Боротьба теократії проти незгодних: журналісти та письменники-політв’язні Ірану

Країна, яку сприймають крізь призму крилатих висловів і стереотипів, демонструє свій підхід до свободи слова, прав і обов’язків іранців, коли йдеться про їхню громадянську позицію. За даними Індексу свободи преси, ситуація зі ЗМІ в Ірані стабільно характеризується як дуже серйозна, країна посідала 165 – 173 місце зі 180 учасників рейтингу. Блокування багатьох інтернет-порталів, таких як Youtube, Facebook, TikTok, Twitter, а також періодичне тотальне відімкнення доступу до інтернету, застосовуються для контролю акцій протесту серед громадян. Влада послідовно використовує всі можливі засоби для знешкодження журналістів, письменників і громадських діячів, які автоматично переходять у категорію політичних злочинців, незалежно від того, в якій країні вони провадять свою діяльність. У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо про письменників та журналістів Ірану, яких переслідують за їхні погляди.

Офіційно під вартою в Ірані – 593 політичних в’язнів

Публікації в Ірані регламентуються Міністерством культури та ісламської орієнтації, яке видає ліцензію або додає твір до чорного списку. Серед заборонених для друку в країні є твори релігійного спрямування, що недостатньо висвітлюють тематику ісламу, а також широкий діапазон художньої літератури: тексти визнаних у світі та перекладених іншими мовами авторів, таких як Садек Чубак, Шагрнуш Парсіпур, Носрат Рагмані, Гушанґ Гольшірі.

Досі в іранських університетах надзвичайно мало уваги приділяють курсам сучасної перської літератури. Небайдужі дослідники зауважують, що творчість Агмада Шамлу, одного з засновників Асоціації іранських письменників, не фігурує у навчальних програмах. Творчість поетеси Форуг Фаррохзад тривалий час була заборонена лише через питання свободи жінки, яка страждає у клітці, розриваючись між вибором «домогосподарка чи мисткиня». Розвідка про митраїзм, яку написала Пуран Фаррохзад, її сестра, в Ірані витримала одну публікацію, але більше не має права перевидання. Їхній брат Фарідун Фаррохзад, поет, співак, теле- і радіоведучий, випускник відділення політичного права, загинув за нез’ясованих обставин у кухні власного помешканні в Бонні. Харизму Фаррохзада порівнюють із талантом чилійця Віктора Хара Мартінеза, поета, закатованого на стадіоні під час перевороту Піночета. Зараз концерти Фарідуна Фаррохзада оцифровані та є у вільному доступі в мережі, він був справжнім кумиром і підтримкою для іранців за кордоном:

Неважливо, яких політичних поглядів дотримуються мої співвітчизники, насамперед іранці. Обов’язком кожного іранця є сказати, як він думає, як уявляє майбутню владу, що прийде в Іран, але я не можу вас примушувати обирати – монархія чи республіка, ліві чи праві. Ви – іранці. Я – такий, як ви, а ви – такі, як я.

Фаррохзад закликає бути гордими за свою країну з шеститисячолітньою історією, не піддаватися, якщо казатимуть, мовляв, ви виїхали, а ми тут воювали. Його діяльність обірвалася у 1992 році, залишивши за собою більше питань, ніж відповідей. Активність Farrokhzad Foundation призупинена, не функціонує їхня інтернет-сторінка.

За даними Індексу свободи преси, ситуація зі ЗМІ в Ірані стабільно характеризується як дуже серйозна, країна посідала 165 – 173 місце зі 180 учасників рейтингу. Офіційними ресурсами новин є IRNA (Агенція новин Ісламської республіки), ISNA, IRIB News Agency; Mehr NA та Fars NA (представляють консерваторів), Sahamnews реформістського спрямування, Khabaronline (поміркований), також функціонує незалежний ресурс 3danews.ir і Kaleme (орган «Зеленого руху» прихильників Мусаві, який програв на виборах Агмежінежаду в 2009 році). Важливими джерелами інформації про події в країні є ресурс Radiofarda (іранське відділення «Радіо Совобода»), BBC Persian та інші, що наповнюються зусиллями закордонних репортерів. Блокування багатьох інтернет-порталів, таких як Youtube і соцмережі Facebook, TikTok, Twitter, а також періодичне тотальне відімкнення доступу до інтернету, застосовуються для контролю акцій протесту серед громадян. Влада послідовно використовує всі можливі засоби для знешкодження журналістів, письменників і громадських діячів, які автоматично переходять у категорію політичних злочинців, незалежно від того, в якій країні вони провадять свою діяльність. Перелік цензурованих, переслідуваних, ув’язнених, усунутих режимом, постійно поповнюється новими іменами, час від часу обурюючи світову спільноту і зникаючи з поля зору, коли стихає резонанс навколо чергового акту порушення громадянських прав.

