Під суд за три крапки: журналісти та письменники-політв’язні Туреччини

Туреччина – ще один наш близький сусід із авторитарним режимом. В українських медіа небагато новин про переслідування інакодумців у Туреччині, але ситуацію в країні цілком можна порівняти з білоруською та російською. У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо про журналістів, письменників, режисерів, музикантів і художницю з Туреччини – ув’язнених зараз і тих, яких переслідували в останні роки.

Стан свободи слова в Туреччині: рутина переслідувань і самоцензура

Туреччина сьогодні перебуває на 153-му місці в Індексі свободи преси «Репортерів без кордонів». Там же, на 150-х позиціях – і Росія з Білоруссю (Україна – на 97-му). Freedom House у своєму рейтингу свободи інтернету визначає Туреччину як «not free» (Україна – «partly free»). 

За даними Комітету захисту журналістів, станом на 2020 рік у Туреччині 37 журналістів були ув’язнені, а ПЕН-Америка зафіксував 25 ув’язнених авторів і авторок станом на квітень 2021 року. Разом із Китаєм та Саудівською Аравією Туреччина входить до трійки країн, де сьогодні найбільше ув’язнених авторів, і ця трійка дає половину всіх ув’язнених з 35 країн, які ПЕН-Америка включив до моніторингу. 

Якщо дивитися лише на цифри, ХХІ століття не таке страшне для свободи слова в Туреччині, як 1990-ті роки: тоді тільки вбито було дев’ятеро журналістів, в тюрмах же побувало значно більше, були й зниклі безвісти. Сьогодні проти турецьких дисидентів застосовують «цивілізовані» методи: відкривають справи за «тероризм» чи «образу президента», звільняють з роботи та забороняють їздити за кордон. 

Але загальна тенденція дотримання прав людини в Туреччині сьогодні – це зміни на гірше. Нещодавно країна вийшла зі Стамбульської конвенції – міжнародної угоди проти домашнього насилля, – бо вона нібито слугувала не захистові прав жінок, а «нормалізації гомосексуальності». Інший весняний приклад – це спроба на законодавчому рівні розпустити опозиційну «Партію демократії народів», лідери якої вже кілька років ув’язнені.  

Ще рік тому, на початку пандемії та після перших смертей від наслідків COVID-19 у тюрмах, Туреччина проголосила амністію для 90 тисяч в’язнів, включно із засудженими за вбивство та інші тяжкі злочини. Проте, амністія не передбачала звільнення «десятків тисяч ув’язнених за мирну реалізацію своїх прав: правозахисників, журналістів, політиків, науковців і правників, переслідуваних в рамках широкого «антитерористичного» законодавства», як зазначає PEN International.

За останні 10 років треба назвати три події, навколо яких концентруються хвилі репресій у Туреччині. Перша – це антиурядові протести 2013 року на стамбульській площі Таксим, які можна порівняти з українським Євромайданом до січня 2014-го. Друга – спроба державного перевороту в липні 2016-го року (як жартують у Туреччині, хоч переворот і був невдалий, подальші репресії були якнайреальніші). І нарешті – війна в Сирії, що триває від 2012 року і яка вплинула на активізацію курдського руху в Туреччині та, відповідно, загострила протистояння між владою і курдами. Досі триває розгляд справ учасників протестів на Таксимі, чимало курдських журналістів та митців опинилися в тюрмі, і найбільша хвиля затримань та судових справ здійнялася після спроби перевороту.

Для багатьох журналістів затримання і справи проти них стали рутиною. «Судові процеси – це частина нашої роботи», – каже Джанан Джошкун у фільмі Under Watch 2020 року. Вона спеціалізується на темі судів і жартує, що опиняється то на лаві підсудних, то в ролі журналістки, яка висвітлює процеси. Джошкун пояснює, що журналісти змушені самоцензурувати свою роботи, знаючи, що якщо напишуть про речі, які влада хотіла б лишити непублічними, судовий позов не забариться.

