Чому треба боротися: письменники та журналісти-військові про нашу незалежність

Півтора року повномасштабної війни з Росією загострили у кожного та кожної з нас розуміння, що таке незалежність, якою ціною її виборювали попередні покоління українців і яку ціну змушені платити ми зараз. У перші дні великої війни нам вдалося розбити в друзки путінське бажання «остаточного розв’язання українського питання». Але відвоювання кожного метра нашої землі, укріплення державності й остаточне відмежування від колоніального минулого – справа, на жаль, не кількох місяців.

Якою є одна із наших найвирішальніших битв, чому важливо продовжувати боротьбу, не впадаючи ні у зневіру, ні в ейфорію, що нас чекає після закінчення цієї фази війни і як будувати українське майбутнє ми розпитали у письменників та журналістів, що безпосередньо захищають нашу незалежність. 

Письменник, молодший лейтенант ЗСУ

Наша нація й країна перебувають в останній фазі тривалої битви за свою свободу, в якій брали участь усі попередні героїчні покоління українців. І їм було значно важче, ніж нам, вони були сам на сам з великим і скаженим монстром. Ми маємо усвідомлювати весь тягар відповідальності, який лежить на усіх нас. І ця відповідальність – уперто рухатися до своєї мети всупереч поточним труднощам. Для нас – це битва за життя, боротьба зі світом смерті, бо «русскій мір» нічого крім руйнувань, вбивств і горя світові не несе. 

День Незалежності в такому контексті має ще більше значення – це день смислу нашої свободи, наших улюблених справ, самого нашого життя. Це день, коли поєднується величне минуле, теперішнє і майбутнє України в одному символічному й безперервному порядку, який для всіх нас зрозумілий без слів.

Наша боротьба за свою свободу, незалежність і рідні території збіглася ще з одним тривалим процесом – історичним згасанням ролі Мордору на світовій арені. Саме тому «на болотах» така агонія, жорстокість і фанатичність, бо вони приречені на невпинне згасання. Вони себе часто називали окремою цивілізацією. Насправді ж це цивілізація з голим задом. На очах усього світу ця цивілізація-мародер, цивілізація-гвалтівник, цивілізація-вбивця, цивілізація-крадій уже програла. Російський поїзд уже давно зійшов із колії й за інерцією ще поки несеться й чавить усе на своєму шляху.

Майбутнє наше одне. Попри всі страждання і втрати, Україна вже ніколи не буде в орбіті північного болота. Вступ України до Європейського Союзу й НАТО – це вже питання часу. Поточна політика – це метушня, після чого працюватимуть алгоритми значно іншого порядку. Насправді за це ми всі й боремося. Кожен, як може. Кожен на своєму місці.

Читайте також: Дністровий: Війна росії проти України – це її останній крик у пустелі

Журналіст, письменник, боєць Нацгвардії

Наша боротьба сьогодні є такою ж, як була вчора і буде завтра: нас досі хочуть знищити, забрати у нас країну, свободу, майбутнє. Тому наша боротьба – це намагання вижити, готовність вмирати сьогодні, щоб жити завтра. Ми обстоюємо право бути собою. Воюємо, щоб вкотре не провалитися в імперію, яка хоче нас підкорити та зрештою розчинити в собі. 

Важко спрогнозувати, що буде далі. Але вважаю, нам важливо памʼятати, що у цій спробі вижити ми можемо зазнати невдачі. Ми можемо втратити країну і подальшу можливість відбудовувати її такою, як нам мріється. Тому ми мусимо прийняти реальність, в якій зараз перебуваємо, не заколисуючи себе мантрами про «найближчу відпустку у Криму», про «нікчемного, ні на що не здатного ворога». Мусимо не дати втомі, якої буде все більше, заглибити нас в апатію та пошуки простих рішень. Як говорив пан Дамблдор: «Гаррі, прийшов час обирати між простим і правильним». І якщо ми вже обрали правильне, то не можемо дозволити собі передумати і припинити боротися.

Читайте також: Павло Стех: Війна змушує перемкнутися на чорно-білу оптику

Журналіст, військовослужбовець 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців

Нинішня війна – історичний шанс України нарешті відбитися від росії, вирватися з її орбіти та сфери інтересів. Це екзистенційне питання, бо на кону стоїть саме існування України й українців. Війна не закінчиться за «два-три тижні максимум». Не треба себе дурити і заспокоювати нездійсненними прогнозами. Краще усвідомити, що це марафон. А контрнаступ – не реаліті-шоу. Кого не влаштовують його темпи, може особисто приєднатися до лав Сил оборони України і показати, як треба воювати.

Ми боремося не так за краще майбутнє України, як за те, щоб вона, Україна, просто була. У кожного воїна своя мотивація, але загалом позиції схожі. Ми захищаємо свої родини, свій дім, свою країну. Робимо це, тому що так підказує нам сумління – через внутрішнє переконання, навіть не сподіваючись на вдячність.

