«Балерина з Києва» Стефані Перез — Чайковський вступає в Тероборону

У пролозі французького роману 2024 року «Балерина з Києва» Стефані Перез солісти Національного оперного театру в Києві востаннє танцюють разом, вони іще не знають, що це — їхній останній спільний виступ. Вечір 23 лютого 2022 року. Партнери і подружжя віддані виконанню «Лебединого озера», музика Пьотра Чайковського — їхня інтимна абетка (розказує нам Світлана, головна героїня). 

Знадобиться три хвилини часу, щоби відвідати архів 155 театрального сезону Опери і побачити, що замість вимріяного французькою авторкою для свого сюжету інтимного Чайковського, 23 лютого на сцені була «Наталка-Полтавка» Миколи Лисенка. І яка ж ця одна деталь символічна! І не просто деталь, а підміна, і не просто символічна, а визначна для роману. «У танці ми — поза/понад інтерпретацією», — також слова Світлани, вона міркує про свій виступ напередодні вторгнення. Світлана помиляється.  

«Балерина з Києва». На обкладинці — «Kiev», це відповідно до французької орфографії. Видавництво тут же пояснює такий правопис, позаяк усвідомлює, що він тригерне українців, і обережно підкреслює, що книжка написана з пошаною до України, але міняти правопис вони не мають права. На дев’ятій сторінці — примітка з пошаною. На одинадцятій уже вирине той Чайковський замість Лисенка… 

Читаймо — упереджено, звісно.  

Хто? Що?

Стефані Перез — французька журналістка, старша репортерка-міжнародниця France Télévisions. Висвітлювала війни на Близькому Сході, на цьому матеріалі написала перший роман «Вартовий Тегерану». Її проза проста, пафосна, точна в деталях, тяжіє до жанру сльозливої мелодрами — свого читача вона легко знаходить. «Балерина з Києва» написана з досвіду перебування журналістки в Україні під час війни. Перез послідовно наголошує, що її роман ґрунтується на реальних подіях, її герої мають кілька реальних прототипів. 

На читацьких форумах у «Балерини з Києва» є високі рейтинги (4,22 на Goodreads, скажімо, 5 на Talent Cultura, 4,5 на Amazon) і схвальні читацькі відгуки — переважно: «душевна, зворушлива, щемка книжка з життєствердним фіналом». Як «терапію для душі» книжку й презентують, тож відгуки — конгеніальні презентації. Непоміченою «Балерина з Києва» не пройшла і для літературної критики. Зазвичай у відгуках професіоналів акцентували тематичну глибину і, знову ж таки, зазначали щось про зворушливий роман. 2024-го книжка отримала премію Le Prix Talent Cultura, якою у Франції відзначають перспективних белетристів. Презентації проходять регулярно, активно, медійно, часто відбуваються в просторах української культури. 

«Балерина з Києва» має вже стійку репутацію «данини Україні», а її авторка — виняткової знавчині перебігу російсько-української війни. І не те щоби ця репутація помилкова, але є нюанси.

Якщо метою «Балерини» є інформування франкомовного читача про російсько-українську війну, свою мету роман реалізує: серед героїв є цивільні, волонтери, бійці ЗСУ на лінії фронту і в тилу, ув’язненні росіянами цивільні і військові. Є діти, є поранені на війні. Разом із героями читач переміщається різними локаціями і дізнається, як саме живуть і як саме функціонують різні люди з різними рольовими функціями під час нашої війни. Цей формат відзначають як вдалий особливо у тих відгуках, які ставлять собі питання — нащо треба було робити «Балерину» художньою прозою, а не репортажем-рікою типу Світлани Алексієвич?

Про що?

Світлана завжди мрія бути балериною, вона походить із театральної династії: бабуся виступала в Большом тєатрє (щось тут намутила Перез: у баби Люби репресовані обидва батьки, загинули в ГУЛАГу, вона — донька ворога народу — примудривалася стати примою головного театру Совєтів, при чому 1945 року; таке відчуття, що авторка рендомайзер «запустила»). Баба вийшла заміж за українця і переїхала в Одесу, мати Світлани була хореографкою в Одеському оперному театрі.

