Book Brothers Atelier: понад 99% людей не знають, що таке інтролігація

Навіщо вивчати анатомію, якщо мрієш створювати книжки? Хто був «художником президента» Кучми? Як змусити нового директора Microsoft подорожувати за мотивами книжки? Навіщо видавати книжки без обкладинок? Чому комунізм убив сегмент «красивих книжок»? Читомо побувало у майстерні Book Brothers Atelier і поспілкувалося з відомим інтролігатором Стасом Букало про тонкощі фаху та неймовірні пригоди книжок, їхніх творців і власників.

— Чому ти обрав інтролігацію?

— Я навчався в Академії мистецтв. Коли нас, графіків, розподіляли на потоки, усі боролися за те, щоб потрапити у «головну» майстерню нашого ректора Андрія Володимировича Чебикіна. Дехто з нас вважав, що це престижно і, мабуть, пророкує велику кар’єру. Я нікуди заяву так і не написав, але потрапив у майстерню інтролігації до Чебаника, тому що в мене була непогана семестрова робота по книзі. Саме він запровадив глибоке вивчення інтролігації в курс, почав просувати її в академічне поле, де вона виділилася в окремий фах. Зараз інтролігацію теж трошки вивчають, але дуже точково.  

— Добре, почнімо спочатку. Що таке інтролігація?

— Інтролігація — це мистецтво поєднання творчої та матеріальної форми книги. З латини слово «intro» — означає «всередину», а «legatum» – спадок. Це складний предмет, де окрім своїх художніх умінь, розуміння техніки, потрібно ще знати, як застосовувати й руки, тож перш за все — інтролігація це ремесло. 

— Мені здається, 99% людей не знають, що таке інтролігація.

— Навіть більше. Коли я вчився в академії, мені ніхто не пояснив, що це таке. Не дав визначення, бо ніхто, крім Василя Яковича, цим глибоко не займався. Серед наукових робіт, я можу згадати лише одну дисертацію на тему конструкції книги. Це праця Олени Гальченко з Університету Шевченка («Оправа українських рукописних книг та стародруків як об’єкт кодикографії», 1994 року). Проте вона лише торкається теми інтролігації. Ще є класні роботи, але це поза часом й більше про класичні техніки, класичне розуміння книги. Там немає акценту на сучасному розумінні видавничих завдань.

Ми можемо розглядати книгу як чисте мистецтво, але це також і матеріальний об’єкт, прикладна річ. Тож це не мистецтво у чистому вигляді, а швидше синтез і об’ємне мистецтво. Фаворський порівнював його з театральним чи архітектурним мистецтвом. Це як уміння умістити в межах будівлі театру сценарій і разом з тим розкрити його, така собі режисура кінцевого втілення. Тож ми говоримо про цілий комплекс мистецтв — від друкарського та видавничого, й аж до цифрового.

— Ти хочеш сказати, що діджиталізація не вбиває цю галузь, а навпаки, додає їй можливостей?

— Звісно! Це лише допомагає. Зараз я взагалі не уявляю, як книжкові шедеври минулого, створені ще до Ґутенберга, втілювали у життя без комп’ютера. Але технології також можуть і вбивати щось важливе. Зараз все це просто: ти вигадав, набрав текст, надрукував, змонтував у книгу, і все. А Ґутенберг все життя присвятив самому лише набиранню.

— Ти вже назвав цілий комплекс різних наук і мистецтв, торкнувся діджитала і Ґунтенберга. Чи означає це, що інтролігатор — це людина-оркестр?

— Василь Якович мене вчив так: інтролігатор — це ціле видавництво в одній особі, він повинен вміти робити все. Так, ти можеш зробити або замовити ілюстрації, віддати щось на підряд. Але наведу такий приклад: перш ніж почати вивчати інтролігацію, ми два роки знайомилися з графічно-друкарським фахом у загальних рисах. Це те саме, коли медики вивчають опорно-руховий апарат. Бо як ми інакше дізнаємося про основні принципи конструкції?

— А наскільки це давня традиція?

— Цікаво, що назва та практика інтролігації прижилася найбільше саме на українсько-польських територіях. В Італії, наприклад, вони називаються лігаторії — палітурні майстерні. У багатьох країнах саме так і сприймали книгу, але з часом це розвинулося та вибудувалось в цілу індустрію конструктивних книжкових рішень. Навіть у Росії це сприйняття обмежується лише назвою – палітурне мистецтво. Я спілкуюся з провідними російськими спеціалістами щодо книжок, і в мені не вщухають суперечності: вони розділяють книгу на дизайн і палітурку як антикварний сегмент, а дизайн книги та винахідливість у цій галузі – це інше.

