цьому другому етапі доводиться і по архівах походити, і в інтернеті покопатись, і з фахівцями порадитися. Так, роман «Люди в гніздах» я почав писати 2015-го року, та остаточно закінчив у 2017-му, — а це зовсім не великий текст.

Якщо йдеться про прозу, більшу за оповідання, то тут на етапі активного писання ще й потрібні певні умови. З «Людьми в гніздах» мені пощастило, бо критично важливі речі я виписав на літературній резиденції у Вентспілсі (Латвія), де було надзвичайно спокійно, зручно і сприятливо. Можна навіть сказати, що Вентспілс у листопаді, особливо під час дощів, ідеальне місто для письма. А переробляти, шліфувати… Зазвичай, скільки разів беруся до тексту, стільки й хочу щось виправити. Це стосується й уже виданих книжок — щоразу розгортаєш і: «ой, отут точно треба було інакше зробити».

Галина Вдовиченко: «Бувало, коли спадкоємці відомих письменників оприлюднювали незавершені рукописи, знайдені в архівах, і майже завжди це приносило читацьке розчарування. Наче довелося скуштувати сирий пиріг, який автор не мав наміру подавати на стіл у недопеченому вигляді. Чернетки — це початковий етап у роботі, яка ще має визріти, — або ні. Вони швидше є свідченням того, як відбувається процес роботи над текстом. Написане потребує неодноразового редагування, особливо після того, як текст полежить, охолоне, і автор за деякий час (коли саме — індивідуальний момент, для мене — хоча б за два тижні), повернеться до написаного і читатиме свіжим оком. Тоді оприявнюється те, чого не помічаєш «по гарячих слідах». Знаю безліч прикладів, коли сильний автор десятки разів переписував певні епізоди в пошуках кращого варіанту. А історії про блискавичне створення геніального тексту (маю на увазі прозу, роман) — це легенди, які не мають жодного стосунку до роботи письменника».

Андрій Кокотюха: «Кожен письменник вважає себе хорошим. І геніальним. Тому тут — індивідуально. Я не пишу чернеток, але можу переписати частину твору на вимогу видавця».

Галина Вдовиченко: «Далеко не завжди це правда. А часом і взагалі твій особистий досвід залишається за бортом. Тема та ідея, які захоплюють, самі обирають матеріал, із якого будуватимуть книжку і вкладатимуть його у певну форму. Іноді весь роман може бути побудований на власному досвіді, хоча це, звісно, буде не нон-фікшн, а переплавлені в художній твір реальні події. Мій роман «Найважливіше — наприкінці», мабуть, найбільш особистісний і приватний із усього, що я написала. А може бути, що в основі твору — опосередковані враження і події, в яких автор особисто участі не брав, але дізнавався про них від учасників, збираючи інформацію з різних джерел, залучаючи у вигадану історію певні факти і документи. Чимало епізодів у моєму романі «Маріупольський процес» — це реальні події літа 2014 року. Але сюжет і герої — вигадані».

Андрій Кокотюха: «Це міф. Про себе можна написати лише одну книжку. Друга про себе вже не буде читатися. Виняток: автор — Індіана Джонс або Джеймс Бонд. Люди насправді люблять саме вигадані історії. Реальний пісатєль не цікавий нікому, бо він ні в чому не є авторитетом по життю».

Олег Коцарев: «Література — світ слова. Іноді за словами може нічого реального й не стояти, а суть виявляється саме в поєднанні слів. Зрештою від вимоги «знати, про що пишеш» не так і далеко до диктатури реалістичності, що неминуче обмежує й збіднює літературу. З таким самим успіхом можна поставити вимогу всім письменникам робити дадаїстичні тексти. Мотивація? Її завжди нескладно вигадати. Наприклад: «Усе, крім дадаїзму, не більше, ніж стенографія». Література має бути різною: і зрозумілою, і незрозумілою, і всілякою».

Світлана Тараторіна: «Як фанатка й авторка жанру фентезі заявляю, що цей жанр не існував би, якби люди описували лише свій досвід. Підозрюю, що й науковий прогрес у цьому випадку зазнав би потужного удару в печінку. З цікавого: у Китаї з приходом соцреалізму зупинився розвиток наукової фантастики. І в якийсь момент китайці усвідомили, що разом із тим зменшилася цікавість молоді до точних наук. Коли це було помічено, науковій фантастиці дали новий шанс на розвиток, і ми отримали світовий феномен – трилогії Лю Цисіня (виходить у нас у видавництві «Book Chef») та інших авторів із Китаю. Не знаю, чи пов’язаний розвиток наукової фантастики з тим, що нині в Китаї чи не найкращі технічні виші, але точно знаю, що геній Ілона Маска, зокрема, зріс на фантастичних пошуках героя коміксів Marvel Тоні Старка. Тому скептично хмикаючи в бік цих жанрів (знаю і таких), подумайте про Space X і придбайте класну наукову фантастику».

Андрій Кокотюха: «Міф. Бажане за дійсне. Навіть після 80-тої книжки фани не бігають. Виняток — красиві поети та вродливі поетеси. Але там же не в книзі суть».

Олег Коцарев: «Моя перша книжка (поетична збірка «Коротке і довге») вийшла 18 років тому. Життя не перевернулося догори дриґом, але з’явився важливий для мене артефакт, певна точка відліку. Народжуються нові контексти. Скажімо, на одній з презентацій згаданої збірки мені за дивовижним збігом обставин пощастило виступити разом із «мінімалісімусом», видатним акціоністом, перформером, поетом, музикантом, художником і ще багато ким — Юрієм Зморовичем. Нещодавно Юрій помер, а наші кілька зустрічей лишаються для мене дуже яскравим спогадом».

Читайте також: 10 міфів про філологів