Ранком 24.02.22 ракета потрапила в будинок неподалік того, де живуть Світлана і Дмитро – її чоловік і балетний партнер. Вибиті хвилею вікна потрощили балетну пачку, котру жінка після виступу повісила на дверці шафи. Так вона там пошматована і висітиме, а пуанти Світлана не встигла забрати з торбинки, то перший рік війни з ними і проходить в сумці. Скоро на гачках в коридорі виситиме закривавлений однострій Дмитра — ті речі означають для Світлани те місце, де дім, звідки вона відмовиться їхати.

Світлана насправді довго вирішує, чи евакуюватися з Києва, намагається поговорити з московськими друзями, ті скидають  її дзвінки чи ніяково розказують, що треба почекати і скоро її звільнять. Потім бачить у новинах інформацію про відому москвичку-балерину, яка виїхала з ерефії на знак протесту проти війни путіна. І Світлані стає соромно. От же пані виїхала під тиском і з «благородних міркувань», щоби довести свою правильну світоглядну позицію, дисидентка, жертовна велич, а вона, Світлана, буде виїздити з України просто, щоби врятувати життя, бо страшно під ракетами — ні, це так соромно! «Світлана зневажає власну слабкість» (рятуватися від смерті з Києва — це боягузтво, вшиватися з Москви в Європу — це сміливість; що?!). Світлана залишається в Києві і приєднується до Віри і Ярослава, котрі допомагають евакуювати цивільних з Ірпеня. 

Стефані Перез

Ярослав Завалій — перша скрипка, він родом із Херсону. Там в окупації залишився батько, з яким нема наразі зв’язку. Батько відмовився виїздити, бо не міг покинути дім і худобу, Ярослав скролить новини з Херсону, бачить інформацію про розстріли і викрадення людей. Ярослав одружений. Його подружжя — учителька російської літератури в Києві, нині вона шокована тим, що достоєвські з толстими прийшли її убивати. Вона намагається змиритися з думкою, що ніколи не викладатиме російських класиків, і змиритися з тим, що її змусили від них відмовитися. Їхня родина піклується про тітку Ольгу, їй за дев’яносто, вона — дитина Голодомору. Від Ольги довго приховують війну, але коли вона дізнається, то вимагає, щоби всі приєдналися до групи сусідів, які мішають коктейлі Молотова, і бубонить собі під носа: «Ми їх всіх знищимо, всіх!». В листопаді дружина-учителька виїде до Польщі, а Ярослава за дві тисячі доларів переведуть через Тису: «Він собою не пишається, але хіба можна чоловіка винуватити в тому, що він хоче постаріти?». Про його батька в Херсоні ні слова більше не буде. Світлана довго злитиметься на друга-втікача, але потім обміркує все — мовляв, різні люди по-різному переживають страх, і коли той прийде на її виступ у Парижі, то обнімуться вони вдвох — вдова героя і ухилянт — і знайдуть повне порозуміння. 

Чоловік Світлани, Дмитро, походить з заходу України. Його батьки і сестра евакуювалися в Польщу. В перші дні вторгнення він записується в ТРО (Оболонь, схоже). Спочатку він разом зі старшим сусідом, який пройшов АТО, організовують укриття в будинку і допомагають виїхати сусідам, а потім разом ідуть у військо. Там поруч із Дмитром опиняється Вадим. 

Вадим — прима Опери, конкурент Дмитра. Між чоловіками відкритий конфлікт, який тепер вони перенесли в окопи. Вадим зранку 24 лютого прокинувся у ліжку з невідомим хлопцем, покинув малого, що ридав від жаху, і записався в ТРО. Вадим — росіянин, виріс у Сибіру, навчався у Москві, отримав роботу в Україні і переїхав. Він не раз повторюватиме, що обрав цю країну свідомо. Він патріот і стає на захист країни, яка дала йому притулок. Його батьки від сина відмовилися, вважають жертвою «нацистської пропаганди». Вадим в передмісті Ірпеня підривається на міні, йому ампутують ногу. Після відновлення він повернеться в Оперу як хореограф.  