Якщо звернутися до історії, то можна згадати, що Іван Федоров був видавцем, а його син – палітурником. І вони разом, в одній майстерні реалізовували і втілювали книжки.

Потім, на жаль, з часом та  технічним прогресом ці функції розділилися. Великі наклади все це розмежували. 

— Розкажи, якою технікою ти користуєшся?

— Примітивною! А якщо серйозно — антикварними станками. Наприклад, у мене є позолотний прес Краузе 1897 року. В основному, це малотиражні машини, «ручна» та напівавтоматична техніка. За день на такому пресі один майстер може зробити близько 1000 тиражних відбитків. Є у мене і старе радянське устаткування: друкарський прес, клейова машина, друкарський прес, переобладнаний на висічний, та інше важке обладнання. Але усе це далеко не ті машини, що випльовують по книжці на секунду.

— Тобто ти майже вручну можеш зробити все те, що робить найсучасніша друкарня?

— Ні. Я можу зробити абсолютно все в межах тільки цієї майстерні, але набагато краще, ніж це зробить тиражувальній цех.

— Тобто ти тут можеш робити і високий друк, і глибокий друк, і плаский друк…

— Так. І не тільки друк.

— Чому ви називаєтесь Book Brothers Atelier? Це через те, що твоє прізвище — Букало? Це, до речі, не псевдонім?

— Я справді Букало. І мій брат Влад, який зараз на окупованій території, також Букало. Ми тримаємо цю майстерню разом, разом створюємо книжки, але  він у 2014 році потрапив у полон і поки залишається на Донбасі. У нього нема фізичної можливості бути тут, зі мною. Він доглядає за батьками на Сході.

— Що найскладніше у твоїй роботі зараз?

— Дуже важко працювати в Україні з лімітованими накладами. Тому що ми не виготовляємо матеріали, і все треба замовляти із закордону. У нас залишилося виробництво туалетного паперу і жидачівського картону, може, ще є щось, але поліграфісти, націлені на якість продукту, не використовують тільки туалетний папір. Саме тому українські книжки, як тиражні, так і ексклюзивні, коштують досить дорого. Коли мова йде про лімітовані у накладах книжки і одиничні екземпляри, неможливо працювати з примітивними матеріалами. Ми ж працюємо як наукова майстерня. Ми не просто виготовляємо, але й винаходимо нові технології. У нас є свій патент державного зразка на власний продукт, а з матеріалами низької якості таке створювати фактично неможливо. 

— Складно уявити, що можна винаходити у книжковій формі.

— Звісно, форма кодексу пройшла випробування віками, від папірусів та сувоїв, пальмового листя, до сучасного вигляду. Це форма, що відповідає природі людини. Відкрийте Google-патенти й подивіться, скільки там було патентів на книжкові конструкції! Це неймовірно! Але саме в Україні цей процес зупинився, на жаль. Якщо подивитися, як інтролігація розвивається в Європі, на Заході, в Азії, то ви побачите скільки всього вони вже встигли досягти. Так, наприклад, в книжкову форму входять різні сегменти:  прес-кіти, запрошення, пресматеріали, фотоальбоми, презентаційні кейси тощо. Інтролігація простежується в найрізноманітніших формах.                     

До речі, на конкурсі «Найкращий книжковий дизайн», куди декілька років тому мене запросили як члена журі, я був одним з тих, хто оцінював матеріальну конструкцію книги. І це був один з небагатьох конкурсів, на якому брався до уваги цей блок критеріїв. Для мене як для спеціаліста це була знакова подія. 

Читайте також про переможців конкурсу «Найкращий книжковий дизайн».

— Якщо спеціалістів у цьому напрямку дуже мало, ймовірно, до тебе часто звертаються видавці?

— Видавці взагалі не звертаються. Дивовижна річ — ми маємо книжкові виставки, є навіть Бієнале книжкової графіки. Але ніде не виставлена книга як мистецький 3D об’єкт, а видавці, хоча тепер і частіше, але все ж рідко приділяють увагу тактильним, пластичним та конструкторським рішенням. Навіть у діджитал-продуктах розробники намагаються відтворити чи створити ілюзію «справжності». Apple побудував свою індустрію не лише на програмному продукті, але й на тактильності та речовості форм, саме тому навіть старий Mac так вигідно відрізняється від PC. Ноутбук — це, по суті, форма книги. Так само, як і мобільні телефони у формі фліперів. Кажуть, люди дії люблять речі-трансформери, а книга саме такою річчю і є. 