В березні цього року іранці зустріли свій 1400-й Новий рік за сонячним календарем, офіційні вихідні тривали два тижні. У цей період за указом президента Ірану для значної кількості арештантів діє тимчасова амністія, держава виплачує додаткові кошти працівникам – все цілком у стилі традицій справедливого правління Давньої Персії. Однак цьогоріч інформація про голодування 34 політв’язнів зникла у вирі привітань з Новим роком і щиросердих побажань покращення епідеміологічної ситуації в країні. Серед учасників голодного протесту чутно голос Касри Нурі, редактора веб-сторінки «Маджзубане нур» (Приваблені світлом), інформаційного ресурсу дервішів братства Нематуллахі.

Тридцятирічний шіразець був доставлений до лікарні з важкою травмою голови під час демонстрацій у 2018 році та засуджений до 12 років позбавлення волі з застосуванням фізичних покарань. Касра Нурі – випускник Тегеранського та Шіразького університетів, юрист-правозахисник, що відкрито виступає за свободу слова та ЗМІ в Ірані. Звинувачений у незаконних зібраннях і змові, яка загрожує національній безпеці, порушенні громадського порядку та антидержавній пропаганді. Протягом 8 останніх років його періодично конвоювали з однієї в’язниці до іншої, зараз Нурі перебуває в тюрмі Аделабад за 1000 км від своєї родини, таким чином позбавлений права на амністію та навіть побачення з рідними.

За офіційними даними організації «Атлас в’язнів Ірану», у місцях позбавлення волі в Ірані під вартою перебувають 593 політичних в’язнів. Не є чимось винятковим і вирок смертної кари для ідеологічних арештантів.

Водночас значно більша кількість тих, чиї слова і вчинки небезпечні для системи, відбувають довічне ув’язнення за ґратами Евіну в Тегерані чи конвойовані до локальних тюрм у різних провінціях країни. Це громадяни Ірану, зокрема, мусульмани, члени офіційних Спілок письменників та журналістів, чиї однодумці тривалий час звертаються до міжнародних організацій по допомогу та розголос. Частина з них має шанси вийти на свободу, більшість – цілком позбавлена такої надії і свідома того, що свобода слова в їхній країні коштує надзвичайно дорого.

Смертна кара для журналіста

Законодавство Ісламської республіки Ірану передбачає довгий список злочинів, що караються смертною карою. Серед цього переліку є і спроби повалення Ісламської республіки, шпигунство, державна зрада, протистояння Богові, посланцеві Бога та ісламському правлінню. Наприкінці минулого року в світовій спільноті зрезонувала страта репортера, вихідця з Ірану, що мешкав у Франції, звинуваченого у підбуренні до масових протестів. Йдеться про виконання смертного вироку стосовно журналіста на ім’я Рухолла Зам, ведучого телеґрам-каналу про стан справ усередині Ірану, зокрема, про демонстрації проти підвищення цін та обурення народу бездіяльністю чинного уряду. 12 грудня 2020 року його повісили в Тегерані.

Страті журналіста передував тривалий процес. За поширення інформації про акції громадянської непокори в багатьох населених пунктах Ірану (переважно на півночі та заході), привернення уваги до нездорової ситуації всередині країни, на Рухоллу Зама чинили тиск, погрожували, і зрештою, провели спецоперацію із застосуванням нових розвідметодів та інноваційних технологій. Репортера заарештували в Багдаді та ув’язнили в іранській столичній тюрмі. Упродовж трьох років з 2017 року відбувалися судові слухання, на яких з-поміж численних обвинувачень вирізняється шпигунство на користь ізраїльської та французької спецслужб, співпраця з урядом США, змова і пропаганда проти режиму республіки, робота над ресурсами новин «Sahamnews» та «Amadnews». Апеляція не підтримали, а Верховний суд підтвердив необхідність найвищої міри покарання для Рухолли Зама. Всесвітній рух Amnesty International задекларував, що страта репортера завдасть нищівного удару свободі засобів масової інформації в Ірані, але жодні заклики з боку світової спільноти не вплинули на виконання вироку.