«Навіть не запитуйте мене, скільки зараз судових справ відкрито проти Cumhuriet, я не зможу сказати. Щоразу, як я приходжу до суду, щоб пояснювати, що конкретна стаття є справді журналістикою, я чую від обвинувачення, що вони бачать у ній дифамацію президента», – казав 2016 року журналіст і редактор газети Cumhuriet Джан Дюндар в інтерв’ю для публікації «Bans, jails and shameless lies: Censorship in Turkey». 

Як пояснює авторка цього дослідження, нідерландська журналістка Фридерике Ґірдінк, чимало журналістів отримують умовні терміни, і це працює як інструмент застрашення, як стримувальний і цензурувальний фактор. 

«Образа турецької нації»: погрози, звільнення й одне вбивство

Багато письменників і журналістів обвинувачені за статтею 301 Кримінального кодексу Туреччини за зневагу чи образу держави, нації чи державних інститутів. Отже, самоцензура нашіптує авторам, що не варто писати критичні дослідження про засновника Турецької Республіки Мустафу Кемаля Ататюрка і не варто згадувати про вбивства вірмен 1915 року (не кажучи вже про термін «геноцид», використати який – це підписати собі вирок), а ще варто дуже обережно писати про нинішню владу. 

Максимальний термін за цією статтею – два роки (на час її запровадження в середині нульових було три роки). Термін ніби й не великий, але проблема цієї статті в тому, що як тільки про це скажуть по телебаченню, людина стає об’єктом нападок націоналістів та самоназваних захисників честі й гідності держави, яким байдуже на рішення суду. 

Так сталося з Грантом Дінком. Дінк видавав двомовний журнал Agos, вірменською і турецькою, і був однією з визначних постатей у невеликій вірменській громаді Туреччини. 2007 року його застрелили в Стамбулі біля офісу журналу. За життя Дінка звинувачували в «образі турецькості», бо він писав про геноцид вірмен у Османській імперії. Він також критикував рядки державного гімну як дискримінаційні, та загалом за свою роботу не раз отримував погрози від націоналістів. Напередодні вбивства йому надійшла чергова погроза.

Письменник Орхан Памук – найвідоміша за кордоном людина, яку в Туреччині переслідували за погляди та висловлювання, автор понад десяти романів, серед яких «Сніг», «Мовчазний дім» та «Музей невинності» і збірників есеїв про Стамбул. Його останній роман, що має 2022 року вийти англійською, називається «Чумні ночі» – про карантинні заходи в часи Османської імперії. 

2006 року Памук отримав Нобелівську премію з літератури як автор, «який у пошуках меланхолійної душі рідного міста знайшов нові символи для зіткнення і переплетіння культур». Премію йому присудили саме в час, коли проти письменника порушили кримінальну справу за «образу турецькості». А саме – за фразу, яку Памук сказав у інтерв’ю швейцарському виданню: «Ми вбили 30 тисяч курдів і один мільйон вірмен. Ніхто в Туреччині не наважується цього сказати. Я – кажу». Після цього він отримував погрози і мусив виїхати з Туреччини. 2020 року письменник сказав у інтерв’ю, що загалом любить обговорювати політику, тільки не любить ризиків, із цим пов’язаних. 

Памук мав сильну міжнародну підтримку. Найвідоміші письменники світу та правозахисні організації виступили на його захист. BBC назвала цю справу тестом для Туреччини на предмет шансів стати частиною ЄС. Памука ж у цій ситуації турбувало, чи «не помре дитина всередині нього» – дитина, що хоче писати романи, як він говорив BBC.    

У випадку письменниці Еліф Шафак образу турецькості завдала не вона сама, а її літературний персонаж. В романі Шафак «Bastard from Istanbul» (оригінал вийшов англійською) героїня їде в Туреччину шукати своє вірменське коріння і в процесі розвитку сюжету герої багато міркують про пам’ять, злочини і травми минулого. Той самий правий адвокат Кемаль Керінчсиз, що позивався проти Памука, направив позов і проти Шафак. Суд виправдав письменницю. 

