Олександр Каскадер. Вирій

Складність простоти і вічність проминання, мудрість згаслих віків і найсуттєвіше, що до сьогодні рухає світом – кохання, ось основа роману «Укриті небом». Читач легко потрапить в ауру української автентики, національної поетики, які з кожним роком стають екзотикою. Цей твір здатний заімпонувати найвишуканішим смакам літературних гурманів.

– Я вмовив вашу жінку охрестити хлопця, бо інакше не міг його лікувати. Якби я знав, що він у вас росте нехрещений, я б зі самого початку поставив вам це за умову. Але, коли хлопчика охрестили, хвороба покинула його. Сам Бог зцілив його, і я вже не мав чого робити.

– Но почему же вы ждали три месяца, чтобы мне об этом сообщить?

– Тому, що так хотіла ваша жінка. Вона теж не вірила своїм очам і воліла вичекати час, щоб остаточно переконатися, що ваш син здоровий. А я мусив просто жити у вас. Але я задоволений. У вас росте дуже щира і добра дитина.

– Я видел, вы очень подружились с моим сыном, я даже ревновал. Он к вам был привязан больше, чем ко мне.

– То, здається, ваша жінка дарма так боялася вашого безмежного гніву. Я його не бачу.

Попов вийшов з-за столу. У нього тремтіли руки. Він всунув їх в кишені штанів і закрокував сюди-туди по кабінету.

– Я обескуражен. Мне тяжело. Я не знаю, как мне жить дальше. Признаюсь, мне страшно. Я постал перед чем-то новым, невозможным, не знаю… не знаю…

– Дякую за відвертість. Ви знайдете вихід. І в цьому, я певен, вам допоможуть ваша жінка і син. Якщо ви мене відпускаєте, то я піду?

– Да, да, конечно. Может, в этих стенах это прозвучит дико, но я должен вас как-то отблагодарить…

– Своя стріха – своя втіха. Ваш син здоровий, ваша жінка повірила в Господнє диво, ви дотримали свого слова і відпускаєте мене, значить є надія й на ваше духовне зцілення. Для мене, знахаря, це найвища нагорода.
Вони вперше за довгий час потиснули один одному руки.

Уже в дверях Соколюк обернувся.

– Я запросив вашого сина до себе в гості, якщо ви не проти,може коли-небудь…

– Соколюк, простите меня и спасибо вам! Простите…