— Раніше у нас було більше книжок-іграшок, книжок з поп-ап елементами. Тобі не здається, що зараз майже всі спроби зазнають невдачі?

— Так, тому що ми просто втратили цю школу. І я можу чітко назвати, через кого — я абсолютно переконаний, що в цьому винен  академічний та міністерський апарати. Вони закрили інтролігацію як спеціальність, в яку Чебаник вклав стільки зусиль, щоб вивести її в академічне поле, саме в найвищому мистецькому закладі України. Проблема в тому, що будь-де і будь-хто таку спеціальність не запровадить. Для викладання потрібна велика матеріальна база.

Книжкова майстерня на голому місці неможлива: потрібні не лише викладачі, але й обладнання. Наприклад, в Академії мистецтв, де викладалася інтролігація, досі є словолитна машина — лінотайп, на якому можна відлити з металу рядки свого тексту. Таким є стопциліндр, старовинна типографська машина, гільйотина для різки паперу, майстерні шовкодруку та літографії. Ще була палітурна майстерня, яку перетворили на інтролігаторську. І все це складові видавничого процесу, дуже рідкісного та унікального. На жаль, все це як єдиний процес не працює. Коли я навчався в аспірантурі, то писав про це, але це на сподобалось академічному керівництву.

Все, що на цьому лінотайпі відлите та набране з літерових кас – це витвір мистецтва. Я навіть вкрав як приклад академічного друкарського мистецтва ось цю табличку з Академії.

— Це все досить важка, небезпечна техніка. На гільйотині можна й відрізати собі щось.

— Ну, деяким людям треба було пальці відрізати, якими вони підписи свої ставили. Але це важливо, мати доступ до таких машин. Студенти могли виготовити свої роботи – об’єднатися з дизайнерами, палітурниками, ілюстраторами. Тоді б люди, які випускалися, розуміли б, яким є процес, як формується готовий продукт. Але зараз усіх випускають окремо.

— Але зараз є ПринтФести. Мені здається, студенти самоорганізовуються і без академічних передумов.

— Зіни – це класно, але в нас ця культура нерозвинена, здебільшого вони досить примітивні. Це практично однозошитні книжечки, в яких акцент роблять на дизайн чи ілюстрацію, але не на конструкцію — бо це складно, бо бракує бази, освіти і розуміння, що зін — це книжкова форма. А книжкову форму не можна втілити як швидку поробку.

Це річ, яка має служити різномаїттю образів як візуальних, так і тактильно-сприятливих – книга, яка може дозволити собі розвиватися в часі та бути на часі. Кустарні книжки мають і ставлення кустарне. А художник зіну — це маленький видавець.

— Цікаво виходить: консервативні видавці раніше майже не підтримували діджитал, тримаючись за друковану форму. Але водночас жодним чином ця форма не розвивалася. Як таке можливо?

— Я працюю також і з антикварним сегментом, з книгами, які продаються на аукціонах по 150 тис. доларів. Мені трапилось одне відоме видання: «Опісаніе Кієва» Закревского. У мого клієнта таких книг було дві: одна з видавничою палітуркою, що вимагала реставрації, а інша — лише блок. Раніше видавали різні формати одного видання, наприклад, в коленкорі зі шкіряною палітуркою і тисненням, які були зшиті тонкою ниткою в одну петлю, а також блоками, обклеєними тонким папером. Їхні аркуші були нерозрізані, а просто сфальцьовані у формат видання із запасом поля під обріз — це було передбачено видавцем для створення палітурки на смак клієнта. В аукціонному сегменті такий нерозрізаний блок коштує набагато більше, ніж всі інші видавничі форми, тому для цієї книги зробили просто футляр.

І цей підхід давав поштовх для розвитку інтролігаторень, тобто цей сегмент підтримувався самими видавцями. Справжні любителі приносили такі видання до майстрів. Старше покоління пригадає, скільки у нас раніше було палітурних майстерень.

— Скільки у нас залишилося спеціалістів-інтролігаторів?