Дмитро, спостерігаючи за своїм колегою-побратимом, подається на фронт на Сході. Позивний «Опера». Він гине в боях під Бахмутом. Дмитро — Герой України, його фото з чорною стрічкою тепер зустрічає відвідувачів Опери. 

Світлана рятується роботою. Опера відновлює репетиції і Світлана занурюється в танець. Але не лише це. Коли вона відвідувала у шпиталі Вадима, там була маленька дівчинка, вся родина якої загинула під час бомбардування Київщини, а малечі відірвало руку. Дівчинка марить балетом. Світлана оформлює опікунство на дитину, поселяє її у себе і віддає до балетної школи. Разом із Вадимом і дівчинкою вони їдуть на гастролі до Франції, де вся зала встає і аплодує героїзму незламних митців з України. Останній виступ в концерті для французької публіки: Світлана танцює з фото Дмитра, яке проєктують на екран. 

Сюжет простий і очевидний, але іншого для белетристики такого масштабу і не треба.

Все в сюжеті працює так, як задумала авторка. Книжка ж при цьому написана з дуже, от дуже високим пафосом: згадайте всі наші тексти в консолідуючих пабліках 2022 року і помножте на три. Замість психологічної розробки персонажів, сюжет раз по раз зривається на піднесені маніфестації, які тут правлять за психологічну таки достовірність (саме за цей надрив хвалять «Балерину» французькі рецензенти). Місцями подібна інтонація, яку дуже важко сприймати і тримати триста сторінок поспіль, робить «Балерину з Києва» ненавмисно люто смішною, якщо не гротескною. І те, що сміх цей недоречний і непередбачуваний в контексті описаних подій, лише посилює комічний ефект.  

Я говорю зокрема про замах на президента України — один із поворотних моментів сюжету. На початку літа 2022 року Національна опера відновлює роботу, новий сезон відкриє «Баядерка». На прем’єру має завітати Зеленський. Трупа в захваті, деякі акторки ридають в екзальтації. Це величезна честь, що такий видатний діяч, очільник країни, що воює, знайшов час відвідати балет. Костюмерки планують, як би його торкнутися, щоби потім про це розказувати онукам. Втім за годину до вистави стається нечуване: спецслубжи викривають снайпера, який засів у будинку напроти опери і мав за ціль президента. Це уже не перша спроба убити Зеленського. Кремль полює на нього ледь не щодня, уже мінімум чотири рази відвертали замах, і от цей теж відвернули. Згодом розслідування виявить, що в театрі працює ватна наводчиця, котру завербували росіяни. Я безсила передати той рівень емоційного піднесення, яким пише Перес, тожмій переказ не передає весь рівень некомфортності цього фрагменту (але бодай щось).  

Читайте також: «Танцювальна революція» Лізи Віди: між магією, війною та репрезентацією України

Навіщо?

Момент, який в «Балерині» спрацював гідно і навіть красиво-вражаюче, — ставка на репрезентацію досвіду війни як досвіду тілесного. В центрі будь-якої сюжетної гілки не так герой чи героїня, як трансформації, котрі переживає його/її тіло. Війна стає повідомленням, яке буквально пишеться на тілах героїв. Це водночас просто і дуже складно: війна є порушенням кордонів — державних насамперед, Перез її пише як порушення кордонів тіла. В живе тіло людини впивають скалки снарядів, від живого людського тіла вибухи відривають руки, ноги, очі. Тіла стікають кров’ю. Це все — про порушення кордонів і цілісності тіла та держави. 

Тіла поранені. Мертві. Пошкодженні. Зболілі. Виснажені голодом. Тортуровані. Тіла, що страждають. Кожен персонаж і герой «Балерини» підпадає під котресь із цих визначень … А контрапунктом — тіла загартовані і треновані, ну бо то тіла професійних танцівників, які уміють підкорятися волі «носія» і знають про самоконтроль, і про надзусилля. Кожен із головних героїв доходить зрештою до думки, що просто зараз його тіло переживає такий тиск, якого ніколи не знало під час репетицій і тренувань. Навіть ту пошарпану осколками пачку Світлана називає «Моя друга шкіра. З білого тюлю. Розірвана». 

