Формування бібліотечних фондів має стати частиною відбудови країни – Максим Стріха

Нещодавно в Україні створили Раду з розвитку бібліотечної сфери під час війни. До її компетенції також входитимуть і питання, що стосуватимуться подальшої долі радянських та російських книжок, якими переповнені українські книгозбірні. Водночас міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив, що ці книжки можуть стати вторинною сировиною для друку вже нових – українських видань.

Доки довкола «книжкового питання» точаться дискусії, ми вирішили поцікавитись в українських діячів культури, що, на їхню думку, треба зробити зі старими бібліотечними фондами, щоб усі залишилися задоволеними. Цього разу своїми думками ділиться фізик, письменник і перекладач Максим Стріха.

Ініціатива звільнення фондів українських бібліотек від радянської/російської пропаганди виглядає в наш час абсолютно природною і вмотивованою. Нагадаю: такі спроби робили й раніше, зокрема й у 2014-15 роках. Але загальна страшенна бідність бібліотечних фондів (держава виділяла вкрай мало коштів на їх оновлення) з неминучістю призводила до того, що основу їх далі складали видання до 1991 року. І значну частину з них так чи інакше було позначено пропагандою.

Тому сьогоднішнє завдання не виглядає простим.

Можна, скажімо, відправити на макулатуру все, видане в СРСР. Але тоді ми позбудемося не лише російської класики і якісних російськомовних науково-популярних книжок, а й української класики, виданої за радянського часу (де передмови так чи інакше позначено вимогами тодішньої панівної ідеології), та цінних книжок доби перебудови, які спішно «закривали» всілякі «білі» (а реально – криваві) плями нашої історії, але де публікатори так само вимушено апелювали до «принципів ленінської національної політики».

Наскільки легко тут наламати дров, свідчить список зі 467 об’єктів міської топоніміки у Києві, які пропонують невідкладно перейменувати в межах дерусифікації. Там є довгий перелік радянських маршалів та генералів, яких уже давно потрібно було позбутися. Там – багато імен світочів російського «соцреалізму», за якими теж ніхто не жалітиме. 

Також там чимало прізвищ справжніх класиків російської літератури й науки, яким явно теж сьогодні в масі своїй не місце на карті столиці незалежної України, яка веде криваву боротьбу з агресивною Росією за саме своє право на існування. Я згодний з тими, хто вважає: вулиця Пушкінська (попри історичність цієї назви) не мусить існувати поруч з Хрещатиком бодай тому, що путін з його війною напряму виростає з пушкінського «Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос».

Але водночас пропонується «ліквідувати» не лише Кондратія Рилєєва, Алєксандра Герцена й Івана Тургенєва, які (на відміну від Алєксандра Пушкіна з Міхаілом Булгаковим) прихильно ставилися до української культури й (навіть!) до української незалежності, але й Костянтина Ушинського, Володимира Короленка та Антона Чехова, які були вимушено російськомовними, але ніколи не зрікалися українського походження. Пропонується ліквідувати й цілу низку імен українських радянських класиків – і Василя Чумака з Василем Елланом-Блакитним, вся провина яких полягала в тому, що вони щиро вірили в соціалізм (і не дожили до часу, коли він виявив свій по-справжньому звіриний вишкір), і неоднозначних, але важливих для нашої літературної панорами ХХ століття Андрія Головка, Леоніда Первомайського і Юрія Смолича, і безсумнівних корифеїв нашої поезії Павла Тичину з Миколою Бажаном…

Вже цей короткий екскурс демонструє, наскільки питання це потребує зваженого й розумного підходу. І наскільки складно тут давати якісь універсальні рецепти.

Чи треба вилучити з фондів бібліотек відверту російську пропаганду? Безперечно, і якнайшвидше. Чи треба залишати в бібліотеках російську класику? Безумовно. Шкоди від прочитання Пушкіна з «Толстоевским» не буде, а «Історія одного міста» Міхаіла Салтикова-Щедріна ще й допоможе краще зрозуміти історичні корені сьогоднішньої безумної путінської росії. Але ця література безперечно не мусить уже посідати в просторі бібліотек чільного місця.

Як ставитися до українських радянських класиків? Відповідно до їхнього реального місця в історії нашої літератури, яке вже визначилося. Всі вони вимушено співпрацювали з системою (не співпрацювати так чи інак було не можна; співпрацювали навіть дисиденти, коли брали участь у судовому фарсі; абсолютний нонконформізм міг призвести хіба що до самоспалення). Але і Тичина з Бажаном, і (хоч і меншою мірою) Чумак, Блакитний, Первомайський, Смолич та багато інших лишили тексти, без яких наша культура катастрофічно збідніла б.

Інша річ – ми гостро потребуємо уважного перепрочитання радянської спадщини, щоб визначитися: що нам насправді потрібно берегти, а чого краще було б спокійно й тихо позбутися. На жаль, цим перепрочитанням займаються зараз обмаль дослідників, – а дарма.

Насправді формування фондів українських бібліотек має стати важливою частиною повоєнної відбудови країни. Сьогодні ми не впораємося з цим завданням без міжнародної допомоги (надто обмеженими зараз є можливості нашої знекровленої економіки, і надто довгим – список інших, критичніших пріоритетів).

Але продумана програма закупівлі книжок (української класики й сучасної літератури, наукових і науково-популярних, зарубіжної класики в українських перекладах тощо) для бібліотечних фондів дозволила б утримати на плаву й наші видавництва та літераторів, яким зараз теж дуже скрутно.

Звісно, майбутнє України визначають зараз насамперед наші захисники й захисниці на фронті, які дають відсіч підступному і жорстокому ворогу. Але для того, щоб нікому надалі не кортіло ще раз розіграти карту «захисту російськомовних» чи «розколотої України», маємо водночас думати й про топоніміку, і про бібліотеки. І не лише думати, а й діяти. Рішуче, але розумно.

Читайте також: Нічого цінного там у них немає – Семків про російський книжковий спадок