Це трапляється не лише з письменниками. У образі турецькості звинувачували, наприклад, політолога Атиллу Яйлу, одного із ініціаторів адресованої вірменам декларації «Я прошу вибачення». Яйла сказав, що період Ататюркової однопартійності був менш демократичний за часу пізньої Османської імперії та загалом несхвально висловився про культ особи Мустафи Кемаля. У результаті його усунули з посади в університеті і засудили на 15 місяців умовно.

Багато з цих історій трагічні, але є і анекдотичні. Для прикладу, колумніст Бекір Джошкун опинився під слідством за три крапки в тексті – вони нібито означали президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана.

«У своєму захисті я говорив, що використовуючи три крапки, я мав на увазі три крапки. Вони не погодилися, переконані, що все ж таки йшлося про Ердогана. Ось така природа судових справ, у яких нам доводиться відповідати», – сказав Джошкун у фільмі Persona non grata 2015 року.

«Терористи»: редактор, письменниця, митці

Редактор, документаліст і письменник Джан Дюндар керував найстарішою і однією з найбільших турецьких газет Cumhuriyet («Республіка», заснована 1924 року). Це світська газета, і на початку 2015 року вона навіть наважилася опублікувати карикатуру Charlie Hebdo на пророка Мухаммада. А в червні того ж року видання опублікувало розслідування про те, що турецька розвідка постачає зброю сирійським повстанцям. Після цього для газети настали чорні дні. У листопаді 2015 року Джана Дюндара та директора офісу газети в Анкарі Ердема Ґюля затримали, звинувативши в пропаганді тероризму та шпигунстві. В лютому 2016-го їх відпустили, але одразу ж після того суд нижчої інстанції засудив їх до п’яти років за розкриття держтаємниці. Дюндар зміг виїхати до Німеччини, і 2016 року видав книжку про свій арештантський досвід.

Письменниця й авторка кількох романів Асли Ердоган писала також колонки для прокурдської газети Özgür Gündem. Ця газета є, мабуть, рекордсменом за кількістю вбитих працівників: восьмеро жертв. Ердоган арештували після невдалої спроби держперевороту разом із кількома десятками працівників газети і звинуватили в причетності до терористичної організації та підриві територіальної цілісності держави. З в’язниці вона вийшла 30 грудня того ж року і виїхала з Туреччини. Газету заборонили, але вона тут-таки стала виходити під трохи зміненою назвою – типова практика для опозиційних видань у країні.

Режисерів теж не оминула ця доля. Документалістів Чаяна Деміреля і Ертурула Мавіоглу звинувачують у пропаганді тероризму за фільм Bakur про заборонену в Туреччині Робітничу Партію Курдистану. Напередодні першого показу фільму в Туреччині (показ був заборонений) в Деміреля зупинилося серце, і сьогодні він має інвалідність, але через справу проти нього навіть отримати соціальну допомогу дуже складно, про що розповідають у фільмі Under Watch. 

Художниця і журналістка Зехра Доган провела у в’язниці майже три роки за звинуваченнями у пропаганді тероризму. Вона навіть стала героїнею муралу Бенксі. Доган засудили за малюнок «Нусайбін», який художниця опублікувала в соцмережах. Нусайбін – це невелике місто на кордоні з Сирією, сильно зруйноване під час боїв між турецькою армією та курдською РПК 2015 року. Доган зобразила руїни міста, на яких висять державні прапори.

В тюрмі вона малювала кульковою синьою ручкою, а фарби робила (так, ми говоримо про ХХІ століття) з соку петрушки, оливок та менструальної крові. У березні в італійському видавництві вийшла її графічна новела «В’язниця № 5». 