— Можна перерахувати на пальцях. Але їх потрібно підтримувати, як і освітній процес, бо ми втратимо книгу як форму. Комуністичне минуле дуже сильно уніфікувало книгу. Це було потужне виробництво, але сегмент красивої книги був втрачений, адже й роль книги тоді була дещо інша, пропагандистська. Така уніфікація і призвела до того, що ремесло втрачається. Але не можна сказати, що в наш час немає зовсім книжкового ремесла. Література та стародруки роблять свою справу, але багато майстрів та майстерень не мають зв’язку з мистецтвом.

Це і зрозуміло, адже виставкові, грантові та інші структури підтримки не дивляться в цей бік. Наприклад, я подавався на грант президента у 2018 році з дуже класним проєктом про інтролігацію та її впровадження у світову практику саме через український досвід. Проєкт відхилили за якоюсь формальністю, і це був рік, який оголосили роком культурної спадщини.

І справа зовсім не в діджиталізації — справа у спрощенні. Не буває швидше і красивіше. Річ у тім, що ми не можемо усвідомити роль зв’язку своїх моторних функцій та думок.

У мене є книжки, які я роблю по пів року для поціновувачів-колекціонерів, але це дуже вузький сегмент. Бо й культура колекціонування, відповідно, також деякий час була втрачена. 

— Яка найдорожча книжка, видана у твоїй майстерні? 

— Найдорожча — та, яку я ніколи не продам! 

— А після неї?

— Мабуть, фотоальбоми. Один з них я продав за 5000 євро.

Дуже цікаво працювати з генеалогічними проєктами. Наприклад, ми робили видання для Стіва Балмора, який очолював Microsoft у 2008-14 роках. Це була наша колаборація з агенцією Be—it. Ситуація була така: коли зі своєї посади йшов Білл Гейтс і на зміну йому прийшов Стів Балмeр, він скликав топів з усього світу для оголошення цієї зміни. Від України відряджали Валерія Лановенка, на той час директора Microsoft Україна. З чим він поїде до людини, в якої є все? Ми провели брейншторм і вигадали рішення: виявилося, що Стів Балмeр має єврейське коріння, яке виходить з Мінської губернії.

Дослідження замовили в одному генеалогічному агентстві. над усім цим працював цілий відділ в агенції Be—it, з якою я досі співпрацюю. Ми розробили з братом дизайн книги, все вийшло дуже гарно, ми всією командою розуміли, що робимо велику справу. Потім ми дізналися, що після того, як Лановенко подарував книгу Балмеру, вони з ним удвох, без преси, поїхали у подорож по всіх тих місцях, що описувалися у книзі. Уявляєте, який резонанс і відгук цей подарунок знайшов у Балмера? Як книга змінила рівень корпоративних стосунків і перевела їх на особистий рівень? Так, це працює.

— Конституція, на якій клянуться президенти, — це взірець інтролігації?

— Так, це взірець інтролігації. Це книга, яку створив Василь Чебаник, і на ній, разом з Пересопницьким Євангеліє, присягають президенти. Вона має унікальну конструкцію та оздоблення, бронзові накладки, «юридичний дизайн»,  прорізану у металі каліграфію. Коли Василь Якович працював над цією книгою, під його будинком чергувала машина, а люди в піджаках виконували поставлені художником задачі. Василь Якович людина з великим досвідом, він, можна сказати, був «придворним художником» у Леоніда Кучми, і я не жартую. Він навіть мав посаду – «художник президента». Кажуть, Кучма колись зробив зауваження Василю Яковичу щодо якоїсь роботи, на що Чебаник йому відповів: «Леоніде Даниловичу, ви — президент, а я — професор Академії мистецтв. Так має бути!». І кажуть, президент з ним погодився. До Кучми такого не було, хоча Служба протоколу завжди потребувала подарунків, а книга, як відомо, найкращий із них.

— А Янукович теж замовляв книжки, мав Службу протоколу?

— Слухай, ну з Януковичем інша історія. Якщо президент сидить на тлі банера з помилками, то про яку Службу протоколу мова? 

— А якщо опустити тезу про те, що книжка — це хороший подарунок, метод пізнання, артоб’єкт. Яку роль книга може ще виконувати? 

— Книга – це права рука піару, найпотужніший інструмент піар-технологій. Цифровий формат не виживе крізь віки. Файл і його меседж загубляться, замістяться, зітруться. А книга — залишиться. Але ми знаємо, що залишається тільки те, що зроблено навіки.