Кейван Самімі Бегбегані: Не потрібно грати на руку судочинству

У спеціальному відділенні Евіну для політичних, так званому «Університеті» перебуває Кейван Самімі Бегбегані, 73-річний журналіст, уродженець Абадану, що доклав зусиль до публікації видань «Дарічеє ґофтуґу» (Дверцята до діалогу) «Іране фарда» (Іран завтра), «Наме» (Лист) та «Харабат» (Руїни). Його життя виглядає як примусова подорож тривалістю понад пів століття. Із одної в’язниці до іншої з короткими перервами на спілкування з родиною, новорічні амністії, лікарняні ліжка.

Кейвана Самімі неодноразово затримували як у шахські часи, так і після Ісламської революції 1979 року, восьмилітньої Священної оборони, тобто Ірано-іракської війни. Але й у сучасному суспільстві його становище не змінюється на краще. Події під час президентських виборів Агмадінежада у 2009 році знову повернули Самімі до тюрми, де йому присудили шестирічне покарання за пропаганду проти режиму та змову з метою порушення національної безпеки Ірану.

Самімі вимушений бути митцем епістолярного жанру. У 2013 році в листі до новообраного президента Ірану журналіст наголошував на тому, що багато в’язнів засуджені не за переступ закону, а виключно за мирні зусилля на підтримку Конституції. Висвітлити цю проблему можна шляхом відкритих публічних судових процесів без втручання зацікавлених осіб із тіні. Кейван Самімі Бегбегані не просить у влади звільнення політичних та ідеологічних арештантів, але закликає насамперед усунути перешкоди на шляху до свободи слова. Він цитує містика Румі, нагадуючи чинному президенту, що спочатку треба вивести мишей із амбару, а потім складати туди зерно.

Востаннє судили Кейвана Самімі 27 липня 2020 року, тепер він відбуває трирічний термін у Евіні, а світова громадськість спостерігає гротескну впертість теократичної республіки супроти учасників національно-релігійного руху, яких не змусиш замовкнути силою і обмеженнями волі. Попри ненайкращий стан фізичного здоров’я, пан Самімі говорить, що почувається спокійно і впевнено, наче у власному домі, продовжує вести свою лінію, бо такою є ціна поступу суспільства.

“Не потрібно грати на руку судочинству, що прагне драматизувати ситуацію, залякати і відвернути від протестів широкий загал”, – декларує Кейван Самімі.

Відлуння Ланцюгових убивств в Ірані

Одна з резонансних справ останніх років – потрійний удар, спрямований проти діяльності членів Асоціації іранських письменників, неурядової організації під патронатом PEN. Інформація про чергове звинувачення Бекташа Абтіна, Рези Хандана Мегабаді та Кейвана Бажана у змові проти національної безпеки облетіло інтернет-мережу.

Бекташ Абтін, поет і кінематографіст, уродженець Рею, разом із двома співавторами дослідження про півстолітню діяльність Асоціації письменників Ірану, звинувачені у поширенні пропаганди та незаконних зібраннях. Поезія Абтіна, як наслідування класичної перської лірики, так і спроби нових форм, раніше виходила друком у збірках «І нога моя стала каламом, написала: «Вернімось назад», «Вії зашили мені очі», «Ідентифікатор затворництва», «Молоток», «У моїй мавпі – мій дід».

Ці збірки опубліковані та продавалися офіційно, а «Молоток» здобув офіційну премію під час сьомого відбору «Поезії журналістів» у 2012 році в Ірані. Протягом останніх 15 років Бекташ Абтін знімав короткий метр, зокрема, презентація його творчість відбулась на IFFR (Роттердамському міжнародному кінофестивалі). Фільми Абтіна, заборонені в Ірані, спровокували нову хвилю звинувачень як такі, що псують імідж цієї країни в світі. Їхньому автору інкриміновано також випуск друкованих видань без ліцензії та підбурення жінок до зневажання закону. Причиною такого закиду стала підтримка серії жіночих демонстрацій 2017 – 2019 років проти закону про хіджаб у Ірані. Бекташ Абтін заявив, що всі звинувачення висунуті задля сфабрикування судової справи.