«Балерина» перших п’яти-шести розділів —  це деталізовані описи смертей: перші жертви повномасштабної війни гинуть на очах читача… На подвір’ї приватного будинку  в Ірпені батько тримає за руку свою доньку, її квітчастий пуховик просотує кров, у неї уламками снаряда знесло частину голови і пробило наскрізь діри в грудях, він поправляє на ній рожеву шапку. Таких сцен дуже багато. Вони мають викликати жах від того, що таке коїться в Європі в XXI столітті. Але більше: вони мають передати той жах, який переживає Світлана, спостерігаючи смерть. Бо далі всі смерті — включно з загибеллю Дмитра — читач не бачить, всі помирають «за кадром». Смерть стає сліпою цяткою, її так багато, що око відмовляється її фіксувати. Уже не буквальні розтерзані тіла, а повідомлення з Генштабу (так Світлана дізнається про загибель чоловіка) і траурні фото в фоє театру, і проєкція на екрані. Отож тіло остаточно втрачене, його заміняє репрезентація: порушення кордонів тіла в цьому світі введе до повної дисоціації з тілом.

Межа тіла тут гармонізується з кордоном держави. Контроль над межею тіла герої втрачають метонімічно до того, як ворог руйнує кордони держави. Відновлення одного компоненту веде до відновлення іншого. 

Під час гастролей у Франції, ближче до кінця роману є одна таки насправді сильна і красива сцена. Гламурний часопис бере інтерв’ю у Світлани. Тут же працює професійний модний фотограф, Світлана робить балетні па на тлі Ейфелевої вежі. Але згодом просить розказати про Вадима і свою маленьку підопічну та ввести їх у кадр. Мала відриває поранену руку, Вадим — поранену ногу, їхні протези фотограф синхронізує з металевими конструкціями Ейфелевої вежі. Пошкоджені травмовані тіла українців стають перформансом, щоби за тим стати артефактом. 

Ні, я серйозно: навіщо?

А давайте тепер повернемося до того Чайковського. У «Балерини» є епіграф з Піни Бауш: «Танцюй, або ми загубимося/заблукаємо». Провідною метафорою мав би стати танець, ширше — мистецтво, яке рятує і яким рятуються. Танець тут і повідомлення, яке не потребує мови і посередників-перекладачів, а значить і м’язове напруження, відчуте безпосередньо. І це дуже грамотний підхід для роману-пояснення чужої культури. Але такою метафорою в романі став не просто танець, а один конкретний балет, і почалися проблеми. 

Перші обстріли Києва. Світлана з чоловіком спускаються у сховище, там людно, всі панікують. Дмитро береться організовувати людей. Світлана застигає, перелякана. Тоді вона собі в голові починає відтворювати «Лебедине озеро», знову і знову, і знову — її заспокоює ця велика музика, вона їй розказує, що все буде добре, все буде, як колись. 

Світлана працює в евакоекіпажі, поруч є парамедик, за кермом — скрипаль, це його авто. Вони зробили перший рейс в Ірпінь, неподалік зруйнованого мосту посадили в авто жінку. Вона кричить від шоку уже не першу годину, в її квартиру влетіла ракета, чоловіка розірвало на її очах на шматки, 6-річного сина придавило на смерть у ліжку, вона сильно поранена в руку, але вискочила на вулицю, вхопивши немовля. Щойно на очах цих людей в авто снаряд убив всю родину, яка стояла поблизу дороги. Пораненій роблять укол. Вона кричить, кричить немовля. І тоді водій вмикає музику — «Лебедине озеро». Світлана посміхається йому вдячно: це їхня всіх улюблена музика! Немовля затихає. Жінка Перестає кричати. Їх доводять до лікарні в Києві живими.