В армії є певне невдоволення через «втомлених від війни», частини суспільства, для якої війна або вже закінчилася, або навіть й не починалася. Переляк перших місяців повномасштабної війни минув – і народ розслабився. Тому іноді на фронті можна почути питання: «За кого і за що ми воюємо?». Хоча у глибині душі, думаю, кожен із нас знає, заради кого і чого ми тут.

Україну майбутнього, Україну після нашої перемоги хочеться бачити справедливою, цивілізованою, європейською. Але не варто сподіватися, що саме такою її побудують ті хлопці й дівчата, яким пощастить повернутися з фронту. Ніщо не заважає умовному тилу змінювати державу на краще вже зараз, принаймні в межах свого під’їзду, будинку чи міста.

Читайте також: Сергій Шебеліст: Своїм спротивом Україна нагадує Заходу про його ціннісні основи

Письменник, боєць ЗСУ

Сьогодні вкрай важливо втримати рівновагу. Знайти баланс між «переможними» наративами в новинах і тверезою оцінкою ситуації. Між власною втомою і обов`язком. Між зневірою і надією, що все буде добре. 

Сьогодні кожен з нас – еквілібрист над міською площею. Можна попри страх іти далі, а можна злякатись і зірватися вниз. 

Україна в майбутньому – це сильна, добре озброєна країна, що гарно засвоїла уроки минулого. Бо не хочеться, щоб наші діти розгрібали те, що доводиться розгрібати нам.

Читайте також: Богдан Коломійчук: Слідом за нашими солдатами у зруйновані міста мають іти культурні діячі

Літературознавець, старший лейтенант ЗСУ

На жаль, Україна досі повинна доводити світові ціною великої крові своє право бути. Попри всі цивілізаційні зрушення, нас виштовхують із цих цивілізаційних процесів. За нами спостерігають, нам щось радять, чомусь навчають, при цьому тримають на дистанції, ще й висловлюють співчуття й заохочують не зневірюватися. Але зневіра зростає: як у цивільного населення, так і серед військових.

Нас меншає. Поряд з’являються нові обличчя, як тіні, бо жодне з них уже не запам’ятовується. Ці обличчя ситуативні, завтра будуть інші, які також поглине темрява. І ти вже й сам стаєш як тінь, бо розумієш, що вкотре пощастило, вкотре вижив – і тоді не до рефлексій. Один день – як подароване життя, й прагнеш прожити його, як останній. А далі радієш іншому…

Є певна приреченість, особливо після невдалого штурму, коли втрачаєш багато людей, коли розумієш, що кілька кілометрів залитого кров’ю побратимів поля – можливо, завелика ціна. Але іншого виходу немає, бо треба йти вперед, бодай по метрах, але вперед.

У мене, на жаль, немає оптимістичних надій на майбутнє. Гадаю, буде багато образ, помсти, розпачу, несправджених сподівань. Однак віра залишатиметься, бодай у мене, що історична місія покладена таки на нас, і кожен крок – крок до свободи і самого себе. Бо в тому, що ми зараз проживаємо, є правда життя – бути собою. Бо як інакше жити?

Читайте також: Олексій Сінченко: Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля

Поет, зв’язківець 68-ої Окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша

Українців захоплює один процес: ставити питання й вимагати від когось відповіді, це може тривати десятиліттями. Але обставини зараз змушують наше покоління дати відповіді тут і зараз, і спитати немає більше з кого. А питання дуже просте: Чи буде існувати українська держава? В яких кордонах, з яким устроєм, засадничими цінностями, вектором розвитку? Ось це і є метою нашої боротьби – щоб на ці питання відповіли ми, а не ворог.

Чим далі від фронту, тим більше здається, що на ці питання вже давно є відповідь: ніби ми вже відпочиваємо в Криму, давно повернули кордони 1991 року, нас прийняли до ЄС та НАТО і далі за списком. Але те, що здається уже визначеним глядачеві «переможних програм», є абсолютно невизначеним в реальності. Реальність визначають ті, хто усвідомлює, що відповідей досі немає, їх треба здобути, і при цьому, чесно: заплативши високу ціну, бо наша свобода і власна держава, на жаль, коштують дуже дорого.

Наша теперішня боротьба — це боротьба за волю: волю самим визначати своє майбутнє, волю мати власну державу, волю творити в ній власну культуру. Це боротьба за незалежність держави, в якій кожен зможе бути незалежним індивідуально: мати можливості й простір для життя, роботи, творчості й зрештою власного щастя. Бо хіба можливе для нас щастя в неволі? 

Тож у підсумку, це боротьба за вільну державу й особисте щастя — якщо не твоє власне, то твоїх дітей і співвітчизників.

Поет, доброволець, боєць ЗСУ

Наша боротьба сьогодні є необхідністю, інстинктом та рефлексом, умовним і безумовним. Або ти, або тебе. Воюємо за тишу, спокій і небо з чартерними літаками та перелітними птахами – як нація і я особисто. Україну майбутнього я бачу. Це зараз головне.