Тривають процеси над двома іншими дослідниками діяльності Асоціації письменників Ірану, заснованої в 1968 році. Реза Хандан Мегабаді – тегеранець, літературний критик, письменник, автор багатотомника «Словник іранських народних казок» у співпраці з Алі Ашрафом Дарвішіяном. Кейван Бажан – тегеранець, автор збірок оповідань, книги нарисів та інтерв’ю з письменниками і мислителями «Людина обличчям до обличчя світу» та роману «Вчора до безкінечності нуля». Трьом затриманим інкриміновали покарання за пропагандистську діяльність проти системи, загрозу національній безпеці, а поміж тим – за відвідини могил Джафара Пуянде та Могаммада Мохтарі, жертв Ланцюгових вбивств у Ірані. Сліди багатьох судових процесів над журналістами і митцями в Ірані ведуть саме до цього резонансного процесу.

Ланцюговими вбивствами назвали усунення з поля зору дисидентів-інтелектуалів, чия популярність та світогляд шкодив системі Ісламської республіки. Ці події охоплювали десятиліття після Культурної революції кінця 1980-х років. Жертвами політичної схеми стали понад 80 літераторів, політичних діячів і активістів, до чиєї смерті були причетні внутрішні оперативні органи Ірану. Процес набув міжнародного розголосу. Одним із літераторів, чию смерть пов’язують із Ланцюговими вбивствами, був згаданий вище Могаммад Мохтарі, уродженець Мешхеду, дипломований філолог і секретар Асоціації іранських письменників, що посилено займався її розвитком.

Вважається, що саме Мохтарі зіграв вирішальну роль у написанні публічного листа від 15 жовтня 1994 року на захист свободи слова, в якому задекларовано, що жодна особа чи установа під жодним приводом не має перешкоджати публікації творів, безумовно, будь-яка опублікована праця є відкритою для вільної критики та суджень, а літератори, попри всі труднощі, не мають альтернативи, окрім як протистояти обмеженням. Відома збірка ліричних та громадянських поезій Могаммада Мохтарі під назвою «Крик у тиші», розвідки «Людина в сучасній поезії», «Спосіб мислення в сучасній ліриці» (передмова до порівняльного дослідження класичної та сучасної перської поезії «Сімдесят років закоханості»), аналіз доробку творців сучасної поезії, таких як Німа Юшідж та Манучегр Аташі, дослідження національної складової в іранському епосі на матеріалі окремих оповідей із «Шах-наме» Фірдоусі.

3 грудня 1998 року Могаммад Мохтарі вийшов з дому і не повернувся, а через тиждень родина ідентифікувала його тіло зі слідами задушення; влада звинуватила в його загибелі іноземні ворожі сили. Серед учасників траурної ходи були родичі нещодавно загиблого за схожих обставин письменника і перекладача з французької, випускника Сорбони, 44-річного Могаммада Джафара Пуянде. За інформацією Iranrights.org, перський текст книжки «Права людини: питання та відповіді» Лії Левін опублікований у день смерті перекладача. Невдовзі перед зникненням Мохтарі та Пуянде у складі групи активістів змушені були з’явитися у суд Комітету Ісламської революції, вироки у їхніх справах не публікувалися для загалу. Кінець 90-х у Ірані минув під знаком непевності, зникнення та загибель багатьох дисидентів із міцною громадянською позицією не могли пройти мимо уваги влади і вимагали реакції у відповідь.

Іранський президент Могаммад Хатамі оголосив розслідування серійних вбивств інтелектуалів. Уважається, що винних покарано, а замовник, тогочасний радник Міністра розвідки, покінчив життя самогубством, перебуваючи під вартою. Інформаційні ресурси, що викривали осіб, зацікавлених у Ланцюгових вбивствах, припинили роботу. До них належали газети «Хордад», «Салам» та студентські друковані ресурси, редактори й репортери яких не мали більше змоги говорити до громадськості через впровадження нового закону про ЗМІ, що обмежував свободу преси.

Минуло понад 20 років після тих подій, однак проблема цензури в Ірані залишається актуальною. Владні структури вимагають від своїх бранців відеозізнань і публічного розкаяння. Як маневрувати в лабіринті законів, коли всі виходи ведуть на лаву підсудних? Як авторові в таких умовах знайти свого читача, глядача, слухача? Для когось прийнятною альтернативою є співпраця з західними видавництвами, якими опікуються емігранти. Ще хтось зміг вписати себе у рамки своєї держави. Інші – не захотіли й не змогли цього зробити. Що читатиме більшість іранців сьогодні й завтра, – питання до членів Наглядової ради на чолі з Міністром культури та ісламської орієнтації.

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: Кулі за слова: чому вбивають мексиканських журналістів