Двадцять четвертий день вторгнення, Ірпінь. В бомбосховищі під лікарнею сховалися літні місцеві і волонтери. Тут є священник, отець Василь закликає людей до спільної молитви. Скрипаль Ярослав уже звик заспокоювати людей своєю грою (Бахом, переважно), він дістає скрипку і грає Чайковського. Світлана, яка носила весь час пуанти в сумці, вдягає їх і починає танцювати білого лебедя. Присутні аплодують, дякують за втіху і вдягають на голову Світлані жовто-блакитний вінок, який десь тут взявся. Отець Василь молиться і каже, що Світлана схожа на Діву Марію. Наступного дня будинок накриває градами, всі місцеві гинуть, пораненого священника евакуює екіпаж Світлани.  

Танцівнику балету ампутували ногу через поранення, і це через те, що не могли його вчасно евакуювати, бо російський снайпер чатував і не давав дістатися до пораненого. В шпиталі він слухає з телефону «Лускунчика» і «Лебедине озеро». Так відступають думки про самогубство.

У костюмерки Марти є чоловік Сашко, в перші дні вторгнення він потрапив у полон, вона чекає і сподівається на обмін. До неї приходить боєць, якого уже обміняли, переказати вітання від Сашка. Сашко в Оленівці, його б’ють і катують. Але він просить сказати дружині, що пам’ятає їхній поцілунок на лаштунками театру в Москві і щодня слухає(?) «Лебедине озеро» та згадує її.

Чайковський — у базовій прошивці українців, він рятує їх у миті екзистенційної загрози. Що з цими сценами не так?

«Царапая край матраца», коротше, і я активую цей віршик Іосіфа Бродського не випадково, він так само припускав, що в критичні моменти життя українці будуть вшановувати «велику російську культуру», забувши своє. На скількох рівнях з цими сценами щось не так? 

«Лебедине озеро» — центральний символ «Балерини з Києва». Роман по суті — репортажна проза, події описані в ньому історично достовірні. Але щоби бути романом, ця історія потребувала: а) героїв, якій проходять свою «арку», розвиваються і міняються під впливом доленосних подій; б) символ-знак, котрий має фіксувати етапи проходження цього шляху героя. От тим «б)» Чайковський і стає. І попри те, що з арками героїв все добротно, що вони проходять трансформацію і кожен насправді має цікаву достовірну історію, абсолютний символ, на який вони нанизані, спричиняє посутні проблеми потрактування.  

Ви читали «Мобільні хвилі буття» Володимира Рафеєнка? В тій п’єсі є група людей, котрі сховалися в дачному селищі десь під Бородянкою і гинуть по черзі під обстрілами. Там рефреном іде «Ромео і Джульєтта». Якраз в цій ролі: великий культурний символ засвідчує арку героя. Так от, що було б, якби герої Рафеєнка в ці дні цитували і розігрували якихось «Дачників» Максіма Горького, уявили? Важко уявити? А Перез з цим норм, бо саме такий маневр вона в «Балерині з Києва» і вчиняє.  

Перез не мала «під рукою» знакової постаті з української культури, щоби якийсь наш мистецький твір став улюбленою композицією Світлани? Боюся, що Перез не має потреби дізнаватися про такі твори і такі постаті, вона знає «Лебедине озеро» (Іще раз: архів Національної опери гуглиться за три хвилини). Любов до Чайковського Світлана успадковує під бабуні — росіянки, акторки імператорського балету. Але чому манією на чайковщину страждають й інші герої «Балерини з Києва», їхніми приватними біографіями не обґрунтовується. Отож всі в Україні — споживачі, апологети і ретранслятори російської культури. Так виходить? (Що показово, жоден із десятків відгуків на роман оригінальних читачів суперечливість «Лебединого озера» в ролі магістрального мотиву не зафіксував).

Спробуйте згадати щось, що матиме прямішу і більше улесливу асоціацію з російською культурою, ніж балет? Десь на перших сторінках роману Світлана скаже, цитуючи бабусю: «Балет — серце Росії». Робити головною героїнею роману для французів про агресивну війну проти України київську балерину — значить писати роман про росію, а не про Україну, або наївно продовжувати вірити, що мистецтво — поза політикою тоді, коли пишеш очевидно політичний роман. 