Читайте також: Максим Кривцов: Я мав жахливу мрію – ходити по Києву з автоматом

Письменник, доброволець, боєць ЗСУ

Наша теперішня боротьба – це продовження тієї багатосотлітньої боротьби проти колонізації, яку ми так часто, на жаль, програвали. Зараз у нас є шанс нарешті виграти цю війну, нарешті дійти до повної деколонізації від Росії.

Недавно Віталій Чепинога писав, що бачив, як в селі двоє дівчат розмовляють з козаками, тільки в цих козаків зараз не коні, а джипи. Це теж багато про що говорить. Ми справді зараз продовжуємо те, що робили триста років. І, мені здається, ця історія боротьби, хай навіть не завжди успішної, є тим, чим ми радикально відрізняємося від Росії. У нас основне, з чим ми себе асоціювали – це козаки, Визвольна боротьба, поки вони себе асоціювали з «бальшой страной» і царизмом. Тому ми радикально різні. І зараз маємо шанс нарешті це і довести самим собі, і позбутися отих домішків та присмаків, які у нас залишилися від трьохсот років колонізації.

Читайте також: Солдат Артем Чапай: «Якби я не пішов у перший день, пішов би через тиждень»

Поет, військовослужбовець 95-ої окремої десантно-штурмової бригади

24 лютого 2022 року росіяни офіційно вирішили забрати у нас право на життя. Після цього росіяни вбили десятки тисяч українців, позбавили домівок сотні тисяч, зламали життя мільйонам. Росіяни зруйнували десятки українських міст і сіл, росіяни знищують українське довкілля. Росіяни викрадають українських дітей і здійснюють масові депортації українців. Росіяни продовжують чинити геноцид українського народу і знищувати українську культуру. Росіяни всіх нас ненавидять і хочуть, щоб ми усі загинули. Росіяни не проти вдарити по нас зброєю масового ураження. Гадаю, це достатньо аргументів, щоб ненавидіти й невпинно їб#шити русню.

Якщо хтось досі – до 24 серпня 2023 року – для себе ще не означив: ми боремося за наше фізичне виживання. І ця боротьба стосується всіх. Але у мене особисто до русні є особистий рахунок – «я всередині Розстріляного Відродження». Росіяни, як і сто років тому, вбивають українських поетів та поеток. І кожного разу – разом із ними – якусь частинку мене. Росіяни вбивають моїх друзів і подруг, моїх побратимів і посестер. 

А ще через росіян я не можу повернутися додому, я сам собі не належу, моє життя на паузі. Через росіян моя кохана дуже далеко, через них я не можу привести дитину в цей світ. Діти. Усе цілком логічно зводиться до дітей. Бо діти – це майбутнє, вони не повинні воювати. Ми теж, звісно, не повинні, але що поробиш: ми отримали цю війну у спадок від наших батьків. І щоб не передати її у спадок нашим дітям, мусимо не облажатися. Тепер уже точно.

Читайте також: Ігор Мітров: Богемний поет на війні перетворюється у звичайного солдата

Письменник, керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими

Тут все просто. Якщо ми не будемо боротися, нас вб’ють, пограбують, зґвалтують. І стосується це не лише нас, а й наших дітей і всіх наступних поколінь. Спалять наші бібліотеки, знищать наші культурні надбання, музеї перероблять на російські. Це те, що ми проходили не раз.

Ця фаза боротьби важлива тим, що раніше були намагання стерти нашу національну ідентичність, але із таким відвертим, однозначним, озвученим геноцидальним прагненням знищити нас – стикається саме наше покоління. І мене надихає та кількість людей, які включилися в цю боротьбу і які свої навички, досвід, енергію, талант, фізичну та розумову силу скеровують не на те, щоб займатися своєю справою, а на те, щоб захищати країну, вбивати ворога й робити так, щоб він не міг впливати на наше життя й нищити нас як людей, як націю, як народ. 

На жаль, по кордону України не буде десятиметрової стіни, не буде Світового океану, наші сусіди залишаться. Я маю справу з військовополоненими. І вони виглядають так само як ми. Кожен сам по собі – звичайні люди. І це найстрашніше. Тому що ці «звичайні люди» прийшли сюди для того, щоб нас убивати. Це такий зомбі-апокаліпсис, тільки моторошніший, бо триває не як фільм – півтори години. Це триває роками, десятиліттями, століттями. 

Я хотів би думати, що це якийсь переломний момент, що все вирішиться і буде якась остаточна перемога. Але розумію, що, на жаль, так не буде. Наша найближча мета – НАТО, нам потрібно доєднатися до цієї парасольки безпеки. Це буде дуже необхідним і важливим фіналом цієї агресії. Тоді можна буде на якийсь час зітхнути спокійніше. Але не просто розслабитися, а розбудовувати далі військо. Тому що, як ми бачимо, ніхто не прийде нас захищати, крім нас самих. У нас має бути сильна армія, сильна економіка, ізольований від ворога культурний та інформаційний простір. Тому наша теперішня боротьба – це етап. Це одна із тих вирішальних битв, які ми не маємо права програти.

Читайте також: Петро Яценко: Серце Маріуполя однозначно живе