Сучасні політв’язні-письменники та журналісти: гучні історії та десятки маловідомих імен

В цьому останньому розділі варто нарешті згадати про найвідомішого політв’язня нинішньої Туреччини. І коротко – про багатьох інших, менш відомих.

Громадський діяч, видавець, меценат Осман Кавала під арештом з 2017 року. Його звинувачують у спробі скинути владу й організації антиурядових протестів на Таксимі, а також у спробі держперевороту. Кавалу затримали в стамбульському аеропорту, коли той повертався з Ґазіантепа, де збирався відкрити культурний центр для сирійських біженців.

Кавала відомий тим, що підтримує культурні проєкти – такі, що спрямовані на діалог, роботу з травматичними темами минулого і «зшивання» країни, як би сказали в Україні. Цим займається заснована ним організація Anadolu Kültür. Крім арт-центру Депо в Стамбулі, вони відкрили арт-центр у Діярбакирі на сході Туреччини (на стомленому від конфліктів сході країни – і в цьому контексті культурний центр також працює для примирення, хоч і на мікрорівні).

Він також був співзасновником турецької філії Соросового фонду «Відкрите суспільство», тож тепер провладні медіа називають його «турецький Сорос». Європейський суд з прав людини закликав до негайного звільнення Кавали, але Туреччина не зреагувала. Але ближче до теми літератури – Кавала співзаснував видавництво Iletisim, яке видавало книжки згаданого вище Орхана Памука. Турецький переклад Андрія Куркова «Пікнік на льоду» також вийшов у Iletisim. У листі солідарності Осману Кавалі Курков написав, що звинувачення у шпигунстві нагадали йому сталінський терор 1930-х:

Редакторка Хатідже Думан найдовше з турецьких журналістів перебуває у в’язниці. Думан була головною редакторкою соціалістичної газети Atılım. Її затримали 2003 року, а 2011-го вона отримала довічний вирок: за пропаганду, спробу зміни конституційного ладу і членство в забороненій організації МЛКП – Марксистсько-ленінській комуністичній партії.

Ще одні ліві – члени музичного колективу Grup Yorum або арештовані, або в екзилі, або звільнені умовно, а їхній бас-гітарист Ібрагім Ґьокчек та співачка Гелін Бьолек померли 2020 року внаслідок майже річного голодного протесту проти свого ув’язнення і переслідувань.

Саме зараз PEN International закликає Туреччину звільнити курдську письменницю Ґюльґеш Деряспі, яку в грудні 2020-го засудили на шість років за «членство в терористичній організації».

Тривають суди над ув’язненим політичним лідером та письменником, співголовою прокурдської Партії демократії народів Селахаттином Демірташем (і Фіґен Юксекдаг – вона співголова тієї ж партії). Редактор Недім Тюрфент – у в’язниці п’ять років. Журналіста Мехмеда Барансу засудили на 19 років за загрозу держбезпеці. Журналіст і письменник Байрам Кая відбуває шестирічне покарання за своє розслідування участі турецьких спецслужб в убивстві Гранта Дінка.

Чимало журналістів було затримано під час хвилі переслідувань після спроби перевороту, чимало з них отримали великі терміни за «тероризм»: Алі Юналь відбуває 19-річний термін, Мюмтазер Тюркьоне засуджений на 10 років, Мустафа Еркан Аджар та Емре Сонджар – семирічний термін у кожного, деталі про вироки ув’язнених Ґюльтекіна Авджи та Ганим Бюшри Ердаль невідомі, Абдулла Килич засуджений шість років (за даними американського ПЕН-центру Writers At Risk).

Довічний термін з 1994 року відбуває курдський поет Ільган Самі Чомак за членство в Робітничій партії Курдистану, яку Туреччина визнає терористичною організацією. За цей час він видав вісім поетичних книжок.

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: Невільники духовного раю: індійські інтелектуали та правозахисники-політв’язні