Чи свідома Перез, що заходить на територію етичного конфлікту і дуже, дуже дражливої теми для України? Безсумнівно!

Суперечки навколо кенселінгу російської культури і Чайковського зокрема тривають більш ніж запеклі, діячі культури часто і охоче озвучують погляди, близькі Світлані. Я можу припустити, і навряд помилюся, що Перез збирала інформацію для роману в розмовах з реальними  респондентами в Києві. Але ж це художній роман, і важить не те, на яку дражливу площину заходить авторка, а спосіб, у який вона це робить. 

Опишу одну сцену. В Опері відновлюються репетиції. Вони готуються до гастролей перед Різдвом: «Ми мусимо показати свою волю і озвучити свою позицію… Культура — один із стовпів національної ідентичності. Боротися за неї означає не давати росіянам її заперечувати», — пояснює керівник трупи. Тут же повідомляє, що міністерство вимагає зняти з репертуару Чайковського, колектив це обговорює. Два спікери підтримують це рішення: у нас є й інші автори, ми маємо показати заходу нашу політичну волю і не споживати російський культурний продукт — такий зміст виступів.  І тут же ремарка: у чоловіка в Бучі убили дружину, у дівчини батьки були в окупованому Ірпеню і брата катували на підвалі.

І тут же висновок: їх лють можна було зрозуміти, вони такі травмовані, але… З «але» якраз і виступила Свєта (так, в цій сцені її зватимуть саме так). Після цієї промови вона грюкає дверима і йде з зібрання: «Путін піде, Чайковський залишиться. І те, що ми виключаємо його з нашого репертуару, не означає, що ми виграємо війну» (показово, це єдиний раз, коли путіна звуть путіним, протягом всього роману Перез зве його винятково цар). Світлану підтримує подруга Оксана. Вона з Сіверськодонецька, в її мові дуже виразний російський акцент, її батьки залишилися на сході: «Щоб існувати, невже нам потрібно дерусифікувати себе?». Це та Оксана, яка виявиться колаборанткою, і навіть це не наведе Світлану на думку, що вона опинилася у своїй любові до Чайковського в одному загоні з колаборантами й ухилянтами. Щось тут не те, начебто… Втім, в Оленівці полонений боєць ЗСУ теж те «Озеро» слухає, та? 

Ну і в середині історії в «Балерині з Києва» матеріалізується та думка, якої тут за запропонованих умов не може не бути. Мізансцена: Дмитро в окопах, донецький напрямок, середина червня. У нього був важкий вихід, з якого повернувся лише він. Ті, з якими йшов на фронт, загинули. Дмитро виснажений, його треноване тіло починає зраджувати. Дмитро почав потиху бухати. Він згадує мирне життя, дружину. І от, прошу ремарківщина на раз, два, три: «Він часто уявляє хлопців по той бік лінії фронту, невидимих оку у хащах посадок. Хто вони? Напевно такі ж чоловіки, як і він, вони теж не призначені вбивати і не просили цього собі. Їх змусили вбивати, — заспокоював він себе, — або спокусили грошима. Кажуть, російським солдатам добре платять і в разі загибелі їхні рідні отримують достатньо грошей, щоби купити авто. Як два народи з нерозривно сплетеними історіями могли піти такими різними шляхами? Як він танцюрист, народжений кидати виклик гравітації, а не воювати, опинився тут?».

Все, досить.

Глибоко переконана, що наміри Стефані Перез були найщиріші, вона точно відтворює події початку повномасштабної війни, її симпатія і прихильність на боці України, навіть жахаючі сцени смертей мають викликати співчуття до жертв агресії, але її наратив сам по собі потужно працює проти цих намірів. «Балерина з Києва» — роман про російсько-українську війну, який легко знайде серед «стурбованих європейців» свого читача, готового поспівчувати українцям під російськими ракетами і одночасно з тим  обуритися скасуваннюросійської культури та пожаліти російського солдата. Певно, на двох стільцях сидіти одночасно простіше якраз з балетною розтяжкою. 

Читайте також: «Остання зелена долина»: найпопулярніший роман про Україну не про українців